Розвиток психології в XIX столітті

 

XIX століття — це не тільки романтичний час, час духовного, етичного "злету" — чи скоріше — підвищення людської цивілізації; розквіту мистецтв і особливо — літератури, але і час інтенсивного розвитку наукової думки: поява нових наук, галузей і т. ін. У цьому зв'язку психологія не є виключенням хоча б тому, що саме в цьому столітті вона сформувалася в самостійну науку.

Я. ПУРКІНЕ (1787-1869 рр.). Чеський фізіолог і психолог. Займався проблемою відчуттів загалом і зокрема — як Альгазена і Леонардо да Вінчі — органа зору. Виходячи з уявлення про те, що суб'єктивні відчуття (залежні від органа почуттів і тільки від нього) варто розмежувати з відчуттями, відповідно до зовнішньої реальності.

Вчений відкрив ряд феноменів, що стосуються здорових відчуттів і сприйнять: "фігура Пуркіне" (бачення тіней кровоносних судин сітківки); "образи Пуркіне" (відображення від роговиці і поверхні кришталика); "феномен Пуркіне" (зміна ясно-синього і червоного кольорів при сутінковому освітленні). Він докладно описав, як змінюються кольори подразника у напрямку від центра сітківки ока до периферії.

Основою єдності відчуттів Пуркіне вважав не синтетичну здатність свідомості, а те, що закладено в самому сприйманому об'єкті як породженні природи — елементарні якості. Таких якостей нескінченна безліч; нашим же органам почуттів відкриті деякі, необхідні для виконання земних життєвих задач.

Формою, з якої розвиваються відчуття, є "загальне почуття" як передумова генетичного споріднення відчуттів різних модальностей. Від нього, як від стовбура, відгалужуються різноманітні відчуття.

З одного боку тіла, що відбивають життя (голод, біль, задоволення і т. ін.), з іншого боку — властивості і зміни зовнішніх об'єктів у великому різноманітті варіантів.

КАРУС К. Г. (1789-1869 pp.). Народився в Лейпцизі, помер у Дрездені. Німецький лікар, філософ, психолог і художник. Успадкував здоровий глузд і глибокий інтелект батька і схильність до поезії і мистецтва матері. До 15 років відвідував школу Томаса, потім — Лейпцизький університет, де вивчав медицину (доктор медицини з 1811 p.), захистив дисертацію для заміщення посади доцента. У 1811 р. приступив до читання лекцій з порівняльної анатомії в Лейпцизькому університеті. У 1813 р. став директором Французького госпіталю в Паффендорфі біля Лейпцигу. Але після декількох років лікарської практики, через матеріальні труднощі, повинен був піти на державну службу. З 1814 р. — професор жіночих хвороб у Саксонській медико-хірургічній академії і директор пологового будинку Дрездена. Написав у 1820 р. підручник з гінекології. З 1827 р. Карус — лейб-медик королівської родини, придворний і медичний радник. Він багато подорожував, і в коло його знайомих входили А. Гумбольдт, А. Тік, К. Д. Фрідріх. З 1818 р. у нього зав'язалася переписка з И. В. Гете, якого в 1821 р. він відвідав у Веймарі, став його близьким другом і однодумцем. З 1833 р. іноземний член — кореспондент Петербурзької Академії наук. У 1862 р. Карус був обраний президентом Леопольдини — німецької академії натуралістів.

Вчений першим у Німеччині став займатися порівняльною анатомією, а потім — і порівняльною психологією, у якій основну увагу приділяв опису поведінки різних тварин. У 1867 р. написав книгу "Порівняльна психологія чи історія розвитку душі на різних ступенях тваринного світу" відкрив кровообіг у комах (1827 p., монографія). На його філософський світогляд великий вплив зробила система Фіхте, насамперед у її антропологічній частині. Крім усього була дуже співзвучна ідея Гете про натхненність природи, про те, що усе в природі відображається в усьому. Він намагався створити цілісну картину буття як становлення внутрішнього змісту. Космос у цій картині не просто механізм, але організм. Спираючись на навчання Аристотеля, Карус трактував душу як чисто ідеальний і невмираючий життєвий центр, що є умовою всякого буття і всякого розвитку. На його думку, між "живою" і "мертвою" матерією немає розриву, і, якщо в кожній нервовій клітинці, як попередня умова, лежить ідея, то нагромадження клітин дає і нагромадження ідеальної сторони організму. Вчений одним з перших обґрунтував існування несвідомого на основі цієї єдності тіла і душі. Тіло в його уявленнях є душа, але на несвідомому ступені; хвороба ж — це порушення єдності душі і тіла; душа зв'язана як з тваринним, так і з рослинним світом.

