Творча сутність свідомості. Соціальні та духовні передумови творчої активності свідомості.

Творча діяльність свідомості тісно пов'язана з практичною діяльністю людини і з потребами, що виникають під впливом зовнішнього світу. Потреби, відбиваючись у голові людини, набувають характеру мети. Мета - це ідеалізована і знайшла свій предмет потреба людини, такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі якого передбачається результат цієї діяльності. Цілі формуються на основі всього сукупного досвіду людства і піднімаються до вищих форм свого прояву у вигляді соціальних, етичних та естетичних ідеалів. Здатність до цілепокладання - специфічно людська здатність, складова кардинальну характеристику свідомості. Свідомість стало б непотрібною розкішшю, якби воно бувальщина позбавлене визначення мети, тобто здатності уявного перетворення речей відповідно до суспільних потреб. Таким чином, взаємовідносини цілеспрямованої діяльності людини і природи не зводяться до простого збігу. В основі такої діяльності лежить незадоволеність світом і прагнення змінити його, надати йому форми, необхідні людині, суспільству. Отже, і цілі людини породжені суспільною практикою, об'єктивним світом і передбачають його.
Але людська думка здатна не тільки відображати безпосередньо існуюче, а й відриватися від нього. Нескінченно різноманітний об'єктивний світ всіма своїми барвами та формами як би світиться, відбиваючись в дзеркалі нашого "я" і утворюючи не менш складний, різноманітний і дивно мінливий світ. У цьому химерному царстві духу, власному духовному просторі, рухається і творить людська думка. У свідомості людей виникають і вірні і ілюзорні уявлення. Думка і рухається по готовим шаблонам і прокладає нові шляхи, ламаючи застарілі норми. Вона володіє чудовою здатністю новаторства, творчості.
Визнання активного, творчого характеру свідомості є необхідною вимогою розуміння людської особистості: люди є продукти і творці історії. Зв'язок з дійсністю здійснює не саме по собі свідомість, а реальні люди, практично перетворюють світ. Об'єктивний світ, впливаючи на людину і відбиваючись в його свідомості, перетворюється в ідеальне. Будучи наслідком впливу зовнішнього світу як причини, свідомість, ідеальне, в свою чергу, виступає в ролі похідної причини: свідомість через практику робить зворотний вплив на породила його дійсність.
Активність властива не тільки індивідуального, особистого, але і суспільній свідомості, передусім прогресивним ідеям, які, опановуючи масами, стають "матеріальною силою".

