Тема 3. Державне управління на регіональному рівні

http://www.studfiles.ru/preview/5594494/page:6/

1. Регіональне управління: сутність, цілі та специфіка.

2. Основні напрями регіонального управління: управління природно-ресурсним потенціалом регіону, управління фінансовими, трудовими ресурсами.

3. Механізми реалізації регіональної політики держави: інституційно-правові, фінансово-економічні.

4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіону

5. Державні та регіональні програми.

1. Регіональне управління:сутність, цілі та специфіка.

Найважливішою функцією і засобом реалізації державної регіональної політики є управління, тобто свідомий вплив на суспільне виробництво з метою підвищення його ефективності і задоволення матеріальних і духовних потреб населення.

Управління суспільним виробництвом може відбуватися як на рівні галузі, так і на рівні території, тому виділяють два його види: галузеве і територіальне.

Галузеве – це управління, яке спрямовується на вирішення основного завдання галузі, тобто задоволення потреб економіки окремими видами продукції, робіт, послуг.

Територіальне – спрямовується на створення необхідних умов для розвитку окремих територіальних складових національної економіки, максимальне задоволення потреб населення регіону окремими видами продукції, робіт, послуг з ефективним використанням власних ресурсів і регіонального економічного потенціалу.

В сучасній теорії управління та економічній практиці поряд з терміном “територіальне управління” широко застосовують і поняття “регіональне управління”. Слід зазначити, що ці поняття є синонімами, а відмінність полягає лише у визначенні самого терміну регіону.

В умовах ринкової економіки регіональне управління є основним, внаслідок процесу роздержавлення, тобто передачі більшості функцій управління з державного на регіональний рівень.

В основі побудови нової системи управління регіоном лежать наступні методологічні принципи:

1. Економіка держави та економіка регіонів має розглядатися як частина геоекономічного і геополітичного простору, які задають їм загальний напрямок і принципи розвитку, але і потребує максимального обліку національних інтересів та історичних особливостей розвитку;

2. Вибір ефективної моделі управління регіоном залежить від теоретичного і практичного визнання переваг існуючих моделей і тих організаційно-правових форм, які існують для комерційної діяльності підприємств регіону і його некомерційних організацій;

3. Визнання за управлінням як специфічним видом господарської діяльності функцій оновлення і відтворення в усіх фазах суспільного відтворення.5

Якщо говорити про завдання регіонального управління то, як і у будь-якого іншого виду управління, воно полягає у досягненні мети, тобто бажаного стану об’єкту у майбутньому, завчасно визначених цілей.

Цілі регіонального управління класифікуються:

а) за змістом – економічні, політичні, екологічні, науково-технічні;

б) за часом – довгострокові (10 – 15 років), середньострокові (3 – 5 років), короткострокові (на рік);

в) за рівнем, на якому вони визначаються і досягаються: загальнодержавні та адміністративно-регіональні одиниці.

Економічні цілі передбачають збалансований пропорційний розвиток регіонів, нарощування та ефективне використання його ресурсного потенціалу.

У політичних цілях відповідно до визначених Верховною Радою засад внутрішньої і зовнішньої політики відображаються завдання політичного розвитку суспільства, особливості їх вирішення в умовах конкретного регіону.

Зміст соціальних цілей полягає у підвищенні добробуту місцевого населення.

Екологічні цілі пов’язані з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування.

Науково-технічні цілі конкретизують напрямки розвитку і використання науково-технічного потенціалу регіону.

Зміст і завдання довгострокових цілей визначають державні і регіональні програми; середньострокові – конкретизують визначені довгостроковими цілями завдання щодо забезпечення збалансованого і пропорційного розвитку економіки регіону, а короткострокові – деталізують середньострокові і є цілями оперативного управління.

Важливе значення має класифікація цілей за рівнем, на якому вони визначаються і здійснюються. За цією ознакою розрізняють: загальнодержавні та цілі територіально-адміністративних одиниць.

