Грошовий обіг і грошова маса

4.1. ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ГРОШОВОГО ОБІГУ

У ринковій економіці вироблений валовий національний продукт має двоякий вираз: натурально-речовий та грошовий. А тому, в процесі відтворення рух вартості ВНП проявляється як два самостійні процеси — як рух продуктів і як рух грошей чи грошо­вих доходів. Грошовий обіг виступає засобом балансування на­ціонального продукту і національного доходу та обслуговує переміщення реальної вартості ВНП між економічними суб'єктами.

Таким чином, грошовий обіг — це процес безперервного руху грошей між суб'єктами економічних відносин у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання валового національного продукту. З кількісної точки зору грошовий обіг розглядають як сукупність усіх грошових платежів і розрахунків, що відбуваються у господарстві (країні) за певний період часу (наприклад, за рік). Однак, сукупний грошовий обіг не слід розглядати як механічну суму грошових операцій економічних суб'єктів, а як одне з найбільш широких, абстрактних і узагальнених явищ економічного життя суспільства.

Суб'єктами грошового обігу є всі юридичні та фізичні особи, які приймають участь у виробництві, розподілі, обміні та споживанні валового національного продукту країни. Усі вони певним чином одержують грошові доходи, заощаджують чи витрачають їх і цим впливають на економічні процеси.

Грошовий обіг складається з окремих каналів руху грошей:

● центральним банком і комерційними банками;

● центральним банком і державою;

● комерційними банками;

● банками і підприємствами й організаціями;

● банками та населенням;

● державою, населенням і підприємствами;

● підприємствами, організаціями та населенням;

● фізичними особами;

банками і фінансовими інститутами різноманітного призначення.

По кожному з наведених вище каналів гроші здійснюють зустрічний рух, тобто товарні потоки закономірно створюють зустрічний рух грошових потоків.

За характером економічних відносин, що реалізуються в сукуп­ному грошовому обігу, розрізняють такі його сектори:

1. Сектор грошового обігу, що обслуговує сферу товарного обміну. Саме обмін товарів є основою грошового обігу. Зміна форм вартості, тобто обмін товару на гроші та подальше використання грошей для придбання нових товарів, створюють можливість постійного руху грошей Т - Г - Т.

2. Грошовий обіг обслуговує також процес кругообігу капіталів, які послідовно виступають у грошовій або у товарній формах: Г-Т-Г’.

Гроші, як капітал, здійснюють замкнений рух по колу, якому властивий нееквівалентний обмін, тобто назустріч грошовому платежу власник не отримує реального еквівалента у формі товарів чи послуг. Загалом, даний сектор грошового обігу називають фінансово-кредитним.

В свою чергу фінансово-кредитний сектор грошового обігу охоплює дві групи фінансових відносин:

а) перерозподілу національного доходу шляхом відчуження певної частини доходів економічних суб'єктів у вигляді податків та інших обов'язкових платежів на користь держави, яка витрачає їх для забезпечення своїх функцій. Внаслідок цього виникають не тільки нееквівалентні відносини, а й безповоротний та безоплатний рух грошей. В ньому одні суб'єкти втрачають гроші, а інші - їх одержують також безповоротно і без сплати будь-якої ціпи. Цю частину фінансового обігу називають фіскально-бюджетним.

б) друга частина фінансово-кредитного обігу обслуговує сферу пере-розподільчих відносин, у яких власність суб'єктів не відчужується, а лише передається у тимчасове користування іншим особам, за що власник отримує дохід у вигляді процентів чи дивідендів. Наприклад, при внесенні грошей па банківський депозит чи під час купівлі цінних паперів. Цей сектор грошового обігу істотно відрізняється від фіскально-бюджетного обігу і називається кредитним обігом.

Отже, кожна частина сукупного грошового обігу обслуговує свою сферу ринкових відносин, причому гроші вільно переходять із однієї сфери в іншу згідно дії закону відповідності попиту і пропозиції ринку. Водночас всі складові частини грошового обігу -самостійні явища зі своїм особливим механізмом регулювання і специфічними можливостями впливу на економічні процеси відтворення.

 

 

Рис. 4.1.

Зокрема, у сфері готівкового обігу гроші рухаються поза банками безпосередньо обслуговуючи реалізацію товарів і послуг та інших можливих платежів. Готівковий грошовий обіг обслуговується грошовими знаками - банкнотами та білонною (розмінною) монетою. У деяких країнах світу в обігу перебувають казначейські білети. Після краху золотомонетного стандарту межа між банкнотами (кредитними грошима) практично стерлась.

У сфері безготівкового обігу рух грошей відбувається у формі послідовних записів на рахунках в банках або шляхом заліку взаємних вимог юридичних осіб. При цьому застосовуються такі засоби платежу: векселі, чеки, пластикові картки тощо.

Зазвичай у країнах з розвинутою ринковою економікою панівне місце посідає безготівковий грошовий обіг, оскільки він забезпечує прискорення платежів, вимагає менших витрат, є більш мобільним і краще піддається контролю. Готівковий грошовий обіг порівняно є менш ефективним і обслуговує, як правило, платежі в роздрібному товарообігу. Проте, в Україні в умовах перехідної економіки, значна частина якої є "тіньової", він набув гіпертрофічних розмірів. У всіх розвинутих країнах канали обігу готівки і безготівкової грошової маси утворюють єдине ціле. Постійно відбувається перетворення грошей з безготівкової форми у готівку і навпаки. Сьогодні обіг готівки у розвинутих країнах відіграє незначну роль - практично в цих країнах маса готівки не перевищує 10% обсягу сукупного грошового обігу. На їх співвідношення впливають різні фактори: стан і темпи економічного розвитку, розвиток банківської системи, широке розповсюдження електронних платежів тощо. Зокрема сучасні електронні технології дозволяють значно підвищити швидкість, якість і надійність виконання платежів, рівень безпеки і конфіденційності банківської інформації.