31. Предмет, структура і завдання гносеології. Гносеологія та онтологія.
Гносеологія - (грец. gnosis - знання, logos - вчення) - філософська дисципліна, що займається дослідженнями, критикою і теоріями пізнання, - теорія пізнання як така. На відміну від епістемології, Г. розглядає процес пізнання з точки зору відносин суб'єкта пізнання (дослідника) до об'єкта пізнання (досліджуваного об'єкта) або в категоріальної опозиції 'суб'єкт - об'єкт'. Основна гносеологічна схема аналізу пізнання включає суб'єкта, наділеного свідомістю і волею, і протистоїть йому об'єкт природи, незалежний від свідомості і волі суб'єкта і пов'язаний з ним тільки пізнавальним (або праксео-пізнавальним) ставленням. Основне коло гносеологічної проблематики окреслюється допомогою таких проблем як інтерпретація суб'єкта та об'єкта пізнання, структура пізнавального процесу, проблема істини та її критерію, проблема форм і методів пізнання та ін Якщо для античної філософії характерно уявлення про єдність предмета і знання про нього, а також про пізнавальному процесі як змістовному конфігуруванні предметів і, відповідно, фокусування уваги на функціональній трансформації предметності у змісті знання, то в рамках середньовічної схоластики проблематика Г. отримує більш диференційоване розвиток, оформляються багато компонентів категоріального апарату класичної Г., а спроби обґрунтувати можливість поєднання навчання Аристотеля з християнської догматикою призводять до оформлення концепції двоїстої істини, фактично експліцитно формує ідею про парадигмальної пізнавальних процедур і можливої ​​множинності парадигм, а такі напрямки схоластики, як реалізм, номіналізм і концептуалізм задають різні моделі пізнавального процесу. Становлення досвідченого природознавства, гостро зафіксувавши проблему способу досягнення істинного знання, інспірувало конституювання опозиції 'сенсуалізм - раціоналізм', а, відтак, і 'емпіризм - раціоналізм' (17-18 ст.). Статус актуальності набуває проблема активності суб'єкта в пізнавальному процесі (Берклі, Юм). Гносеологізм як задана Кантом орієнтація на виділення суб'єктивних підстав пізнання, зіграв важливу роль у подоланні ціннісних установок натуралістичної епістемології, які стверджували метою пізнання досягнення абсолютної істини, а також у критиці метафізичних філософських побудов. Розрізнення змісту та форм мислення в роботах представників німецької трансцендентально-критичної філософії висунуло проблему множинності підстав пізнання і відносності істини. Відмова від метафізики, з одного боку, і бурхливий розвиток природничих наук, з іншого, висунули саме пізнавальне ставлення до світу в центр філософії. Гносеологічна проблематика стає визначальною для неокантіанства і позитивізму. Підстави пізнавальної діяльності класична Г. пов'язує з 'ізольованим суб'єктом'. Свідомість такого суб'єкта прозоро саме для себе і є останнім джерелом достовірності. У таких думках дійсність знання і його зміст виявляються обмеженими рамками індивідуальної свідомості. Це перешкоджає виділенню категоріальних характеристик знання і призводить до психологізму (суб'єктивізму). Намагаючись подолати обмеження вихідних абстракцій, філософи були змушені або брати формально-онтологічні припущення та принципи ('вроджені ідеї' Декарта, 'апріорні форми' Канта), або генералізована категорію 'самосвідомість', надаючи їй статус онтології (Фіхте, Гегель, Шеллінг). Тим не менш, принципова обмеженість вихідних гносеологічних абстракцій і припущень усвідомлювалася все більше. Особливу роль у цьому процесі відіграла методологічна рефлексія розвитку гуманітарних наук, в яких взаємодія дослідника з досліджуваної дійсністю будується принципово інакше, ніж у природничих науках. Критика підстав класичної філософії, що розгорнулася з кінця 19 ст. і продовжується до цього дня, призвела до зламу традиційних уявлень Г. і відмови від абстракцій 'самосознающего' і 'ізольованого' суб'єкта. Сучасні дослідження пізнання, фіксуючи обмеження суб'єкт-об'єктних схем, вводять в якості вихідних інші структурні розчленування і абстракції: предметна діяльність ('практика'), культурна норма ('парадигма'), мова та ін Традиційна гносеологічна проблематика включається при цьому в більш широкий соціокультурний контекст, і, відповідно, більш широку систему понять. Центральну позицію в рамках Г. займає методологія науки і епістемологія.

32. Гносеологія і аксіологія. Сутність і необхідність екзистенціального моменту у змісті філософських дисциплін.
Проблему буття щонайтісніше пов'язують із науковим і життєвим (екзистенціальним) досвідом, з межами та можливостями пізнання дійсності.

Гносеологія - важлива частина філософської теорії, вчення про здатність людини пізнати дійсність, про джерела, форми і методи пізнання, про істину і шляхи її досягнення. Термін ввів Кант. Матеріалістична гносеол. виходить з визнання об'єктивності зовнішнього світу і можливості його пізнання. Ідеалістична гносеол. або стверджує, що пізнання є відображенням містичної ідеї, або вважає, що світ створюється в процесі сприйняття, т.к. предмети суть "комплекси відчуттів", або в принципі заперечує можливість пізнання світу.
Аксеологія - розділ філософії, присвячений вченню про цінності. Перетворю навколишній світ, люди створюють матер. і духовн. цінності. Серед них виробничо-побутова техніка, здоров'я, сім'я, моральні норми, художні твори. У контакті з ними проходить життя індивіда і для нього не байдуже, яке коло цінностей буде орієнтиром і мотивом у його житті. Особливе значення як цінностей мали істина, добро і краса. Релігійно-христ. думку як непорушною основи цінностей запропонувала Бога, а головною цінністю - порятунок душі. Критика релігійних догматів сприяла відродженню науки і мистецтва та завершилась розробкою нової системи цінностей, в якій належне місце зайняли працю, здоров'я, освіта, пізнання і техніка, держава і соціальна справедливість.