Розмежування повноважень і функцій органів державного управління і місцевого самоврядування є однією з найскладніших проблем в управлінській науці і практиці. Її вирішення пов’язане насамперед з вибором моделі співвідношення центральної влади і місцевого самоврядування. Із світової практики відомо чотири основні моделі регіонального управління: централізована, англо-американська, європейська змішана елітна (континентальна або французька) та європейська змішана із розподіленою ієрархією управління.

2. Основні напрями регіонального управління: управління природно-ресурсним потенціалом регіону, управління фінансовими, трудовими ресурсами.

До основних напрямків регіонального управління відносяться: управління природно-ресурсним потенціалом регіону, управління фінансовими, трудовими ресурсами.

Природно-екологічна система відносин виражається у використанні місцевих природних ресурсів, що дозволяє визначити внесок кожного виду ресурсів у відтворення його матеріальних благ і послуг.

Основні завдання:

1) збереження і зміцнення природно-екологічного потенціалу;

2) забезпечення раціонального і комплексного використання природних і рекреаційних ресурсів;

3) зменшення негативного впливу виробничої діяльності та комунального господарства на навколишнє середовище;

4) відтворення тваринного і рослинного світу;

5) створення сприятливих умов життя і праці та відпочинку населення.

Виконання завдань здійснюють місцеві державні адміністрації в межах повноважень, закріплених в Законі України „Про місцеві державні адміністрації”.

Управління природно-екологічним потенціалом відбувається у відповідних формах і потребує застосування відповідних методів.

Основними формами управління є: 1) екологічна стандартизація; 2) нормування; 3) дозволи на використання; 4) еколого-економічний контроль (витікає з протиріч функціонування природної і економічної системи).

Основними формами управління є: 1) правові – визначені законодавством (земельний, водний, лісовий кодекси та Кодекс України про надра); 2) адміністративні – застосовують КМУ, Мін природи та його управління, обласні та місцеві державні адміністрації відповідно до наданих повноважень; 3) економічні – полягають у розробці та реалізації різноманітних проектів і програм, які мають забезпечити поєднання екологічних та економічних інтересів в процесі розвитку виробництва, тобто дослідження у межах однієї структури економічних цілей і результатів та факторів довкілля.

(Прийняття управлінського рішення відбувається на основі аналізу комплексу важливих економічних результатів та екологічних наслідків, які розглядають на тривалому проміжку часу, і виходять за межі території, на якій здійснюється програма чи проект. Як правило, розглядають декілька альтернативних проектів і обирають оптимальний.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати фінансові питання, віднесені Конституцією України, законами України до їх відання.

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання:

· затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього;

· затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;

· встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом;

· утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних коштів), затвердження положень про ці кошти; затвердження звітів про використання зазначених коштів;

· прийняття рішень щодо випуску місцевих позик.

Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом), вирішуються питання встановлення нормативів централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахунках районів міста.

До повноважень в галузі бюджету, фінансів і цін належать:

а) власні (самоврядні) повноваження:

· складання проекту місцевого бюджету, надання його на затвердження відповідної ради, забезпечення виконання бюджету;

· щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і результати виконання бюджету; підготовка і подання відповідно до районних, обласних рад необхідних фінансових показників і пропозицій щодо складання проектів районних і обласних бюджетів;

· встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності;

· встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку виконання коштів та іншого майна, що перебувають у спільній власності територіальних громад;

· здійснення в установленому порядку фінансування видатків з місцевого бюджету;

· залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури та заходи щодо охорони навколишнього природного середовища;

· об'єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад;

б) делеговані повноваження:

· здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов'язань щодо платежів до місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності;

· здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням цін та тарифів;

· сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на відповідній території.

Успішне вирішення проблем фінансового розвитку регіону у значній мірі залежить, насамперед, від інституціонального забезпечення реалізації регіональної, фінансової політики, чіткого розподілу функцій та координації діяльності державних та галузевих органів управління різного рівня у сфері фінансів.

Ринкова економіка не в змозі автоматично регулювати всі економічні і соціальні процеси в інтересах всього суспільства. Важливою регулюючою функцією органів державної влади і самоврядування є спрямування розвитку фінансів регіону у напрямку, визначеному з урахуванням тенденцій розвитку регіональної економіки і соціальних потреб територіальної громади.

