ІІ. Інструктаж стосовно дослідження 3 страница

22). Система -це сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність.

Інтенсивне проникнення системного підходу в різні області конкретно-наукового знання почалося з другої половини XIX ст. і отримав розвиток у роботах Ч. Дарвіна (еволюційна теорія), Д. І. Менделєєва (виклад всієї неорганічної хімії з погляду періодичного закону), А. Ейнштейна (теорія відносності). З появою робіт у галузі кібернетики знадобилися суворе визначення поняття "система" і розробка о Основними властивостями системи є:

• взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Будь-яка система живе в оточенні середи, вона відчуває на собі її вплив і, у свою чергу, впливає на середу. Часто система створюється тільки для того, щоб змінити властивості навколишнього середовища;

• цілісність, тобто внутрішню єдність, принципова незвідність властивостей системи до суми властивостей складових її елементів. Інакше кажучи, система володіє якостями "цілого, мислимого як багато";

• стійкість, стабільність в мінливому світі і одночасно динамічність, еволюціонування для наближення до мети;

• інформаційність. Щоб реалізовувалися функціональні властивості системи, необхідно інформаційну взаємодію між її елементами;

• складність і ієрархічність як визначальні властивості і при аналізі функціонування системи, і при її побудові або синтезі. Таким чином, прийнято двуединство пізнання - від декомпозиції її на рівні до агрегування при русі вгору по ієрархії. Так, в економіці зазвичай виділяють макро-, мезо- і мікроекономічні завдання, оскільки для їх вирішення використовуються різні засоби і методи.

Система є особлива організація спеціалізованих елементів, об'єднаних в єдине ціле для вирішення конкретного завдання. Основна якість організації системи (цілісність) полягає в незвідність її властивостей до властивостей елементів і навпаки.

23). Принципи соціально-педагогічного дослідження:

Важливу роль в організації соціально-педагогічного дослідження грають три групи принципів: а) загальної методології; б) методології соціальної педагогіки; в) організації соціально-педагогічної діяльності. Саме за допомогою принципів теоретичні положення співвідносяться з практикою соціальної педагогіки. Остання тісно пов'язана з проблемами суспільного розвитку, оскільки соціальні педагоги беруть участь у розробці та реалізації соціальної політики, виконанні програм соціального захисту населення, у підтримці життєвих сил соціально ослаблених членів суспільства

Принципи загальної методології відображають вимоги до дослідницької діяльності, забезпечують взаємодію між теорією і практикою, дають практиці науково обгрунтовані орієнтири. Це принципи об'єктивності, науковості, єдності логічного та історичного, концептуального єдності дослідження, системного підходу, співвіднесення існуючого і бажаного, потрібного.

Принципи методології соціальної педагогіки підкреслюють особливості функціонування дослідницької діяльності, оскільки в них в концентрованому вигляді виражені вимоги, спрямовані на комплексне вирішення соціальних проблем клієнта, групи, сім'ї і т.д. на основі сполучення соціальних та особистісних цінностей. Принцип соціально-середовищної обумовленості. Він спрямований на бінарне сполучення особистісних і соціальних факторів, що є основоположним при розвитку дослідницької діяльності соціального педагога. Основні вимоги даного принципу будуть полягати в комплексному соціально-педагогічному прогнозуванні впливу середовища на людину і людини на середовище; в прагненні найбільш повно використовувати їх позитивні можливості, спираючись при цьому на соціальну політику держави, спрямовану на соціальну допомогу та підтримку людини, і в той же час максимально знижувати або нейтралізувати вплив негативних факторів через дозвіл проблем як особистого, так і соціального плану; П ринцип створення гуманних відносин у соціумі. Він передбачає створення умов для реалізації системи відносин людини на мікрорівні (міжособистісні відносини), макрорівні (відносини людини з колективом і суспільством) і мезорівні (відносини людини з різними соціально-педагогічними установами). Даний принцип заснований на повазі клієнта як людини і індивіда, визнання його самоцінності. Він спрямований на своєчасне вирішення труднощів клієнта, подолання виникаючих соціальних протиріч з метою гармонізації суспільних відносин, зниження соціальної напруженості, корекції особистих чи соціальних проблем; П ринцип комплексної соціально-педагогічної допомоги і підтримки. Даний принцип передбачає створення інфраструктури соціально-педагогічної діяльності на різних рівнях і різної спеціалізації, володіння її суб'єктами сучасними методами, формами і прийомами, спрямованими на вирішення соціальних проблем різного ступеня складності як окремої людини, організації, установи, навчального закладу, так і суспільства в цілому. Принципи організації соціально-педагогічної діяльності підкреслюють складність і різноманіття взаємодіючих факторів соціальної педагогіки, прояв субординаційних, координаційних, кореляційних зв'язків і відносин. Базовими в цій групі є:

