Українська музична культура своїми коренями сягає сивої давнини. Найбільшим її скарбом стала народна пісня, яка ввібрала традиції ще язичницьких, дохристиянських часів, і пізніше відобразила весь нелегкий тернистий шлях історії нашого народу, його надії й сподівання, здобутки й втрати. Український музичний фольклор обіймає величезну кількість пісень, танців, замовлянь, обрядів, в ньому, мов у краплині води, відбилася душа народу. Проте не лише народна творчість свідчить про визначний мистецькй талант нації. Вже перша велика могутня держава на території сьогоднішньої України - Київська Русь - відзначалася надзвичайно розвиненим і багатим професійним музичним мистецтвом. Воно включало в себе, крім скарбів народної творчості, і церковну музику, котра передусім розвинулась після прийняття Київською Руссю християнства в 988 р., й музику княжого двору, при якому обов’язково утримувалися гусляри та співаки, і ярмаркове музикування, що представляли скоморохи.
Християнський церковний спів Київської Русі спирався на традицію візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантійський, тобто східний церковний обряд, об’єднавшись таким чином з «братами по вірі», - болгарами, греками, грузинами, сербами. З цих країн приїжджали на Русь не лише священики, але й співаки, музиканти, що передавали нашим предкам знання канонів церковної музики східного обряду. Стародавні літописи постійно згадують про це. «Так, Густинський літопис повідомляє, що Володимир привіз із собою з Корсуня першого митрополита, єпископа й священика, а також співаків болгарського походження… Після завершення будівництва Софійського собору (1051) на запрошення Ярослава Мудрого в 1053 р. з Греції до Києва приїхали три знавці церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тобто голосів - Л.К.)». Музика невипадково займала в богослужінні давньої Русі дуже важливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів наближує людську душу до Бога, служить очищенню від гріховних думок і спокус.
З часом, на основі візантійських зразків сформувався свій власний духовний спів, який згодом стали називати київським розспівом. Крім обов’язкових частин богослужіння, які Русь перейняла від візантійської традиції, з’являються й і такі, які виникли на основі історичних подій прадавньої Київської держави й присвячені руським святим – як, наприклад, невинно вбитим князям Борису і Глібу, князю Володимиру та іншим. Основною формою церковного співу, починаючи з дванадцятого сторіччя, тобто за часів найбільшого розквіту Київської Русі, був саме старокиївський розспів. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, православне богослужіння мало свій глас, тобто свою особливу мелодію, яких разом було вісім. Коли закінчували співати всі вісім по черзі, то починали знову від першого. Тому й вся система церковного співу називалась восьмигласієм.
Вплив християнської релігії був настільки вагомим і сильним, що не поминув і народної музичної творчості, бо вже в Київській Русі стали виникати спеціальні пісні - вони називались псальмами, - написані на сюжети з Біблії, Псалтиря та інших церковних книг. «Їх творцями були старці, каліки, паломники до святих місць, а також лірники, які пронесли традиції релігійного фольклору аж до ХХ ст.».
Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники на княжих дворах, які в своїх піснях, акомпануючи собі на гуслях, славили подвиги князів і їх війська, піднімали їх бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну славу здобув Боян, про якого згадується в «Слові о полку Ігоревім», а в Галицько-Волинському князівстві гриміла слава співця Митуси. Музичний супровід звучав під час прийому київським князем іноземних послів. Військові походи теж супроводжувалися грою на трубах, рогах, а також на ударних інструментах - бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до важливих елементів освіти в Київській Русі. Знання музики було обов’язковим не лише для бояр, але й для княжих дітей. Так про дочку князя Всеволода Ярославовича, Анну Всеволодівну, згадується, що вона крім інших чеснот, «зібрала молодих дівчат і навчала їх письма, ремесла, співу, шиття та інших корисних для них знань».
Дуже охоче приймали не лише в княжих палатах, але й у колі київських міщан та ремісників скоморохів - народних співців та виконавців на гуслях, гудках та свирелях. Їх називали також «веселими людьми», «веселими молодцями», «гудочниками», «гуслярами», і без них не обходилося ні весілля, ні забави, ні свята. Навіть у літописах згадуються гудці, зокрема в Іпатіївському літописі серед інших імен називається гудець Ор, що вмів співати половецьких пісень.
Звичайно, дуже багатою і різноманітною була народна музика, котра творилася безіменними талановитими співцями. Серед жанрів давнього фольклору насамперед слід згадати билини, в яких розповідалося про видатних богатирів Русі, про героїчну боротьбу русичів супроти завойовників, нападників, серед них найгрізніших – татар, хазарів та інших сусідніх войовничих племен і держав.
Отже, музичне життя в стародавній Київській Русі було напрочуд розмаїтим, багатим, мистецтво звуків високо цінувалось і підносилось нашими предками.
Татаро-монгольське іго на декілька сторіч перервало історичний розвиток нашої держави. Починаючи від другої половини ХІІІ ст., коли були знищені й сплюндровані майже всі найбільші руські міста, практично завмирає активне творче життя, замовкає пісня в селах та церковний спів на цих теренах. Єдиним осередком, де не лише зберігалась, але й примножувалась, збагачувалась у ХІV – ХV ст. українська наука й культура, було Галицько-Волинське князівство.
ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:
1.Які форми музикування були знані в Київській Русі?
2. Які основні джерела духовної музики в Київській Русі? В якій країні закладалися підвалини православного духовного співу?
3. Як називалися музиканти при княжих дворах? На яких інструментах вони грали?
4. Хто такі скоморохи? Де вони виступали й з якої нагоди? Як ще їх називали?
5. Звідки походить термін «знаменний розспів», в який період виник, і що він означає?