Управлінням фінансовими ресурсами місцевих бюджетів відають місцеві органи влади. Згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві бюджети затверджують відповідні ради територій, а забезпечують їхнє виконання місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад або міські, селищні та сільські голови. В ролі координаторів усієї діяльності, пов'язаної з розробкою і виконанням місцевих бюджетів, виступають місцеві фінансові органи. До функцій місцевих фінансових органів відноситься:

· забезпечення втілення в життя державної фінансової політики;

· аналіз показників розвитку економіки регіону;

· сприяння збільшенню доходів місцевого бюджету;

· розробка проектів зведених балансів фінансових ресурсів для відповідного регіону;

· розробка бюджетів відповідних Рад народних депутатів;

· координація діяльності учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету;

· ведення обліку та складання звітів про стан виконання бюджету;

· підготовка інформаційних матеріалів, доповідей органам місцевої влади про хід і підсумки виконання бюджету;

· вирішення питань про відстрочення платежів;

· внесення пропозицій щодо надання пільг з податків і платежів до бюджетів відповідних рівнів за висновками податкових інспекцій;

· аналіз економічного і фінансового стану галузей господарського комплексу регіону, тенденцій та динамки розвитку різних форм власності, підготовка пропозицій щодо додаткових джерел фінансових ресурсів;

· участь у формуванні та реалізації інвестиційних програм, надання пропозицій стосовно стимулювання суб'єктів господарювання та населення до розвитку економічного та фінансового потенціалу відповідного регіону.

Трудовий потенціал являє собою обсяг, структуру та якість робочої сили, що характеризується рівнем кваліфікації та освіти робітників. Управління трудовим потенціалом здійснюється в основному за допомогою економічних методів (програм зайнятості населення), ураховується демографія регіону.

Управління трудовим потенціалом зв’язане з: 1) демографічним зростанням (+,-,0); 2) визначенням статево-вікової структури; 3) визначенням національної структури зайнятості.

Управління трудовим потенціалом можна умовно розділити на елементи:

Елемент управління формуванням і розвитком трудового потенціалу має такі завдання.

Управління процесом відтворення населення: регулювання демографічних процесів; піклування про здоров’я людини; поліпшення умов життя жінки та дитини; поліпшення екологічної ситуації.

Управління процесами підготовки та розвитку робочої сили: поліпшення загальноосвітньої підготовки; широкомасштабна професійна орієнтація; первинна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів.

Управління відтворенням робочої сили: розвиток соціальної інфраструктури; управління ціною робочої сили з метою її порівняння з (поставити над) відтворювальними витратами; поліпшення якості й доцільності використання робочого часу.

Елемент управління розміщенням продуктивних сил має такі завдання: поліпшення територіальної організації народного господарства; спрямування розміщення продуктивних сил на зменшення територіальних диспропорцій у ресурсах праці.

Елемент управління використанням ресурсів праці має такі завдання.

1. Управління технічним прогресом: впровадження новітніх технологій; впровадження перспективного високопродуктивного устаткування; підвищення рівнів комп’ютеризації, автоматизації, механізації та енергоозброєності праці; різке скорочення важкої, шкідливої та ручної праці.

2. Управління продуктивністю: планування продуктивності і співвідношення темпів приросту продуктивності та темпів приросту заробітної плати; організація праці і виробництва, поліпшення нормування праці; управління розвитком персоналу.

Елемент управління ринком праці має такі завдання.

Управління зайнятістю населення: посилення ролі ланок державної служби зайнятості; підвищення впливу на розподіл та перерозподіл робочої сили; міграційна політика; підвищення рівня активності та мобільності робочої сили; широкомасштабне втілення єдиної технології обслуговування незайнятого населення (ЄТОНН) та єдиної автоматизованої інформаційної системи (ЄАІС) у центрах зайнятості.

Управління активною політикою на ринку праці: додаткові ефективні робочі місця; первинна професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації незайнятого населення; сприяння відкриттю своєї справи та самозайнятості населення; організація і розвиток державних складних (з використанням висококваліфікованої праці) громадських робіт.