4.2. МОДЕЛЬ СУКУПНОГО ГРОШОВОГО ОБІГУ ТА ГРОШОВІ ПОТОКИ

Для з'ясування механізму взаємодії сукупного грошового обгу і грошових потоків економістами заходу розроблено умовну модель, відому як кругообіг доходів: продуктів, в якій застосовано ряд припущень і узагальнень.

Всі суб'єкти грошового обгу згруповано у чотири групи:

1. Фірми — суб'єкти, що забезпечують створення і реалізацію ВНП,

2. Домашні господарства — суб'єкти, які забезпечують виробництво ВНП основними факторами (робочою силою, засобами виробництва тощо) і є кінцевими його споживачами;

3. Державні структури — суб'єкти, які забезпечують розподіл та перерозподіл вартості створеного національного доходу та національного продукту, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього.

4. Фінансові посередники - сукупність суб'єктів фінансового ринку, які, виступаючи в ролі посередників, можуть діяти на ринку від свого імені і за свій рахунок.

Кожний економічний суб'єкт бере участь у грошовому обігу двояко — як одержувач певних грошових доходів і як особа, що витрачає одержані доходи, оскільки витрачання грошових коштів одним суб'єктом неминуче приводить до одержання доходу іншим суб'єктом, і навпаки, грошовий обіг можна розглядати як процес обіїу грошових доходів. Такий підхід до розуміння грошового обігу надає його змісту певну конкретність та більшу визначеність, адже будь-який дохід, навіть самий незначний, є результатом конкретних економічних чи соціальних відносин. Зокрема, одна з ланок грошового обігу, в якій формуються доходи сімейних господарств, має назву національного доходу і є одним із найважливіших показників розвитку економіки країни.

У моделі виділено чотири види ринків через які здійснюється більшість грошових відносин між економічними суб'єктами:

1. Ринок продуктів, на якому реалізується створений фірмами націо­нальний продукт;

2. Ринок ресурсів, на якому фірми купують необхідні для виробницт­ва ресурси (робочу силу, капітал, інформацію та природні ресурси);

3. Фінансовий рийок, де реалізуються вільні грошові кошти;

4. Світовий ринок, через який здійснюється зв'язок внутрішньої еко­номічної системи із "зовнішнім" світом.

Грошовий потік — сукупність платежів, які обслуговують окремий етап (чи його частину) процесу розширеного відтворення.

У наведеній схемі сукупного грошового обігу виділено такі окремі грошові потоки:

1) сукупність витрат фірм на придбання необхідних виробничих ресурсів (робоча сила, земля, споруди тощо);

2) оплата урядовими органами праці державних службовців;

3) трансфертні платежі — всі виплати, які здійснює держава домашнім господарствам;

4) доходи домашніх господарств (заробітна плата, проценти, дивіденди тощо), які становлять національний дохід.

Далі національний дохід поділяється на три частини, кожна з яких породжує окремий грошовий потік. Переважна його частина витрачається домашніми господарствами на споживання, у зв'язку з чим оплачуються купівля продуктів на внутрішньому ринку продуктів (потік 5) і на світовому ринку (потік 13). Певну частину доходу домашні господарства сплачують уряду у вигляді податків, що створює потік 6.

Певитрачена на споживання та сплату податків частина доходу — це заощадження домашніх господарств, які надходять на фінансовий ринок (потік 7).

Заощадження населення у цій моделі виступають єдиним джерелом надходження коштів на фінансовий ринок, а тому є єдиним джерелом інвестування розширення виробництва в секторі "фірми". У зв'язку з цим формується грошовий потік 8, в якому враховані кредити, одержані фірмами у фінансових посередників та доходи від емісії цінних паперів.

Мобілізовані на фінансовому ринку кошти фірми інвестують на розширення виробництва, внаслідок чого формується грошовий потік 9.

До послуг фінансового ринку, крім фірм, звертається також уряд, коли йому недостатньо податкових надходжень для покриття державних видатків. Мобілізація урядом коштів на фінансовому ринку зумовлює появу грошового потоку 10, а витрачання цих коштів — потоку 11.

Якби домашні господарства всі купівлі здійснювали на внутрішньому ринку продуктів, то грошових коштів, що надійдуть на цей. ринок за вказаними трьома потоками (5, 9, 11), було б достатньо, щоб реалізувати весь обсяг національного продукту, запро­понованого фірмами на цьому ринку. В такому разі, одержаний фірмами виторг утворив останній грошовий потік (12), який би "замкнув" кругообіг грошових коштів. Обсяг цього потоку визначається обсягом реалізованого ВНП і дорівнює обсягу НД, відо­браженого в потоці 4.

Балансування потоків 12 і 4 має вирішальне значення для нормального функціонування грошового обігу й усієї економічної системи, для забезпечення сталості грошей і кон'юнктури ринку.

