В кінці ХІХ - на початку ХХ ст.. перше місце посідають концепції циклічного розвитку культури. Першим досліджував такий напрямок в культурології видатний арабський вчений, філософ, соціолог, історик епохи Середньовіччя Ібн Халдун (1332-1406). В своїй фундаментальній праці «Мукаддима», що в перекладі означає «Вступ» і є першою частиною восьмитомної праці з історії життя арабських народів, дослідив закономірності культурно-історичного процесу та соціально-економічного життя суспільства. Серед них виділяє такі основні:
а) закономірності культурно-історичного процесу, його рушійні сили;
б) вплив географічних факторів на історичний процес;
в) значення матеріального виробництва в суспільному розвитку та його вплив на історичний процес.
Ібн Халдун в житті суспільства виділяв три етапи:
1. Стан дикунства.
2. «Сільське життя» – життя в степах, пустелях.
3. «Міське життя».
«Сільське життя» – малопродуктивне, характеризується низьким рівнем культури і цивілізації.
«Міське життя» – високий рівень життя, вирізняється розвинутою багатогранною культурою, різноманітним виробництвом.
Ці два етапи знаходяться в постійному антагонізмі, що проявляється як боротьба між «містом» і «степом», «культурою» і «пустелею». На його думку, ця боротьба є рушійною силою суспільного розвитку, головним фактором зародження та загибелі держав і цивілізацій.
Кочовики, які є активною руйнівною й одночасно творчою силою, високою організованою, з міцною родовою свідомістю, легко підкоряють осіле міське, багате населення, засновують нові династії та держави. Але, прилучаючись до культури і цивілізації осілих народів, вироджуються й самі стають об’єктами нападу нових кочовиків. Такий повний цикл дорівнює приблизно 120 рокам, проходить 5 етапів становлення, розвитку та занепаду.
Відомий мислитель епохи Відродження Нікколо Макіявеллі (1469-1527). Макіявеллі розглядав історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів –монархією, аристократією та демократією. Перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження монархії в тиранію, аристократії - в олігархію, народного правління - у цілковиту розбещеність. Ці переходи реалізуються як процес, не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки хаотично визначений випадковостями.
Дж. Віко в своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» (1725) досліджував два світи: «світ стародавніх народів» і «світ християнських народів». Своє коло історія вершить уже не лише в межах життєдіяльності одного народу, а й у межах того чи того світу загалом. Кожен народ проходить три стадії або віки - вік богів, вік героїв і вік людини. Кожен вік має також свій етап виродження, деградації тощо.
Згодом цей напрям дослідження знайшов своє відображення в культурологічних системах М. Данилевського (1822-1885рр), О. Шпенглера(1880- 1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.
Російський вчений М. Данилевський у праці «Росія і Європа» (1869) розробив концепцію локальних культурно-історичних типів. Заперечував европоцентристську концепцію світової культури, не погоджувався з єдністю історичного процесу. Вважав, що кожний народ має право на політичну незалежність і на свою національну культуру. М. Данилевський виокремлював (у хронологічному порядку) 11культурно-історичних типів: єгипетський, китайський, ассирійсько-фінікійський(халдейський або давньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (або аравійський), германо-романський (або європейський), слов'янський. Крім того, існують ще народи «бичі божі» – негативні діячі людства (гуни,монголи,турки), які добивають старі цивілізації.
Кожний культурно-історичний тип проходить такі фази свого розвитку: етнографічну, державну, цивілізаційну. В період етнографічної фази зароджується самобутній духовний склад, що визначає подальший культурний розвиток. У цей період закладаються основи культурно-історичних типів. Він існує приблизно 1000 років. Завершення формування культурно-історичного типу відбувається в період створення незалежної держави. Перехід до цивілізаційної фази позначається розтратою культурного потенціалу і триває 400-600 років, після чого настають занепад і загибель цивілізації.
М. Данилевський заперечував існування загальнолюдської культури і можливість запозичень з інших культурно-історичних типів: «Самобутність політична, культурна, промислова складають той ідеал, до якого повинен прямувати кожний історичний народ; а там, де недосяжна самобутність, то принаймні потрібно охороняти незалежність».
У ХХ ст. найбільшої популярності набули відомі концепції локальних культур німецького філософа О.Шпенглера. У праці «Занепад Європи» він заперечує европоцентристську концепцію культури, не визнає існування загальнолюдської культури і людства взагалі, виокремлює 8 замкнених у своєму розвитку великих культур, які є зовнішнім виявом внурішнього складу душі народу: єгипетська, антична, індійська, вавилонська, китайська, арабська, західноєвропейська(фаустівська), культура майя, у стадії становлення перебуває дев’ята – російсько-сибірська культура. Кожна культура є «живим організмом», а історія культури – його біографією. Культура як жива істота має свій строк життя – 1000 років, після чого вона вмирає і залишається тільки її форма – цивілізація. О.Ш. писав: «Кожна з великих культур володіє таємною мовою світовідчування, …зрозумілою тільки тому, чия душа належить до цієї культури» Ключем до розуміння душі кожної культури є прасимвол.