Управління внутрішньофірмовим ринком праці: внутрішньофірмова диспропорція кадрів; планування персоналу; планування, набір, відбір персоналу; розвиток персоналу; оцінка та кадровий резерв персоналу

Інноваційний процес охоплює багатьох учасників і має свою інфраструктуру. Його здійснюють на державному і міждержавному рівнях, у регіональних і галузевих сферах, місцевих (муніципальних) формуваннях. Всі учасники мають свої цілі і формують організаційні структури для їх досягнення. Інноваційна активність великих і дрібних організацій різниться, що зумовлено різною стратегією їх діяльності. Звідси і множинність організаційних форм інноваційної діяльності.

Інноваційна активність і глобальна інформатизація економіки докорінно змінили принципи організації компаній і корпорацій, які формувалися протягом усього XX ст. У 1990-х роках тенденція посилення децентралізації, розгорталась спочатку на рівні малих підрозділів, трудових колективів і громадських організацій. У цей період основну роль відігравали скоординовані зусилля працівників виробничої і невиробничої сфер, головним завданням яких стало максимальне вдосконалення економічних процесів - від навчання креативної особистості, зайнятої науковим пошуком, до формування високотехнологічних виробництв і створення віртуальної компанії. Вперше такі організаційні форми інноваційної діяльності з'являються у рамках самоврядних виробничих асоціацій. Саме тут створюється можливість максимального використання креативного (творчого) потенціалу і прискорення технологічному й соціальному прогресу.

Своєрідність нових організаційних форм визначається необхідністю поєднання активної конкуренції з відносинами партнерства та індивідуальної творчості.

Ефективними організаційними формами співробітництва промислових фірм з вищими навчальними закладами є інноваційні центри. Це технологічно активні комплекси зі сформованою інтегрованою структурою нововведень, яка включає університети і науково-виробничі фірми. Інноваційний бізнес у цій моделі підтримує стійкі взаємозв'язки всередині великої інноваційної інфраструктури, має розвинені мережі неформального обміну інформацією та формування каналів збуту нововведень.

У зарубіжній практиці поняття "інноваційний центр" використовують як узагальнююче визначення потужної інноваційної структури. До цієї групи належать:

o регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ);

o центри передових технологій;

o технологічні парки (науковий, промисловий, технологічний, інноваційний, бізнес-парк і та ін.);

o технополіси тощо.

Розглянемо найбільш розповсюджені у світовій практиці форми інноваційних центрів.

Регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ)

Такі центри є засобами формування і реалізації регіональної інноваційної політики, спрямованої на забезпечення економічного розвитку регіону. Для ефективної інноваційної політики необхідно сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу регіону, створити регіональну систему підтримки і розвитку інноваційної діяльності, координувати діяльність організацій, що здійснюють інноваційну діяльність, сприяти розвитку інтелектуального та кваліфікаційного потенціалу населення регіону. Всі ці питання перебувають у компетенції РНТЦ.

Регіональні науково-технологічні центри можуть вибудовувати діяльність, спираючись на ті визначальні особливості регіону, забезпечують його випереджальний розвиток. Цим зумовлена різноманітність регіональних центрів. Так, наприклад у Німеччині, існують переважно засновницькі центри, центри інновацій і центри промислових технологій.

Технопарк - компактно розташований науково-технологічний комплекс, до складу якого входять наукові установи, вищі навчальні заклади, комерційні банки, консалтингові, інформаційні та інші сервісні служби і який функціонує на засадах комерціалізації науково-технологічної діяльності

Технополіс - це сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, що забезпечують життя міста, розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність

Промислові кластери являють собою групу географічно локалізованих взаємозалежних компаній, об'єднаних у виробничий ланцюжок, у рамках якої створюється кінцевий продукт і додана вартість.

Більш розвинені кластери мають спеціалізовані бази постачальників, ширше розгалуження масиву пов'язаних галузей, більш широкий масштаб підтримуючих галузей, глибокі зв'язки зі споживачами. Кластер може містити стратегічні альянси підприємств з університетами, дослідними установами, споживачами, технологічними брокерами і консультантами.