1) принцип мотиваційного забезпечення. Даний принцип є визначальним, оскільки соціальний педагог сприймає свою діяльність з точки зору не тільки загальнолюдських або професійних цінностей, а й виходячи з власної системи пріоритетів. Справа в тому, що, з одного боку, існує етичний кодекс, де іманентно відображені основні мотиви професійної діяльності та норми, яким соціальний педагог повинен слідувати, а з іншого - реальна практика і мотиви, що неї детермінують. Ситуація, в якій може опинитися соціальний педагог, не завжди вкладається в рамки певних інструкцій, правил, приписів і т.п. Це вимагає від пего творчого підходу до вирішення проблем, у зв'язку з чим виникають внутрішня потреба надходити завжди морально, регулювати свої дії з урахуванням моральних норм, уміння відсікти, обмежити негативні цінності. З точки зору соціального педагога, даний принцип буде полягати у стимулюванні і самого себе, і клієнтів на соціально педагогічну діяльність, спрямовану на досягнення як особистісних, так і соціальних цілей;

2) принцип синергетичного підходу, заснований на спільній дії, взаємодії. Його основна ідея дозволяє в соціальній педагогіці відійти від таких установок, як первинність особистості або середовища, і вибрати як основної концепції їх бінарне сполучення. У цьому зв'язку соціальна педагогіка виступає як проміжної ланки, що дозволяє налагодити зв'язки людини зі світом, не віддаючи переваги ні особистості, ні середовищі. З іншого боку, даний принцип дозволяє будувати глобальні моделі соціальної педагогіки на самих різних рівнях - політичному, географічному, громадському, духовному, оскільки її глобальний контекст можна змоделювати як мінливу основу для соціальної педагогіки та її окремих частин. Застосування принципу синергетичного підходу передбачає гармонізацію особистого й суспільного; спільний вибір і стимулювання рішення, найбільш відповідного для даної конкретної соціальної ситуації; проходження дослідного знання через критичне осмислення, переосмислення, прийняття або відторгнення до розуміння його сенсу; орієнтацію на реальну свободу особистості, діалог, дослідницький пошук;

3) інтегративний принцип, який у комплексному соціально-педагогічному дослідженні набуває особливого значення. Він сприяє концентрації соціально-педагогічного знання, його комплексності, цілісності, узгодженості дій соціальних педагогів, інших фахівців та установ і дає вихід на вирішення соціальних проблем різного ступеня складності;

4) принцип антропологічного підходу, що дозволяє розглядати антиномію "особистість і суспільство» як взаємообумовлені, взаимопроникающие, взаімоотражающіе, але не тотожні сутності. Він обумовлений розвитком антропологічного мислення соціального педагога, найважливішою характеристикою якого є соціальність.

Принцип антропологічного підходу полягає в комплексному вивченні людини і суспільства як спільного, особливого і окремого. При цьому з'являються групи понять, що відображають наявність зв'язків різних рівнів у соціальній педагогіці як з боку держави, так і з боку громадських організацій, приватних осіб, клієнтів. Все це, природно, не може нс відбитися на мовній (понятійної) структурі соціальної педагогіки та передбачає звернення до герменевтичного підходу;

5) принцип герменевтичного підходу, який містить ідею цілісності педагогічного процесу на основі його взаємодоповнюючих характеристик. А. Ф. Закирова вважає, що це принцип:

- Показує способи поєднання в процесі тлумачення соціально-педагогічних реалій науково-педагогічного плану і накопичених в цілому культурою відомостей про людину;