Цивілізація, на думку Шпенглера, це – вмираюча культура, оскільки культура орієнтована на становлення, розвиток і досягнення духовних ідеалів, а цивілізація утилітарна, спрямована на експансію. Перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, прав людини.
Шпенглер відмовляється від пошуку законів розвитку суспільства:» справжня історія має долю, але ніяких законів». Ідею долі він поклав у центр своєї філософії культури. Доля становить ядро міфологічного, релігійного та художнього мислення, є сутністю всієї історії і на противагу природі не підлягає формам раціонального пізнання. Він підкреслював внутрішню єдність, взаємообумовленість форм мистецтва, науки, політики тощо у кожному типі культури. За переконанням Шпенглера, смерть культури знаменує не тільки припинення творчої діяльності, а й спрямування енергії на підкорення простору, експансію. За його словами, імперіалізм – це чиста цивілізація.
Найбільше відчув на собі вплив ідей Шпенглера А. Тойнбі, англійський історик, філософ і дипломат. У праці (12 томів) «Дослідження історії» вивчав причини формування й розпаду цивілізацій. В історії людства виокремлює локальні цивілізації. Спочатку нарахував 21 цивілізацію, проте під кінець життя переглянув свою концепцію і зупинився на 13 розвинутих цивілізаціях: західна, православна, ісламська, індійська, антична, сірійська, китайська(до не ввійшла далекосхідна), цивілізація Інду, егейська (до якої ввійшла мінойська), єгипетська, шумеро-аккадська (куди ввійшла вавилонська), антська, середньо американська (до неї ввійшли мексиканська, юкатанська та майя). До нашого часу дійшли лише 5 діючих цивілізацій: західна, іспанська, китайська, індійська, православна.
Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку 4 стадії: виникнення, розвитку, надлому і розпаду (дезінтеграції) після чого гине, а її місце заступає інша цивілізація.
В основу цивілізації Тойнбі поклав не етнічні чи лінгвістичні особливості, а релігійну приналежність.
А.Крьобер зазначив, що Тойнбі – єдиний професійний історик, який серйозно займався порівняльним аналізом цивілізацій. На відміну від Шпенглера, Тойнбі був переконаний у тому, що, переживши період розквіту, культура не приречена вмерти, занепасти. Основою соціокультурної організації в дослідника постають не культурно-історичні типи, а локальні цивілізації, що мають свій шлях розвитку, а після надлому втрачають самобутність. У Тойнбі цивілізація – це суспільства, а не культури. Свою систему пояснення історії людства він здійснив через опис характерів і нравів, що спричинили певне ігнорування відмінних ознак цивілізацій (усього він виокремив і дослідив 37 цивілізацій). Тойнбі визначав розвиток культури як серію «відповідей», що дає людський дух на «виклик» природи й суспільства.
5. Донцов Дмитро (1883-1973) – український публіцист, теоретик, ідеології інтегрального націоналізму.
Основні праці Донцова: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Олена Теліга», «Кардинал Мерсіє», «Хрестом і мечем», «Ключ доби».
Маючи юридичну освіту, Донцов добре знав філософію античності, європейського середньовіччя, Нового часу, німецьку класичну філософію, орієнтувався в сучасних йому новітніх течіях філософської думки, в тому числі й марксизму. Широко послуговувався ідеями вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки: давньокнязівської доби, письменників-полемістів ХНІ-ХVІІ ст.., професорів Києво-Могилянської академії. Г.Сковороди, М.Костомарова, П.Куліша, П.Юркевича, а особливо Т.Шевченка, знав сучасну йому українську, російську й західноєвропейську літературу. Однак ставлення Донцова до цієї філософської й культурної спадщини, ідей своїх сучасників досить специфічне в їх переломленні через одну єдину ідею – національну, що стала альфою та омегою його світогляду, всіх теоретичних розмислів.
Прихильник незалежного існування української нації, авторитарного українського державотворення навіть з ознаками кастовості й мілітаризму, Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. Навпаки, вважав їх головними причинами поневолення України, падіння національної свідомості.
Джерелом життя нації і її сили, розуму та інтелекту вважає почуття і волю. На його думку саме інтелектуалізм довів українську націю до квієтизму, відмови від власної національної ідеї, створення свого роду універсалізму, в якому цілковито зникає національне почуття, бо все вирішу4є не існування окремої нації, а сила всевладного розуму, який пояснює причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, непорозумінням, ігнорацією, неосвіченістю. Вихід з такого ненормального становища універсалізм бачив у створенні науково обґрунтованого ідеалу людства.
