Самозахист як вид правозахисної діяльності

Право на самозахист має тривалу історію виникнення і розвитку. Ще в римському праві з'явилося поняття "самоуправство" (первісна форма захисту прав), яке в даний час вважається прабатьком самозахисту. Однак римське право класичного і пізнішого періоду вже розділяло поняття самоуправства і самозахисту. Самозахист допускалася у вигляді загального правила, про що свідчить цілий ряд фрагментів Дігестамі Юстиніана і праць римських юристів [1]. Поняття самозахисту неодноразово змінювалося з самого моменту свого виникнення, що може пояснюватися еволюцією правового регулювання. Найбільш активно самозахист вивчалася в кінці XIX - початку XX ст. і результати серйозних досліджень, проведених вітчизняними цивилистами, які підготували грунт для впровадження в російське цивільне законодавство цього нового для нього інституту, сприяли появі норм про самозахист у вітчизняному законодавстві [2].[1]^[2]

Сама історія показує, що право на самозахист у всіх її формах оцінювалося і закріплювалося в суспільстві на окремих етапах його розвитку по-різному в залежності від положення особистості в державі. Так, при жорсткості позиції держави щодо самозахисту із закону зникало навіть саме її визначення, як це було в радянський період, а лібералізація поглядів законодавця завжди супроводжувалася розширенням поняття, поширенням на більше коло відносин, що має місце в сучасному російському законодавстві, а саме, в ст. 30 Декларації прав і свобод людини і громадянина, прийнятої постановою Верховної Ради РРФСР від 22.11.1991 № 1920-1, в Конституції [3]. З цього моменту право на самозахист стало регламентуватися і в галузевому законодавстві (цивільному, кримінальному, адміністративному, трудовому та інших.). Так, з'явилися норми по самозахисту цивільних прав (ст. 12, 14, 1066, 1067 ЦК), норми трудового права по самозахисту працівниками трудових прав (ст. 142, 379, 380 ТК), норми кримінального права - право необхідної оборони, законодавство допускає придбання громадянами Російської Федерації деяких видів зброї (ст. 37, 39 КК) і т.д.^[3]

Право громадян на самозахист є конституційним правом, оскільки закріплено і гарантовано Конституцією. Дане право виражається в тому, що "кожен може захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом" (ч. 2 ст. 45 Конституції). Ця норма співвідноситься з положенням Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держав - учасників наради з безпеки і співробітництва в Європі про необхідність поважати право кожного захищати свої права і свободи. Державний захист не виключає самостійних активних дій кожного щодо їх захисту всіма способами, не забороненими законом. Громадянин може використовувати для захисту своїх прав і свобод надані йому права і свободи відповідно до конституційних норм [4]. Іншими словами, державне схвалення права на самозахист виражається вже в самому факті її нормативної регламентації. Однак конкретний процедурний порядок здійснення права на самозахист законодавством не встановлений, також не визначений і перелік способів самозахисту, і це, можливо, правильно, так як віднесення дій до числа способів має визначатися виходячи з наявності або відсутності в діях особи, що захищає своє право, ознак, властивих самозахисті.^[4]

Юридичною підставою для вчинення дій по самозахисту є невідчужуване право на самозахист, яке має охоронний характер, оскільки виникає в результаті об'єктивно протиправного діяння або події, що тягне порушення права чи що створює реальну загрозу такого порушення, і що полягає в можливості здійснення односторонніх дій, спрямованих на захист іншого (охоронюваного) права. Право на самозахист та кореспондуючий йому обов'язок порушника перетерпіти несприятливі наслідки разом складають зміст охоронного правовідносини [5]. Дане право можна віднести до категорії особистих, так як воно безпосередньо пов'язане із захистом порушених або знаходяться під загрозою порушення прав і свобод, тобто самозахищається суб'єкт діє відносно своєї правового захисту лише сам (особисто). Такі дії грунтуються на одному з історично перших інстинктів людини - інстинкті самозбереження. Все це дозволяє зробити висновок, що право на самозахист є природним правом людини як біологічної істоти, і необхідність реалізації цього права визначається умовами існування людини в природному середовищі. Підтвердження цьому можна знайти у ч. 2 ст. 17 Конституції: "основні права і свободи людини є невідчужуваними і належать кожному від народження". У зв'язку з цим можна визначити право на самозахист як відноситься до розряду основних невідчужуваних конституційних прав і свобод.^[5]

Проблема правової природи і змісту права громадян на самозахист не може обмежуватися тільки межами конституційно-правового регулювання. Право на самозахист в залежності від складу учасників правових відносин може втілюватися як у загальних, так і в конкретних правовідносинах. А це означає, що правом на самостійний захист прав ми володіємо "потенційно", а не за фактом. При наявності фактичного порушення (або загрози такого) належить суб'єкту того чи іншого права самозахищається можна і в конституційних, і в кримінальних, і у цивільних правовідносинах і т.д. ^[6]

Іншими словами, конституційне право на самозахист передбачає цілий ряд активних дій громадян з вибору засобів охорони і захисту своїх прав в рамках закону: звернення до уповноважених органів влади; отримання інформації про дії, що порушують права і свободи, об'єднання з метою захисту своїх прав і т.д. При здійсненні права на самозахист її способи не повинні виходити за межі нормативних приписів (у тому числі і моральних), хоча вони і були спрямовані на захист дійсного права, але тим не менш відносяться до самоправності [7].^[7]

Враховуючи, що юридичні можливості повинні гарантуватися нормами права, то право на самозахист являє собою конституційний правовий інститут, де норми конституції - це юридична база для розвитку і вдосконалення законодавства.