Оскільки економіка України відкрита і її зв'язки зі світовим ринком інтенсивно розвиваються, у схемі показані потоки, які зв'язують внутрішній обіг зі світовим ринком:

● 13 — оплата продуктів, що надходять в країїгу за імпортом;

● 14 — надходження в країну грошей зі світового ринку в оплату експорту;

●15 — чистий відлив капіталу з внутрішнього ринку па світовий;

● 16 — чистий приплив капіталу зі світового ринку на внутрішній.

Якщо імпорт перевищує експорт, то через потік 13 відпливає на світовий ринок грошей більше, ніж надходить через потік 14.

Потік 12 (національний продукт) виявиться меншим потоку 4 (національного доходу) над величину чистого імпорту (перевищення обсягу імпорту на експортом за певний період). Виникнуть ускладнення з реалізацією створеного в країні національного продукту.

Збалансування потоків, що обслуговують ринок продуктів, за умов чистого імпорту забезпечується через залучення грошових коштів у внутрішній обіг зі світового грошового ринку шляхом

одержання позик у зарубіжних банках чи продажу на іноземних національних фінансових активів (акцій, облігацій, векселів тощо).

Збалансування грошових потоків, за умов чистого експорту, здійснюється шляхом розміщення одержаних коштів на іноземних ринках через механізм фінансових операцій. Тоді посилюється відлив капіталу з внутрішнього фінансового ринку і відновлюється його збалансованість.

Отже, через механізм урівноваження чистого імпорту (припливом капіталу) і чистого експорту (відпливом капіталу) досягається збалансованість грошових потоків, які пов'язують національну економіку з іноземними ринками та збалансованість усього грошового обігу країни.

Загальна збалансованість грошового обігу вимагає вирівнювання, перш за все, національного доходу і національного продукту. Для цього повинні балансуватися і всі пов'язуючі їх між собою грошові потоки. За напрямками руху грошей відносно національного доходу ці потоки розділяють на дві групи:

● потоки втрат (чисті податки, заощадження, оплата чистого імпорту);

●потоки ін'єкцій (інвестиції, державні закупівлі, надходження від

чистого експорту).

На суму втрат зменшується, а на суму ін'єкцій збільшується внутрішній грошовий обіг і можливості реалізації національного продукту. Для збалансування національного доходу і національного продукту потоки втрат і потоки ін'єкцій повинні вирівнюватися.

Проте урівноваженість потоків відпливу і припливу грошей автоматично не забезпечується. Вона може бути досягнута тільки через механізм фінансового ринку, який виконує дві важливі функції:

● трансформує заощадження домашніх господарств у нові види латоспроможного попиту інших суб'єктів ринку (фірм та урядових структур);

● коливання ринкової кон'юнктури (попиту і пропозиції грошей) зумовлюють відплив зайвих грошей на фінансовий ринок або приплив грошей з фінансового ринку у випадку дефіциту пропозиції грошей.

Завдяки цим двом функціям фінансовий ринок забезпечує зба­лансування національного доходу і національного продукту як необхідну передумову його успішної реалізації. Проте, можли­вість мобілізації і перерозподілу грошових коштів через фінансо­вий ринок обмежені, тому неминуче виникає потреба в додаткових грошових коштах шляхом додаткової емісії.

Потреба в додатковій емісії може бути спричинена кількома чинниками:

^ зростанням обсягів валового національного продукту, для реалізації яких банківська система має розширювати кредитування еконо­мічних суб'єктів;

^ зростанням чистого імпорту (перевищенням імпорту над експортом);

^ зниженням перерозподільчої функції грошового ринку, внаслідок чого наявна грошова маса обертатиметься повільніше і не зможе забезпечити всі потреби сукупного грошового обігу;

^ іншими факторами, що можуть уповільнити швидкість обігу грошей.

У всіх цих випадках додатково випущені гроші надходять у сукупний обіг через фінансовий ринок, що відповідає їхній кре­дитній природі та забезпечує відповідність емісії потребам закону грошового обігу.

Таким чином, сукупний грошовий обіг забезпечується необхід­ною масою грошей, величина якої має важливе значення для ре­гулювання економіки країни. Зміна маси грошей, що циркулює в економічній системі може суттєво вплинути на реальний випуск ВВП, рівень цін, зайнятість тощо.

4.3. МАСА ГРОШЕЙ В ОБІГУ. ГРОШОВІ АГРЕГАТИ

В умовах ринкової економіки гроші функціонують у різноманітних формах на основі внутрішньої взаємодії, притаманної грошовим функціям. Вони не автономні і можуть бути теоретично об­ґрунтовані лише як елементи єдиної грошової системи.

Номінальний вираз усієї сукупності грошей у всіх формах, що перебувають в економічному обороті на визначений момент часу (кінець місяця чи року), визначає величину грошової маси. Це — один із кількісних показників, що характеризують стан грошового обігу. Показник грошової маси має надзвичайно важливе значення для економічної стабільності, оскільки зміна кількості грошей, що циркулює в економічному обороті, може істотно вплинути на реальний випуск ВВП, рівень цін, зайнятість та інші економічні перемінні. Грошова маса є одним із найважливіших фінансових інструментів, що використовуються при розробці монетарної політики та орієнтирів макроекономічних пропорцій.

Грошова маса перебуває в розпорядженні всіх економічних суб'єктів — у населення, підприємств, їх об'єднань, громадських організацій, банків, держави та інших суб'єктів.

