Фінансове вирівнювання в зарубіжних країнах

 

Організація системи міжурядових фінансових відносин (між центральним урядом, органами державної влади субцентрального рівня та місцевим самоврядуван­ням) в зарубіжних демократичних країнах ґрунтується на поєднанні двох основних концептуальних положень. З одного боку, враховується прагнення територіальних громад та їх об’єднань до фінансової незалежності від центральної влади, внаслідок чого відбувається поглиблення процесів фіскальної децентралізації; з іншого, держава спільно з органами місцевого самоврядування несе тягар відповідальності за забезпечення достойних, однаково високих стандартів життя для кожного громадянина, гарантує надання найбільш важливіших суспільних послуг. За таких обставин фінансове вирівнювання місцевих бюджетів є не лише засобом підтримки депресивних територій, але й є об’єктивною необхідністю.

Свідченням значної уваги, що приділяється питанням фінансового вирівнювання в країнах Європи, є норми, закріплені в Європейській Хартії місцевого самоврядування. Стаття 9 цього документа передбачає необхідність захисту фінансово слабкіших органів місцевого самоврядування шляхом запровадження процедур фінансового вирівнювання, що дають змогу усунути наслідки нерівномірного розподілу потенційних джерел фінансування цих органів та їхніх витрат. Такі процедури або заходи не повинні обмежувати самостійність органів місцевого самоврядування при вирішенні питань, що віднесені до їх компетенції. Хартією визнано також необхідність узгодження з органами місцевого самоврядування порядку виділення перерозподілених коштів. В ній зазначається, що надані місцевим органам трансферти, наскільки це можливо, не повинні призначатися для фінансування конкретних проектів. Надання трансфертів не має бути перепоною для проведення органами самоврядування незалежної політики в межах їх повноважень.

Ні єдиного трактування терміна “фінансове вирівнювання”, ані загально схвалених підходів до його здійснення в зарубіжній практиці та науковій літературі немає. В кожній країні тривалий історичний розвиток та особливості організації міжурядових відносин заклали основи для автентичного розуміння даного поняття та сприяли виробленню власних механізмів усунення диспропорцій у фінансовому забезпеченні окремих територій. Разом з тим, світові інтеграційні та глобалізаційні тенденції все значнішою мірою нівелюють національні відмінності в організації процедур фінансового вирівнювання, що й досі мають місце, та сприяють розповсюдженню кращого досвіду, надбаного в окремих розвинених демократичних державах.

Досвід фінансового вирівнювання в зарубіжних країнах було глибоко досліджено відомим українським вченим професором В. І. Кравченком. Значний вклад у його вивчення внесла також В. В. Зайчикова, яка, зокрема, сформулювала одне з найточніших його визначень. Вона відзначає, що за кордоном під фінансовим вирівнюванням розуміється “система інструментів та заходів щодо усунення фіскальних дисбалансів шляхом перерозподілу фінансових ресурсів по вертикалі системи бюджетів і по горизонталі між територіальними одиницями”[1].

 

 

Вертикальні фіскальні дисбаланси – це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні органів певних рівнів субнаціональної (регіональної чи місцевої) влади, та віднесеними до їх компетенції завданнями й обов’язками, виконання яких здійснюється за рахунок цих коштів. Завдяки зменшенню вертикальних дисбалансів забезпечується спроможність кожного субнаціонального рівня виконувати свої повноваження та створюються умови для повного та своєчасного фінансування відповідних, закріплених за ним, суспільних послуг. Однак внаслідок відмінностей у розвитку адміністративно-територіальних одиниць, які тією чи іншою мірою характерні для переважної більшості зарубіжних країн, наявності так званих “бідних” і “багатих” територій, усунення вертикальних фіскальних дисбалансів повністю не вирішує проблему забезпечення всіх субнаціональних органів влади достатніми фінансовими ресурсами. Цим обґрунтована необ­хідність зменшення горизонтальних фіскальних дисбалансів – дисбалансів, які виникають в межах одного рівня управління та зумовлені неоднаковими фінансовими можливостями та потребами окремих регіональних або місцевих урядів. Саме в усуненні вертикальних і горизонтальних фіскальних диспропорцій у фінансовому забезпеченні окремих територій полягає головна мета фінансового вирівнювання.

