Розділ I загальні положення

Стаття 4. Право на державну службу

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

При вивченні  третього   питання  (Вимоги до держслужбовця.) студентам слід звернути увагу на те, що 

Державними службовцями є особи, на яких покладається безпосереднє виконання функцій держави на відповідній території, у конкретній галузі державного управління.

Державний службовець (в Україні) — громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їхапараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим^[1].

Співвідношення понять «державний службовець», «посадова особа», «службова особа» є предметом спорів учених-адміністративістів. Уявляється, що службова особа — найширше поняття, охоплює собою всі інші, і відноситься як працівників державних, так і комерційних структур. Державний службовець завжди є службовою, але не завжди посадовою особою. Посадова особа може працювати як у державних, так і в органах місцевого самоврядування. Конституція України використовує дефініції «посадові / службові особи органів державної влади / органів місцевого самоврядування» (стаття 42).

Також можна говорити про «публічних службовців» — виходячи зі змісту поняття публічної служби, це: особи, які обіймають державні політичні посади, судді, прокурори,військовослужбовці, альтернативні (невійськові) службовці, дипломати, інші державні службовці, службовці органів влади Автономної Республіки Крим, службовці місцевого самоврядування^[2].

Статус державного службовця — особливий вид спеціально визначених і гарантованих державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві. Він складається з правового та організаційного аспектів.

Правовий аспект статусу державного службовця обумовлений змістом державно-службових правовідносин. Він визначається Конституцією України, Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими актами та характеризується сукупністю прав, обов’язків, повноважень та обмежень. При цьому слід розрізняти загальні права, обов’язки, повноваження та обмеження, встановлені для всіх державних службовців, і посадові права, обов’язки, повноваження та обмеження, визначені для конкретних посад.

Правовий аспект статусу державного службовця проявляється як широта прав, коло обмежень та набір функціональних обов’язків, що залежать від посади, яку він обіймає.

Організаційний аспект статусу державного службовця визначається місцем органу державної влади в структурі державного апарату, посадою, яку він обіймає в цьому органі. Порядок заміщення посади державного службовця, що є невід’ємною складовою цього аспекту статусу, залежить від категорії посади. Організаційний аспект безпосередньо визначає значну кількість факторів правового аспекту статусу. Також він впливає на матеріальне забезпечення службовця, тобто на матеріальний аспект статусу.

У суспільному визнанні статусу державного службовця чільне місце посідає громадська думка, що неформально визначає ставлення суспільства до державних службовців.

Виходячи з цього, статус державного службовця — це комплексний показник положення державного службовця в соціальній системі, один з найважливіших параметрів його соціального стану. Основними складовими статусу державного службовця є його позиція в структурі державного апарату та уявлення суспільства про місце, роль і значення даної позиції. Відповідно до цього статус у громадській думці визначається такими категоріями, як престиж, пошана, повага.

Таким чином, статус державного службовця передбачає:

· безпосередню належність за родом професійної діяльності до підготовки, прийняття та/або запровадження рішень у сфері державного управління, причому ці дії, як правило, мають економічні та соціальні наслідки для всього суспільства або його певної частини;

· наявність у державного службовця повноважень виступати від імені органу державної влади (тим самим від імені держави), обстоюючи державний інтерес;

· законодавче та нормативно-правове визначення компетентності, повноважень, прав, обов’язків, обмежень і відповідальності згідно зі своєю посадою;

· належність до особливої професійно-статусної групи, яка складається з професійно підготовлених до державної служби представників різних професій.

Державні службовці, виконуючі свої обов’язки, повинні мати чітке уявлення про свою діяльність: її соціальну значущість; її організованість; її матеріально-технічну та інформаційну забезпеченість; певну форму дій в апараті; компетентність керівництва державною діяльністю. Сукупність цих уявлень виступає як усвідомлена база соціально необхідного способу діяльності.

Важливою складовою діяльності державних управлінців є соціальна відповідальність.

Серцевиною її проблем є особисті цінності управлінців. Етична поведінка державних службовців значно впливає на довіру звичайних людей до дій уряду та до їх соціальної відповідальності. Державний службовець у спілкуванні з громадянами повинен постійно відчувати себе представником влади, мати свій імідж, який базується на таких якостях, як професіоналізм, державна позиція, інтереси. Особисті якості (темперамент, відповідальність, дисциплінованість), біографія, коло спілкування, ораторське мистецтво, зовнішній вигляд, міміка, стиль мислення — все це становить поняття іміджу.

Предметом та продуктом праці в управлінні є інформація. Для аналітичної діяльності — це різнопланова інформація про стан справ у певній сфері.

Важливою умовою ефективної діяльності є вміння кваліфіковано збирати та обробляти інформацію. Державні службовці постійно використовують різні методи збирання інформації. Головні серед них:

· аналіз статистики та вивчення офіційних документів, особисті спостереження;

· соціологічні опитування;

· соціальні експерименти.