33. Об'єктивна і суб'єктивна діалектика, їх співвідношення. Діалектика у функції теорії пізнання. Основні принципи, форми і методи пізнання.
Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона виражає безперервне розвиток і зміна, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в її свідомості. Іншими словами, об'єктивна діалектика панує в усій природі, а суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення є тільки відображення пануючого в усій природі руху шляхом протилежностей. Значить, залежність тут така: діалектика речей визначає діалектику ідей.
Метод - це сукупність правил поведінки та вимог до діяльності, сформульованих на основі знань про властивості об'єктивної реальності.
Спостереження - це метод спрямованого відображення характеристик предмета, що дозволяє скласти певне уявлення про що спостерігається явище. До блоку процедур спостереження входять опис, вимірювання, порівняння.
Експеримент - це ефективніший метод, що відрізняється від спостереження тим, що дослідник за допомогою експерименту активно впливає на предмет шляхом створення штучних умов, необхідних для виявлення раніше невідомих властивостей предмета.
Аналіз і синтез. Емпіричний аналіз - це просто розкладання цілого на його складові, простіші елементарні частини. Синтез - це, навпаки, - з'єднання компонентів складного явища. Теоретичний аналіз передбачає виділення в об'єкті основного і істотного, непомітного емпіричному зору. Аналітичний метод при цьому включає в себе результати абстрагування, спрощення, формалізації. Теоретичний синтез - це розширює знання, що конструюють щось нове, що виходить за рамки наявної основи.
Індукція і дедукція. Індукція може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедукція - це метод переходу від знання загальних закономірностей до приватного їх прояву. Теоретична індукція і заснована на ній дедукція відрізняються від емпіричних індукції та дедукції тим, що вони засновані не на пошуках абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах ("Все лебеді - білі"), а на пошуках конкретно-загального, на пошуках закону існування та розвитку досліджуваної системи.
Історичний і логічний методи засновані на діалектиці, тобто взаємоперетвореннях, історичного та логічного: вивчаючи історію, ми пізнаємо її об'єктивну логіку, вивчаючи же предмет логічно, ми реконструюємо його історію. Історизм може бути абстрактним і конкретним. Абстрактний історизм - це емпіричний метод хронологічного опису подій без глибокого розуміння їх суті.
Інтегруючим науковим методом, що включає в себе всі попередні методи як моменти, є метод сходження від абстрактного до конкретного. Це теоретичний системний метод, який полягає в такому русі думки, яке веде дослідника до все більш повного, всебічного відтворення предмета. В процесі такого руху теоретичної думки можна виділити три етапи: 1) емпіричне дослідження безпосередньо, чуттєво-конкретно даного предмета, 2) етап сходження від чуттєво-конкретного до вихідної абстракції, до пізнання суті предмету, 3) етап повернення до "покинутому" в процесі абстрагування предмету на основі знання його власної сутності, тобто етап сходження від вихідної абстракції до цілісного теоретично-конкретному поняттю предмета; це шлях до конкретного, сутнісному наукового мислення, здатному набути якостей предмета в практиці.
Для образного сприйняття всього сказаного про зміст теорії пізнання наведемо спеціальну таблицю, координуючу принципи, форми і методи наукового пізнання
1. Принцип об'єктивності - Суб'єктивне і об'єктивне. Чуттєве і раціональне. Змістовне і формальне. Емпіричне і теоретичне
(Факт, ідея, гіпотеза, теорія) - Спостереження. Експеримент. Моделювання. Аналіз і синтез. Індукція і дедукція.
2. Принцип розвитку - Історичне і логічне. - Історичний і логічний м
3. Принцип конкретності (системності) істини - Абстрактне і конкретне.
Істина. - Метод сходження від абстрактного до конкретного

