1.1. Поняття і категорії в теорії дизайну
Технічний прогрес і науково-технічна революція вплинули на всі сфери життя, у тому числі й на організацію предметно-просторового середовища існування людини й становлення як самого поняття професії дизайнера, так і визначення його сфери діяльності й завдань. Протягом усього століття й у наш час відбувається формування теорії й методології дизайну, уточнення основних понять і принципів.
Перше десятиліття 20-го століття ознаменувалося активним включенням у промислове виробництво професійних діячів мистецтва (архітекторів і художників), початком осмислення цілей і завдань творчого з'єднання мистецтва й техніки, пошуків шляхів надання предметному середовищу естетичних форм. Цей період став початком розвитку дизайну, як феномена проектної культури XX століття.
В 1959 р. на першому конгресі ІКСІД (International Counsil of Societies of Industrial Design Міжнародної ради організацій по дизайні) у Стокгольмі термін «industrial design» був визнаний кращим для позначення нової сфери художньої творчості, його методу, результату (дизайн-продукту) і системи теоретичних положень, пов'язаних із цією творчою діяльністю.
Перше офіційно визнане визначення дизайну (індастріал дизайну) належить відомому практику й теоретику дизайну Томасу Мальдонадо, що викладав у Вищій школі дизайну в м. Ульмі (ФРН) і очолив цей відомий в Європі навчальний заклад в 1964 р. Уперше він виступив з ним на II конгресі ІКСІД в 1961 р. у Венеції. В 1964 р. це визначення після обговорення й уточнення було прийнято на міжнародному семінарі з художньо-конструкторської освіти в м. Брюгге (Бельгія) і звучало так: «Дизайн – це творча діяльність, метою якої є визначення формальних якостей промислових виробів. Ці якості включають і зовнішні риси виробу, але головним чином ті структурні й функціональні взаємозв'язки, які перетворюють виріб у єдине ціле як з погляду споживача, так і з погляду виготовлювача. Дизайн прагне охопити всі аспекти навколишнього середовища, що обумовлене промисловим виробництвом» [6].
Один з провідних теоретиків радянського дизайну періоду 60 - 70-х рр., зам. директора ВНДІТЕ (Всесоюзного науково-дослідного інституту технічної естетики) по дизайну Г. Б. Мінєрвін у своїй докторській дисертації уточнює визначення мети дизайну, як «формування гармонійного предметного середовища, що найбільш повно задовольняє матеріальні й духовні потреби людини шляхом визначення формальних якостей предметів, створюваних засобами індустріального виробництва». При цьому «до формальних якостей відноситься не тільки зовнішній вигляд предмета, але головним чином структурні зв'язки, які надають йому необхідну функціональну й композиційну єдність, що сприяє підвищенню ефективності виробництва» [20, с. 6].
Самого поняття «теорія дизайну» як науки не існувало до початку 60-х рр. Лише на IV конгресі ІКСІД у Парижі влітку 1963 р. була створена група філософії «індастріал дизайну».
Усвідомлення необхідності розробки теорії дизайну як наукової дисципліни вперше почалося в соціалістичних країнах: Чехословаччині, Польщі, ГДР, а з 1962 р. – і в СРСР [6].
В 1954 р. чеський дизайнер і вчений П. Гладкі ввів термін «технічна естетика». Він позначив їм теорію художнього конструювання знарядь і засобів виробництва, наукових методів поліпшення умов праці, зокрема, поліпшення форми різних інструментів на основі даних фізіології й антропометрії.
У колишньому Радянському союзі цей термін був запозичений і став уживатися для визначення практичної діяльності, спрямованої на підвищення культури виробництва засобами художнього конструювання. Пізніше термін «технічна естетика» був критично переосмислений і здобув інше значення – загальної теорії художньо-технічної творчості в промисловості, тобто теорії дизайну (design theory) [6]. В 1962 р. у СРСР був створений науково-дослідний інститут – ВНДІ технічної естетики (ВНДІТЕ), що став науково-методичним і організаційним центром державної системи дизайну в колишньому Радянському Союзі. З 1964р. цим інститутом випускається журнал «Технічна естетика» (аналог закордонних журналів «Design», «Industrial Design», «Domus», «Form», «Form und Zweck», «Projekt», «Industrijsko oblikovanje» і т.д.).