- Дозволяє інтерпретувати соціально-педагогічну реальність і поєднувати, з одного боку, логічно обгрунтоване наукове пізнання, дослідження, вивчення соціально-педагогічних явищ, а з іншого - їх осягнення на основі вчувствования, вживання в стихію суб'єктивних і загальнокультурних зразків і символів, з використанням методів, порівняння, художніх образів;

- Передбачає вироблення особистісних смислів соціально-педагогічного знання на основі саморозуміння і рефлексії соціального педагога над власним життєвим досвідом;

- Дозволяє використовувати не тільки традиційні прийоми навчання соціально-педагогічної діяльності, а й спеціальні герменевтические прийоми інтерпретації педагогічних текстів на основі їх діалогічного рефлексивного розуміння ("переклад" наукового тексту на мову живого соціально-педагогічного процесу, коментування соціально-педагогічного тексту, складання понятійної схеми тексту і т.д.).

24). Інформаційний ресурс в мережі Інтернет - це масив даних, складений і відсортований за нікому ознакою, роду інформації, який має сувору структуру. Завдяки інформаційних ресурсів Інтернет отримав заслужену популярність в останні роки. Доступ до ресурсів має кожен, хто підключив свій комп'ютер до всесвітньої павутини.

Отже, Інтернет - мережа мереж, яка об'єднує мільйони комп'ютерів по всьому світу. Тут можна відшукати все: від постанов уряду і каталожних карток бібліотек до сучасної музики і біографій зірок Голлівуду; від текстів сучасних бестселерів до шедеврів світової класичної літератури; від галереї дитячої творчості до складних баз даних і серйозних системних програм. Окреме місце серед матеріалів Web займають каталоги. Електронні газети - ще один вид періодичних публікацій в мережі, який став освоювати нову технологію Internet - World Wide Web.Електронні газети з'явилися дещо пізніше журналів, приблизно з затримкою на півроку. Найбільш фундаментальними електронними виданнями в Мережі є реалізовані в технології World Wide Web аналоги великих друкованих видань типу Біблії або різного роду енциклопедії.

Кожна стаття має зв'язки з наступним по порядку в текстовому варіанті енциклопедії статті та статті попередньою. Крім цього кожна стаття пов'язана з іншими статтями гіпертекстовими посиланнями, які вживаються у тексті статті, і базою даних персоналій, країн і графічних ілюстрацій. Крім цього для навігації по енциклопедії існують зміст, індекс і механізм пошуку статей за ключовими словами. Зміст і індекс є списками гіпертекстових посилань. Пошук сторінок за ключовими словами - це невід'ємна частина будь-якого інформаційного каталогу Мережі. Останнім видом електронних документів, про які варто згадати, є видання, підготовлені з урахуванням нових комп'ютерних технологій і спеціально для опублікування в Мережі. Видати ці матеріали у вигляді звичайних книг просто не можна. Всю цю продукцію прийнято називати віртуальної літературою. Віртуальна література може бути розділена на спеціальну, розважальну і дослідження в області віртуальних публікацій. Спеціальну літературу становлять спеціалізовані журнали, спеціалізовані довідники та підручники. Розважальна література - це ілюстровані журнали, художня література (поезія, наукова фантастика, казки для дорослих і дітей тощо), а дослідження - це публікації, покликані продемонструвати нові способи організації інформації та її подання для користувачів Internet.

Я вважаю,що сьогодні Інтернет можна характеризувати як: засіб масової інформації, інформаційна навчальна структура, грандіозний світової довідник, засіб для реклами і самореклами, масив для розваг, дошка оголошень. Частіше й частіше університети організовують дистанційне навчання. Студенти прослуховують по Інтернет лекції викладачів, отримують завдання і направляють результати своїх робіт також з комп'ютерної зв'язку. Тести та екзамени студенти здають не викладачам, а комп'ютера, який об'єктивно оцінює їх знання. Ще не складено єдину думку про якість цього методу навчання, існує ще безліч проблем, у тому числі і технічних. Тим не менш, масове дистанційне навчання оптимісти вважають недалеким майбутнім. Не можна обійти увагою електронні сторінки всіляких культурних центрів, музеїв, театрів, філармоній. Далеко не у всіх з перерахованих організацій є можливість помістити в Інтернет свої матеріали. І, тим не менш, культурне життя і багату культурну спадщину.