 

 

Заслуговує на увагу бачення мети фінансового вирівнювання, яке досить вдало висвітлене в одній із праць шведських науковців. Сьорен Хегрут, Кай Кронваль, Курт Рібердаль і Карін Рюдебек, зокрема, зауважують, що “метою фінансового вирівнювання є досягнення ситуації, коли обсяг місцевих податків відтворює лише результат власного вибору громади, але ніяк не відбивається на рівні наданих місцевою владою послуг, на ефективності використання ресурсів чи на економічному результаті діяльності місцевої влади”[2].

Починаючи з середини минулого століття проблеми фінансового вирівнювання в зарубіжних країнах набули неабиякої актуальності. Це пов’язано з поглибленням децентралізаційних процесів у багатьох розвинених державах світу. Фіскальна децентралізація не лише сприяла посиленню ролі місцевих бюджетів, але й зумовила необхідність пошуку нових підходів до фінансового вирівнювання.

Організація фінансового вирівнювання в демократичній державі потребує попереднього розгляду, погодження та закріплення в договорах або законодавчих актах низки ключових положень. Центральний і місцеві уряди повинні досягнути згоди з приводу того, що підлягає вирівнюванню, ступеня вирівнювання, прийомів та інструментів вирівнювання, способів визначення фіскальних дисбалансів тощо. Індикатором правильності обраної політики фінансового вирівнювання є схвалення її більшістю населення країни, що виявляється, головним чином, у процесі виборів до органів представницької влади всіх рівнів.

У світовій практиці розрізняють два основні види систем фінансового вирівнювання. Перша передбачає зосередження коштів, призначених для фінансового вирівнювання територій, у складі центрального бюджету держави. Організація другої полягає в об’єднанні зусиль органів місцевої влади певного рівня для створення спеціальних фондів фінансового вирівнювання, за рахунок яких усуваються горизонтальні фіскальні дисбаланси.

В зарубіжних державах застосовуються різні способи фінансового вирівнювання. Кожен з них передбачає використання одного чи одночасно кількох інструментів – різних видів прямих трансфертів, як загальних, так і спеціальних; непрямих трансфертів, тобто переданих податків або відрахувань від регулюючих доходів; фондів фінансового вирівнювання тощо.

Основним інструментом фінансового вирівнювання за кордоном є прямі міжурядові трансферти, які здійснюються на безоплатній і безповоротній основі. У зарубіжній практиці сформувалися два основні підходи до їх класифікації. Згідно з першим, визначеним Міжнародним валютним фондом, усі трансферти поділяються на субсидії та гранти. Субсидіями відповідно до цієї класифікації вважаються винятково ті трансферти, що надаються органами державної влади підприємствам або іншим господарюючим суб’єктам[3]. Гранти являють собою необов’язкові трансферти, що передаються від одних інституційних одиниць сектора суспільного управління до інших або між органами державного управління та міжнародними організаціями. Залежно від призначення вони поділяються на поточні та капітальні, а за типом органу, який їх надає – на гранти від урядів іноземних держав, міжнародних організацій та інших органів суспільного управління[4]. Таким чином, згідно з класифікацією Міжнародного валютного фонду, трансферти, за допомогою яких здійснюється фінансове вирівнювання місцевих бюджетів, іменуються грантами.