Головне, на що спрямовані кластери - це можливість для бізнесу і регіону розвиватися не по інерції. Для бізнесу кластер - це реальна можливість забезпечити власну конкурентоспроможність у майбутньому, тобто створювати довгострокову стратегію розвитку підприємств на 5-10 років і більше.

Соціальна інфраструктура - це сукупність, або комплекс, галузей, призначенням яких у суспільному поділі праці є задоволення потреб населення у соціально-побутових і соціально-духовних послугах.

Відповідно до призначення соціальної інфраструктури її поділяють на соціально-побутову і соціально-духовну.

Розвиток галузей соціальної інфраструктури створює передумови для запобігання необгрунтованої міжрегіональної міграції населення.

Розвиток усіх ланок обслуговування населення має бути комплексним. Умовами комплексного розвитку соціальної інфраструктури в регіонах є:

· врахування регіональних чинників, що визначають обсяг і структуру потреб населення в послугах;

· розроблення і використання нормативів з урахуванням особливостей статей видатків;

· досягнення оптимальних меж і внутрішньо-регіональних пропорцій у розвитку соціальної інфраструктури;

· обґрунтоване визначення обсягів капітальних вкладень у галузі соціальної інфраструктури та їх розподіл за підгалузями.

Соціально-побутова інфраструктура

Розглянемо особливості функціонування складових соціально-побутової інфраструктури.

Торгівля і громадське харчування. Формальним показником, який характеризує рівень розвитку торгівлі в регіоні, є роздрібний товарообіг. Він відображує дію складної сукупності соціальних і економічних чинників, зокрема: купівельна спроможність населення, розвинутість мережі торговельних закладів, товарна забезпеченість, Інформаційна, транспортна інфраструктури тощо.

В Україні спостерігається регіональна відмінність обсягів роздрібного товарообігу. Він визначається насамперед:

· динамікою економічного розвитку регіону;

· структурою економіки;

· особливістю умов життєдіяльності населення;

· статево-віковими відмінностями населення; рівнем освіти;

· середнім доходом на одного члена сім'ї.

Товарообіг громадського харчування прогнозують окремим показником і вводять його складовою частиною до загального обігу роздрібного товарообігу.

Розвиток громадського харчування регіону характеризують такі економічні й соціальні показники:

· обсяг товарообігу громадського харчування, в тому числі продукції власного виробництва;

· кількість страв;

· кількість підприємств громадського харчування та місць у них на 1000 осіб;

· коефіцієнт забезпеченості населення місцями;

· чисельність населення, яке користується послугами підприємств громадського харчування.

Потреба населення в послугах підприємств громадського харчування за окремими регіонами неоднакова. Для того щоб її визначити, треба взяти до уваги місце знаходження регіону, контингент його жителів, наявність промислових підприємств, навчальних закладів, шкіл тощо.

Житлово-комунальне господарство. Це складний комплекс підгалузей, завданням яких є задоволення комунальних, побутових і соціально-культурних потреб населення.

Складові житлово-комунального господарства:

· житлове господарство;

· санітарно-технічні підприємства;

· служби інженерних мереж і споруд;

· транспорт;

· енергетичне господарство;

· усі види зовнішнього благоустрою;

· служби обрядових і спеціальних послуг

Важливі дані для розроблення заходів регулювання розвитку житлово-комунального господарства:

· чисельність населення і його соціальний склад;

· нормативи забезпеченості житлом і комунальними послугами;

· перспективні показники розвитку галузей виробничої і невиробничої сфер регіону;

· обсяг ресурсів, які можуть бути спрямовані на розвиток житлово-комунального господарства.

Принципи розвитку і функціонування комунального господарства за радянських часів (система покращення житлових умов, система формування комунальних тарифів, відсутність конкурентного середовища в сфері надання комунальних послуг тощо) в умовах ринкової економіки набули руйнівного характеру. Тому зараз першочерговим завданням є впровадження ринкових механізмів у сферу управління комунальним господарством, а також формування в суспільстві нових стандартів соціальної справедливості.

Побутове обслуговування. Належне побутове обслуговування населення сприяє економіці суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських і сільських жителів.

