Просвітницька діяльність та педагогічні погляди Коцюбинський, Франко, Грінченко.

Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) — видатний український письменник, журналіст, прогресивний громадський діяч, педагог, мовознавець, фольклорист, перекладач, популяризатор книг для народу.

Народився у збіднілій панській сім'ї на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії.

Початок вчительської праці Бориса Грінченка припадає на часи занепаду не тільки української національної школи, а й усієї культури народу. Працюючи у школі, Борис Грінченко вивчав з учнями фольклорні твори, організував гурток вишивальниць.

Болісно сприймаючи незадовільний стан освіти в Україні, пише працю «Якої нам треба школи», у ній доводить необхідність навчання українською мовою. Рідна мова разом з народною мораллю, народною педагогікою сприяє формуванню рис майбутнього громадянина — патріота і гуманіста. Денаціоналізація народу призводить до тяжких наслідків. Традиції батьків, відбиті в рідній мові, забезпечують виховання патріотизму.

Борис Грінченко працював у школах Христини Алчевської, але розійшовся з нею в поглядах на національну школу. У педагогічній роботі застосовував прогресивні методи навчання. Слідом за Яном Каменським вважав, що клас доцільно ділити на групи, очолювані добре підготовленими учнями

Одним з важливих принципів навчання вважав систематизацію знань. Втілив цей принцип у підготовлених ним підручниках. Зокрема в ілюстрованому від руки підручнику «Рідне слово», написаному в 1889 р. для доньки Насті.

Борис Грінченко доводив, що тільки навчання рідною мовою, національна освіта і національна система виховання можуть принести користь народові. Ці думки він викладає в численних теоретичних працях — «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «Якої нам треба школи» (1906). Борис Грінченко став активним учасником дискусії про мову, яка розгорнулася в 90-х роках XIX ст.

Всі діти мають ходити до народної школи. Навчання чужою мовою гальмує духовний розвиток дитини.

Борис Грінченко критикував стан народної освіти, її схоластичність, систему зазубрювання, засилля релігії, шкільні підручники та засуджував фізичні покарання.

Самостійно складений рукописний буквар, який уперше був виданий 1907 р. під назвою «Українська граматка до науки читання й писання» Його зміст свідчить про прагнення автора зробити підручник доступним і цікавим для дітей. Це стосується й складеної Борисом Грінченком однієї з перших українських читанок — «Рідне слово».

Грінченко дбав про естетичне виховання дітей. Важливим завданням школи Борис Грінченко вважав трудове виховання. Адже праця є необхідною умовою повсякденного життя. Вона забезпечує кращий фізичний розвиток, виробляє спритність, навички володіння інструментом. Фізична праця робить людину добрішою, виклав у творах «Каторжна», «Грицько», «Украла», «Кавуни», «Панько».

Іван Франко (1856-1916) – велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він аналізує стан освіти на українських землях рубежу XIX – XX століть; проблеми національної освіти й виховання; відродження й розвитку української педагогічної культури; історію освіти, народної педагогіки; визначає мету, зміст і методи навчання й виховання. Світогляд і педагогічні погляди І. Франка формувалися під впливом мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К. Старовецького, Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.

Повного розквіту рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, педагогічної й національної культури, на думку І. Франка, можна досягти тільки за умов самостійної Української держави. Він боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення підручників високого наукового рівня.

Мету виховання І. Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до здійснення найвищого ідеалу нації – осягнення власної державності, до активної творчої участі в розбудові рідної духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне вдосконалення нації. Основними рисами українця мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість, ініціативність тощо.

Зміст і методи навчання й виховання визначав як квінтесенцію роботи школи.

І. Франко зробив великий внесок у висвітлення української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського відродження XVI – XVII століть, історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу XVIII – XIX століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864–1913) з власного педагогічного досвіду глибоко знав і любив дітей, стан освітньої справи. У публіцистичних статтях "Шкільні справи", які публікувалися в житомирській газеті "Волинь", письменник показував масову неграмотність населення, безправ'я народних учителів, висвітлював догматичні методи навчання, зокрема принизливе ставлення вчителів до учнів тощо.

Художні твори М. Коцюбинського про дітей і для дітей спрямовані на перегляд змісту і форм трудового виховання, перебудову сімейного виховання на засадах національної етнопедагогіки, виключаючи з нього насильство, жорстокість ("Подарунок на іменини") тощо. М. Коцюбинський гнівно викривав негідні вчинки вчителів і нікчемних учительок, батьків, у яких рівень педагогічної культури практично дорівнює нулю.

До всього іншого М.М. Коцюбинський – викривач соціальної нерівності, такої згубної для дітей і дитинства ("Ялинка", "Маленький грішник"). М. Коцюбинський виступав за вивчення дитячої психології, а діти, на його глибоке переконання, повинні навчатися рідною мовою на кращих художніх творах української класики і дитячого фольклору. І реалізувати на практиці такі грандіозні завдання можуть українські учителі, свідомі національного обов'язку, високоморальні й висококваліфіковані фахівці своєї справи.

38. Алчевська Христина Данилівна (1841-1920)

Х.Д. Алчевська - український педагог, прогресивна діячка народної освіти, засновник й учитель Харківської жіночої недільної школи, письменниця.

Христина Данилівна була єдиною жінкою, яка входила до Харківської громади. Громадівці сприяли просвіті українського народу, відкривали безкоштовні школи, видавали дешеві популярні книжки, організовували лекції, вечори, концерти.

10 червня 1862 р. Х.Д. Алчевська заснувала приватну нелегальну жіночу недільну школу. Офіційне відкриття школи відбулося в березні 1870 року. В цій школі в різний час здобули освіту 17 тисяч неграмотних людей. Навчання було безкоштовним, а тому, доступне для найбідніших. До роботи в школі завдяки Х.Д. Алчевській були залучені разом з учителями відомі науковці Харкова, вчені М.М. Бекетов, Д.І. Багалій та ін. Розподіл груп та класів здійснювався за віком, а також за рівнем підготовки. Ця школа швидко перестала бути звичайною школою грамотності, бо тут навчали історії, географії, фізики, хімії, природознавства, літератури, гігієни, правознавства та ін.

Харківська приватна школа Х.Д. Алчевської прославилася в Україні і далеко за її межами цілою низкою спеціально підготовлених і виданих посібників для навчання дорослих. Одним з найпомітніших є тритомна „Книга взрослых" (1899 - 1900) - розрахована на три роки навчання, що містить матеріал з різних дисциплін. Також дуже цікавим був тритомний критичний покажчик книг для народного і дитячого читання „Что читать народу?" (1884 - 1906). У ньому проаналізовано 4183 виданнь з різних галузей знань. Христина Данилівна склала саму велику частину покажчика - літературну, в якій розглянула 1680 видань вітчизняного і зарубіжного письменства. У 1879 р. на власні кошти Христина Данилівна збудувала однокласну земську школу в с Олексіївка Луганської області.

Педагогічна діяльність Х.Д. Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом. Невтомна діяльність Христини Данилівни Алчевської є високим прикладом служіння народу.