34. Аргументи агностицизму і принцип діяльнісного відображення.
У філософії агностицизм не є самостійною і цілісної концепції, а являє собою лише критичну позицію в пізнанні - як відносно явищ, так і щодо методів. Тобто агностик може належати до будь-якої філософської школи, яка не наполягає на можливості пізнання абсолютної істини. У цьому сенсі агностицизм зовсім узгоджується, наприклад, з кантіанством, але найбільш органічно агностицизм пов'язаний з позитивізмом у всіх його проявах.
Агностицизм повністю несумісний з будь-якими ідеалістичними і метафізичними течіями філософії, тому що заперечує їх головна теза - чільну роль свідомості.
Філософи ідеалісти, зокрема Д. Юм стверджував, що набутий досвід ознайомлює нас тільки з відчуттями, тому ми не можемо знати, наскільки суб'єктивна оцінка відповідає об'єктивній реальності навколо нас, але навіть і те, чи існує вона взагалі поза наших відчуттів. І. Кант допускав також існування речей поза нашою свідомістю, неусвідомлених - «які існують самі в собі», і вважав, що наше пізнання не поширюється далі явищ і феноменів. Діалектичний матеріалізм вважав, що гносеологічним підставою «А.», є абсолютизація відносності, то що історично обумовлене людським пізнанням на кожному етапі його розвитку. Соціальні ж причини сучасного «А.», мабуть криються в конфлікті ідей - спробі внутрішнього примирення релігійного і наукового світогляду, або у скруті вибору ідей.
У той же час, деякі філософські школи, що позиціонують себе як матеріалістичні, заперечують принципи агностицизму. Наприклад, діалектичний матеріалізм прямо заперечує основне положення агностицизму - неможливість пізнання об'єктивної реальності, через суб'єктивний досвід.

35. Суб'єкт і об'єкт пізнання. Різниця в розумінні їх змісту і співвідношення в історії філософії.
Якщо розглядати процес наукового пізнання в цілому як системне утворення, то як його елементів в першу чергу слід виділити суб'єкт і об'єкт пізнання.
Суб'єкт пізнання - це носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело пізнавальної активності, спрямованої на предмет пізнання. В якості суб'єкта пізнання може виступати як окрема людина (індивід), так і різні соціальні групи (суспільство в цілому). У випадку, коли суб'єктом пізнання є індивід, то його самосвідомість (переживання власного "Я") визначається всім світом культури, створеної на протязі людської історії. Успішна пізнавальна діяльність може бути здійснена за умови активної ролі суб'єкта в пізнавальному процесі.
Об'єкт пізнання - це те, що протистоїть суб'єкту, на що спрямована його практична та пізнавальна діяльність. Об'єкт не тотожний об'єктивної реальності, матерії. Об'єктом пізнання можуть бути як матеріальні освіти (хімічні елементи, фізичні тіла, живі організми), так і соціальні явища (суспільство, взаємини людей, їх поведінку і діяльність). Результати пізнання (підсумки експерименту, наукові теорії, наука в цілому) також можуть стати об'єктом пізнання. Таким чином, об'єктами стають існуючі незалежно від людини речі, явища, процеси, які освоюються або в ході практичної діяльності, або в ході пізнання. У зв'язку з цим ясно, що поняття об'єкта і предмета відрізняються один від одного. Предмет є лише одна сторона об'єкта, на яку спрямована увага якої-небудь науки. Поняття предмета за своїм обсягом ширше поняття об'єкта.
З часу виникнення філософії проблема ставлення суб'єкта до об'єкта, як відносини пізнає до пізнаваного, завжди перебувала в центрі уваги філософів. Пояснення причин і характеру цього відношення зазнало складну еволюцію, пройшовши шлях від крайнього протиставлення суб'єктивної достовірності, самосвідомості суб'єкта і світу об'єктивної реальності (Декарт) до виявлення складної діалектичній взаємозв'язку суб'єкта та об'єкта в ході пізнавальної діяльності. Сам суб'єкт і його діяльність можуть бути правильно зрозумілі лише з урахуванням конкретних соціально-культурних та історичних умов, з урахуванням опосередкованості відносин суб'єкта з іншими суб'єктами.
Наукове пізнання передбачає не тільки свідоме ставлення суб'єкта до об'єкта, а й свідоме відношення суб'єкта до самого себе (рефлексія).

36. Принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання.
У домарксистського філософії було прийнято виділяти такі основні частини філософського знання: онтологію, гносеологію і логіку. Онтологія розглядалася при цьому як вчення про буття і його сутності; гносеологія - як вчення про процес пізнання, а логіка - як теорія мислення. Ці три частини філософії відокремилися один від одного, так що закони онтології ніякого відношення не мали до гносеології та логіки, закони гносеології - до онтології і логіці, а закони логіки - до онтології і гносеології. Кожна із зазначених областей розглядалася самостійно, ізольовано від двох інших.
Цей метафізичний погляд, відокремлював мислення від пізнання, а мислення і пізнання, в свою чергу, від буття, протримався аж до Гегеля. Гегель завдав рішучий удар по даному метафізичного погляду, і завдав він його за допомогою ним же розвиненою діалектики. До Гегеля на діалектику дивилися лише як на мистецтво суперечки, полеміки, при якому спрощує боку, зіштовхуючи протилежні думки, приходять до істини. Таке уявлення про діалектику, що виходив від древніх греків, Гегель справедливо відкинув як вузьке і односторонній. Він показав, що не тільки полеміка здійснюється через зіткнення протилежних сил, а й вся дійсність існує і розвивається завдяки боротьбі протилежностей. В основі будь-якого розвитку, каже Гегель, лежить взаємопроникнення протилежностей. Ця ідея Гегеля про боротьбу протилежностей як джерело будь-якого зміни була згодом розвинена їм в цілісне і струнке вчення, що одержало назву діалектики.
Встановивши діалектичний характер розвитку всього універсуму, показавши, що останній розвивається за законами заперечення заперечення, єдності і боротьби протилежностей та ін, Гегель прийшов до висновку, що філософія повинна бути не чим іншим, як вченням про це розвитку, повинна бути діалектикою. А так як пізнання є всього лише самопізнання абсолютного духу, що лежить в основі універсуму, то теорія пізнання також повинна мати діалектичний характер, повинна бути діалектикою. Настільки ж діалектичної повинна бути і логіка, оскільки вона є квінтесенція, суть пізнання. У цьому полягала здорова думка Гегеля про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Виходячи з цієї передумови, Гегель розробив нову, діалектичну логіку, назвавши її логікою розуму, на противагу формальної логіки, яку він кваліфікував як логіку розуму - - просто Домбай.
Гегелівська діалектична логіка складається з двох частин: так званої об'єктивної логіки і логіки суб'єктивною. У об'єктивну логіку включається вчення про буття і вчення, про сутність. У ній розбираються такі категорії, як буття, якість, кількість, міра, тотожність, відмінність, суперечність, сутність, явище, форма, зміст, можливість, дійсність і ін Суб'єктивну логіку становить вчення про поняття, судження, умовивід, а також вчення про об'єкті (механізм, хімізм, телеологія).
Особливістю гегелівської логіки є те, що в ній категорії розвиваються одна з іншої, а не ставляться один біля одного (як у формальній логіці), вони субордінуються, а не координуються. Гегель розвиває, виводить категорію кількості з категорії якості, категорію заходи з категорії кількості і т. д. Він виводить умовивід з судження, судження з поняття. Друга відмінна риса гегелівської логіки - її зв'язок, тотожність з теорією пізнання. Власне, за Гегелем, діалектична логіка - це і є теорія пізнання, взята в її чистому, вільному від емпіричної форми вигляді. Етапи розвитку даної діалектичної логіки відповідають основним етапам історичного розвитку пізнання.
Однак, незважаючи на те, що Гегель сформулював основні риси діалектичної логіки, спираючись на принцип тотожності логіки, діалектики і теорії пізнання, його логіку ще не можна вважати науковою, по-перше, тому, що в ній перекручується дійсне відношення речей. За Гегелем логічний процес є первинним, вихідним, визначальним процесом, тоді як природа і людське суспільство служать лише його блідим відблиском. Насправді ж, як відомо, справа йде навпаки: логіка, мислення є лише обумовлене практикою відображення природи і суспільства, що розвиваються незалежно від мислення. Ненауковість логіки Гегеля полягає, по-друге, у штучності переходів від однієї категорії до іншої, що також пов'язано з ідеалістичним вихідним пунктом цієї логіки. Перехід від однієї категорії до іншої здійснюється у Гегеля або за допомогою будь-якого дотепного зауваження, або за допомогою простої гри слів (як це, наприклад, має місце при переході до категорії підстави). Отже, ідеалістично розуміючи мислення і природу, Гегель не розробив дійсно наукової діалектичної логіки.
Тільки діалектичний матеріалізм зміг науково обґрунтувати. І провести послідовно до кінця принцип збігу діалектики, логіки і теорії пізнання і тим самим закласти основи справді наукової діалектичної логіки.