Нині грошова маса існує у формі: готівкових знаків (банкноти та розмінні монети); грошових коштів на банківських рахунках різних видів (депозитні гроші); деяких видів цінних паперів (вексель, чек) та ін. Окремі країни до грошової маси зараховують облігації державних позик, скарбницькі векселі, комерційні цінні папери тощо. Ці складові грошової маси істотно розрізняються за своєю ліквідністю та активністю в обігу. Усі перелічені форми ліквідних коштів тією чи іншою мірою функціонують як засіб збереження вартості, а тому практично неможливо провести межу між власне грішми та іншими ліквідними активами. Через це в міжнародній банківській статистиці широко використовується агрегатний метод класифікації функціональних форм грошей. Він ґрунтується на ступені їхньої ліквідності. Взагалі поняття ліквідності передбачає наявність двох властивостей: можливості використовувати активи як платіж та здатності їх зберігати вартість.

Отож, для оцінки кількісних змін грошового обігу та розробки адекватних заходів грошово-кредитного регулювання використовуються показники структури грошової маси, що називаються грошовими агрегатами. Критерієм поділу грошової маси па грошові агрегати є ступінь ліквідності активів.

Грошовий агрегат — це визначене законодавством відповідно до ступеня ліквідності специфічне угрупування ліквідних активів, які можуть слугувати альтернативними вимірниками гро шової маси.

Для визначення обсягу та структури грошової маси в банківській практиці застосовується відповідний набір грошових агрегатів — М₁ М₂, М₃ та ін.

Грошові агрегати формуються на основі таких концепцій:

1) грошова маса, у вузькому розумінні, охоплює не тільки гроші готівкою, а й депозитні гроші;

2) сукупна грошова маса охоплює також банківські вклади, депо­зити та цінні папери з фіксованим доходом;

3) сукупна грошова маса поділяється па ту, що перебуває в обігу, і ту, яка нагромаджується, виконує функцію збереження вартості.

Грошові агрегати будуються приєднанням до попередніх величин нових грошових компонентів (кредитних інструментів) у послідовності, що характеризує зменшення їхньої ліквідності. Тобто кожний наступний грошовий агрегат містить попередній плюс новий блок фінансових активів.

Грошовий агрегат М₁ — це грошова маса у вузькому розумінні. До нього належать найліквідиіші форми грошей — готівкові гроші (банкноти і монети) та банківські вклади до запитання (трансакційні депозити). Під терміном "готівка" розуміють сукупність засобів платежу, якими розпоряджаються економічні агенти, щоб у потрібний момент здійснити видатки та розрахуватися з боргами, тобто "готівка" — це сукупність платіжних засобів, випущених банківською системою, які дають можливість економічному агенту продовжувати свою діяльність незалежно від перебоїв між доходами і видатками, припливами і відпливами капіталів. Можна вважати, що центральні банки випускають готівку для своїх клієнтів, а матеріалом для цього слугують засоби платежу.

Вклади до запитання (депозитні гроші) - це вклади фізичних і юридичних осіб па депозитних рахунках у комерційних банках, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів. Плата за них мінімальна або зовсім відсутня, в будь-який час вони можуть бути використані як купівельний чи платіжний засіб. За своїм обсягом депозитні гроші, що забезпечують безготівковий обіг, є найпоширенішими. З допомогою депозитних грошей у країнах Заходу здійснюється понад 90% усіх видів оплат. Це ще раз свідчить про високу ліквідність депозитних грошей.

Крім вкладів до запитання, структура грошового агрегату М₁ доповнюється іншими грошовими компонентами. Деякі країни включають сюди всі поточні вклади, інші, наприклад Великобританія, — тільки ті депозити, за якими не платяться проценти. Американці йдуть ще далі, вони відносять сюди й акредитиви, випущені небанківськими установами, та окремі чекові депозити, що відрізняються від вкладів до запитання тим, що на них можна отримати процент.

Як бачимо, грошовий агрегат охоплює досить вузький діапазон ліквідних активів, які будь-коли і без будь-яких обмежень можуть використовуватися для здійснення платежів та розрахунків. Існує багато інших активів, що являють собою "майже гроші". Це активи, які не виконують повністю всіх функцій, властивих грошам.

Грошовий агрегат М₂. Грошова маса агрегату М₂ має розга-луженішу структуру. До її складу входять грошові форми агрегату М₁ строкові та заощаджувальні вклади в комерційних банках, а також короткотермінові державні цінні папери.

Ці грошові активи можна легко, без фінансового ризику, перевести в готівкові або депозитні гроші. Отже, вони слугують своєрідним резервом для високоліквідиих активів агрегату

Грошовий агрегат М₃. Він охоплює грошові форми агрегату М₂ плюс, депозитні сертифікати, ощадні вклади у спеціалізова­них кредитних установах та деякі інші види фінансових активів. За характером це довгострокові активи, зокрема у формі цінних паперів, що обертаються на фінансовому ринку.

Агрегати М₂ і М₃ поєднують у собі грошові форми у широкому розумінні цього поняття. Активи, що входять до М₃ за мінусом М₁ дістали назву "майже гроші". На відміну від грошей, що входять до агрегату М_1; вони безпосередньо не функціонують як засіб обігу, а застосовуються як засіб нагромадження вартості. Але вони так само можуть без особливих ускладнень переходити з однієї функціональної форми в іншу; із пасивної форми в активну. Отже, грошова маса М₃-М₂ — це ліквідні фінансові активи, що застосовуються здебільшого у функції засобу нагромадження і дають їхньому власникові проценти.

