Декларація прав людини і громадянина

Декларація прав людини і громадянина (фр. Déclaration des Droits de l'Homme et du Citoyen) - історичний французький документ, прийнятий постановою Французьких Національних зборів 26 серпня 1789, визначна документальна пам’ятка Великої французької революції.

Декларація включає загальні колективні та індивідуальні права всіх громадян Франції, вона досі носить фундаментальний характер для французького конституційного права.

• Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах; суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на основі загальної користі.
• Метою кожного політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту.
• Джерело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не витікає з нього.
• Свобода полягає у владі робити все, що не є шкідливим для інших; таким чином, здійснення природних прав кожної людини має лише такі межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими самими правами; такі межі можуть бути визначені лише законом.
• Закон може забороняти лише ті дії¸ які є шкідливими для суспільства. Все, що не заборонено законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, що законом не передбачено.
• Закон є виразом загальної волі; всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його створенні; повинен бути рівним для всіх, захищає він чи карає. Усі громадяни, як рівні перед ним, однаковою мірою допускаються до всіх державних посад, місць і служб, відповідно до їх здібностей і без розрізнення іншого, ніж на основі чеснот і обдарованості.
• Жодна людина не може бути обвинувачена, заарештована або затримана, крім випадків, визначених законом, і відповідно до форм, передбачених ним. Той, хто домагається видання свавільних наказів, сприяє їх виданню, виконує їх, або той, на чию вимогу вони виконуються, повинен бути покараний; але кожний громадянин, викликаний чи затриманий на виконання закону, мусить негайно коритися; він є винним, якщо чинить опір.
• Закон може встановлювати лише ті покарання, які безумовно і очевидно необхідні; ніхто не може бути покараний інакше, ніж на підставі закону, ухваленого і обнародуваного до вчинення злочину, і правомірно застосованого.
• Оскільки кожна людина вважається невинуватою, доки її не визнано винною, то у разі необхідності застосування арешту, будь-яка надмірна суворість для забезпечення охорони особи обвинуваченого повинна суворо каратися законом.
• Ніхто не може зазнавати утисків через вираження своїх поглядів, навіть релігійних, якщо їх вираження не порушує громадського порядку, встановленого законом.
• Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним з найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом.
• Забезпечення прав людини і громадянина передбачає необхідність застосування публічної сили; тому така сила встановлюється для блага усіх, а не в приватних інтересах тих, кому вона довірена.
• Для утримання публічної сили і витрат на управління обов’язковим є загальний податок; він повинен стягуватись однаковою мірою з усіх громадян відповідно до їх статків.
• Громадяни мають право встановлювати самостійно або через своїх представників необхідність державного податку, вільно погоджуватись на його стягнення, наглядати за його використанням і визначати його частку, розмір, порядок сплати і тривалість.
• Суспільство має право вимагати від кожного представника влади звітування про його управлінську діяльність.
• Усяке суспільство, в якому не забезпечуються гарантії прав або не проведено розподілу влад, не має конституції взагалі.
• Оскільки власність є священним і непорушним правом, ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у разі законно встановленої суспільної необхідності і за умови справедливого і попереднього відшкодування. ”

 

1789 року конгрес США прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права».
Поправка перша проголошувала, що конгрес не має права видавати закони, які обмежували б свободу совісті, «свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями».Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, було сказано в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмеженню».
У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь-якого будинку без згоди його власника (поправка третя). Поправка четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів та власності «від необгрунтованих обшуків чи затримань». Ордери на обшук чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою.
Особливе значення мала поправка п'ята, яка забезпечувала охорону особи і приватної власності. Ніхто не повинен притягатися до відповідальності за тяжкий чи інший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розширеною колегією присяжних. Ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин, було сказано в цій поправці, нікого не повинні притягувати свідчити проти самого себе, ніхто не повинен бути позбавлений життя свободи чи власності без належного судового розгляду, «ніякої приватної влас-ності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкодування».
Білль про права надавав громадянам право «на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних» у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й дали очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захисту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права (поправка сьома). Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання».
При цьому перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у Біллі про права як вичерпний або «як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом» (поправка дев'ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята).
Білль про права органічно ввійшов у конституцію 1787 року, яка відобразила таким чином дві тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання революції, з одного боку, і активну діяльність народних мас завдяки яким було здобуто перемогу у війні за незалежність, - з другого.
Так у запеклій боротьбі лише після прийняття Білля про права у 1791 році була остаточно ратифікована конституція США. Однак офіційною датою прийняття конституції вважається 17 вересня 1787 року.