25). Бібліотечні фонди — поняття збірне. Вони надзвичайно різноманітні за своїм складом. Найчастіше вважають, що бібліотечні фонди складаються з книг. Бібліотечні фонди мають складну структуру і класифікуються за різними ознаками, характерними для документів, що його утворюють.

Хочеться виділити найвідоміші бібліотеки України про які далі піде мова.

1. Національна парламентська бібліотека, яка має статус національної, є провідним державним культурним, освітнім, науково-інформаційним закладом. Це загальнодоступна установа з універсальними за змістом фондами і характером обслуговування населення.

2. Харківська державна наукова бібліотека імені Володимира Короленка — загальнодержавна бібліотека, друга за книгофондом, після бібліотеки ім. Вернадського у Києві бібліотека України.

3. Наукова бібліотека Національного університету "Києво-Могилянська академія"— навчально-допоміжний, інформаційний, науковий, культурно-освітній структурний підрозділ університету. Бібліотека об'єднує сім підбібліотек: бакалаврську бібліотеку ім. Антоновичів, дослідницьку, філологічну, американську бібліотеки, а також бібліотеки Школи охорони здоров'я, Центру довузівської підготовки та бібліотеку-архів-музей Омеляна Пріцака.

Національна Парламентська бібліотека України є провідним державним культурним, освітнім, науково-інформаційним закладом. Це загальнодоступна установа з універсальними за змістом фондами і характером обслуговування населення. Бібліотека утворена 3 березня 1866 р. як Київська російська публічна за розпорядженням царського уряду. Основою фонду стали приватна книгозбірня письменника і книговидавця В. Г. Барщевського та пожертви киян. На момент відкриття фонд бібліотеки налічував з19 книг у 667 томах та 43 комплекти періодичних видань.[2]

45 років подвижницької праці присвятив Київській публічній бібліотеці з моменту її заснування бібліотекар С. Г. Ярославський (фактично директор), єдиний фахівець в колі тих, від кого залежала доля бібліотеки. В основному вона існувала завдяки пожертвам меценатів, заможних громадян, установ і товариств. Колективним органом управління книгозбірнею призначався розпорядчий комітет, до складу його протягом п'ятидесяти років входили професори Київського Університету, вчені зі світовими іменами, директори гімназій, видавці, представники духовенства. Перші 25 років діяльності бібліотеки — це час повсякденного виживання, пошуків виходу з фінансової скрути. За цей час книгозбірня шість разів вимушено змінювала місцезнаходження, адже власного приміщення не мала.

26). Приступаючи до вивчення того чи іншого твору, необхідно чітко уявити історичну обстановку в період його створення, з'ясувати чому виникла необхідність в його написанні, яку мету ставив перед собою автор. Одним з найважливіших засобів серйозного опанування філософської теорією є конспектування першоджерел.

Для складання конспекту рекомендується спочатку прочитати роботу цілком, щоб усвідомити її загальний зміст та зміст. При цьому можна зробити позначки про її структурі, про основні положення, висновки і т.п., треба намагатися відрізняти в тексті основне від другорядного, висновки від аргументів і доказів. Якщо є незрозумілі слова, треба в якомусь ні- будь енциклопедичному словнику знайти, що це слово означає. Закінчивши читання (параграфа, глави, статті) треба задати собі питання такого роду: У чому головна думка? Які основні ланки докази її? Що випливає з тверджень автора? Як це узгоджується з тим, що вже знаєте про прочитане з інших джерел?

Результатом початкового читання повинен бути простий план тексту і чітке уявлення про неясних місцях, зазначених у книзі. Після попереднього ознайомлення, при повторному читанні слід виділити основні думки автора та їх розвиток в творі, звернути увагу на обгрунтування окремих положень, на методи і форми докази, найбільш яскраві приклади. В ході цієї роботи остаточно відбирається матеріал для запису і визначається її вид. Кваліфікований читач володіє трьома її видами: план, тези, конспект.