Кваліфікуючи вищезазначене розуміння національних проблем «провансальством» і протиставляючи йому націоналізм, Донцов виходив з того, що в основі зносин між націями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. Панувати ж можуть тільки ті нації, які володіють великим фанатизмом і навіть аморальністю, без інтересним пафосом «»теологічною ідеєю»). Націю Донцов розглядав єдиним суб’єктом історії і культури, ототожнював з етносом, як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. Вважав, що в такій спільноті право національної загальності вище за право одиниці, особи. Одиниці мусять підкорюватися спільноті, бути жертовними, відмовлятися від свого благополуччя, власних інтересів в ім’я спільноти. Нація – не однорідна, а структурована, ієрархічна; в ній кожний клас, соціальна група, стан мають бути на своєму місці.
Носієм морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а правляча еліта. Вона визначає історичну долю етносу (нації), є своєрідним Орденом, покликаним зберігати націю, її духовні цінності, державу, територію, карати всякі егоїстичні тенденції в своїй групі й спільноті, не піддаючись голосу «фальшивої» людяності. Донцов не виключав можливості одиничного переходу з нижчої касти до вищої, навіть зазначав його бажаність, але за умови «сродности». Водночас постійно наголошував на тому, що кожний у суспільстві й кожна його група мають посідати своє місце відповідно зі своєю природою. Коли такий порядок порушується, зникає провідна каста, то спільнота стає часиною іншого, складнішого державного організму, що зберігає кастове панування або повертається до примітивних форм будови з тираном на чолі. Без провідної верстви суспільство не існує, а існує стадо, тому що втрачаються ті морфогенетичні функції життя, які формують речі та суспільства. Тому животворчу функцію в суспільстві можуть виконувати люди особливого типу, особливої закваски: фанатики, аскети, подвижники. Люди ці складають вищу, провідну касту нації, що протистоїть ворожій спільноті. Вони прагнуть до міцної влади, здатні забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві. Там, де не було влади, панування, там не було й свободи, а панували рабство, пітьма. Спроба встановити владу маси привела до кризи не тільки України, а й європейської культури. Проте, як не парадоксально, витоки насильства, фанатизму Донцов шукає саме в свідомості й психології мас, «масової людини», в надрах підсвідомого якої зріють фанатизм, нетерпимість, агресія. Відтак він переходить до протиставлення моральних чеснот окремої «героїчної людини» та «масової людини», автоматично ототожнюючи її з «плебсом» і для зневажливої характеристики «українця», що втратив аристократичні риси представника провідної верстви, не шкодує ні зневаги, ні найобразливіших епітетів.
Загалом суперечливість поглядів Донцова зумовила й суперечливі оцінки його творчості. З одного боку, саме ідеї Донцова стали ідеологічною основою Української організації націоналістів-революціонерів, що тяжіли до авторитаризму (С.Бандера, Р.Шухевич та ін.), а деякі ліворадикальні кола й сьогодні вважають, що інтегральний націоналізм його має стати державною ідеологією суверенної і незалежної України, а з іншого – вони викликали й викликають несприйняття саме своїм фанатизмом, проповідуванням насильства, агресії, аморалізму навіть в середовищі національно свідомих українців.
Липинський В’ячеслав (Вацлав) (1882-1931) – український історик, соціолог, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Прихильник незалежності Української держави. Противник усяких революцій і насильства, класових протистоянь, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільства, перевагу творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який іде невідомо куди. Липинський негативно ставився як до інтернаціоналізму соціалістів, так і до націонал-соціалізму. Він розглядав націю як єдність усіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об’єднання всіх племен, мов, вір Української землі. Нація у нього – це передусім єдність духовна, культурно-історична, для якої необхідне тривале співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нації Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації – ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. Нації поневолені завжди є націями державними, що придушені й позбавлені на якийсь час держави сильнішою державною нацією. Тому нація поневолена випростовується й відбудовує свою державу після ослаблення зовнішнього чужоземного тиску.
Україну Липинський вважав недержавною нацією, розглядав це як хворобу українського народу, яка розвивається до смертності всякими екстериторіальними віросповіданнями (опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом. Липинський вказував, що причини цієї хвороби треба шукати не зовні, а у внутрішніх органічних чинниках. Звертаючись до історії України, він вказував, що такими причинами є абсолютний брак любові до своїх громадян, натомість тільки любов до себе, зарозумілість «глупої пихи», «нічим не обмеженого хамства»; відсутність консервативних сил, здатних подолати руйнівні сили; відмова від старих традицій. Відсутність єдності, державотворчих сил в Україні й змушувало різні її частини звертатися за допомогою до Варшави чи до Москви у вирішенні своїх внутрішніх справ, натравлю вати низи на верхи або ж навпаки, що ставало згубним для України. Головними винуватцями таких дій Липинський вважав українське панство та інтелігенцію.