 

перевести

Вскоре после Билля о правах была принята Одиннадцатая поправка (предложена в 1794 году, ратифицирована в 1795 году). Поправка закрепляла правило о том, что иск против штата может быть подан только в суд этого штата, но не в суд другого штата или федеральный суд. Ранее в деле Чизхольм против Джорджии ^[29] верховный суд постановил, что гражданин имеет право обращаться с подобным иском в любой суд независимо от его места нахождения. Таким образом, поправка закрепила судебный иммунитет штата, аналогичный судебному иммунитету независимых государств.

Двенадцатая поправка была предложена в 1803 году и ратифицирована в 1804 году. Поправка касалась процедуры голосования в коллегии выборщиков. По ранее существовавшей процедуре выборщики имели два голоса и голосовали за двух кандидатов, один из которых становился президентом, а второй — вице-президентом. Поэтому в 1796 году избранные президент и вице-президент принадлежали к разным партиям, а в 1800 году в результате случайности два кандидата от партии большинства — Томас Джефферсон и Аарон Бурр — набрали одинаковое количество голосов, поэтому президента избирала Палата представителей. Поправка установила, что выборщики голосуют за президента и вице-президента раздельно. В том же 1803 году верховный суд США принял решение в знаковом деле Мэрбери против Мэдисона ^[23], в ходе рассмотрения которого суд признал закон противоречащим конституции и не подлежащим применению в деле. Это полномочие Верховного суда не было закреплено в конституции, но ещё в XIX веке прочно вошло в практику.

Гражданская война в США, в ходе которой одиннадцать штатов вышли из состава Союза и создали Конфедеративные Штаты Америки, не прервала действие Конституции. При этом Южные Штаты находили обоснование для выхода из США в конституции: в Декларации о сецессии Южной Каролины, изданной 24 декабря 1860 года (Южная Каролина первой объявила об отделении) в числе причин выхода указаны нарушения северными штатами своих конституционных обязанностей, в частности нарушение требований статьи IV, которая предписывает выдачу беглых рабов^[30].

У першій половині XIX століття територія Сполучених Штатів зросла в кілька разів за. У 1803 році була придбана в Наполеона І за п'ятнадцять мільйонів доларів величезна Луїзіана. Після американо-мексиканської війни 1846-1848 років Мексика віддала США Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту і частину Колорадо.

Тринадцять англійських колоній у Північній Америці звільнилися від метрополії, завоювали незалежність і утворили суверенну державу — Сполучені Штати Америки.
Протистояння між промисловими північними штатами і рабовласницьким Півднем загострювалося під час вступу нових штатів до Союзу.

Першим відвертим зіткненням між Північчю і Півднем, що створило загрозу розколу країни, став конфлікт 1818-1820 років. Він виник у зв'язку з питанням про вступ до Союзу нового штату Міссурі. На той час до складу США входило одинадцять рабовласницьких і одинадцять вільних штатів, а тому в такому впливовому органі, як сенат, було двадцять два сенатори від південних штатів і двадцять два — від північних. Штат Міссурі був рабовласницьким і тому, щоб підтримати і зберегти рівновагу, що склалася в сенаті, одночасно з Міссурі до Союзу увійшов щойно створений штат Мен. Так було досягнуто історичної угоди — Міссурійського компромісу, який повинен був підтримати рівновагу представництва рабовласницьких і вільних штатів у сенаті.
Сенат схвалив резолюцію, згідно з якою було встановлено, що на північ від 36° ЗО' північної широти рабство буде заборонено. Було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два штати: один вільний і один рабовласницький.