Для визначення прогнозних показників розвитку сфери побутового обслуговування обраховують такі показники:

· потрібні виробничі потужності;

· розміри основних фондів, матеріальних, трудових, фінансових ресурсів і джерела їх формування.

Структура підгалузей побутового обслуговування:

· ремонт і індивідуальне пошиття взуття, швейних, хутрових, шкіряних виробів, головних уборів і текстильної галантереї;

· ремонт, пошиття і в'язання трикотажних виробів;

· ремонт побутових машин та приладів;

· ремонт і виготовлення металовиробів і меблів;

· ремонт і техобслуговування індивідуальних транспортних засобів;

· хімчистка і фарбування;

· послуги пралень;

· фотопослуги;

· будівельні послуги;

· послуги лазень, перукарень;

· прокат речей;

· транспортні послуги;

· ритуальні послуги.

3. Механізми реалізації регіональної політики держави: інституційно-правові, фінансово-економічні.

Вирішення проблем регіонального розвитку, становлення міс'цевого самоврядування та вдосконалення відносин «центр–регіони» залежить, насамперед, від інституційного та правового поля для розробки й реалізації державної регіональної політики, чіткого розподілу функцій та координації діяльності державних органів управління різного рівня у сфері територіального розвитку.

Особливого значення набуло прийняття Державної стратегії регіонального розвитку (ДСРР), розрахованої на довгостроковий період, яка спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів як основи їх динамічного розвитку та усунення значних міжрегіональних диспропорцій. Механізм реалізації ДСРР

Нормативно-правове та інституційне забезпечення реалізації ДСРР передбачає прийняття нормативно-правових актів які б:

– розмежовували функції та повноваження центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

– впровадження правового режиму користування майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад, удосконалення механізму управління таким майном, розмежування земель державної та комунальної власності;

– удосконалення порядку регламентації загальнодержавного і регіонального прогнозування та планування соціально-економічного розвитку (визначення статусу стратегічних документів, запровадження принципів регіонального програмування та планування);

– впровадження механізму концентрації та оптимізації державних ресурсів, що спрямовуються у регіони як поточне фінансування державних установ, капітальні вкладення головних розпорядників коштів державного бюджету з метою досягнення найбільш ефективного їх використання під час розв’язання проблем регіонального розвитку;

– впровадження механізму підвищення зацікавленості органів місцевого самоврядування у зміцненні їх фінансової бази шляхом закріплення за місцевими бюджетами частки загальнонаціональних надходжень, розширення повноважень органів місцевого самоврядування у затвердженні та виконанні бюджету;

– чітке визначення переліку та розміру граничних ставок місцевих податків і зборів;

– координація процесів розвитку місцевого самоврядування, сприяння співпраці його органів.

Реалізація ДСРР потребує здійснення інституціональних перетворень у регіонах і державі в цілому, що буде тісно пов’язане з проведенням адміністративно-територіальною реформою. Забезпечуватиметься впровадження генеральної схеми планування територій, укрупнення сільських територіальних громад, створення економічно та фінансово самодостатніх територіальних громад з урахуванням досвіду Європейського Союзу щодо адміністративно-територіального устрою, вдосконалення системи місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, створення правових основ адміністративно-територіального устрою України як суверенної держави.

Проблему розбудови інституційної бази державної регіональ'ної політики України потрібно розглядати у контексті її євроінтег'раційного курсу. Якщо говорити про європейський досвід, то сааме в інституційному забезпеченні різних аспектів регіональної полі'тики міститься джерело її успішної й ефективної реалізації як у ок'ремих країнах, так і на наддержавному рівні в рамках Європейсь'кого Союзу. Характерною рисою еволюції інституційного забезпечення регіональної політики в країнах ЄС є децентралізація на принци'пах субсидіарності.

Механізм реалізації регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Розрізняють методи прямого й опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальними та обмежувальними, активними та пасивними, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають на регіональному рівні.

До методів прямого економічного регулювання відносять цільове фінансування, пряму фінансову допомогу, надання субсидій та субвенцій. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, бюджетної, кредитно-грошової, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної політики та ін.

