Само́киш Микола Семенович

Фотій Степанович Красицький

1873—1944

Співцем українського села називав себе живописець із Зеленої Діброви (Черкаська область) Фотій Красицький.

Фотій Красицький був онуком Катерини – рідної сестри Тараса Шевченка. Вчився в Київській рисувальній школі. Викладач Микола Мурашко проглянув малюнки та й поселив талановитого хлопця у себе вдома. Невдовзі звів юнака з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою. За ухвалою київської української громади Фотієві призначили щомісячну грошову допомогу.

Пізніше продовжував освіту в Одеському художньому училищі і Вищій художній школи при Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (1894—1901 рр., майстерня І. Рєпіна).

У 1903 р. дипломований художник повернувся до Києва оселився на Андріївському узвозі, 15 (на останньому поверсі). Від Миколи Лисенка отримав подарунок - чорне старовинне піаніно.

Викладав у художньому училищі (1912—1920), Миргородському художньо-керамічному технікумі, Київському художньому інституті (1927—1939, з перервами). Організатор і завідувач Київської художньо-друкарської школи.

На початку 1905 року Фотія Красицького запросили взяти участь у Львівський виставці українського живопису. Він представив картини, деякі знайшли покупців. Художник отримав матеріальну і моральну підтримку. Заприятелював з Іваном Франком. Після дебюту у Львові художник поїхав до Полтави, познайомився з Володимиром Короленком. А у с. Козацькому Фотій Степанович знайшов Музу - Ганну Крикотень, до якої вдвічі старший художник посватався й отримав благословення. Молоді вінчалися в Андріївській церкві Києва.

Молодий живописець товаришував з М. Старицьким, І. Тобілевичем, був близьким приятелем Лесі Українки, прекрасні портрети якої залишилися пам'ятником цієї дружби. Добре знав художник і Івана Франка: 1914 роком датовано його натурний портрет Великого Каменяра — останнє прижиттєве зображення поета.

Творчий доробок Фотія Красицького налічує кілька сотень полотен.

 

«Гість із Запоріжжя»

Одне з перших великих полотен художника, яке стало найвищим набутком у його творчому доробку. Художник зумів втілити на полотні подих давно минулого життя; зворушує сором'язливість хлопчика перед гостем із Запоріжжя — відважним козаком, лицарем України, захисником волі народної. Справжнє мистецтво не старіє, і “Гість з Запоріжжя” — невмируща часточка духовної скарбниці нашого народу.

Написана як конкурсна робота при закінченні Академії, картина відразу висунула автора в ряди кращих українських живописців.

Картину «Гість із Запоріжжя» купила Рада Імператорської Академії Мистецтв у Петербурзі за 600 рублів, що було великою честю для випускника. Пізніше Наукове товариство Імені Т. Шевченка придбало полотно з виставки 1905 року і незабаром воно зайняло своє місце в постійній експозиції Львівського музею українського мистецтва.

 

«Портрет Лесі Українки»

1904 р. Полотно, олія.
Державний літературно-меморіальний музей Лесі Українки в Києві

Портрет виконаний в пастельних тонах. З нього дивилася жінка, яка усвідомила, що її доля - вінчання з її Величністю Мистецтвом, і тільки йому належить вона. Прекрасні сумні очі притягували мудрістю та стражданням.

 

«Портрет діда у солом’яному брилі»

У фондах музею І.Гончара є картина «Портрет діда у солом’яному брилі» (1905). Картина не втратила кольору, навіть більше ніж через 100 років. Сорочка аж засліплює глядачеві очі. Бриль на голові дідуся горить золотом на тлі яскравого блакитного неба, сонце «роз’їло» зелень позаду моделі. Вуса у діда довгі та пухнасті, аж виникає бажання їх поскубти. Зрозуміло, що, побачивши в Полтавській губернії колоритного чоловіка з посохом, схожого на апостола, Ф.Красицький не стримався та попросив йому позувати. Дідусь на художника дивиться трохи злякано та недовірливо, в селах завжди до чужинців ставились обережно.