Його ідеї про "фізіономіку природи" були надалі розвинуті в концепції Л. Клагеса про безпосереднє "фізіономічне спостереження" самого життя і про руйнування "несвідомого космічного ритму природи людським духом". Особливу увагу Каруса привернуло питання про конкретні матеріальні ознаки, по яких можна судити про душевні сили. Він намагався модифікувати вчення Галля на основі даних про еволюційний розвиток нервової системи ("Заснування краніоскопіїв" 1844 р.).

Буйна уява і художня натура Каруса знаходили свій прояв не тільки в його символічній психології, але й у творах мистецтва; ним було створено ряд картин з ландшафтним живописом, у яких почувається школа К.Д. Фрідріха, свої роботи з анатомії він гравірував сам. Карус також був відомий як естетик і художній критик, великий знавець і цінитель мистецтв. Крім усього цього він був /дуже цікавою людиною і прекрасним співрозмовником.

ТЕН І. А. (1828-1893 рр.). Народився у Вузьєрі, помер в Арденні. Французький філософ, історик, мистецтвознавець і психолог. Представник позитивізму першої "класичної" форми; випробував на собі вплив О. Конта. З 1865 р. - він професор, родоначальник культурно-історичної школи в мистецтвознавстві і психології. Виходив з припущення про першорядну роль у розвитку суспільств і народів їхнього географічного положення і природних умов. Першим зробив спробу дослідження функціонування мистецтва в контексті визначеного історичного моменту. На його думку, наукова естетична критика — на відміну від моралі - повинна спиратися на те, що створення і сприйняття твору мистецтва обумовлено трьома факторами: расою, середовищем і моментом. Прихильник ассоціаністичної психологічної теорії, він намагався ввести в психологію момент природи психіки. У 1876 р. опублікував свої "Замітки про засвоєння мови у дітей і в людському роді", де дав послідовний опис мови своєї дочки, на підставі чого зробив висновок про відповідність між культурною історією людства і процесом дитячого мислення.

РІБО Т. (1839-1916 рр.). Народився і помер у Парижі. Видатний французький психолог, один із засновників французької експериментальної психології, автор книг: "Хвороба пам'яті" (1881 р.); "Хвороба волі" (1883 р.); "Хвороба особистості" (1885 р.) і багатьох інших. Розробляв проблеми уваги, уяви, понять і ін. На основі застосування патопсихологічного методу будував модель нормального розвитку психіки. Сформулював закон регресії до проблем афекту, емоцій і почуттів.

КУЛІ Ч. X. (1964-1929 рр.). Американський соціальний психолог і соціолог. Одержав освіту в Мічиганському університеті (з 1907 року — професор).

Основні твори: "Людська природа і соціальний порядок" (1902 р.), "Соціальна організація" (1909 р.), "Соціальний процес" (1918 р.) та ін.

Відчув вплив ідей Спенсера, Уорда, Гіддингса, Джемса, Конта.

