Поняття особи злочинця та її ознаки.

Особа злочинця - це складне інтегруюче поняття, що включає в себе і біологічні, і психологічні, і соціальні сторони людини. До на­бору біологічних якостей людини включаються анатомо-фізіологічні, генетичні, нервово-мозкові та інші властивості організму, а також про­яви складного механізму успадкування.

Біологічне в людині розцінюється переважною більшістю пред­ставників філософської, природничих і суспільних наук як випадкове і нейтральне, якщо брати його відокремлено у статиці. Але воно «спра­цьовує» в період раннього формування особи і на окремих стадіях детермінації її поведінки. У цьому значенні біогенетичний фактор ви­ступає як матеріальна передумова розвитку соціальної сутності люди­ни в позитивному або негативному відношенні. Причому генетичний набір людини реалізується за наявності відповідних життєвих умов. Цей процес залежить від конкретного середовища проживання і спіл­кування людини, а також від характеру її соціальної діяльності.

Звичайно ж, деструктивна поведінка людини залежить від її біологічної природи, її особливостей. Будь-який зовнішній вплив на неї заломлюється крізь призму її біологічної сутності. Не враховувати цього - означає ігно­рувати детерміністичне розуміння дій людини. Однак слід пам'ятати і те, що біологічне начало не містить ні етичного, ні морального елемента.

Під психічною складовою особи розуміють самостійний душевно-внутрішній світ: її відчуття, сприйняття, переживання; вольові, інте­лектуальні та емоційні особливості; темперамент і характер. Деякі з цих якостей і властивостей мають природну основу. Всі вони є від­носно стійкими та індивідуальними, що не виключає їх розвитку про­тягом усього життя людини під впливом її конкретних життєвих умов і в результаті захворювань. Але в основному вони змінюються під впливом виховання і ресоціалізації. Ось чому дана складова особи є не суто психічним початком, а її психосоціальними властивостями. Осо­бливо слід підкреслити, що психічна діяльність людини в повному обсязі можлива шляхом її активного спілкування з іншими людьми та соціальними групами.

Основна і визначальна сторона особистості зводиться до її суспіль­ної сутності, яка складається під впливом суспільства, членом якого вона є. Особа - це продукт і суб'єкт суспільних відносин. Ідея люди­ни обов'язково передбачає оточення інших людей, з якими вона життєдіє, вступаючи у різні відносини з ними. Життя людини поза су­спільством також неможливе, як неможливе життя рослини, вирваної із землі і кинутої на голий гранітний камінь.

Бути особою для людського організму означає бути наділеною свідомістю, володіти здатністю пізнавати як зовнішній світ, так і свою власну природу; бути суб'єктом власної життєдіяльності, суб'єктом спілкування; вступати у різні суспільні відносини і контакти з навко­лишнім світом. Завдяки цьому людина має можливість поводитися і діяти розумно. Не можна вважати особистістю дитину в перші роки її життя, бо вона не є суб'єктом предметної діяльності. Не є особис­тостями також неосудні особи, які не можуть усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

У загальнотеоретичному плані здавна обговорюється питання про співвідношення біопсихологічного і соціального в особистості. Відпо­відь на нього іноді надається спрощено і однозначно.

Деякі автори - представники біологізаторства - перебільшують значення природного і природженого в людині, зменшуючи соціальні начала в ній, надають перевагу генам, а не соціуму. Інші дослідники - прихильники соціологізму - пояснюють поведінку людини в основ­ному соціальними обставинами, ігноруючи біологічну сторону осо­бистості.

Протиставлення різних складових особистості навряд чи є правиль­ним і конструктивним з огляду на той факт, що біологічне і соціальне в людині існують у нерозривній єдності, взаємозв'язку і взаємообумовленості. Тому помилковими є як однобічна біопсихологізація осо­би, так і однобічна соціологізація даного поняття. Тим більше, що частка тієї або іншої складової особи в окремих формах поведінки людей часом відрізняється, не збігається за своїм обсягом і зміщуєть­ся в той чи інший бік.

