Загальна характеристика законодавства про соціальний захист.

В Основних напрямах соціальної політи­ки, затверджених Указом Президента України приділено питанням ринку праці й зайнятості населення, реформування трудо­вих відносин, вдосконаленню системи оплати праці й дохо­дів населення.

Право соціального захисту необхідно відмежовувати від інших галузей права, зокрема трудового, адміністративного, цивільного. Характерною рисою предмета права соціального захисту є комплекс відносин матеріального, процедурного і процесуального характеру, які виникають у зв'язку з організацією та безпосереднім наданням соціальних виплат та послуг — як комплексу державних заходів щодо захисту населення від наслідків соціальних ризиків. Цей комплекс відносин характеризується єдністю, системністю, а їх правове регулювання здійснюється за допомогою комплексного юридичного методу.

Водночас у системі національного права право соціального захисту, на нашу думку, включено до комплексної інтегрованої правової структури соціального права. Соціальне право стало предметом наукового аналізу ще на початку XX ст., хоча феномен соціального права по-різному трактувався, а в цей термін вкладався різний зміст. Леон Дюгі у праці "Соціальне право. Індивідуальне право. Перетворення держави» пише, що всі індивіди зобов'язані підкорятися соціальній нормі, оскільки вони — суть істоти соціальні. Ця соціальна норма, як би її не називали і не обґрунтовували, безумовно існує, не може не існувати, оскільки без неї не було б суспільства.

Соціальна норма ґрунтується на факті соціальної солідарності як факті взаємної залежності, котра з'єднує в силу спільності потреб і поділу праці, членів роду людського, і зокрема членів однієї соціальної групи. Натомість Л. Дюгі відрізняє цю соціальну норму від концепції природничого права, котре є концепцією права ідеального, абсолютного, істинного, наближатися до якого люди повинні все більше й більше. Дюгі звеличує, перебільшує соціальне право (позитивне) на відміну від людських прав (природжених), які, як він вважає, здійснили негативну місію, оскільки відразу виявили свою антисоціальну природу, завжди прагнучи освячувати індивідуальність. Він пов'язує соціальне право з обов'язками, які має кожний стосовно всіх.

Відомий німецький юрист Гірке поділяв усю систему права на дві частини: індивідуальне та соціальне право. В основу соціального права Гірке покладав усвідомлення людиною себе як члена суспільного цілого.

Аналіз сучасних наукових джерел призводить до висновку, що зарубіжні та вітчизняні дослідники розуміють соціальне право у таких значеннях: як комплексну галузь права, як самостійну галузь права, як певну правову спільність.
Визнання сучасного соціального права тісно пов'язане із соціальною політикою Європейського Союзу. Європейське соціальне право науковці розглядають як системну правову структуру, до складу якої входять трудове право, право соціального забезпечення та інші норми, які регулюють захист соціальних прав. Визнання соціального права як такого вважається французькою доктриною соціального права. Відповідно до такої теоретичної конструкції ст. 118 Установчого договору Європейського Союзу 1957 р. згадує трудове право як підгалузь соціального права.