У сучасному розумінні технічна естетика – це наука про закони художньої творчості в сфері техніки, які вона розкриває, вивчаючи взаємозв'язок між людиною й створюваними їм предметами матеріальної культури в умовах середовища, де цей взаємозв'язок здійснюється. Технічна естетика формулює вимоги не тільки до різних виробів, створених засобами промислового виробництва, але й до середовища, у якому вони використовуються й естетично сприймаються. Ця наукова дисципліна комплексно вивчає соціальні, естетичні, функціональні, ергономічні й технологічні аспекти формування предметного середовища в різних сферах життєдіяльності людей і створює науково-методичні основи дизайну.
Фахівцями Науково-дослідного інституту технічної естетики (ВНДІТЕ) була запропонована номенклатура естетичних показників якості товарів широкого вжитку, що включає в себе комплексні (узагальнені) і одиничні (більше конкретні) показники, що диференціюють зміст перших. Перелічимо їх [6]:
1) художня виразність: образна виразність; оригінальність; стильова визначеність; дотримання вимог моди; відповідність навколишньому середовищу;
2) раціональна організація форми: функціональна обумовленість;
3) композиційна цілісність: відповідність естетично значимої форми ергономічним вимогам; гармонійність об'ємно-просторової структури; тектоничность; пластичність; упорядкованість графічних і образотворчих елементів; колірно-фактурное рішення (колір, фактура, орнамент).
З моменту зародження й особливо з початком американського періоду (1930-і роки) дизайну властивий комерційний характер. Поряд з новими технологіями, оригінальними інженерними рішеннями, організаційними нововведеннями дизайн став невід'ємним фактором підвищення конкуренто-спроможності. Президент Американської спілки дизайнерів Купер Вудринг в 1985 році без натяків заявив: «Я прагну робити речі, які подобаються людям і які вони купують нарозхват».
Таким чином, у сучасному розумінні об'єктами дизайн-проектування є не тільки вироби й не об'єкти середовища, а потреби, наявність попиту на виконання якого-небудь виду діяльності, зокрема, на здійснення певної функції. Під функцією при цьому розуміється не тільки утилітарний зміст якого-небудь процесу, речі, явища, реалізовані в матеріалі, конструкції, технології, але й емоційно-образний, соціальний зміст продукту дизайну, його місце в нашому житті, інтелектуальній духовній складовій нашої свідомості, культурі.
Виходячи з цього автори [9, 10, 12] визначають дизайн, як специфічну сферу діяльності по розробці (проектуванню) предметно-просторового середовища (у цілому й окремих її компонентах), а також життєвих ситуацій з метою додання результатам проектування високих споживчих властивостей. Останнє визначення безпосередньо стосується набувшего сьогодні популярності методу сценарного моделювання (проектного інсценування).
Державному Стандарту України (ДСТУ 3899-99) відповідає коротке, але достатньо ємке визначення поняття дизайну: „4.1.1 дизайн; дизайнування. Комплексна науково-практична діяльність щодо формування гармонійного, естетично повноцінного середовища життєдіяльності людини й розробляння об'єктів матеріальної культури.”
Звідси особливістю дизайну, як проектної діяльності, є необхідність вивчення комплексу проблем, що виникають при проектуванні архітектурного середовища і його складових. Результатом цих досліджень є розуміння сутності проектування функціонально доцільних, технічно досконалих, естетично виразних об'єктів, що становлять у сукупності оптимальне середовище для життєдіяльності людини.
Методом дизайн-проектування є художньо-образне моделювання різних об'єктів середовища (причому об'єктом дизайн-проектування стає й саме середовище) за допомогою композиційного формоутворення.