В європейських країнах ширшого застосування набула інша класифікація, розроблена в 1986 році експертною комісією з проблем місцевих та регіональних фінансів Ради Європи. Відповідно до неї, переміщення коштів від вищих органів державної влади до органів місцевого самоврядування, включаючи безвідсоткові позики, що надаються на період, не менший 10 років, називаються субсидіями[5]. Всі субсидії поділяються на дві основні групи – спеціальні та загального призначення. Кожна з них включає окремі види субсидій, що відрізняються порядком їх розрахунку або розподілу (рис. 10.5.1).

 

Рис. 10.5.1. Класифікацій субсидій, які надаються органам
місцевої влади європейських країн[6].

 

Субсидії загального призначення використовуються без обмежень, як і будь-які власні доходи органів місцевої влади. Єдине обмеження може стосуватися спрямування певної частини таких трансфертів на капітальні цілі, однак це не зобов’язує місцеві уряди витрачати одержані кошти на виконання конкретних програм капіталовкладень. Субсидії загального призначення поділяються на ті, що розподіляються на основі об’єктивних критеріїв, та на дискреційні субсидії.

Субсидії загального призначення, що пов’язані з об’єктивними критеріями, роз­раховуються відповідно до певних показників податко­спромож­ності чи видаткових потреб, або ж враховують і ті, і інші. Сума субсидій, пов’язаних з обсягом власних податків, прямо пропорційно залежить від рівня місцевого оподаткування. При цьому, покращення стану збору податків одночасно сприяє збільшенню субсидії, що передається до бюджету органу місцевої влади.

Перерахування дискреційних субсидій не обумовлено певними об’єктивними критеріями. Органи влади вищого рівня надають їх у тому разі, коли розраховані із застосуванням формалізованих процедур суми трансфертів окремим місцевим урядам є недостатніми для задоволення їхніх фіскальних потреб. Досить часто рішення про виділення таких субсидій приймається у політичній площині. Іншою підставою для перерахування дискреційних субсидій може бути настання непередбачених випадків – стихійних лих, техногенних катастроф тощо. В більшості європейських країн питома вага даного виду субсидій є незначною і, як правило, не перевищує одного відсотка від сукупного обсягу одержаних трансфертів.

Субсидії спеціального призначення повинні бути витрачені на конкретно визначені цілі. Вони можуть призначатися на інвестиційні або поточні цілі. Крім того, вони можуть бути обумовленими або безумовними.

Для отримання обумовленої (часткової) субсидії орган місцевої влади зобов’язаний профінансувати певну частку сукупних витрат, пов’язаних з наданням певного виду послуг або реалізацією окремих проектів і програм. Сума такого трансферту прямо залежить від обсягу видатків, виділених на дані цілі місцевим урядом. Часткові субсидії бувають відкритими та обмеженими. Загальна сума відкритої часткової субсидії не лімітується, а тому

За рахунок субсидій спеціального призначення можуть відшкодо­вуватися або всі фактичні витрати місцевого органу влади, або ж тільки нормативні витрати. В останньому випадку у разі перевищення нормативних витрат субсидія не надається зовсім, або надається в неповному обсязі.

Питома вага субсидій спеціального призначення в різних іноземних державах суттєво відрізняється і залежить, насамперед, від того, наскільки сильно уряд вищого рівня намагається контролювати структуру видатків місцевих органів влади. Однак спільною для переважного числа зарубіжних кран, особливо європейських, є тенденція до зменшення частки цільових субсидій і збільшення трансфертів загального призначення.

Іншою широко розповсюдженою світовою тенденцією є використання формульного методу розрахунку вирівнювальних трансфертів, який передбачає врахування об’єктивних факторів і критеріїв. Його застосування сприяє раціональному та справедливому розподілу фінансових ресурсів між територіями та запобігає прийняттю суб’єктивних рішень. У зарубіжних країнах використовуються різні формули, які досить часто враховують не тільки загальноприйняті соціальні стандарти, але й певні національні особливості та пріоритети. В одних країнах вирівнюється лише доходна спроможність територіальних одиниць (Канада, Естонія) або видаткові потреби (Іспанія, Італія), в інших – одне і друге (Австралія, Велика Британія, країни Скандинавії, Японія). Формули бувають простими, що враховують тільки найважливіші критерії, та складними (в Нідерландах береться до уваги більше 30 факторів), іноді багатоступінчастими (Німеччина). В Австралії шляхом застосування формульного підходу розраховується “стан­дартний бюджет” (“standard budget”) та визна­чається неспроможність громади його реалізувати[7].