Суспільство може існувати на основі взаємодій особистостей, їх комунікацій. Людське пізнання має дві форми: пізнання об'єктів на основі чуттєвого сприйняття (просторове або предметно матеріальне) і пізнання на основі контактів з усвідомленням інших людей, через комунікацію (особистісне чи соціальне). Соціальне пізнання має на меті інтерпретацію видимої поведінки, у відповідності в уявленням про внутрішні процеси свідомості. Відповідно, взаємодія особистостей трактується як відносини між уявленнями про партнера по комунікації та індивідуальною самосвідомістю, а суспільство - як відносини між "ідеями особистості". Індивідуальна свідомість є втіленням тієї частини суспільства, до якої належить індивід. Розвиток особистості починається є якоїсь інстинктивної постанови, яка притаманна кожному індивіду з моменту народження "почуття мого". В ході соціалізації "почуття мого" розвивається і диференціюється, розбиваючись на безліч самовідчуттів. Підсумком соціалізації є формування уявлень (образів), традеформуючих самовідчуття індивіда в "соціальні почуття" (любов, співчуття та ін.), що є основою соціальної організації. Людське "Я", самість є найбільш зосереджена, енергійна згуртована частина свідомості. Ті уявлення про власне "Я", які індивід вбачає в свідомості інших людей вчений називає "уявленням уяв". "Я" дорослої людини завжди має на меті соціальне життя і відношення до інших людей, спілкування з ними і формування "уявлень уяв". Кулі пов'язує формування людського "Я" з підсумком тих вражень, які, на думку діяча, він створює на оточуючих (теорія дзеркального "Я"). Відповідно теорії "дзеркального "Я", уявлення людини про саму себе включає: уявлення про те, як людина виглядає в очах "іншого"; уявлення про те, як "інший" оцінює цей образ; витікаючи звідси самовідчуття (наприклад, гордість або приниження).

Людську природу Кулі практикує як соціальну, групову, представляючи загальний підсумок соціальних почуттів, норм, настанов, цінностей. Універсальний фундамент людської природи закладається в рамках первинної групи (сім'я, сусідство, община, поселення та ін.).

ШТЕРН В. (1871-1938 рр.). Німецький психолог, засновник персоналізму. Відповідно до його концепцій, особистість — це й індивід і цілісний об'єкт, що являє собою безвівесективну психофізичну одиницю, адитивністю якої експлікуються — інтерпретуються її функції — процеси. Такий процес сам Штерн назвав персоналістичною психологією. Він випробовував — розробляв експериментально-емпіричні дослідження перцепцій, вербалактів, ментально-інтелектуальних процесів у дітей, методики з тестування здібностей суб'єктів. Одним з перших висунув поняття "коефіцієнт ментальних здібностей".

Характерною рисою розвитку зарубіжної психології XX століття є критичний перегляд колишніх позицій (відкрита глибока криза 10-х-30-х років), інтенсивний, дуже активний пошук нових шляхів, напрямків в розвитку (повернення до таких трохи забутих понять, як "душа"), природного "зрощення" психології з іншими науками і з магією.

МАНН Т. (1875-1955 рр.). Народився в Любеку, помер у Цюріху. Німецький філософ, письменник і соціолог. Шлях Томаса Манна як мислителя, що почався наприкінці 90 років XIX ст. під сильним впливом Шопенгауера, Ніцше, Р. Вагнера і загальної культурної ситуації німецького "кінця століття", стоїть під знаком руху до більш раціоналістичного і гуманістичного світогляду. Художній метод Т. Манна характеризується підвищено свідомим відношенням до творчого процесу: 1) в його твори вводяться прямі міркування про сутність творчості; 2) змістом творів стає проблематика мистецтва і творчості, що виконує роль універсального символу. Буття і психологія художника, що утворює своє життя як твір мистецтва, виступають у Манна як аналог усіляких соціальних явищ. Мислитель інтенсивно працює над проблемою взаємин між раціональною й інтуїтивно-аналогійною сферами людської психіки, виступаючи проти ірраціоналістичної оцінки інтелекту як руйнівника творчої потенції "душі".

