Правові підстави для припинення ведення особистих селянських господарств

Стаття 11 Закону "Про особисте селянське господарство" визначає юридичні підстави припинення ведення особис­тих селянських господарств.

Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі:

рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення;припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодексом України. [9]

В.В. Носік поділяє їх на 3 групи: а) добровільне припинення господарств; б) припинення з об'єктив­них і незалежних від волі членів господарств обставин; в) при­мусове. [43]

Добровільне припинення ведення особистого селянського господарства має місце в разі прий­няття рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності.

Припинення з об'єктивних і незалежних від волі членів господарств обставин відбувається, якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення.

Припинення прав на земельну ділянку, що тягне згідно із Земельним кодексом припинення ведення особистого селянського господарства, може здійснюватися як у при­мусовому, так і добровільному порядку.

Стаття 140 Земельного кодексу передбачає припинення права власності на земельні ділянки з наступних підстав:

а) добровільної відмови власника від права на земельну ділянку;

б) смерті власника земельної ділянки за відсутності спадко­ємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб;

д) конфіскації за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом. [6]

В.І. Семчик вважає, що сім підстав, перерахованих у ст. 140 Земельного кодексу України, є вичерпними. [44] Тобто інші юридичні факти, не перераховані у зазначеній статті, не можуть розглядатися як підстави припинення права власності на земельну ділянку. Підставами для припинення прав власності на землю відповідно до ст. 140 Земельного кодексу України є добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за рішенням власника (ст. 131 ЗК України). Цією ж статтею Земельного кодексу України передбачаються і судові механізми припинення права власності на землю, зокрема, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, конфіскація за рішенням суду, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк. Однак цей список не є вичерпним, адже ЗК України сам передбачає додаткові підстави припинення права власності на землю. Слід зазначити, що у разі поділу земельної ділянки, котра перебуває на праві спільної сумісної власності, також припиняється право власності на земельну ділянку як на самостійний об’єкт права спільної сумісної власності. Не варто забувати, що відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України [12] та ст. 120 Земельного кодексу України [6] до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, що необхідна для їх обслуговування. Отже, продаючи житловий будинок, продавець втрачає право власності на ту частину земельної ділянки, на якій він розміщений.В цілому глава 22 Кодексу присвячується підставам, порядку та механізмам припинення прав на землю як для юридичних осіб, так і для громадян. Статті 140 та 141 визначають підстави припинення прав на земельні ділянки. Серед підстав визначається добровільна відмова власника чи користувача від права на земельну ділянку. Причому в статті 142 встановлюється, що добровільна відмова власника земельної ділянки від права приватної власності на землю проводиться за його письмовою заявою і тільки на користь держави чи територіальної громади. У разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку, яка підлягає нотаріальному посвідченню. При добровільній відмові від права приватної власності на землю передача земельної ділянки державі чи територіальній громаді проводиться безкоштовно. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки, який приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.. [6] Власник земельної ділянки може за своїм власним рішенням відчужити земельну ділянку. Відчуження може бути в результаті продажу, міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Право власності може бути припинене також у разі смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

Разом з тим відчуження земельної ділянки чи права на неї може бути і примусовим. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку додатково викладені ще і в статті 143 цієї глави Кодексу. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку. [6] Серед цих підстав використання земельної ділянки не за цільовим призначенням або способами, які суперечать екологічним вимогам та вимогам охорони культурної спадщини, неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. Такі порушення можуть призвести до позбавлення в тому числі громадянина прав на земельну ділянку. Причому статтею 144 цієї глави кодексу встановлений порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, згідно з яким у разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля складають протокол про порушення та видають особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля відповідно до закону накладають на таку особу адміністративне стягнення та повторно видають вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку. [6] Підставою для припинення права приватної власності чи права користування зазначеною в цих статтях може слугувати відчуження (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, яке, як зазначено у статті 146 та 147, здійснюється у порядку, встановленому законом. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом. [45] Крім того, власника земельної ділянки за рішенням суду можуть позбавити права власності на земельну ділянку у разі звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора. Це може відбутись у разі, коли власник земельної ділянки (права на земельну ділянку) передав свою власність у заставу, згідно з статтею 133 цього Кодексу та Закону України «Про заставу» [46], чи отримав під свою власність іпотечний кредит, згідно з Законом України «Про іпотеку» [47], і не виконав забезпеченого заставою зобов’язання чи не виконав забезпеченого іпотекою зобов’язання, а кредитор (заставодержатель чи іпотекодержатель) звернувся до суду з метою одержання задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна чи за рахунок предмета іпотеки. Земельна ділянка чи речове (майнове) право на неї можуть бути конфісковані за рішенням суду відповідно до закону. Право користування земельною ділянкою може бути втрачене також при систематичній несплаті земельного податку або орендної плати. Також у разі продажу власного будинку, будівлі чи споруди, які розташовані на земельній ділянці, громадянин втрачає право користування цією земельною ділянкою (її частиною). Іноземні особи та особи без громадянства у випадку не відчуження ними земельної ділянки у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом, за рішенням суду також позбавляються права власності на земельні ділянки.