37. Чуттєве і раціональне. Роль інтуїції в процесі пізнання.
Основні форми чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, уявлення.
Відчуття - це відображення окремих властивостей предмета чи явища. У разі столу, наприклад, - його форми, кольору, матеріалу (дерев'яний, пластмасовий). За кількістю органів почуттів розрізняють п'ять основних видів ("модальностей") відчуттів: зорові, звукові, дотикові (тактильні), смакові і нюхові. Найбільш важливою для людини є зорова модальність: через неї надходить більше 80% чуттєвої інформації.
Сприйняття дає цілісний образ предмета, що відбиває вже сукупність його властивостей; у нашому прикладі - чуттєво-конкретний образ столу. Вихідним матеріалом сприйняття, таким чином, є відчуття. У сприйнятті вони не просто підсумовуються, а органічно синтезуються
Подання висловлює образ предмета, відображений в пам'яті. Воно є відтворенням образів предметів, що впливали на наші органи почуттів у минулому. Виставу не таке чітке, як сприйняття.
Відчуття, сприйняття, уявлення нерідко спотворюють дійсність, неточно і однобоко відтворюють її. Приміром, олівець, опущений в воду, сприймається як зламаний.
Поглиблення пізнання, виділення об'єктивного з того суб'єкт-об'єктного єдності, яке дано на чуттєвому етапі пізнання, веде нас до раціонального пізнання (іноді його називають ще абстрактним або логічним мисленням). Це вже опосередковане відображення дійсності. Тут теж три основних форми: поняття, судження і умовивід.
Поняття - це думка, що відображає загальні та істотні властивості предметів, явищ і процесів дійсності. Складаючи собі поняття про предмет, ми відволікаємося від всіх його живих подробиць, індивідуальних рис, від того, чим конкретно він відрізняється від інших предметів, і залишаємо тільки його загальні, суттєві риси.
Судження - це думка, яка стверджує або заперечує що-небудь про предмет чи явище. Судження закріплюються в мові за допомогою пропозиції. Пропозиція по відношенню до судження є його своєрідною матеріальною оболонкою, а судження складає ідеальну, смислову сторону пропозиції. У пропозиції виділяються підмет і присудок, в судженні - суб'єкт і предикат.
Умовиводи бувають різних видів: індуктивні, дедуктивні та за аналогією.
Що важливіше в пізнанні - чуттєве або раціональний початок? У відповіді на це запитання є дві крайнощі: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм - це точка зору, згідно з якою єдиним джерелом усіх наших знань є чуттєвий досвід, те, що ми отримуємо за допомогою зору, слуху, дотику, нюху і смаку. Немає нічого в розумі, чого б не було раніше в почуттях. Раціоналізм, навпаки, є позиція, відповідно до якої знання (справжнє, щире, достовірне) може бути отримано за допомогою одного розуму, без всякої опори на почуття. Абсолютизуються при цьому закони логіки і науки, методи і процедури, розвинені самим розумом. Зразком справжнього знання є для раціоналістів математика - наукова дисципліна, що розвивається виключно за рахунок внутрішніх резервів розуму, його формотворчості, його конструктивізму.
Своєрідною формою сполучення чуттєвого і раціонального є також інтуїція - здатність безпосереднього або прямого (у вигляді якогось осяяння, інсайту) розсуду істини. У інтуїції чітко і ясно усвідомлюється лише результат (висновок, істина); конкретні ж процеси, до нього ведучі, залишаються як би за кадром, в області і глибинах несвідомого.

38. Змістовне і формальне в процесі пізнання.
Томас Кун помітив дуже цікаву і важливу особливість історії науки: він зобразив її як постійну зміну двох, якісно різних періодів - періоду "нормальної науки" та "революційного" періоду. Період "нормальної науки" є період безроздільного панування тієї чи іншої так званої "парадигми" - певної моделі наукової діяльності, що складається із сукупності теоретичних принципів, методологічних норм, світоглядних установок, ціннісних критеріїв. Цей період характеризується екстенсивним накопиченням, розширенням наукових рішень, що випливають із загальноприйнятою в науковому співтоваристві логічної та методологічної моделі. Відбувається своєрідна експансія панівної парадигми. Але таке "мирний" завоювання "простору" досліджуваних наукою проблем не нескінченно. Переможний хід роз'яснюють, які коментують парадигму рішень зрештою стикається з серйозною перешкодою: в рамках початкової сукупності ідей поступово накопичується все більше і більше винятків з прийнятих правил, тобто проблем, принципово нерозв'язних в рамках старої парадигми.
Виникає криза, або "революційний" період. Починаються пошуки альтернативних ідей та заснованих на них парадигм. Між пропонованими концепціями виникає боротьба, конкуренція, в результаті якої перемогу здобуває одна з нових парадигм, що означає початок нового періоду "нормальної" науки. Потім весь цей цикл повторюється.
Кунівська модель розвитку науки дозволяє проаналізувати одну дуже важливу сторону пізнання - діалектику змістовного і формального в процесі осягнення істини.