В окремих країнах, наприклад у США, банківська статистика виділяє ще один агрегат L, до якого входять М₃, а також банківські акцепти, комерційні папери, державні цінні папери (скарбницькі векселі, облігації) та деякі інші форми фінансових активів. Вважається, що цей агрегат повністю охоплює і характеризує грошову масу в країні.

Як бачимо, грошові агрегати різняться між собою не тільки кількісно, а й якісно. Так, грошовий агрегат М₁ виражає грошову масу, яка перебуває безпосередньо в обігу, реально виконуючи функції засобів обігу та платежу. Вона найчастіше пов'язана з товарною масою, що перебуває у процесі обміну, і безпосередньо впливає на ринкову кон'юнктуру. Обсяг грошової маси в агрегаті М₁ передусім залежить від обсягу товарообігу та швидкості обігу грошей. Тому цей агрегат має бути особливим об'єктом аналізу структури й динаміки маси грошей в обігу та об'єктом регулювання грошового обігу.

В інших грошових агрегатах (М₂, М₃, L) враховані, крім того, нагромадження грошей у різноманітних формах. Ці гроші тимчасово вийшли з каналів обігу, виконуючи функцію нагромадження вартості. Залежно від характеру та строків цих нагромаджень вони входять до різних грошових агрегатів.

Особливості побудови показників грошової маси в Україні. Починаючи з 1993 р. НБУ визначає структуру грошової маси за агрегатним методом. Для розрахунку сукупної грошової маси в Україні передбачені такі грошові агрегати:

● М₀ = готівка (гроші поза банками).

● М₁ = М₀ + кошти на рахунках і поточних депозитах.

● М₂ = М₁ + строкові депозити та інші кошти (до інших належать кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та органі­зацій, кошти Держстраху та валютні заощадження).

● М₃ = М₂ + кошти клієнтів за трастовими операціями банків та

цінні папери власного боргу банків.

Грошова маса в Україні характеризується досить високими темпами зростання та надмірною високою питомою вагою готівки, про що свідчать дані табл. 4.1.

 

Таблиця 4.1

Динаміка грошової маси України (на кінець року) млн. грн.

 

Грошова маса
	сума	сума	сума	сума	у % до 1996 р.
Агрегат М0					819,5
Питома вага готівки, %	43,1	39,3	40,8	35,0	-
Агрегат М1					816,2
І Агрегат М2					1051,2
Агрегат М3			1 64870		1015,0

Висока питома вага готівки, що складає біля 40% в загальній масі грошей (М₃), негативно характеризує стан та ефективність грошового обігу. Причини, що формують надто високу питому вагу готівки в Україні наступні:

● зростання номінальних грошових доходів населення;

● зниження рівня безготівкових розрахунків населення за придбані товари та надані послуги;

● зростання банківських ризиків, пов'язаних зі збереженням вартості

грошей;

● зволікання населення розміщувати вільні кошти на вклади через втрату довіри до банківських та парабанківських структур, що пов'язано із загрозою можливого їх банкрутства, процентною політикою і відсутністю відповідальності перед вкладниками та механізму страхування депозитів; ● наявність значних обсягів неофіційної (тіньової) економіки.

Дані таблиці також показують, що в Україні структура грошової маси ще не досягла розгалуженої та розвинутої форми. Відносно незначний відсоток, який припадає на агрегати М₃ і М₂, можна пояснити тим, що в країні тільки розпочався процес формування фінансового ринку та грошово-кредитної системи, які б за своїм змістом і параметрами були адекватними вимогам ринкової економіки.

Таким чином, тенденції, що склалися у структурі грошової маси України, мають негативні наслідки як для ефективного функціонування грошової системи, так і для економіки в цілому:

● по-перше, скоротилися грошові надходження на розрахункові (поточні) рахунки суб'єктів господарювання, що значно ускладнило і без того важкий стан із розрахунками в народному господарстві.

● по-друге, зменшилася (через низький рівень реальних депозитів) ліквідність та послабився кредитний потенціал комерційних банків.

4.4. ШВИДКІСТЬ ОБІГУ ГРОШЕЙ. МОНЕТИЗАЩЯ ЕКОНОМІКИ

Швидкість обігу грошей — явище об'єктивне і розглядається монетаристами як чинник, що впливає на стан грошового обігу в країні. Цей показник дозволяє простежити залежність між масою грошей в обігу та інтенсивністю їх витрачання.

Використовуючи кількісне рівняння І. Фішера, швидкість обігу грошей (V) можна визначити як співвідношення:

Із формули витікає, що між величиною грошової маси (М) та швидкістю обігу грошей існує обернено пропорційна залежність. У зв'язку з цим за інших рівних умов, зміна швидкості обігу грошей (V) рівнозначна збільшенню чи зменшенню маси грошей, що знаходяться в обігу.

Показник V характеризує швидкість, з якою обертається одна грошова одиниця. Він показує, скільки разів у середньому за рік певна грошова одиниця витрачається на купівлю товарів і послуг, тобто відображає інтенсивність руху грошей у функції засобу обігу і платежу.