Застосування раціональних методів статистичної обробки інформації, особливо за допомогою сучасних комп’ютерних технологій, вміння максимально їх використовувати для збирання, накопичення, класифікації та оброблення інформації — це важливий елемент професійної компетентності сучасного державного службовця. Суттєвим інструментальним засобом ефективної аналітичної діяльності державних службовців є висока культура діловодства: вміння правильно оформляти, класифікувати та зберігати різні види і типи інформаційних та аналітичних документів, уміння користуватися літературою, документальними архівами, аудіовізуальними документами. Особливим завданням багатьох службовців державного апарату на всіх рівнях (від районного до центрального) є контроль, аналіз та регулювання діяльності певних підприємств та установ (промислових та комунальних підприємств, навчальних, медичних закладів, лікарень тощо). Для ефективної реалізації контрольно-аналітичних функцій за певними сегментами економічного, соціального та культурного життя необхідно:

· знати відповідне законодавство та інші нормативні документи, які регламентують діяльність певних підприємств, установ;

· знати технологічну та організаційно-управлінську специфіку їх діяльності;

· володіти основними методами контролю (статистичний аналіз, фінансово-економічний аналіз, техніко-технологічна експертиза, соціологічний аналіз).

Державний апарат не тільки аналізує проблеми та ситуації і готує проекти управлінських рішень. Після того як ці рішення ухвалені вищим політичним керівництвом, службовці державного апарату повинні організувати їх реалізацію. Тому організаційно-управлінські функції є невід’ємною і надзвичайно важливою складовою діяльності державного апарату. Вирізняють дві групи організаційно-управлінських функцій:

· зовнішні (організація виконання державних рішень окремими громадянами, групами громадян, підприємствами, установами тощо);

· внутрішні (організація діяльності працівників державного апарату та окремих його структурних підрозділів).

Характерною рисою зовнішньої організаційно-управлінської діяльності державного апарату є опора переважно на законодавчо-нормативне регулювання, стимулювання та ціннісно-орієнтаційне регулювання. Можливості прямого командно-адміністративного впливу на ділову поведінку окремих суб’єктів обмежені. Зовнішні організаційно-управлінські функції реалізуються за допомогою цілого комплексу як прямих, безпосередніх (правове та нормативне регулювання, контроль за дотриманням законів і нормативів та відповідні санкції, виконання прийнятих рішень, кадрова політика тощо), так і непрямих засобів (пропаганда, навчання, стимулювання, виховання, формування певних ціннісних орієнтацій, відповідного соціально-психологічного клімату, певної суспільної думки, традицій тощо).

Державні службовці повинні володіти знаннями та практичними навичками організації виконання рішень, координації діяльності різних юридичних та фізичних осіб, які відповідають за реалізацію окремих елементів державних рішень тощо. Особливе значення має оволодіння технікою ефективного контролю за виконанням прийнятих рішень.

Процес оволодіння управлінським мистецтвом значно складніший за оволодіння іншими функціями. Надзвичайно важливою є здібність державних службовців самостійно аналізувати конкретні ситуації та знаходити певну міру між різними альтернативами. Тільки гнучке і критичне, діалектне мислення може бути надійним захистом проти бюрократизму. Адже бюрократичні риси в діловій поведінці, такі, наприклад, як формалізм, безвідповідальність, тяганина тощо, — це не що інше, як втрата почуття системності, комплексності та перспективної цільової орієнтації під час реалізації своїх функцій.

Службовець, який орієнтується на ситуацію в процесі розробки та реалізації управлінських рішень, — це не тільки професійно грамотний виконавець положень законів, нормативів, інструкцій, а й одночасно дослідник, експериментатор, який постійно самостійно веде пошук оптимальних підходів при вирішенні тих чи інших проблем.

Для того щоб успішно вирішувати завдання, які пов’язані із задоволенням багатопланових потреб та інтересів громадян, потрібно:

o по-перше, знати законодавче поле, права та обов’язки громадян і різних державних та приватних інституцій, причетних до потреб різних категорій громадян, уміти аналізувати та прогнозувати їх динаміку;

o по-друге, знати психологію особи та міжособові взаємодії, соціальну психологію міжособистісних стосунків, відносин та конфліктів;

o по-третє, володіти технікою психодіагностики особи та соціально-педагогічними методами впливу на її поведінку.

Реалізація перелічених вище функцій (аналітичних, соціально-консультативних, організаційно-управлінських) спирається на інтенсивну комунікацію державних службовців: як по горизонталі (комунікації з колегами, працівниками інших підрозділів, різних підприємств, установ), так і по вертикалі (спілкування з керівниками і підлеглими); як усередині установи (внутрішня комунікація), так і за її межами (зовнішня комунікація); як у письмовій формі, так і в усній; як контактну (безпосередня міжособова комунікація), так і опосередковану (ділове листування, повідомлення по факсу, електронна пошта, комп’ютерні системи тощо).

Комунікація є головним засобом і одним з основних методів вирішення всіх багатопланових завдань державних службовців. Тому оволодіння специфічною технікою та культурою комунікаційної взаємодії — одна з головних проблем професіоналізації державних службовців.

У діяльності державних службовців вагому роль відіграють різні форми колективного пошуку оптимальних рішень з тих чи інших проблем, тому важливо оволодіти мистецтвом організації колективної творчої діяльності (методи «мозкового штурму», публічного захисту проектів, колективного творчого пошуку в японських «гуртках якості» тощо).

Професійне формування державного службовця, яке включає не тільки базову професійну підготовку в спеціальному вищому навчальному закладі, а й професійне зростання безпосередньо у процесі службової діяльності, відбувається протягом тривалого часу.