Імунітет держави і його види

Термін «імунітет» у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому розумінні – це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету:

1) судовий;

2) від попереднього забезпечення позову;

3) від примусового виконання рішення;

4) майновий (власності).

Судовий імунітет держави – означає непідсудність однієї держави судам іншої держави.

Імунітет від попереднього забезпечення позову – означає неможливість накладення арешту на державну власність або заборони вчиняти певні дії державним органам іноземної держави в порядку забезпечення позовних вимог.

Імунітет від виконання судових рішень – означає неможливість примусового виконання рішення, винесеного відносно іноземної держави або державних органів.

Імунітет державної власності – означає недоторканність державного майна: відносно державного майна у мирний час не можуть бути застосовані будь-які заходи по вилученню, націоналізації з боку іншої держави.

Всі види імунітетів наділені спільною рисою: необхідністю одержати згоду держави для здійснення певних дій з боку іншої держави.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. Тому доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсолютного та функціонального (обмеженого).

Абсолютний імунітет – це один з видів імунітету держави, який означає право держави користуватись імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку її власність.

Функціональний імунітет – це один із видів імунітету держави, оснований на принциповому розмежуванні функцій держави на два види: публічно-правову і приватноправову. Якщо держава діє як суверен, виступає як носій суверенної влади, то вона завжди користується імунітетом, в тому числі і в приватноправовій сфері. Якщо держава виступає як приватна особа, займається комерційною діяльністю, то тоді держава імунітетом не володіє. Отже, в залежності від здійснюваних функцій держава може виступати або як суверен, носій публічної влади, або як приватна особа.

На таких засадах ґрунтується Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет 1972 р. (чинна з 1976 р.). Конвенція розмежовує публічно-правові та приватноправові дії. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов:

1) другою стороною у спорі є також держава;

2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;

3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 «Судовий імунітет» Закону України «Про міжнародне приватне право» пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.Відповідно до ч. 2 цього Закону акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.Відповідно до ч. 3 міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України.Надаючи іноземній державі абсолютний імунітет, Закон України (ч. 4 ст. 79) формулює й «захисне» правило: у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.