З попереднього викладу ясно, що план є короткий, послідовний перелік основних думок автора. Запис прочитаного у вигляді тез - значить записати опорні думки тексту. Різниця між планом і тезами полягає в наступному: в плані думка називається (ставь завжди питання: про що йдеться?), В тезах - формулюється - (що саме про це йдеться?). Запис опорних думок тексту важлива, але повного уявлення про прочитане на підставі подібної записі не складеш. Адже важливо і те, як автор доводить свою думку, як переконує в істинності своїх висновків. Так виникає конспект. Форма запису, як ми вже зазначили, ускладнюється в залежності від цілей роботи: план - про що?; тези - про що? що саме?; конспект - про що? що саме? як?

 

Конспект є короткий послідовне виклад змісту. Основу його складає план, тези і виписки. Універсальність конспекту таїть в собі досить велику складність для використовує цей вид запису. Підводні камені конспектування: багатослівність, цитування не основних, а сполучних думок, прагнення зберегти стилістичну зв'язаність тексту на шкоду його логічної стрункості.

Для зручності користування своїми записами важливо озаглавити великі частини конспекту, підкреслюючи заголовки. Слід пам'ятати про призначення нового рядка, прагнути до чіткої графіку записів - уступами, колонками. Викладати головні думки автора та їх систему аргументів - необхідно переважно своїми словами, переробляючи таким чином інформацію, - так проходить з'ясування її суті. Думка, фрази, поняті в контексті можуть придбати часом більш розлоге виклад в запису. Але завжди (і в цьому суть конспектування) текст оригіналу згортається. І, згортаючи текст, студент відпрацьовує логічне мислення вчитися виділяти головне і узагальнювати однотипні судження, однорідні факти. Є і ще один аргумент на користь записи своїми словами: узагальнюється письмова мова студента, шліфується його мову.

При першому читанні тексту необхідно скласти його простий план, послідовний перелік основних думок автора.

· При повторному читанні тексту виділяти систему доказів основних положень роботи автора.

· Заключний етап роботи з текстом полягає в осмисленні раніше зазначених місць і їх короткою послідовної запису.

· При конспектування потрібно прагнути передати думку автора своїми словами, це допомагає більш глибокому засвоєнню тексту.

В рамках роботи над першоджерелом важливий умілий відбір цитат. Необхідно враховувати, наскільки яскраво, оригінально, стисло викладена думка. Цитувати необхідно ті судження, на які згодом можлива посилання "як на авторитетне виклад думки, виведення з того чи іншого питання.

27). Систематиза́ція — процес зведення розрізнених знань про предмети (явища) об'єктивної дійсності в єдину наукову систему, встановлення їхньої єдності. С. є відображенням матеріальної єдності світу і ґрунтується на вивченні суттєвих зв'язків, які об'єднують ці предмети (явища). Вона спирається на класифікацію, аналіз і синтез істотних властивостей певної об'єктивної системи. Здійснюється у формі відповідних логічних систем — теорії, гіпотези тощо. Необхідною умовою С. є висунення фундаментальної ідеї, здатної привести знання до логічної єдності. Вихідним пунктом процесу С. є прийняття певних принципів, що формулюють фундаментальну ідею. С. завжди однобічна, бо логічні системи неспроможні вичерпно відобразити закономірності об'єктивних систем.

Систематизація документів — один з найдавніших і найпоширеніших методів їхньої аналітико-синтетичної обробки, оскільки вона відповідає потребам людей у поділі знань за галузевою ознакою, диференціації наукових знань. Саме систематизація інформації є попереднім етапом для таких важливих у діловодстві робіт, як складання номенклатури справ, індексування документів, каталогізації. Без якісної і ретельно проведеної систематизації інформації неможливе створення архіву фірми, ні паперового, ні електронного, неможливо його повноцінне функціонування. Якісна систематизація документів — це порядок і надійність, зручність пошуку, це завершення в строк справи і відсутність проблем у відносинах з перевіряльними органами та інспекціями. Систематизація інформації є запорукою успішної роботи кожної організації.