Швидкість грошового обігу можна визначити як кількість обертів, що робить грошовий агрегат М₁ або М₂, щоб забезпечити визначений рівень економічної діяльності, який дорівнює номінальному ВВП. За цією формулою швидкість обігу грошей у банківській статистиці розраховується як відношення номінальної величини ВВП (РQ) до агрегату М₁ або М₂. Показник V показує, скільки разів номінальна грошова маса обертається, фінансуючи сукупні видатки або доходи. Наприклад, у США в 1986 р номінальний ВВП становив 4400 млрд. дол., грошова маса М, дорівнювала 673 млрд. дол., звідси швидкість обігу грошей V = 6,5 х (4400 / 673).

Швидкість обігу грошей перебуває під впливом багатьох чинників, які можна умовно об'єднати у дві групи:

1) чинники, що визначають платоспроможний попит (зміна попиту на гроші, розвиток структури та якості споживання, культурних потреб населення тощо);

2) чинники, що діють на боці пропозиції (розвиток суспільного виробництва, товарообігу, інфраструктури ринку, кредитної системи тощо).

Попит на гроші та швидкість їх обігу — це два взаємозв'язані показники з оберненою залежністю: якщо попит на гроші зростає (економічні суб'єкти збільшують свій запас грошей як високо-ліквідних активів), то витрачання грошей буде менш інтенсивним і грошовий обіг уповільниться. І навпаки, якщо попит на гроші зменшується, то витрачання грошей стає інтенсивнішим за їх надходження, а грошовий обіг прискорюється.

Вплив чинників пропозиції на швидкість грошового обігу визначається інтенсивністю тих економічних процесів, які він обслуговує:

● глибина поділу суспільної праці. Чим глибший поділ праці і вища її продуктивність, тим частіше і більше продаватиметься і купуватиметься товарів, що зумовлює прискорення грошового обігу;

● величина і швидкість руху товарних потоків на стадії обміну, розвиток ринкових зв'язків, кредиту та збалансованість рийку та ін.;

● зростання ефективності суспільного виробництва зменшує період нагромадження вартостей, прискорюючи повернення грошей в обіг;

● розвиток економічної інфраструктури: транспорту, торгівлі, банківської справи тощо.

Показник швидкості обігу грошей є змінною величиною: прямо пропорційною до величини ВВП, та обернено пропорційно до пропозиції грошей. Прискорення обігу грошей компенсує їх масу в умовах збільшення обсягів ВВП, коли зростаюча потреба в грошах задовольняється без додаткового їх випуску. Проте, за умови розбалансованості економіки, коли грошовий попит випереджає товарну пропозицію, прискорення грошового обігу стає додатковим інфляційним чинником.

Уповільнення грошового обігу розширює місткість його сфери, що позитивно впливає на його стан навіть за незмінного обсягу товарообігу. Тому заходи щодо сповільнення грошового обігу завжди є складовою антиінфляційних програм. Проте, слід зауважити, що зміна швидкості грошового обігу не є прямим і повним відображенням зміни рівня економічної активності (наприклад, реального ВВП). У разі зниження останньої сповільнення обігу грошей відбувається лише до певної межі, поки суб'єкти ринку не відчують загрози знецінення грошей. За цією межею починають діяти чинники, що прискорюють обіг грошей.

Для того, щоб мати загальне уявлення про аналогічні зміни ВВП і грошової маси, необхідно врахувати такі економічні ситуації:

● коли ціпи стабільні, сума зарплати і обсяг товарообігу визначаються станом економіки, для розширення виробництва потрібні додаткові платіжні засоби, тобто реальне нагромадження грошей;

● за гіперінфляції обсяг грошової маси прямує за зростанням номінальної величини ВВП, оскільки підвищення цін і номінальної зарплати вимагає значно більшої маси грошей. Нагромадження грошей різко зменшується, бо вони перестають виконувати функцію засобу збереження вартості, а тому суб'єкти грошового ринку намагатимуться прискорити купівлю товарів або знайти такі форми розміщення грошей, які були б менш чутливими до інфляції.

Як наслідок відбудеться падіння обмінного курсу та зростання цін на споживчі товари. В умовах ринкового (вільного) ціноутворення споживачі починають прискорювати купівлю, щоб обігнати зростання цін і захистити себе від втрат. Коли знецінення грошей досягає значних розмірів, виникає ажіотажний попит, "втеча" від грошей до товарів, або до вільно конвертованої іноземної валюти, що ще більше прискорює їх обіг і зумовлює подальше знецінення.

Якщо порівняти зміни обсягів ВВП і грошової маси у довгостроковому періоді, можна зробити висновок: коли грошова маса зростає скоріше ніж ВВП, то швидкість обігу грошей зменшується; і навпаки, якщо грошова маса зростає повільніше ніж ВВП, відбувається прискорення обігу грошей.

З показником швидкості обігу грошей обернено-пропорційно пов'язаний коефіцієнт монетизації ВВП — це відношення грошової маси до номінальної величини валового внутрішнього продукту.

, або

де К_м - коефіцієнт монетизації;

М - маса грошей на кінець року, взята за агрегатом М₂

ВВП - річний обсяг, виробленого валового внутрішнього продукту (за поточними ціпами);

V – швидкість обігу грошей (число обертів грошової одиниці за рік).