Міссурійський компроміс не усунув суперечностей, а лише відтягнув конфлікт між Північчю і Півднем. Позиції рабовласників щодалі стають сильнішими в кон-гресі і федеральному уряді, міцнішають вони і в Верховному суді США. Великий вплив там мала і партія рабовласників, так звана демократична партія.
З огляду на сприятливі обставини плантатори Півдня провадять через конгрес білль «Канзас — Небраска», за яким питання про долю цих нових штатів — бути їм рабовласницькими чи вільними — передавалося на вирішення населення цих шта-тів. Білль «Канзас — Небраска», таким чином, означав фактичне скасування Міссу-рійського компромісу. В 1857 році Верховний суд США прийняв рішення у справі негра Дреда Скотта, який, переселившись зі своїм хазяїном на Північ, вимагав, щоб його визнали вільним. Але Верховний суд США постановив, що переселення негра-раба у вільний штат не приводить його до звільнення.
У таких умовах представники Півночі намагаються покінчити з політичною ге-гемонією рабовласників. У 1854 році виникає республіканська партія, яку підтри-мували промислова буржуазія, фермерство, робітничий клас. Розвивається аболі-ціонізм — широкий рух за скасування рабства. І в 1860 році на президентських виборах перемогу отримав кандидат від республіканської партії, адвокат і публі-цист, прихильник скасування рабства Авраам Лінкольн (1809-1865 рр.).
На обрання Авраама Лінкольна президентом правлячі рабовласницькі кола відпо-віли відвертим заколотом — пішли на сецесію, тобто на вихід із федерації. Двадцятого грудня 1860 року штат Південна Кароліна заявив про свій вихід із Союзу штатів. Слідом за ним відокремились ще дев'ять рабовласницьких штатів. У лютому 1861 року пред-ставники штатів, що вийшли із Союзу, зібралися на з'їзд у місті Монтгомері і утворили «Конфедерацію американських штатів». Був обраний президент конфедерації, сформо-ваний свій уряд. І нарешті була прийнята Конституція Конфедеративних штатів Амери-ки, яка проголошувала рабство негрів «оплотом цивілізації». Дванадцятого квітня 1861 року конфедерати розпочали громадянську війну, що тривала протягом чотирьох років (1861-1865 рр.).
У першому періоді громадянської війни (І86І-І862 рр.) успіх був на боці Конфеде-рації. Перелом у ході війни наступив лише після того, як уряд А. Лінкольна видав кі-лька важливих законодавчих актів. У травні 1862 року уряд А. Лінкольна провів через конгрес Закон про гомстеди — «акт для забезпечення земельними наділами тих, що дійс-но оселяються на громадській землі, і для забезпечення нагороди солдатам». Згідно з цим законом кожна особа, що є головою сім'ї і якій виповнився двадцять
один рік, яка є громадянином Сполучених Штатів, яка «ніколи не брала участі у війні про-ти Сполучених Штатів і не допомагала їх ворогам», мала право з 1 січня 1863 року на отримання земельної ділянки розміром не більше ста шістдесяти акрів (приблизно шіст-десят чотири гектари). Після сплати десяти доларів така особа вступала у воло
діння зазначеною кількістю землі, а після того, як вона жила і обробляла протягом п'яти років цю землю, вона одержувала патент на цю ділянку. Особи, які служили в армії чи флоті Сполучених Штатів протягом чотирнадцяти днів як добровольці або за мо-білзації, могли скористатися цим законом, коли їм ще не виповнився двадцять один рік..
Двадцять другого вересня 1862 року президент А. Лінкольн випустив Прокламацію про звільнення рабів. З першого січня 1863 року всі особи, які вважаються рабами в якому-небудь штаті або певній частині штату, населення яких буде в стані повстання проти Сполучених Штатів (в Прокламації наводився перелік таких штатів та графств), стають вільними і влада «визнаватиме і охоронятиме свободу згаданих осіб». Такі особи віднині можуть бути прийняті на військову службу Сполучених Штатів у гарнізони, на по-сти, кораблі і т.д.
Ці акти вирішили головне завдання уряду А. Лінкольна — створення численної боє-здатної армії, залучення до армії значної кількості людей. Одночасно уряд видав закони про конфіскацію майна заколотників, увів загальну військову повинність, звільнив ар-мію Сполучених Штатів від прихильників Конфедерації, закрив реакційні газети і т.д. Усі ці заходи привели до корінного перелому в ході громадянської війни і забезпечили перемогу капіталістичної Півночі.
Влітку 1863 року війська Півдня зазнали поразки у Пенсільванії та під Віксбергом на р. Міссісіпі. Їх територія була розчленована на дві частини. Влітку 1864 року було дося-гнуто вирішальних успіхів на Центральному фронті.
На президентських виборах в листопаді 1864 року перемогу одержав А.Лінкольн. Переобрання Лінкольна означало для Конфедерації втрату останніх надій на компро-міс. Починаючи з весни 1865 року армія Конфедерації починає масово здаватися в по-лон. До 8 травня капітулювало близько 175 тисяч військових.
Але ще 14 квітня 1865 року в театрі “Форд” у Вашингтоні був смертельно поране-ний Лінкольн. Його убивця актор Буте був фанатичним прихильником рабства. З місця убивства злочинець зміг утекти, але згодом загинув у перестрільці з поліцією.
Громадянська війна привела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі Сполучених Штатів.
Громадянська війна 1861-1865 років знищила на Півдні рабовласництво, ліквідувала останні залишки докапіталістичних соціальних структур, остаточно вирішила завдяки Гомстед-акту аграрне питання шляхом передачі раніш націоналізованих земель північ-ного заходу у власність фермерів. Остаточно утвердився так званий американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві, коли основною фігурою стає капі-талістичний фермер. У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися продо-вженням і завершенням буржуазної революції, що була розпочата війною за незалежність. За своїм характером це була радикальна буржуазно-демократична револю-ція.
Громадянська війна залишила Південь у стані економічного і політичного хаосу. Щоб досягти нормалізації, протягом дванадцяти років вживалася низка заходів, що отримали назву «реконструкції Півдня». Штати розгромленої Конфедерації були постав-лені під контроль федеральних військ. Місце загальних судів зайняли військові трибу-нали. З обох палат конгресу були виключені представники Півдня. Особам, що бра-ли участь у заколоті, була заборонена політична діяльність.
Негри після громадянської війни землю не отримали. Більше того, щоб забезпе-чити плантації робочою силою, парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву «Чорних кодексів». Відповідно до цих постанов негри, які не мали робо-ти і визнавалися «бродягами», каралися штрафом, а при його несплаті — примусовими роботами на плантаціях; неграм було заборонено займатися ремісництвом або торгівлею; негри, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років, насильно віддавалися в «учнівство» білим господарям.