У разі припинення ведення особистого селянського госпо­дарства сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.

Спори щодо ведення особистого селянського господарства можуть вирішува­тись органами місцевого самоврядування та органами виконавчої вла­ди в межах їхніх повноважень або судом.

Висновки

Враховуючи особливість об’єкта правового регулювання в особистих селянських господарствах, можна стверджувати про те, що суспільні відносини, які виникають у процесі ведення особистого селянського господарства, мають комплексний характер, що зумовлює специфіку їх правового регулювання не лише нормами аграрного законодавства, а й нормами земельного, цивільного, фінансового, трудового та інших галузей законодавства. Отже, систему нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність щодо ведення особистих селянських господарств, складає Конституція, Земельний кодекс, Цивільний кодекс, інші нормативно-правові акти, якими урегульовано відносини власності у сфері сільсько­господарського виробництва, а також законодавчі акти, якими регламентовано найважливіші питання набуття та реалізації громадянами суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків у процесі виробництва, переробки, споживання сіль­ськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, надання послуг, в тому числі у сфері сільського зеленого туризму. Центральне місце у цій системі відведено спеціальному Закону "Про особисте селянське господарство". Дія цього Закону поширюється на фізичних осіб, яким у встановленому законом порядку передано у власність або оренду земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Діяльність особистих селянських господарств має на меті забезпечення власних потреб мешканців сіл та селищ у продуктах харчування та праці на землі без створення юридичної особи. Кваліфікаційні ознаки особистих селянських господарств стосуються можливості членства та ви­дів здійснення виробничо-господарської діяльності. Особисті селянські господарства не є суб´єктами аграрної підприємницької діяльності, а відповідна форма діяльності є способом організації праці на селі з обов´язковим використанням зе­мельної ділянки, наданої у власність або переданої в оренду. Для здійснення спільної господарської діяльності і додержан­ня вимог земельного законодавства щодо спільного цільового ви­користання спільної земельної ділянки члени особистого селянського гос­подарства наділяються відповідними правами та обов'язками, які стосуються кожного члена особистого селянського господарства як фізичної особи.

Переважно права та обов'язки членів особистих селянських господарств мають земельно- правовий зміст, що цілком виправдано з огляду на визначальну земельну правосуб'єктність членів особистого селянського господарства. Правовий режим земель особистого селянського господар­ства включає різні засоби формування загального масиву земель, при­значених для ведення сільськогосподарського виробництва цією фор­мою господарювання.Закон не дає вичерпного переліку майна, яке може використо­вуватись в особистому селянському господарстві. Тому, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо. Проте, землі не є майном у типово цивілістичному аспекті: вони не створюються працею людини, не мають бухгалтерської балансової вартості хоч мають унікальну економічну і екологічну цінність, а тому Цивільний кодекс мав би виділити їх правовий режим у відокремлений від типового майна розділ чи підрозділ. Цінність земель сільськогосподарського призначення зумовлює необхідність встановлення в цивільному, земельному та екологічному законодавстві спеціального правового режиму використання та охорони цих земель, навіть з певним обмеженням правомочностей власника в інтересах суспільства.

Тож, основною вимогою Закону "Про особисте селянське господарство", Земельного кодексу України та всього земельного законодавства є вимога щодо використання земельної ділянки, наданої особі у власність або користування, саме за визначеним цільовим призначенням.