Державу Липинський розглядав джерелом єдності нації, а її складовими вважав владу, територію, без яких жодна держава існувати не може, бо для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім’я добра цілої землі-території й цілого громадянства. Влада в державі мусить бути законною, має статною і загальною, а її право правити державою спирається на дещо вище, старше й святіше, ніж вона сама. Помазання Бога, яке приймається, закон батьків (традиція) – це і є вище й старше, що лежить в основі народження всіх державних влад світу в тій чи іншій формі.
Від держави невід’ємна територія. Держава, з точки зору Липинського, народжується тоді, коли всі жителі даної території стають на її оборону під проводом «посідаючої» до цього законне право влади проти мешканців чужої території, чужої держави. Саме територіальна, крайова свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу. І нарешті, громадянство – організація, від слова органічність, природність, те, що є в природі. Стосовно держави це: церква – Богом встановлена організація природної віри та моралі; армія – природна потреба оборони; сім’я – організація природної потреби продовжити рід; клас – організація природної потреби краси (інтелігентний клас) і природна потреба хліба (виробничі класи).
Важливим чинником організації, громадянства є авторитет. Коли є загальноприйняті громадські (церковний, військовий, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися влада, на території даного громадянства народжується його власна держава. Ідеал української держави Липинський вбачав у династичному правлінні гетьманського типу – Гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожним класом свого місця й призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на авторитет своєї землі (клас хліборобів), об’єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобного вишукування в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спиратиметься на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма – клясократією з правовою, законом обмеженою і «законом обмежуючоюся» українською трудовою монархією. Ця держава може бути побудованою лише тими, хто осів серед українського громадянства, хто органічно з нього виростає, хто має в ньому опору серед своїх найближчих, у своєму класі.
Липинський вважав, що націоналізм буває державотворчим і державоруйнуючим. Першу форму називав патріотизмом, а другу – шовінізмом, закликав бути патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом для нього означало бажання створити людське, державне й політичне співжиття людей, що живуть в Українській землі, а не мріяти про те, щоб потопити в Дніпрі більшість своїх земляків; шукати задоволення не в тому, щоб бути «українцем», а втому, щоб з честю носити ім’я українця; враховувати в собі громадські, політичні, державотворчі сили, вимагати від себе добрих поступків як українця. Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустку й своє політичне руйнацтво (зрадництво, хитрість, безвольність, самозакоханість, кар’єризм, здекласованість). Попереджував, що «такого роду націоналізм» приведе тільки до руїни України.
М.П. Драгоманов (1841-1895) історичний прогрес розумів як розширення прав людини та розширення кола людей, які ці права мають. Вищими цінностями є загальнолюдські права та свободи. Ці загальнолюдські цінності мають становити космополітичні або інтернаціональні цілі руху, який спирається на національний грунт. Його погляди етично несумісні з марксизмом, за яким «мета виправдовує засоби». Драгоманов був противним революційного кривавого шляху. Він прагнув синтезувати національний, демократичний та соціалістичний рухи. Драгоманов не приймав «державницького» соціалізму, диктатури пролетаріату, а схилявся до певних форм самоврядування типу швейцарської федерації.
Ця обставина важлива для розуміння позиції Драгоманова в справі національної незалежності України. Драгоманов за переконаннями був федералістом, віддавав йому перевагу як способу державної організації з мінімумом насильства. Гасло про незалежність України він відкидав не тому, що був його противником, а тому, що на той час політичні сили були слабкі в Україні і не здатні реально підтримати незалежну національну державу.
До української національної проблеми Драгоманов підходив, спираючись на загальногуманістичні принципи та виходячи з тогочасних геополітичних європейських реалій (стаття «Германство на Востоке и Московщина на Западе»). В цій статті він стверджує, що колонізаційний тиск Німеччини на схід та агресія Польщі спонукали українців, білорусів та інших західних сусідів Росії обрати московське підданство.
Драгоманов орієнтувався на російську культуру, виходячи з того факту, що саме через Росію йшла європеїзація культури і політики.
В журналі «Громада» (1880) сформулював політичні, економічні та культурні цілі очолюваного ним напряму:
- в політичній галузі йдеться про повну незалежність України, організованої в федерацію вільних громад;
- в економічній – про ліквідацію продажу робочої сили, організацію кооперативних асоціацій, яким належать всі продуктивні сили;
- в культурній – бажано, щоб науки і мистецтва замінили сучасні релігії, але в той же час наполягає на свободі віросповідання.
В останні роки життя Драгоманов вів гостру полеміку з етнографічним націоналізмом. Він розумів націю як «душу», національну солідарність як національне почуття, протиставляючи це розумінню нації як сукупності соціальних інституцій. Йдеться про принципову суперечку українських гуманістів і українських націоналістів.