Вимоги до об’єкта дизайн-проектування, що відбивають всю складність взаємин людини з навколишнім предметно-просторовим середовищем і повинні бути враховані в дизайні за допомогою композиційного художнього формоутворення, можна умовно розподілити на групи: соціальні, утилітарно-функціональні, ергономічні, естетичні й економічні. [10]
Соціальні – це вимоги до організації середовища, що враховують його відповідність суспільним потребам, необхідному рівню споживчої цінності.
Утилітарно-функціональні – вимоги, висунуті до середовища людиною-споживачем. Характеризуючи основні функціональні властивості середовища, ці вимоги пов'язують з певною структурою споживчих властивостей, що виявляються в процесі споживання.
Ергономічні – вимоги, що забезпечують відповідність середовища можливостям людини й обумовлюють оптимізацію всього фізичного й психічного навантаження, а також витрат часу, пов'язаних з одержанням корисного ефекту.
Естетичні – вимоги, що сполучають у собі цінність середовища як елемента художньої культури суспільства
Так званий «культурологічний підхід», сформований сьогодні у сфері дизайну, розглядає дизайн-діяльність як закономірний продукт розвитку людської культури. У контексті такого розгляду дизайн осмислюється як діяльність, направлена на зв'язок матеріальної і художньої культури.
У центрі уваги дизайнера архітектурного середовища завжди перебуває людина з його індивідуальними й суспільними запитами, утилітарними й естетичними потребами.
Відзначимо, що наведені вимоги носять універсальний інтернаціональний характер. Так, вивчення способу життя стало одним з основних видів діяльності в багатьох провідних японських компаніях: у відділах дизайну деяких з них з'явилися такі одиниці, як центри дослідження тенденцій або центри дослідження способу життя, де разом з дизайнерами працюють соціологи, психологи й антропологи. У компанії Mazda робота співробітників відділу дизайн-досліджень полягає в обов'язковому прочитанні не тільки професійних видань, але й журналів Vogue і The Face, а дизайнерів відправляють у відрядження спостерігати за людьми (що вони й роблять, відвідуючи європейські бари й ресторани).
Проектування є творчий процес, тому для сприяння розвитку фантазії і уяви дизайнера й пошуку нових нетривіальних шляхів рішення проектного завдання, необхідно враховувати й застосовувати образно-асоціативні і евристичні методи пошуку проектних ідей (докладніше про методи евристики, які можна застосувати при проектуванні інтер'єра й меблів буде викладене в 2й частини методичного посібника).
Серед основних категорій в теорії дизайну є такі узагальнені поняття як «образ», «функція», «морфологія», «технологічна форма» і «естетична цінність».
Категорія «образ» (4.2.9 образ (у дизайні)) – уявлення, що постає у свідомості людини в процесі формування задуму дизайнерського вирішення, через яку виникає усвідомлення художньої цінності об'єкта дизайну.
«Проектний образ – ідеальне представлення про об'єкт, художня модель, створена уявою дизайнера, що виражає його відношення до дійсності. (Одночасно, уже на стадії задуму, це цілісна й завершена форма). Він визначає аспекти підходу до проектування: художнє моделювання соціально-культурних ситуацій, композиційне формоутворення цілісних об'єктів і змістоутворення, що реалізується в просторовій структурі об'єкта» [21, с. 30]. Останнє тісно пов'язане з композиційно-стильовими характеристиками об'єкта.
Категорія «функція» є багатозначною. Вона означає, насамперед, роботу, що виконує об’єкт дизайну (або набір, комплект, ансамбль, система виробів, інтер'єр). У предметному дизайні об’єкт дизайну розглядається як інструмент, знаряддя діяльності, засіб задоволення яких-небудь утилітарних потреб, а функція визначається як інструментальна.
Крім цього, речі або предметне середовище здатні полегшувати процес адаптації людини, створюючи умови для оптимального протікання діяльності, забезпечуючи відповідний рівень комфорту. Така функція предмета (середовища) визначається як адаптаційна.
Функція, що здобувається предметом в процесі знакового закріплення в суспільній свідомості його ролі й змісту для діяльності людини, визначається як результативна.