ШВЕЙЦЕР А. (1875-1965 рр.). Народився в Кайзерсберзі (Ельзас) помер у Ламбарені (Габон). Німецько-французький мислитель, філософ, теолог, лікар, музикознавець і психолог. Вихідний принцип світогляду Швейцара - факт життя (протиставлюваний факту як вихідному, заперечуючи Декарту: "Я мислю, отже, існую" (26 с. 34). Швейцер пропонував формулу: "Я — життя, що хоче жити серед життя" (26 с. 35). Звідси учений виводив свій етичний принцип "благоговіння перед життям", що вимагає збереження й удосконалення життя. Відстоюючи ідею вільного і морального індивіда, Швейцер виступав проти панування "загального" над "конкретно-особистим". В екзистенціальному дусі він протиставляв два життєвих принципи: волю, як вираження вільної і моральної суті людині, — знанню (розумінню), як такому відношенню до життя, в основі якого лежить прагнення до підпорядкування зовнішньої необхідності. На думку Швейцера, "розуміюче" відношення до світу приводить до скептицизму, що виражає "духовне банкрутство цивілізації". ЙЕРКС P. (1876-1955 pp.). Народився і помер у Пенсільванії. Американський психолог і натураліст (зоопсихологія, порівняльна психологія). Великий фахівець в області поведінки тварин, зокрема приматів.

БРЕТТ Д. С. (1879-1944 рр.). Народився в Брайтоні Феррі. Південний Уельс (США), помер у Торонто (Канада). Канадський психолог, педагог і історик психології. Освіту одержав у підготовчій школі м. Бат, потім з 1898 по 1902 рік — у церковному коледжі Христа (Оксфорд), тут у 1908 р став бакалавром мистецтв, а в 1909 році — магістром. Працював два роки викладачем в Англійській школі (1902-1904 роки) і чотири роки (1904 — 1908 роки) — як професор філософії в коледжі управління в Лахорі (Індія). З 1909 р. був викладачем класики і бібліотекарем у Риніті-коледжі у Торонто. Протягом 36 років (до самої смерті) - викладач і адміністратор в університеті м. Торонто; з 1926 р. — декан тільки що утвореного там факультету філософії і психології; з 1932 р. — начальник відділу аспірантури. Член Аристотелевого товариства, член Американської філософської асоціації, член Товариства історії науки. Він займався проблемами історії психології, пропонуючи широкі узагальнення ходу розвитку світової психологічної думки, від античної і східної психології нового часу.

РОРШАХ Г. (1884-1922 рр.). Швейцарський психіатр і психолог. Придумав (винайшов), названий його ім'ям тест, що став одним з головних засобів психодіагностичного вивчення особистості, її структури і не усвідомлюваної мотивації. Тест полягає в інтерпретації (тлумаченні, пояс-ненні) людиною, що тестується, набору чорнильних плям різної конфігурації і кольору, що мають певний зміст для діагностики прихованих настанов, спонукань, властивостей характеру і т. ін.). Діагностичний тест, заснований на сприйнятті. Роботи Роршаха дали імпульс розробці одного з головних напрямків у сучасній психодіагностиці, оскільки дозволили підійти до розгляду особистості як цілісності, а не просто як до сукупності окремих здібностей. Роршах — доктор медицини (психіатрія). Помер від апендициту.

Перед психологією в цілому, подальшим її розвитком, стоїть безліч великих і малих завдань. У сучасну епоху - епоху синтезу всіх людських знань, всією інформацією, якою володіє людство в даний час, будь-які знання (магія, філософія, теорія, медицина, містика, астрологія, міфологія і т. ін.), що хоч як-небудь стосуються психології, будуть корисні і можуть привести до якісно зовсім нових утворень в середині науки і сприяти її удосконаленню, інтенсивному розвитку як вглиб, так і в широчінь.

Історія розвитку світової психології — це "зліпок" з історії всієї людської цивілізації і, чим повніше буде інформація, тим досконаліше і точніше буде уявлення про цю складну науку, її специфічні особливості.

Кожна епоха, кожна країна, кожен народ зробили свій неоціненний, унікальний внесок у розвиток психології з урахуванням своєї самобутності, своїх можливостей, своєї культури.

У даній роботі початі спроби заповнити деякі "пробіли" і "порожнини" у вивченні історії психології.

Розвиток психології в цьому посібнику висвітлена тільки з боку відсутності деякого матеріалу в підручниках з історії психології.

Виклад повної історії розвитку світової психології XX сторіччя — справа майбутнього.