Основними складовими механізму реалізації державної регіональної економічної політики України виступають:

— законодавчо-нормативна база;

— бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів державою;

— державна фіскальна політика;

— державні регіональні програми, індикативні прогнози та плани, місцеві програми соціально-економічного розвитку;

— створення та розвиток спеціальних економічних зон у певних регіонах;

— розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Правова база реалізації механізму регіональної політики

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає права та обов'язки регіонів у фінансово-бюджетній сфері, повноваження в управлінні майном, участь у реалізації загальнодержавних і регіональних соціально-економічних програм, порядок створення та використання регіональних фондів, форми соціальної підтримки населення.

Держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій, координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загального призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Законодавча база включає: Конституцію України (1996 p.), Закони України: "Про місцеві державні адміністрації", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про бюджетну систему України", "Про зайнятість населення", "Про столицю України — м. Київ", "Про стимулювання розвитку регіонів" (діє з 1.01.2006 p.), Бюджетний кодекс України (2001 p.), Господарський кодекс України (2003 p.), Декрет Кабміну України "Про місцеві податки та збори", щорічні закони про Державний бюджет України, Указ Президента України "Концепція державної регіональної політики" та інші нормативно-правові акти.

Підґрунтям правової та організаційної самостійності органів місцевого самоврядування є матеріальна та фінансова основа, до складу якої входять:

— рухоме та нерухоме майно, яке е у комунальній власності;

— доходи регіональних (місцевих) бюджетів;

— позабюджетні фонди;

— інші кошти;

— земля та інші природні ресурси, що є у комунальній власності;

— об'єкти спільної власності територіальних громад, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіону.

Ефективність державного регулювання розвитку регіонів значною мірою залежить від державної регіональної фінансової, політики, в якій закладаються принципи розподілу доходів і видатків між державним та місцевим бюджетами; засади формування та використання коштів місцевого бюджету.

Держава здійснює регулювання міжбюджетних відносин з допомогою міжбюджетних трансфертів. Міжбюджетні відносини - це відносини між державою та її адміністративно-територіальними одиницями - АР Крим, областями, органами місцевого самоврядування щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання своїх повноважень, передбачених законодавством. Міжбюджетні трансферти - кошти, які безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Для визначення величини міжбюджетних трансфертів використовується фінансовий норматив бюджетної забезпеченості. Він визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, спрямованих на реалізацію бюджетних програм, на кількість населення або споживачів певних послуг. Фінансові нормативи для місцевих бюджетів коригуються з урахуванням особливостей регіону - соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших.

Основними видами міжбюджетних трансфертів є:

— дотації вирівнювання;

— субвенції;

— субсидії.

Дотації вирівнювання надаються бюджетам АР Крим, обласним, якщо прогнозована величина доходів відповідних бюджетів не покриває видатків, обрахованих з використанням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості.

Субвенції надаються місцевим бюджетам з метою компенсації втрат унаслідок введення пільгового оподаткування, що призвело до зменшення доходів бюджету; на здійснення програм соціального захисту та виконання інвестиційних проектів.

Субсидії виділяються місцевим бюджетам для покриття витрат населенню, пов´язаних з підвищенням цін і тарифів на роботи і послуги соціального характеру.

Міжбюджетні трансферти формуються за рахунок:

— 25 % прибуткового податку з громадян, що справляється на території АР Крим та відповідної області;

— 25 % плати за землю, що справляється на території АР Крим та відповідної області;

— плати за ліцензії та інші спеціальні дозволи на здійснення певних видів господарської діяльності.

Самостійність бюджетів забезпечується шляхом встановлення за бюджетами різних рівнів відповідних джерел доходів, правом виконавчих органів місцевого самоврядування визначати напрями їх використання, розглядати і затверджувати бюджети.