Конституційне право громадян на самозахист, крім позитивного розуміння права, також може розглядатися і як суб'єктивного правничий.

В цілому, суб'єктивне право характеризується як конкретна можливість і дійсна міра, "не тільки міра дозволеного поведінки, а й можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб" ^[8]. Н. В. Вітрук вказує на суб'єктивне право особистості як на соціально обумовлену і гарантовану міру можливої поведінки, яка визначена нормами об'єктивного права (конституцією, законами), з метою користування матеріальними, духовними і особистими благами, цінностями для задоволення власних потреб та інтересів [9 ^[9]].

У загальній теорії права у зміст суб'єктивного права включають такі правомочності особи, як право вибирати можливу поведінку (вчиняти певні дії або, навпаки, утримуватися від дії і користуватися соціальним благом; вимагати відповідної поведінки від інших осіб; звернутися за сприянням до держави ^[10]. Думається, що це повною мірою можна віднести і до змісту конституційного права на самозахист. Суб'єктивність обумовлена тим, що право громадян на самозахист, як і інші права, закріплено в Конституції, федеральних законах і характеризує громадянина як суб'єкта права. У цьому виявляється одна з його найважливіших особливостей. У юридичній літературі останнім часом визнається не тільки право на самозахист, але і затверджується система прав, елементами якої є: право на необхідну оборону; права, пов'язані з ситуацією крайньої необхідності; право на самозахист права; право на мовчання; право на брехню і т.д. ^[11]

Таким чином, багатоаспектність конституційного права на самозахист формує наступне його зміст:

1. Конституція хоча й не містить поняття "право на самозахист", але наука конституційного права використовує його як відповідне змістом ч. 2 ст. 45 Конституції, яка визнає право кожного захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом.

При цьому основними в структурі права на самозахист вважаються наступні правомочності:

- Безперешкодно здійснювати будь-яку дозволену або допускаемую державою правомірну діяльність по самозахисту порушених прав, свобод;

- Вимагати від усіх інших осіб припинення актів поведінки, що перешкоджають правомірної діяльності суб'єкта;

- Звертатися до уповноважених органів влади в разі створення перешкод;

- Користуватися "імунітетом недоторканності" на самостійну правозахисну діяльність, що не перевищує встановлених законом меж.

2. Право на самозахист не тільки забезпечує реалізацію інших прав, але й саме гарантується і охороняється державою.

3. Право на самозахист взаємопов'язане з іншими конституційними правами тим, що, по-перше, є засобом, що забезпечує їх реалізацію; по-друге, саме право на самозахист здійснюється за допомогою реалізації інших конституційних прав і свобод.

4. Конституційні норми є визначальними і диктують, в якому напрямку слід розвиватися законодавству інших галузей (конституційне право громадян на самозахист особливо впливає на цивільне, кримінальне, адміністративне, трудове законодавство).

Отже, право на самозахист - це суб'єктивне право, що складається з комплексу конституційних і галузевих прав, законодавчо наданих особистості з метою захисту власних прав і законних інтересів, від незаконних рішень і дій (бездіяльності) з боку державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів, а також незаконних дій інших фізичних і юридичних осіб.

У разі порушення конституційних прав і свобод, незалежно від того, які вони (особисті, політичні, економічні, соціальні чи культурні), кожен громадянин має право вдатися до самостійної їх захисту будь-якими способами, не забороненими законом. У такому випадку право на самозахист стає умовою їх реалізації, і цінне не тільки саме по собі, а як умова досягнення благ, наданих іншими правами і свободами. Слід також зазначити, що для того щоб громадянин активно проявляв себе для захисту своїх прав і свобод, недостатньо просто законодавчо закріпити дану можливість. Необхідно розробити систему дій рекомендаційного характеру, яку особа могла б використовувати при виникненні відповідної ситуації. В даний час в російському законодавстві не міститься чіткого рекомендаційного механізму реалізації права. Відсутність даної регламентації знижує ефективність реалізації права па самозахист.

· [1] Хрестоматія з Загальної історії держави і права: в 2 т. / Під ред. К. І. Батира, Є. В. Полікарпова. М., 1996. Т. 1. С. 136.

· [2] Новак Д. В. Інститут самозахисту в цивільному праві Росії дорадянського періоду // Журнал російського характеру. 2003. № 2. С. 143.

· [3] Мікшіс Д. В. Самозахист у цивільному праві Росії: дис.... Канд. юрид. наук. Єкатеринбург, 2006. С. 13.

· [4] Коментар до Конституції Російської Федерації / під ред. Л. А. Окунькова. М., 1996. С. 121 - 122; Кудрявцев 10. В. Постатейний коментар до Конституції Російської Федерації. М., 1996. С. 264.

· [5] Мікшіс Д. В. Указ. соч. С. 8.

· [6] Уздімаева II. І. Правовий самозахист як самостійне суб'єктивне право // Сучасне право. 2008. № 6. С. 34.

· [7] Васильєва С. В., Виноградов В. А., Мазаєв В. Д. Конституційне право Росії: підручник. М., 2010. С. 246.

· [8] Алексєєв С. С. Загальна теорія права: в 2 т. М., 1982. Т. 2. С. 184.

· [9] Вітрук Н. В. Загальна теорія правового положення особистості. М., 2008. С. 233.

· [10] Матузов Н. І. Указ. соч. С. 99-100.

· [11] Куссмауль Р. Право на брехню і право на мовчання як елементи права на захист // Російська юстиція. 2012. № 2. С. 33.