З рівняння видно, що на рівень монетизації впливає пропозиція грошей (М), швидкість їх обігу, а також обсяг ВВП. Тобто чинники, які діють у тісному взаємозв'язку в межах урівноваженого попиту і пропозиції. Тому ремонетизувати економіку не можливо шляхом штучного нагнітання пропозиції грошей, а насамперед потрібно забезпечити відповідний попит на гроші, який залежить від рівня реального доходу. І лише в міру його зростання повинна збільшуватися пропозиція грошей особливо в довгостроковому періоді. В іншому випадку штучно підвищити рівень монетизації ВВП методами експансійної монетарної політики збільшуючи пропозицію (емісію) грошей незалежно від зміни попиту на гроші, не доцільно, бо додатково випущені гроші (збільшення пропозицій грошей) збільшило б тиск на ціни. Це спричинило б поглиблення девальвації та інформації гривні і зниження рівня монетаризації ВВП.

 

 

Таблиця 4.2

Ступінь монетизації економіки України та швидкість обігу грошей

Роки Показники
ВВП (млн. гри.)
Грошова маса в обігу (млн. грн.)
М2
М3
Рівень монетизації ВВП (%),
розрахований за обсягами:
М2	11,21	18,2	35,9
М3	11,63	18,6	36,0
Швидкість обігу грошей (рази)	8,6	5,4	3,30

Дані про значення коефіцієнта монетизації та швидкості обігу грошей в Україні наведені у табл. 4.3. Як видно, з 1996 р. спостерігається повільне піднесення рівня монетизації ВВП з 11,63% у 1996 р. до 18,6% у 2000 р., а у 2003 р. цей показник становив біля 36%. Це дає підстави стверджувати, що забезпеченість економіки грошовою масою за цей період покращився. Головним фактором підвищення рівня монетизації ВВП стала зміна в співвідношенні між випереджаючими темпами зростання номінальної маси грошей над темпами зростання номінального обсягу ВВП. За 1996-2003 рр. обсяг грошової маси зріс у. 10 разів, а обсяг ВВП у 3 рази. Як бачимо, відбулося поступове зростання грошового навантаження економіки. Таку ситуацію можна пояснити тим, що після грошової реформи (1996 р.) і тривалої стабілізації курсу національної валюти скоротилися інфляційні очікування, підвишився економічний потенціал країни, зросла довіра до грошово-кредитної системи, що й спричинило зростання попиту на гроші і відповідно пропозиції грошей. Проте, різке підвищення рівня монетизації економіки до 36% у 2003 р. відбулося, в основному, не за рахунок прискореного зростання ВВП, а переважно за рахунок зростання грошової маси, що перебуває в обігу. Зазвичай, межі коливання даного показника у країнах з ринковою економікою перебувають в інтервалі 30-40%. Для збільшення попиту на гроші, як реального чинника ремонетизації економіки (формування пропозиції грошей) в Україні, необхідно перейти до політики економічного зростання, що характеризується такими взаємопов'язаними показниками:

● рівень монетизації за рахунок прискореного зростання ВВП —

не менший за 35%;

● рівень тіньової економіки — не більше за 20%;

● відношення зовнішньоторговельного обігу до ВВП — не більше

за 25%;

інфляція гривні відносно долара США — 6-10%, але не більша за 18% на рік;

● рівень капіталізації фондового ринку відносно ВВП мас бути

не меншим за 15-20%;

● кредиторсько-дебіторська заборгованість має знизитися до 10-15% ВВП.

Звичайно, якщо в результаті успішного реформування економіки будуть досягнуті вищенаведені макроекономічні показники, тоді рівень довіри в країні до власних грошей підвищиться, а значить і довіра громадян до держави. Ці показники можуть бути прийнятими для вступу України до Євросоюзу.

У той же час показник рівня монетизації в західних країнах високий тому, що там усю власність на майно (незалежно за ким значиться) залучено в грошовий обіг, і для її обслуговування застосовують відповідні фінансові інструменти. Тобто будь-якій власності в економічній сфері відповідає певна кількість грошей, зумовлена рівнем цін, що склався. І якщо, приміром, у Англії чи США здійснюють націоналізацію, то власникам майна виплачується компенсація в грошовій формі за ринковими цінами, й навпаки. Виторг коштів за реалізацію державного майна надходить до держбюджету, або у державний стабілізаційний фонд. Не забезпечена грошима власність не може перебувати в обігу, тобто залучена в товарно-грошові відносини, що підтверджується на прикладі нашої країни. Тільки розвиток фінансового ринку та його інструментів, зокрема, капіталізації фондового ринку та лібералізації валютного ринку дадуть можливість підвищити стабільність національних грошей та банківської системи, а значить довіру до них усіх економічних суб'єктів.

4.5. ЗАКОН ГРОШОВОГО ОБІГУ

Закон грошового обігу — економічний закон, що регулює кіль­кість грошей в обігу. На перший погляд складається враження, що гроші приводять товари в рух. Насправді ж навпаки - саме обіг товарів є основою грошового обігу, адже зміни в обігу товарів, пов'язані, головним чином, з умовами і масштабами виробництва та обміну, зумовлюють і відповідні зміни в характері та масштабах грошового обігу. Для грошей характерним є те, що в сфері обігу, як посередники, вони забезпечують переміщення товарів від виробника до споживача, після чого товари покидають сферу обігу і переходять у сферу споживання. Проте, самі гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб'єкта до іншого. Ця особливість визначає характер зв'язку обігу грошей і товарів. Тому в обігу завжди перебуває відповідна маса грошей, що протистоїть товарній масі, яка підлягає реалізації.

Отже, суть закону грошового обігу полягає в тому, що в обігу па певний відрізок часу має перебувати грошей не більше, ніж це потрібно для оплати товарів і послуг за поточними ринковими цінами.