Відповідно до законодавства України до доходів місцевих бюджетів належать:

— місцеві податки і збори;

— плата за землю - 100 % плати для бюджетів міст Київ та Севастополь; 75% плати - для міст республіканського й обласного значення; 60 % плати - для міст районного значення, сіл та селищ;

— податок з власників транспортних засобів;

— податок на промисел;

— плата за забруднення навколишнього природного середовища;

— кошти від відчуження майна, що знаходиться у комунальній власності;

— податок на прибуток підприємств комунальної власності;

— платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

— надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

— фіксований сільськогосподарський податок тощо.

Місцевими податками і зборами в Україні є:

— готельний збір;

— збір за паркування автотранспорту;

— ринковий збір;

— податок з реклами;

— збір за використання місцевої символіки;

— збір за право проведення кіно-, телезйомок;

— збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу, лотерей;

— збір за видачу ордера на квартиру;

— курортний збір;

— збір за проїзд автотранспорту прикордонними областями;

— збір за видачу дозволу на розміщення об´єктів торгівлі та інші.

До видатків місцевих бюджетів належать видатки на:

— місцеву пожежну охорону;

— позашкільну освіту;

— соціальний захист і соціальне забезпечення;

— місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

— культурно-мистецькі програми місцевого значення;

— програми підтримки засобів масової інформації місцевого значення;

— місцеві програми розвитку фізичної культури і спорту; типове проектування, реставрацію та охорону пам´яток архітектури;

— дорожньо-транспортне господарство;

— регулювання земельних відносин;

— програми природоохоронних заходів та інші цілі.

Чинне бюджетне законодавство сприяє відповідним радам місцевого самоврядування запроваджувати місцеві податки і збори та визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.

5. Державні та регіональні програми.

До основних принципів регіонального програмування належать: висока цільова спрямованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріоритетів; узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів; перманентність розроблення програмних заходів; конкурсні умови формування програм; керованість і контроль за розробленням і реалізацією програми.

Регіональні програми класифікують таким чином;

— за рівнем: загальнодержавного, регіонального і місцевого значення;

— за тривалістю: довготермінові, середньотермінові, короткотермінові;

— за змістом реалізованої проблеми: комплексні та функціональні;

— за характером програмних заходів: освоєння нових територій, подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.

Регіональні програми поділяють на: програми соціально-економічного розвитку регіонів (для областей, міст тощо) та цільові комплексні програми (проблемні програми для територій поза адміністративно-територіальним поділом). Нині вже розроблено проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Причорномор'я, розробляються програми розвитку Придніпровського регіону.

Державні регіональні програми сприяють якнайповнішому узгодженню територіальних та галузевих інтересів, створюють реальні передумови для зближення та вирівнювання рівнів виробництва і споживання в усіх регіонах. Підготовлені державні регіональні програми соціально-економічного розвитку схвалюються Кабінетом Міністрів України і стають складовими державної програми розвитку країни.

Програми соціально-економічного розвитку регіону обов'язково взаємоузгоджуються з проектом державного плану (програми) економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У цих програмах відображаються:

— аналіз та оцінка соціально-економічного розвитку за поточний період, основні проблеми розвитку регіону;

— основні показники економічного розвитку;

— зведений план доходів соціального розвитку;

— показники розвитку промисловості;

— показники розвитку аграрного сектору;

— капітальне будівництво;

— регіональна інфраструктура;

— трудові ресурси;

- охорона природи і раціональне використання природних ресурсів;

— рівень розвитку та економічна ефективність виробництва.

Державні регіональні програми розробляються з метою активізації господарської діяльності та розвитку ринкових відносин у регіонах; забезпечення структурної перебудови господарських комплексів; вирішення проблем соціального характеру, пов'язаних із зайнятістю населення, розвитком соціальної інфраструктури; ліквідації локальних соціально-економічних криз; створення умов для екологічної безпеки в регіоні тощо.

Під час планування розвитку регіонів використовуються державні регіональні цільові комплексні програми, реалізація яких досягається шляхом залучення у виробництво місцевих ресурсів, державних інвестицій, позабюджетних коштів. Ці програми спрямовуються на розв'язання найважливіших регіональних проблем — фінансування будівництва та функціонування загальнонаціональних об'єктів культури, освіти, охорони здоров'я; забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів; надання фінансової допомоги для прискорення реформування економіки регіону, створення нових робочих місць.