У тих країнах, де вирівнюється і доходна спроможність територій, і видаткові потреби місцевих органів влади, формула розрахунку загального трансферту, що перераховується до місцевого бюджету, як правило, має такий вигляд:

де:

TR_і – сума трансферту для і-го місцевого бюджету;

E_і – розрахункова видаткова потреба і-го місцевого бюджету на одну особу населення;

R_і – розрахункова доходна спроможність і-го місцевого бюджету на одну особу населення;

P_і – кількість населення і-ї територіальної одиниці;

Коефіцієнт a, як правило, встановлюється в межах від 0 до 1 та визначає ступінь бажаного фінансового вирівнювання[8].

Така формула має ряд переваг, оскільки:

– дає можливість використовувати трансферти як з позитивним значенням (надання коштів), так і з негативним (вилучення коштів);

– не містить прямого обмеження загального обсягу трансфертів, що передаються до місцевого бюджету;

– видаткова потреба і доходна спроможність кожного місцевого бюджету розраховуються не на основі фактичних даних про його доходи і видатки за попередні бюджетні періоди, а шляхом врахування низки наперед закріплених у формулі об’єктивних показників;

– зберігає зацікавленість органів регіональної влади та місцевого самоврядування у збільшенні доходів місцевих бюджетів.

В ряді держав намагаються застосовувати всі вимоги наведеної вище базової формули. До таких країн, зокрема, належать Австралія, Велика Британія, Німеччина та Японія[9].

Ресурсну основу фінансового вирівнювання в зарубіжних країнах здебільшого складають асигнування з центрального бюджету та бюджетів органів регіональної влади, кошти, передані з “багатих” місцевих бюджетів і відрахування від загальнодержавних податків.

Основними критеріями розподілу коштів у процесі фінансового вирівнювання в зарубіжних державах є, як правило, сума податкових надходжень на одного мешканця, чисельність і структура населення, площа територіальних одиниць. Крім них, враховується широкий спектр показників, які суттєво відрізняються в різних країнах. Наприклад, в Іспанії поряд з іншими критеріями може братися до уваги показник рівня безробіття; в Люксембурзі – розмір основного окладу службовців місцевих органів влади та сума витрат з обслуговування місцевого боргу в розрахунку на одного мешканця; в Нідерландах – площа смуги водної поверхні вздовж берегової лінії моря; в Норвегії – сума поточних витрат на прибирання снігу взимку; в Португалії – кількість церковних приходів; у Швеції – клімат[10].

Широкого поширення за кордоном набула практика функціонування спеціальних фондів фінансового вирівнювання. Так, в Австрії за рахунок внесків органів влади різних рівнів було створено окремі фонди для розподілу інвестиційних субсидій, призначених для фінансування різних видів капітальних витрат у сфері охорони здоров’я, громадського транспорту та комунального господарства[11]. В Бельгії Фонд комун утворено для розподілу загальних субсидій між регіонами[12]. Фонди фінансового вирівнювання функціонують також у Німеччині, Португалії, Російській Федерації, Японії та інших державах.

Досвід зарубіжних країн підтверджує переваги застосування науково обґрунтованих формалізованих механізмів фінансового вирівнювання. Однак для цього формула вирівнювання має відповідати певним вимогам, головними з яких є стабільність, безумовність, урахування основних об’єктивних критеріїв і простота обчислень. Крім того, формула не повинна бути націлена на досягнення повного вирівнювання. В ній необхідно передбачати елементи, що стимулюватимуть зусилля місцевих органів влади, спрямовані на збільшення їх доходів. Ще одним вагомим аргументом проти здійснення повного фінансового вирівнювання іноді є доцільність заохочення людей до переїзду в регіони пріоритетного розвитку з великою кількістю добре оплачуваних робочих місць. Стимулювання такого руху, як правило, є дешевшим, аніж створення нових підприємств за місцем проживання безробітних.