39. Емпіричне і теоретичне в пізнанні. Факт, ідея, гіпотеза й теорія.
Будь-яка практика - це добра теорія.
Емпіричне пізнання - це виявляє і описує факти пізнання, що відповідає на питання "як". Теоретичне ж пізнання - сутнісне пізнання, що відповідає на питання "чому", на питання про внутрішні причини явищ, що в кінцевому рахунку дає можливість управляти досліджуваними явищами і подіями, прискорювати їх прихід або, навпаки, віддаляти і запобігати їх, а також передбачати принципово нові факти.
Стадії переходу від емпіричного до теоретичного:
Факт - «затвердження» або «умова», при якому твердження може бути доведено і визнано вірним (або спростовано і визнано невірним) на базі доказів (у загальному випадку інших фактів).
Ідея - це вічна сутність предмета на противагу його почуттєвого, минущому явищу (Платон).
Гіпотеза - припущення, спростовне в принципі, висловлена ​​на основі ряду підтверджують його спостережень.
Теорія - така характеристика знання, в якій реєструються загальні умови формування та функціонування досліджуваного об'єкта.
Практика повинна бути зрілою, цілісної, типової, тільки тоді вона породжує виникнення теорій.

40. Принцип конкретності істини. Абсолютне і відносне в істинному знанні.
У філософії абстрактне - абстрактне, відокремлене, неповне; конкретне - зрощення, єдине в різноманітті.
Істина завжди конкретна, вона не може бути абстрактною. Конкретність істини - це її залежність від взаємодіяльності речей, явищ, процесів, залежність від часу, місця і умов, в яких вони є і розвивається.
Істина - єдність об'єктивного і суб'єктивного, раціонального і чуттєвого, логічного і історичного.
Пізнаваний об'єкт не може бути незрілим чи аномальним.
Абсолютна істина - джерело всього, те, з чого все вийшло. Абсолютна істина не є істина як процес, вона статична, незмінна (якщо вона динамічна, то вона може стати більш-менш абсолютної, отже, стає відносною істиною). Саме пізнання абсолютної істини є те благо, до якого повинна прагнути філософія, однак частіше спостерігається відхід сучасної філософії від онтологічних питань. Людський розум завжди буде обмежений певними рамками, і в нього немає можливості розкрити повністю абсолютну істину. В деяких релігіях (зокрема, в християнстві) ця проблема долається тим, що абсолютна істина сама відкривається людині, оскільки визнається особистісністю останньої (абсолютна істина є Бог). Іншого адекватного вирішення питання про абсолютну істину філософія запропонувати не змогла, тому що філософські системи обмежені по вищевказаній причині обмеженості створив їх людського розуму, і створювані ними категорії, що претендують на назву "абсолютна істина", заперечують самі себе (до речі, в діалектичному розвитку), що в призводить до нігілізму. Останній в загальних рисах зводиться до твердження, що "всяка істина відносна", яке теж характеризується самозапереченням, оскільки носить характер абсолютний
Відносна істина - філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина (або істина в останній інстанції) важкодосяжним. Згідно цієї теорії, можна тільки наближатися до абсолютної істини, і в міру цього наближення створюються нові уявлення, а старі відкидаються. Теорії, які стверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини - релятивізмом. Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику. Різновидом відносної істини є правда. Відносна істина завжди відображає поточний рівень нашого знання про природу явищ. Наприклад, твердження «Земля крутиться» - абсолютна істина, а твердження про те, що обертання Землі відбувається з такою-то швидкістю, - відносна істина, яка залежить від методів і точності вимірювання цієї швидкості.

