Правовий режим майна для ведення особистих селянських господарств.

Правовий режим майна особистих селянських господарств — це сукупність правових норм, якими забезпечуються порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню ним, а також його правовій охороні.
Майнові відносини в особистому селянському господарстві засновуються на підставі Закону «Про власність», Сімейного кодексу України, шлюбного контракту та інших правових актів. Основою майнових відносин є право приватної власності громадянина. Виходячи із того, що особисте селянське господарство є сімейно-трудовим об'єднанням, майнові відносини в ньому грунтуються на основі права спільної сумісної власності подружжя, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 60 Сімейного кодексу України [17] майно, нажите подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо не передбачено інше, є спільною сумісною власністю згідно зі статтями 17,18 Закону «Про власність». Уразі, коли особи, що спільно ведуть особисте селянське господарство, не перебувають у шлюбі, майно в такому господарстві, утворене спільною працею осіб, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними.
Об'єктами права власності громадян, які ведуть особисте господарство, є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вирощена продукція, транспортні засоби, малогабаритна техніка, грошові кошти, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Виходячи із положень п.З ст. 13 Закону України «Про власність», склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. [39] Громадяни, які ведуть особисте селянське господарство, мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати майно в тимчасове користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі. При поділі майна, виокремленні його зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами та відкритої після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності. Розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається мірою його трудової участі, якщо iнше не передбачено законодавством України. Визначення розміру часток у спільній сумісній власності подружжя на майно при веденні особистого господарства здійснюється згідно з нормами Сімейного кодексу України. За відсутністю доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються рівними. [40] Правовий режим майна особистого селянського господарства визначено ст. 6 Закону "Про особисте селянське господарство". При цьому сама назва цієї статті є абсолютно правомірною та вдалою — "Майно, яке вико­ристовується для ведення особистого селянського господарства". Отже, йдеться про майно членів особистого селянського госпо­дарства, яке вони використовують для ведення ОСГ. У переліку цього майна (який є невичерпним) передбачено земельні ділянки, жилі будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її пере­робки та інше майно, набуте у власність членами господарства в установленому законодавством порядку. [9] Водночас, на наш погляд, оскільки йдеться про майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, то не все майно у вище­зазначеному переліку може вважатися таким. Так, житло­вий будинок — це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно- правовими актами, і призначена для постійного у ній прожи­вання. Таким чином, функціональне призначення житлового будинку не в усіх випадках пов'язане із веденням особистого селянського господарства, за винятком надання послуг у сфері сільського зеленого туризму, що не є ще на сьогодні устале­ною практикою. Відтак, житловий будинок із господарськими спорудами може бути власністю осіб, які ведуть особисте селянське господарство, але не використовуватися для ведення особистого селянського господарства. Вказівка у переліку майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, на житлові будинки призводить до хибної практики будівництва на земельних ділян­ках для ведення особистого селянського господарства житлових будинків. Нагадаємо, що йдеться про сільськогосподарські землі, а житловий будинок розміщу­ється на земельних ділянках, наданих під забудову, а це різні за цільовим призначенням земельні ділянки. У власності членів особистого селянського господарства може бути будь-яке майно, не забо­ронене законом. Проте, на наш погляд, функціональне призна­чення цього майна повинно збігатися із веденням особистого селянського господарства, адже члени особистого селянського господарства можуть мати й інше майно на праві власності, проте це майно може належати їм як громадянам, як подружжю тощо, а не як особам, які спільно ведуть особисте селянське господарство. У зв'язку із цим доцільно відмежовувати майно, яке використовується для ве­дення особистого селянського господарства, від іншого майна, яке належить особам, які ведуть особисті селянські господарства, але безвідносно до їхнього членства в особистому селянському господарстві. [29]

Своєрідною основою майна особистого селянського господарс­тва є садиба. Відповідно до ст. 381 Цивільного кодексу вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, гос­подарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними кому­нікаціями, багаторічними насадженнями. [12] Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено до­говором або чинним законодавством.

Можливість будівництва житлового буднику та необхідних гос­подарських будівель є принциповим моментом у процесі створен­ня і діяльності особистого селянського господарство. Тому чинне законодавство містить низку положень, якими закріплюються піль­ги у сфері житлового будівництва на селі. Так, відповідно до ст. 9 Закону України "Про пріоритетність соціаль­ного розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", особи, які переселяються в трудонедостатні сільські населені пункти, і місце­ве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних та обслуговуючих галузях агропромислового комплек­су або соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господар­ськими будівлями за рахунок державного бюджету. Житло, збудо­ване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в приватну власність цим громадянам, якщо во­ни працюють у зазначених галузях. [41]

Також, сільськогосподарські тварини та птиця використовуються для ведення особистого селянського господарства в межах правового режиму, встановленого для них ст. 180 Цивільного кодексу. У ній передбачається, що тварини є особливим об'єктом цивільних прав і на них поши­рюється правовий режим речі, крім випадків, зазначених чинним законодавством. [12]

Майно, яке використовується для ведення особистого се­лянського господарства може бути власніс­тю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною влас­ністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників. Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду. [42]

Громадяни мають право передавати майно в тимчасове користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.Спадкування — це перехід майнових прав та обов’язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Право спадкування тісно пов’язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і служить охороні цього права. Фактично спадкування — це правонаступництво, за яким відбувається перехід прав та обов’язків від особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), визначених або самим спадкоємцем за життя (заповіт), або які стали такими за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин. До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна. Якщо до спадкової маси (спадщини) входить земельна ділянка, яка належала спадкодавцю на праві власності або користування, то відповідно до статті 1225 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. [12] Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. [6] До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом. Зокрема, якщо успадковується декількома спадкоємцями земельна ділянка та житловий будинок з господарськими спорудами, які на ній розміщені, виділити свою частку у праві власності на земельну ділянку в натурі не можливо, оскільки земельна ділянка за своїм цільовим призначенням передбачена саме для розміщення та обслуговування житлового будинку (цілого), а не його частини.

Якщо майно успадковується за законом двома і більше спадкоємцями, їх частки у спадщині є рівними. При цьому, якщо успадковується нерухоме майно, за письмовою угодою між спадкоємцями, посвідченою нотаріусом, розмір частки у спадщині може бути змінено.

Відповідно до положень ст. 346 Цивільного кодексу право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припиня­тися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розмі­щене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бу­ти припинено в інших випадках, встановлених чинним законо­давством. [12]

Отже, Закон "Про особисте селянське господарство" не дає вичерпного переліку майна, яке може використо­вуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до Цивільного кодексу, у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законо­давством, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо. Проте, землі не є майном у типово цивілістичному аспекті: вони не створюються працею людини, не мають бухгалтерської балансової вартості хоч мають унікальну економічну і екологічну цінність, а тому Цивільний кодекс мав би виділити їх правовий режим у відокремлений від типового майна розділ чи підрозділ. Цінність земель сільськогосподарського призначення зумовлює необхідність встановлення в цивільному, земельному та екологічному законодавстві спеціального правового режиму використання та охорони цих земель, навіть з певним обмеженням правомочностей власника в інтересах суспільства. [13]