Цей закон, виходячи з відомого "рівняння обміну" І. Фішера, може бути виражений формулою:

де М ~ кількість грошей, необхідних для обігу;

Р▫Q - сума цін товарів, що реалізуються за певний період;

V - швидкість обігу грошей у цьому періоді.

Отже, кількість грошей, необхідних для обіїу, змінюється прямо пропорційно сумі цін товарів та послуг, що реалізуються, й обернено пропорційна швидкості обігу грошей.

Кількість грошей, необхідних для обігу (М) може бути обчислена за розгорнутою формулою:

 

де К ~ сума продажів товарів і послуг в кредит;

П ~ сума платежів, строк оплати яких настав (платежі за зобов'язаннями);

ВП - сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів.

Таким чином, на кількість грошей, необхідних для обігу, впливають різноманітні чинники, які безпосередньо витікають з умов розвитку виробництва та обміну. Зокрема, додаткова потреба економіки в грошах визначається сумою цін товарів, які реалізовано за певний період. Зворотній вплив на кількість грошей, необхідних для обігу мають: розвиток кредитних відносин, безготівкових розрахунків, особливо запровадження в обіг електронних грошей, а також швидкість обігу грошей.

За умов, коли товарне виробництво та обіг обслуговуються повноцінними металевими грішми, діє закон обігу металевих грошей, стихійним регулятором кількості яких в обігу виступають скарби або їх нагромадження. Так, коли потреби обігу в грошах скорочуються, то частина їх осідає в скарбах, і навпаки, при зростанні у них потреб гроші зі скарбів надходять в обіг. Таким чином, за інших сталих умов грошовий обіг не повинен відчувати потреби ні в надлишку, ні в нестачі металевих грошей завдяки існуванню скарбів - як відвідних, так і привідних каналів грошового обігу. В основі паперово-грошового обігу лежить специфічний закон обігу паперових грошей, за яким вартість усіх випущених в обіг паперових грошей визначається вартістю тієї кількості товарів і послуг, яка необхідна в певний час обігу. І хоч під час випуску паперових грошей виникає зовнішня видимість начебто держава сама створює таким чином грошове багатство і має безмежну владу над ним, фактично ця влада ілюзорна, адже гроші, з моменту випуску їх державою в обіг, підпадають під владу об'єктивних законів грошового обігу.

Специфічність закону обігу паперових грошей зводиться до того, що випуск паперових грошей повинен бути обмежений тією їх кількістю, яка об'єктивно необхідна для забезпечення потреб економіки. Цю залежність можна виразити рівнянням:

Мф = Мн,

де Мф – фактична маса грошей в обігу;

Мн – об'єктивнонеобхідна маса грошей для обігу.

Якщо в обігу більше грошей, ніж це вимагає економіка, то це призводить до обезцінення грошей — зниження купівельної спроможності грошової одиниці, і навпаки.

Слід зауважити, що товарний обіг при золотому стандарті міг поглинути лише чітко визначену кількість золотих грошей, у повній відповідності до вже розглянутого закону. Паперових же грошей ринок може поглинути будь-яку кількість. Проте, недоцільно випускати паперові гроші, коли вони не мають купівельної сили і не покривають навіть затрат на їх випуск.

Забезпечення стійкості грошового обігу, його впорядкування та стабілізації мають найважливіше значення для нормалізації товарно-ринкових відносин у будь-якій країні. Адже грошам, що перебувають в обігу, належить особлива роль: саме через їх посередництво здійснюється суспільне оцінювання затрат і результатів праці різних товаровиробників, відбувається розподіл національного продукту між споживачами, опосередковується обмін товарів та здійснюються зв'язки між виробниками і споживачами. За відсутності стійкості валюти, збалансованості між кількістю грошей і товарною масою, що перебувають в обігу, ринок лихоманить, рух товарів, матеріальних та трудових ресурсів набуває непередбаченого, а часом і небезпечного характеру. Історії відомі випадки, коли подібні явища інфляції досягали справді катастрофічних масштабів.

Ось чому визначення такого складного і суперечливого явища, як інфляція, не може обмежувалися лише характеристикою переповнення каналів грошового обігу знеціненими паперовими грошима внаслідок їх випуску в розмірах, що перевищують потреби економіки. Адже відразу виникають питання: по-перше, які причини зумовлюють надмірний випуск паперових грошей в обіг, і, по-друге, як визначити той рівень, до якого грошова емісія (випуск) цілком безпечна й не викликає тривоги, і після якого розпочинається вже не наповнення, а переповнення сфери товарно-грошового обігу та настає інфляція?

У такому визначені поза увагою залишаються глибинні причини цього складного явища, на перший план висуваються лише видимі форми інфляції, через що її наслідки приймаються за причини. Очевидно, в основі явиїда інфляції лежить порушення більш фундаментальних економічних пропорцій і зон закону.

Першопричину інфляції слід шукати в народногосподарських явищах і, передусім, у специфіці самого процесу розширеного відтворення. Це дисбаланс динаміки розширеного відтворення, спричинений перевищенням загальної суми грошових доходів, які одержало населення за результатами виробничої, суспільно корисної діяльності, різних видів соціальних виплат, над створеною у виробництві загальною сумою вартості товарної маси споживчого призначення та послуг населенню за цей же період. Таке перевищення може бути більшим або меншим у різні періоди виробничої діяльності, і відповідно більшим чи меншим виявиться й інфляційний тиск на економіку.