Єдиного “рецепту” фінансового вирівнювання немає. В кожній державі формується той механізм, застосування якого вважається найбільш доцільним для відповідних умов. В демократичних країнах політики, прислухаючись до голосу електорату та пропозицій учених, враховуючи позитивний зарубіжний досвід і національну специфіку, в ході організації системи фінансового вирівнювання змушені вибирати ті альтернативи, які схвалені суспільством. Однак тенденції до глобалізації та міждержавної інтеграції сприяють поступовому запровадженню в цій сфері діяльності загальносхвалених у світі підходів. Певний вплив на розвиток даного процесу в європейських державах справило прийняття в 1991 році Кабінетом Міністрів Ради Європи рекомендацій щодо вирівнювання фінансових ресурсів органів місцевої влади. Цим документом було запропоновано країнам-членам Ради Європи при здійсненні фінансового вирівнювання дотримуватись таких принципів[13]:

- стимулювання: фінансове вирівнювання має сприяти наданню на різних територіях подібних за якістю та асортиментом суспільних послуг, одночасно попереджуючи виникнення значних відмінностей у рівні податкового тягаря;

- сприяння місцевій автономії: одержання вирівнювального трансферту не повинно зобов’язувати органи місцевої влади до надання відповідного рівня послуг або встановлення єдиних ставок оподаткування;

- широти вирівнювання: воно має враховувати якнайширший спектр видів діяльності та послуг, що надаються на місцевому рівні;

- повноти критеріїв: при оцінці видаткових потреб органів місцевої влади повинні братися до уваги всі основні чинники, що зумовлюють відмінності у витратах – демографічні, географічні, соціальні та економічні;

- ефективності: розрахунки обсягів видатків, відповідно до яких визначаються суми трансфертів, не повинні враховувати ступеня ефективності використання ресурсів;

- об’єктивності: в основі розрахунку видаткових потреб органів місцевої влади має лежати не суб’єктивна оцінка, а система об’єктивних показників;

- обґрунтованості: при визначенні сукупних видаткових потреб окремі чинники, що визначають їх розмір, повинні враховуватись тією мірою, якою вони впливають на вартість послуг, що надаються органами місцевої влади;

- демократичності: оцінка потреб має якомога повніше враховувати міркування представників органів місцевої влади, що, в свою чергу повинні відображати запити й уподобання місцевого населення;

- простоти: модель фінансового вирівнювання повинна бути простою і зрозумілою;

- стабільності: методи оцінки потреб і розрахунку трансфертів повинні застосовуватися без істотних змін протягом тривалого періоду часу;

- солідарності: в разі, якщо податковий потенціал різних територій суттєво відрізняється і вирівнювання місцевих бюджетів за рахунок трансфертів центрального уряду потребує значних фінансових витрат, доцільно застосовувати перерозподіл доходів між краще та гірше забезпеченими органами місцевої влади;

- повноти вирівнювання доходів: вирівнювання має стосуватися всіх доходів, крім випадків, коли справляється лише один податок або місцеві органи влади не мають можливості впливати на співвідношення між різними видами належних їм доходів;

- пріоритетності загальних трансфертів: при виборі інструментів фінансового вирівнювання перевага повинна надаватися не цільовим, а загальним трансфертам;

- збалансування цілей: з одного боку, фінансове вирівнювання має стимулювати відповідальність органів місцевої влади та спонукати їх до підвищення ефективності надання ними послуг; з іншого боку, – необхідно попередити виникнення небажаних стимулів для цих органів.