Методика систематизації — це сукупність науково обґрунтованих і перевірених практикою прийомів, правил і положень, які використовуються в процесі систематизації документів. Вона виходить з методологічних основ та структури документної класифікації і сприяє найточнішому виявленню місця документа в класифікаційному ряді й упорядкуванню процесу систематизації на всіх його етапах. До методики систематизації входять положення і правила, що використовуються при обробці документів різних видів і будь-якої галузі знання. Вони є загальною методикою систематизації. Правила, які стосуються обробки документів з окремих галузей знань, наук тощо, становлять спеціальну методику[12]. Правила спеціальної методики систематизації повністю пов'язані з конкретними таблицями класифікації. Вони розглядають зміст і структуру певної галузі знання або циклу наук у конкретній класифікаційній системі, розмежування з суміжними науками і питаннями, поєднання класифікаційних ознак, основні випадки використання різноманітних прийомів при обробці документів з певних галузей знання й окремих видів їх. Зміст спеціальної методики значною мірою залежить від особливостей галузей знань та від потреб установи, для якої вона розробляється. Потреби установи почасти враховуються при виборі для використання класифікаційної системи і конкретних таблиць, проте цього не завжди достатньо. Наприклад, бібліотеки навіть одного виду і типу мають різні за обсягом фонди, у них по-різному представлені галузеві документи залежно від господарського профілю регіону, який обслуговує бібліотека, свої особливості має її довідково-бібліографічний апарат. Це впливає на систематизацію документів — її глибину, межі використання різних методичних прийомів. Основні положення загальної методики здебільшого однакові для різних класифікаційних систем одного виду (комбінаційних, перелічувальних, фасетних), хоча структура конкретної класифікаційної системи накладає на цих певний відбиток. Загальна методика систематизації визначає методи і способи аналізу змісту й деяких формальних характеристик документа і загальні положення та правила, на основі яких приймається рішення про показ того чи іншого документа в пошуковому масиві або його місця на книжковій полиці. Загальна методика систематизації базується на певних принципах. Провідний принцип сучасної методики систематизації — пріоритет змісту документа над його формою і призначенням. Тобто документ систематизують, виходячи, перш за все, з його змісту. Ознаки, не пов'язані безпосередньо зі змістом, виступають звичайно як другорядні й показуються в комбінаційних класифікаціях за допомогою типових ділень. До них зараховують вид документа, мову твору, його читацьке та цільове призначення тощо.

 

28). Організовуючи дослідження конкретної педагогічної проблеми, дотримуються такої послідовності:

1. Визначення проблеми дослідження, яка мав актуальне, життєве значення.

2. Ґрунтовне, всебічне і глибоке вивчення встановлених наукою фактів, положень, висновків. Під час вивчення літературних джерел з'ясовують головну ідею, позицію автора, особливості наукового доробку з досліджуваної проблеми. Простежують також причину та логіку полеміки автора з іншими дослідниками, особливості його аргументації, виробляють власну думку щодо його позиції. Аналіз проблеми, яка не знайшла відображення в його праці, допоможе чіткіше сформулювати завдання щодо глибшого вивчення проблеми.

3. Вивчення шкільної практики. У процесі аналізу літератури про досвід школи слід з'ясувати, що у вирішенні цієї проблеми вчитель здійснює найуспішніше, з якими труднощами він стикається. Водночас слід проаналізувати типові недоліки в його роботі з цього питання, головні причини труднощів і недоліків. Важливо знати, чи досягає вчитель успіхів у роботі, раціонально витрачаючи час, чи вони пов'язані з перевантаженням його роботою в одному напрямі на шкоду іншим.

4. Формулювання гіпотези, тобто наукового припущення, ймовірного висновку з дослідження.

5. Здійснення експериментальної роботи.

6. Вивчення передового досвіду.

7. Зіставлення експериментальних даних з масовою практикою.

8. Узагальнення результатів дослідження, формулювання наукових висновків, доведення або спростування гіпотези.

9. Оформлення результатів дослідження, впровадження їх ужиття.