41. Спостереження та експеримент, модель і моделювання.
У науці основними формами емпірії. дослідження є спостереження й експеримент.
Спостереження-цілеспрямоване і організоване сприйняття предметів і явищ навколишнього світу. Зв'язок спостереження з чуттєвим пізнанням очевидна: будь-який процес сприйняття пов'язаний з переробкою та синтезом тих вражень, які пізнає суб'єкт отримав від зовнішнього світу (відчуття). Активна роль діяльності свідомості виявляється ще й у тому, що спостерігач не просто фіксує факти, а свідомо шукає їх, керуючись певною ідеєю, гіпотезою чи досвідом.
Будь-яке спостереження передбачає наявність деякого об'єкта, що спостерігається (окремі особи, групи) і сприймає його суб'єкта, який здійснює спостереження в конкретних умовах часу і місця. У науковому спостереження додаються спец. засоби (мікроскопи, телескопи...). Спостереження має свої недоліки: психологічний стан, особистісні особливості спостереження, установки, інтереси можуть досить відчутно впливати на результати спостереження Щоб уникнути цього важливі необх. умови: вимога, щоб дані мали інтерсуб'єктивності характер (прилади); висунення гіпотез і подальша їх критична перевірка.
Експеримент - забезпечує можливість активного практичного впливу на досліджувані явища і процеси. Тут дослідник свідомо втручається в природний хід перебігу подій шляхом безпосереднього впливу на досліджуваний процес або змінює умови, в яких проходить процес. У структуру експер. входять не тільки об'єкт і суб'єкт, а й певні матеріальні засоби впливу на об'єкт. Експеримент має дуалістичну суть: з одного боку він дозволяє перевірити і підтвердити гіпотезу, з іншого-дає дані для нових гіпотез.Функціі експер. - Досвідчена перевірка гіпотез і теорій.
Моделювання - процес дослідження об'єктів на їх моделях. Необхідно розрізняти рішення спеціально-предметних наукових завдань шляхом побудови моделей та отримання знань, які обслуговують М. М. починається там, де заходить мова про методологію мислення, про організацію і, особливо, поданні знань про світ. Методологічне проектування типів моделей і процесів М. - завершальна частина відповідної філософської роботи. З одного боку, воно перетворює моделі в об'єкти, що володіють власною реальністю, законами, свободою у створенні образів, завдяки чому виробляється нове знання (евристика), і скасовує необхідність в М. як такому. З іншого, воно задає категоріальну онтологію і картину світу (когнітивну і мовну). Реальне М. встановлює певне відношення між моделлю та об'єктом у ході М. (декомпозиція) або приписує властивості моделі об'єкту в процесі спеціального теоретичного аналізу, експерименту (верифікація).

42. Аналіз і синтез як методи наукового пізнання.
Аналіз і синтез (грец. розкладання і з'єднання) - у найзагальнішому значенні процеси уявного або фактичного розкладання цілого на складові частини і возз'єднання цілого з частин.
Емпіричний аналіз - це просто розкладання цілого на його складові, простіші елементарні частини. Синтез - це, навпаки, - з'єднання компонентів складного явища. Теоретичний аналіз передбачає виділення в об'єкті основного і істотного, непомітного емпіричному зору. Аналітичний метод при цьому включає в себе результати абстрагування, спрощення, формалізації. Теоретичний синтез - це розширює знання, що конструюють щось нове, що виходить за рамки наявної основи.

43. Індукція і дедукція як методи наукового пізнання.
Індукція може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедукція - це метод переходу від знання загальних закономірностей до приватного їх прояву. Теоретична індукція і заснована на ній дедукція відрізняються від емпіричних індукції та дедукції тим, що вони засновані не на пошуках абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах ("Все лебеді - білі"), а на пошуках конкретно-загального, на пошуках закону існування та розвитку досліджуваної системи.

44. Принцип єдності історичного та логічного. Історизм абстрактний і історизм конкретний.
Будь складність об'єкта - історично сформована складність. Потрібно вміти бачити об'єкт в його історичному розвитку.
Варіанти абсолютизації історичного і логічного:
1. Історичний емпіризм. "В історії немає логіки, це всього лиш набір фактів"
2. Абстрактний історизм. Конструювання історії з абстрактної ідеї.
Якщо б історія не містила стійкості та закономірності, то її неможливо було б висловити логічно.
Стійкість і закономірність - сутність будь-якого процесу, тому історичне - об'єктивний процес, а логічне - його сутність.