 

Само́киш Микола Семенович

1860 - 1944

 

Микола Семенович Самокиш увійшов в історію російського та українського образотворчого мистецтва, дореволюційного та радянського, як видатний живописець-баталіст, неперевершений майстер-анімаліст, котрий особливо прославився зображенням коней, та прекрасний рисувальник пером. Як рисувальник пером Самокиш займає одне з перших місць серед графіків Європи. Він створив біля десяти тисяч малюнків переважно на батальні та мисливські сюжети.

В дитячі роки заслуховувався розповідями діда про подвиги запорозьких козаків, в гімназії зачитувався віршами великого Кобзаря, на канікулах писав етюди на теми з життя українських селян та рідної природи, в студентському гуртку вивчав історію України.

Закінчив Петербурзьку академію мистецтв (1889 – 1885), пізніше (1886 - 1889) студіював у Парижі.

В 1898 році Самокиш та С. Васильківський задумали видати альбом малюнків "З української старовини", який повинен був стати продовженням прекрасного альбому офортів "Живописна Україна" геніального поета та видатного художника Т. Г. Шевченка. Альбом, задуманий як розповідь про історичне минуле України, був виданий у 1900 році. Портрети в ньому доповнюються і ніби коментуються батальними, побутовими та пейзажними рисунками. Пояснювальний текст був складений відомим українським археологом та істориком, другом І. Ю. Рєпіна, професором Д. І. Яворницьким, котрий став і другом Самокиша. Всі портрети в альбомі виконав аквареллю С. Васильківський, а малюнки - М. С. Самокиш.

 

Значна кількість творів Самокиша присвячена Запорозькій Січі, подвигам її безстрашних захисників, котрі відстоювали свободу та незалежність України від кримського ханства, султанської Туреччини та польської шляхти. Зображення окремих подій з історії боротьби Запорозької Січі з ворогами України, походів, битв та побуту січовиків виконувалось зі скрупульозною історичною достовірністю, яка була результатом колосальної праці - вивчення архівних, музейних матеріалів, збирання предметів української етнографії. Цією попередньою, суто дослідницькою роботою пояснюється те, що картини Самокиша, окрім притаманної їм живописності, справляють таке сильне враження своєю правдивістю та життєвістю. Дуже типовим в цьому відношенні є полотно " Похід запорожців в Крим" (1934 рік), на якому зображене Запорізьке військо в усій його характерності.

 

Коні займають особливе місце у творчості Самокиша, вони всесвітньо відомі. За зображення коней його нагороджували (обрали академіком за " Табун рисистих маток", дали медаль Всесвітньої виставки за "Четверного на повороті"), але не тільки. За любов до малювання коней його і зверхньо лаяли, писали, що він "халтурник" і "повторюється" у своїх малюнках "на батальні та" кінські "теми".

Ось що він писав у 1929 р. своєму майбутньому учневі Марку Домащенко: "Ваша любов до коня і кавалерійському справі знаходить живий відгук у моїй душі, так як я люблю це і як художник і як колишній кавалерист (в Японську війну). В цьому напрямку я і працюю до цього дня, кінь вважаю благородним і красивим створенням і намагаюся зображати ея не тільки із зовнішнього боку, але й передати ея психіку, ея порив, що найкрасивіше у коня, навіть шкапа (кляча) на скаку красива і мальовнича ".

Заслуги Миколи Семеновича Самокиша в галузі образотворчого мистецтва були високо оцінені. В 1937 році йому було присуджене звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР. В 1940 році, у зв'язку з 55-річчям художньої діяльності, Самокиш отримав орден Трудового Червоного Прапора. В 1941-му він був удостоєний звання Лауреата Сталінської премії за картину "Перехід через Сиваш". Його ім'ям було назване Кримське художнє училище, а також вулиця в м. Сімферополі, де він жив та працював всю останню третину свого життя.