Процес і результати науково-педагогічного дослідження фіксують багатьма способами. Для цього використовують такі типи документації, як анкети, плани спостереження, плани здійснення педагогічних експериментів, втілення результатів дослідження в практику, магнітофонні записи, фотокартки, кінострічки, а також протоколи обговорення уроків, виховних заходів та ін., конспекти опрацьованої літератури, архівних матеріалів, описи досвіду роботи шкіл та інших виховних закладів, статистичні дані, математичні обчислення.

 

 

29). Оформлення списку використаних джерел:

Список використаних джерел –це елемент бібліографічного апарату, що містить бібліографічні описи використаних у науковому дослідженні джерел, який подається після висновків. Бібліографічний опис складають безпосередньо за друкованим (архівним, електронним тощо) твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиків без пропусків будь-яких елементів, недоцільних скорочень тощо. Основні вимоги щодо оформлення списку використаних джерел наведено нижче:

1. Після прізвища ставиться кома та пробіл, а також пробіл між складовими ініціалів: Мельник, В. М. (на сьогодні ще не використовується).

2. Усі елементи в опису пишуться зі строчної літери, крім перших слів кожної області та заголовків у всіх описах.

3. Після заголовку вид матеріалу пишуть у квадратних дужках без пропусків і без скорочення: [Текст] або [Text], [Електронний ресурс].

4. У квадратних дужках пишуть усе, що запозичено з інших джерел або за даними аналізу матеріалу.

5. Прізвище першого автора при опису одного автора повторюють в області відповідальності (за косою рискою), а при опису двох і трьох авторів прізвище першого автора пишуть перед заголовком та після косої риски пишуть усіх авторів.

6. При наявності більше трьох авторів в області відповідальності (за косою рискою) пишуть лише першого автора (за бажанням можна писати всіх авторів).

7. У дисертації та авторефераті в області відповідальності пишуть повністю прізвище, ім'я та побатькові.

8. У патентних документах в області відповідальності, на відміну від інших документів, пишуть спочатку прізвище, а потім ініціали.

9. Знаки; та: розділяють пробілами з обох боків.

10. Реєстраційний номер книги (ISBN) пишуть, якщо він є.

11. Пробіли в нумерації сторінок не ставлять: 8-10.

12. У кінці опису ставлять крапку.

Додатковими вимогами щодо оформлення списку використаних джерел є:

1. Усі умовні розділові знаки, котрі відділяють окремі зони чи елементи у межах зон бібліографічного опису (за винятком граматичної пунктуації у назві видання) відділяються проміжками з двох сторін.

2. Дані, котрі взяті не з титульного аркуша книжкового видання, беруться у квадратні дужки. Так, у квадратних дужках потрібно писати відомості про упорядників, авторів, вид видання, котрі наведені на звороті титульного аркуша. У квадратні дужки береться також вся інформація, котра взята не безпосередньо з видання, а встановлена самостійно на основі аналізу видання.

3. Усі частини бібліографічного опису, крім перших слів нових зон бібліографічного опису та власних назв, пишуться з малої літери. Таким чином, додаткові відомості про назву (підручник, посібник тощо), інформацію про відповідальність (автор-упорядник, редактор) потрібно писати з малої літери.

34). Для ефективної роботи зі збору необхідної інформації використаються анкети, які, як правило (але не обов'язково), є й бланком реєстрації відповідей. Насамперед, розглянемо, навіщо потрібні анкети, які функції вони виконують.
Нагадаємо основні функції, які возлагаються на анкету й виходячи з яких розробляються анкети. Основна функція анкети - це вимір. Анкета виступає інструментом для досягнення цілей і завдань дослідження й виходячи із цього, вона повинна максимально однозначно регламентувати дії як интерв”юера, так і респондента (опитуваного). Якісно підготовлена анкета полегшує весь процес проведення опитування. Уявіть собі, що интерв”юер без анкети намагається не забути задати всі необхідні питання, причому в їхній логічній послідовності, підбирає слова для формулювання питань, уживає спроби повернути респондента до досліджуваної тематики, удержати його увагу. Погодитеся, що в такій ситуації досить імовірні помилки, пропуски важливої інформації й постійна напруга интерв”юера. Безумовно, наявність анкети значно полегшує роботу що опитує (интерв”юера), робить її менш напруженої й більше приємною.