Функція речі в системі культури, що поєднує зміст, традиції, цінності, виражені у формі й матеріалі речі, як відбиття відповідного способу життя людей, визначається як інтегративна [21].
Таким чином, у категорії «функція» відбивається призначення об'єкта виконувати ті або інші ролі в людській життєдіяльності залежно від типу діяльності, у яку включений об'єкт, і від того аспекту функціонування, що розглядається в певному контексті.
Категорія «морфологія» у предметному дизайні означає будову, структуру форми виробу, організовану відповідно до його функцій, матеріали й спосіб виготовлення, що втілюють задум дизайнера. У морфологічній структурності форми виділяються два плани: просторовий і функціонально-технічний.
Функціонально-морфологічні властивості об'єкта дизайну – це структурні особливості, що забезпечують виконання виробом певної роботи і обумовлені функціональним призначенням виробу, складом матеріалу (матеріалів) і способом виготовлення.
Функціонально-просторова структура об'єкта – це взаємозв’язок й організація основних складових і функціональних зон, вузлів і деталей у виробі.
Перше й друге поняття тісно взаємозалежні [21].
Аналогічного значення набуває категорія «морфологія» щодо визначення особливостей інтер’єрного середовища. Тільки в цьому випадку об'єктом аналізу є структура й функціональне призначення його просторово- композиційних складових, функціональне зонування, художньо-композиційне рішення, статичні і динамічні складові середовища тощо.
Категорія «технологічна форма» означає морфологію, втілену в способі промислового виробництва речі – об'єкта дизайн-проектування в результаті художнього осмислення особливостей конкретної технології.
Категорія «естетична цінність» у дизайні виражає особливе значення об'єкта, що виявляється людиною в ситуації естетичного сприйняття, емоційного, чуттєвого переживання й оцінки ступеня відповідності об'єкта естетичному ідеалу.
Естетична цінність характеризує об'єкт у його відношенні до суб'єкта, а естетична оцінка визначає соціально-психологічний і соціально-культурний аспекти відносини суб'єкта до об'єкта. Ця оцінка залежить як від об'єктивно існуючих і чуттєво сприйманих суб'єктом особливостей морфології (структури й форми) предмета дизайну (середовища) як носія естетичної цінності, так і від комплексу ціннісних вбодобань суб'єкта, які під впливом різних складно взаємозалежних факторів можуть змінюватися.
Художня цінність об’єкта дизайну виникає в результаті осмислення художніх, естетичних, і позаестетичних ціннісних змістів розроблюваного об'єкта. Виявлення у формі предмета його соціально-культурного змісту для суб'єкта означає художнє осмислення сукупності духовно-ціннісних властивостей, що відбивають зовнішні зв'язки предмета в системі культури.
Названі категорії дизайну використовуються в якості основних критеріїв оцінки властивостей об'єктів дизайну. Так, згідно з Державним Стандартом України (ДСТУ 3899-99) властивості об'єкта дизайну визначаються його естетичними, ергономічними, соціально-культурними, функційними, експлуатаційними та дизайн-маркетинговими характеристиками, де:
„4.2.3 естетичні характеристики
Властивості об'єкта дизайну, що визначають рівень його естетичної досконалості і відображають загальноприйняті культурні норми в процесі естетичного сприймання
4.2.4 дизайн-маркетингові характеристики
Властивості об'єкта дизайну, що відображають у сукупності та взаємозалежності рівень його споживчих якостей та можливості просування на ринку
4.2.5 експлуатаційні характеристики (у дизайні)
Властивості об'єкта дизайну, що відображають ступінь досконалості виконання ним функцій і рівень комфортності роботи з ним
4.2.6 естетична цінність (у дизайні) Ступінь художньої виразності об'єкта дизайну, що відображає естетичні уявлення, які склалися в суспільстві
4.2.7 художня цінність (у дизайні) Ступінь значимості для людини чи соціальної групи виробу як елемента середовища життєдіяльності, що в процесі конктакту естетично впливає на суб'єкт сприймання.”