У цьому спорі має йтися про інше, а саме: про місце і роль аналі­зуючих складових особистості в її становленні і повсякденній пове­дінці. Більшість сучасних кримінологів схиляються при цьому до того, що зміст і цілісність людини визначаються не стільки її природними, скільки її соціальними якостями і властивостями. Саме останні є голов­ними, домінуючими, які обумовлюють поведінку людини в суспільстві. Така думка теоретично і фактично видається правильною.

Нарешті слід привернути увагу до такого факту, а саме: як свідчить життя, не всі люди заслуговують на позитивну оцінку, не всі вони є активними, яскравими особистостями, які поєднують в собі сумлін­не, творче, плідне ставлення до праці, чесне відношення до своїх обов'язків, характеризуються духовним багатством і моральною чисто­тою. Є й такі, які далекі від досконалості з багатьох поглядів. Безумов­но, люди залежно від їх життєвої позиції, соціальної активності і осо­бистого внеску в суспільний розвиток є далеко не рівноцінними. Разом з тим, виходячи із загальних уявлень про особу, будь-яка людина, яка усвідомлює свої дії і свідомо поводиться, є особистістю.

Особистістю визнається і злочинець - осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і визнана винною у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Незважаючи на свої негативні якості, він залишається учасником суспільних відносин, продовжує взаємо­діяти з іншими людьми і суспільством взагалі. Факт засудження не позбавляє його повністю прав громадянина, обмежуючи певною мі­рою деякі з них, не звільняє його від обов'язків; видозмінює, але не звільняє від них.

Злочинці, зрозуміло, становлять особливий розряд особи; це люди більш низького соціального рівня, які у власній поведінці припускають відхилення від вимог соціальних норм. їм властиві, як правило, осо­бисті ставлення до навколишньої дійсності ще до вчинення суспільно небезпечного діяння. У них виникає негативний погляд на світ, на сенс життя, своя власна відмітна життєва «філософія», яка не збігається з поглядами і думками законослухняної більшості з приводу цього. Вони ігнорують норми моралі і вимоги закону. Майбутні, вірогідні суб'єкти злочинів задовго до їх вчинення звичайно ведуть негідний спосіб життя. На цьому етапі розвитку злочинця слід відзначати тіль­ки його соціальну занедбаність і немає підстав визнавати його таким.

Про особу злочинця можна говорити у зв'язку з настанням юри­дично значущої події - вчиненням діяння, передбаченого криміналь­ним законом. Інакше і бути не може, оскільки властивості та якості будь-якої людини, у тому числі й злочинця, знаходять свій вияв не інакше, як в її діях і діяльності.

Суспільна небезпечність, згідно з теорією кримінального права, є ма­теріальною ознакою злочину. І особа, вчиняючи його, набуває тієї ж влас­тивості - властивості суспільної небезпечності. Отже, початковий момент появи «особи злочинця» збігається з фактом вчинення злочину.

Вона припиняє своє існування після відбуття засудженим покарання за вчинений злочин, після досягнення цілей покарання, після втрати ним властивості суспільної небезпечності. Але трапляється так, як свідчить практика, що виправлення засуджених може і не відбутися. Однак навіть у цьому випадку треба говорити не про особу злочинця, а про особу, яка становить потенційну небезпеку для суспільства. У зв'язку з цим над нею встановлюється адміністративний нагляд, щодо неї застосовуються й інші превентивні заходи (наприклад, профілактичний облік).

Описані вище ознаки і властивості особи злочинця дозволяють дати таке визначення цього феномену: особа злочинця - це сукупність істотних і стійких соціальних властивостей і ознак, соціально зна­чущих біопсихологічних особливостей індивіда, які, об'єктивно реалізуючись у конкретному вчиненому злочині, надають вчиненому діянню характеру суспільної небезпечності, а винній у ньому особі - власти­вості суспільної небезпечності, у зв'язку з чим. вона і притягається до відповідальності, передбаченої кримінальним законом.