Основою для розвитку національного соціального законодавства є міжнародні соціальні акти, де виділяються акти світового і регіонального рівнів. Світовий рівень — Загальна декларація прав людини (ООН, 1948 p.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.); Конвенція про права дитини (ООН, 1989 p.) Декларації ООН — Декларація прав дитини (ООН, 1959 p.), Копенгагенська декларація про соціальний розвиток (1995 p.), Стандартні правила щодо урівняння можливостей інвалідів (1994 p.); Всесвітня декларація ООН про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990 p.); Резолюція ООН "Принципи медичної етики" (1992 p.); Конвенції та Рекомендації МОП; нормативні акти Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та Всесвітньої медичної асамблеї тощо. До актів регіонального, зокрема європейського, рівня належать Європейська соціальна хартія (Рада Європи, Турин, 1961 р.), Переглянута європейська соціальна хартія (Рада Європи, Страсбург, 1996 p.), Європейський кодекс соціального забезпечення (Єс, 1964 p., переглянутий 1990 p.), Хартія основних соціальних прав трудящих (ЄС, 1989 p.), Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу (Рада Європи, 1953 р.) тощо.
Зазначені акти вміщують перелік соціальних прав, принципи, гарантії та зобов'язання держав, контрольний механізм у справі їх забезпечення. За юридичними ознаками такі акти поділяються на декларації, резолюції, конвенції, рекомендації міжнародних організацій, міждержавні угоди. Норми таких актів мають різну юридичну силу, одні мають силу рекомендацій, встановлюють бажаний напрям діяльності, інші — мають обов'язковий характер і забезпечуються системою контролю та заходами відповідальності.
В умовах інтеграції України до європейського економічного і правового простору актуальною є проблема наукового аналізу міжнародних актів, як ратифікованих, так і тих, що належить згодом ратифікувати, передусім європейського рівня, і приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів, в тому числі й у сфері соціального захисту.

Право соціального захисту — нова галузь національного права, яка перебуває на етапі становлення. Юридичною основою для визнання цієї галузі права є конституційні положення щодо прав громадян у сфері соціального захисту, а також нове законодавство України, яке регулює відносини у сфері соціального захисту. Складність значною мірою полягає в тому, що в Україні, як і переважно в інших державах світу, немає єдиного кодифікованого акта про соціальний захист населення. Водночас є велика кількість нормативно-правових актів, які регламентують окремі групи відносин у цій сфері.

Всі норми, які утворюють право соціального захисту, залежно від їх цільової спрямованості можна поділити на групи:

1) норми, що визначають сферу соціального захисту і загальні засади соціальної політики у цій сфері;

2) норми, що закріплюють коло соціальних ризиків як підстави для соціального захисту і передбачають умови і порядок безпосереднього надання соціальних виплат і послуг населенню й організаційно-правові форми, через які вони надаються;

3) норми про соціальні стандарти та державні гарантії їх забезпечення;

4) норми, якими визначаються зобов'язальні державні органи та установи, а також уповноважені недержавні суб'єкти у сфері соціального захисту, їх обов'язки, права і відповідальність;

5) норми про бюджетні призначення з Державного бюджету України за державною програмою "Соціальний захист та соціальне забезпечення", в тому числі норми щодо реалізації непрямих соціальних виплат при затвердженні та реалізації спеціальних цільових програм щодо додаткового соціального захисту; щодо обсягів міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам у вигляді субвенцій для використання на надання пільг та субсидій населенню; щодо встановлення на відповідний рік рівня забезпечення прожиткового мінімуму для призначення державних соціальних допомог;

6) норми, які регламентують організацію спеціальних соціальних фондів (страхових і нестрахових) для надання соціальних виплат і соціальних послуг, а також порядок управління цими фондами і розподілу коштів для соціальних виплат;

7) норми, які регламентують порядок збирання коштів на соціальне забезпечення — розміри страхових соціальних внесків, додаткових фінансових заходів для наповнення бюджету фондів;
8) норми про організацію і порядок здійснення недержавного соціального забезпечення;

9) норми, які встановлюють засоби захисту права; відповідальність суб'єктів.
Не зважаючи на те, що за своїм характером це різні норми, вони мають системний характер, оскільки об'єднані тим, що регулюють суспільні відносини, які утворюють єдиний комплекс — сферу соціального захисту в Україні. Ядром цієї галузі права є норми, які встановлюють соціальні ризики та умови надання соціальних виплат і послуг громадянам.

Література:

1. Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2008. -564 с.

2. Трудове право України: Курс лекцій / За ред. П.Д. Пилипенка. - Львів: Вільна Україна, 2009. -С.15.

3. Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник. - М.: БЕК, 2005. - С. 55.

4. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В. К. Бабаева. — М.: Юристъ, 2009. - С. 252