Терор творився двома " логіками " — соціальною і національною: логікою становлення нового панівного класу "партійних вельмож" і логікою нової — більшовицької — Російської імперії.
Для компартійної бюрократії, яка дедалі повніше утверджувала своє неподільне панування над суспільством, політичні репресії проти опонентів вождя та його кліки у кінцевому підсумку мали "сенс", як і терор проти "націоналів''— для російських шовіністів-великодержавників.
Політичне вільнодумство — навіть у рамках однієї партійної ідеології - творить у суспільстві раціоналістичну атмосферу, демістифікує державну владу, а це загрожує її монополії на суспільство. Монополії, запрограмованої самою ідеологією більшовизму, що переміг у країні. У цьому вся суть явища, першопричина і рушійна сила велетенського кривавого терору — у тих суспільних нормах, що запанували спочатку в сфері політичного ладу, а потім і в головах людей. Тяжіючи над ними й до сьогодні. І скільки б нинішні комуністи-соціалісти не очищували радянський соціалізм від "помилок" Сталіна (а є й такі, що не визнають тих "помилок"), вони не перестануть бути сталіністами, отже, і морально відповідальними за сталінські репресії, поки не відмовляться від тих норм суспільного життя, які витворювали сприятливі для терору умови — соціально-економічні, політичні, ідеологічні і, врешті, психологічні.
Та річ у тому, що сталінські "норми" (сталінська модель суспільного життя) починалися не зі Сталіна, хоч і є серйозна наукова логіка в тому, щоб, слідом за автором, вважати, що "повна узурпація всієї державної влади" Сталіним була "державним переворотом по суті". Але - переворотом щодо чого? Стосовно якої держави? Ленінської? Двадцятих років? Порівняння зі "старими, все ж таки значною мірою ліберальними принципами у внутрішньопартійних відносинах" комуністів схоплює тільки зовнішній, поверхневий шар політичної дійсності і стосується не так принципів, як самого лише стилю партійного життя. Стилю не органічно-більшовицького, а принесеного більшовиками з іншої, не їхньої, епохи, в якій вони мали право і можливість дискутувати з владою чи навіть займатися опозиційною політичною діяльністю. З погляду більшовицької ідеології (принципів!) це були "пережитки минулого" і їх належало викорінити. Що Сталін і робив, спочатку затикаючи рота своїм політичним опонентам і супротивникам ідеологічною паклею, а потім і фізично знищуючи їх. Можливо, інший комуністичний вождь чинив би це не так жорстоко і в менших масштабах, але суть справи у тому, що кожний неодмінно став би перед дилемою: або бути меншим чи більшим Сталіним (убивцею, диктатором, творцем постійних політичних репресій), або відмовитися від ідеології партії, тобто перестати бути комуністом.
Погляд на сталінський терор з позиції демократичного соціалізму (ідея такого соціалізму в науці належно не розроблена, суспільною практикою не конкретизована), крізь призму становлення авторитарного, а потім і диктаторсько-терористичного режиму Сталіна, його централістично-імперської політики — кут зору правильний, але недостатній. Даючи справедливу морально-політичну оцінку фактам і процесам, він не пояснює основного, визначального: чому саме таким шляхом пішла історія, на якому ідейному та історичному ґрунті виростала суспільна система ідеологічної нетерпимості, політичних репресій і фізичного терору? Сталінізм - наслідок.
Ідейно-політичне підґрунтя і джерело сталінського терору більш ніж виразні й "переконливі", їх видно на всіх рівнях — ідеї, політичного гасла і політичної практики: класова боротьба — диктатура пролетаріату — керівна роль комуністичної партії і, як наслідок, відсутність демократії і в партії, і в суспільстві загалом. Диктатура пролетаріату породжує диктатуру партії, з диктатури партії неминуче виростає диктатура партійного вождя.
Говорячи про сталінський терор в Україні, Григорій Костюк раз у раз звертається до поняття "війна": війна більшовицької держави з народом, "потайна, а іноді й відкрита війна народу проти режиму" ("починаючи з кінця 1929-го до початку 1932 року, — констатує історик, вся Україна була охоплена хвилею протесту, бунтів і повстань" — проти колективізації сільського господарства). Це — публіцистичне означення подій, проте, гадаю, їхня історична суть полягає якраз у тому, що це й була війна — у прямому значенні слова, загарбницька війна Росії проти України, війна, яка почалася з віроломного нападу російської червоної армії на Українську Народну Республіку в січні 1918 p., a далі, протягом десятиліть, тривала як процес формування і самоутвердження російської окупаційної влади на завойованій українській території. Україна, зазнавши поразки в російсько-українській війні 1918— 1920 pp., чинила опір цьому процесові.