1865 року конгрес прийняв XIII поправку до Конституції, відповідно до якої в Сполучених Штатах «не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугуван-ня», окрім тих випадків, коли це є покаранням за злочин. Тим самим була скасована дія «чорних кодексів».
Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента Джо-нсона, в червні 1866 року провести в Конгресі XIV поправку. Після її ратифікації необ-хідним числом штатів 28 липня 1868 року вона стала частиною конституції країни. “Особи народжені чи натуралізовані в США, вважаються громадянами США і тих штатів, в яких вони проживають”. Заборонено видання законів, що ущемляють права і привілеї громадян. Жодний штат не може позбавляти будь-кого життя, свободи і влас-ності. XIV поправка не поширювалась на індіанців, звільнених від сплати податків, але означала конституційне зрівняння в правах білого і чорношкірого населення. Щоправ-да, права негрів проголошувалися, але не гарантувалися. Незважаючи на ясні і зрозумі-лі вимоги XIV поправки, законодавчі збори штатів, а слідом за ними і Верховний суд США (1896р.) визнали, що рівність прав білих і кольорових повинна здійснюватись на основі принципу “роздільне, але рівне”, наслідком чого являлись закони і обмеження, включаючи різні школи, різні церкви, різні будинки для проживання і т.д. Тільки в 1954 році Верховний суд визнав формулу “роздільне, але рівне” такою, що протирічить конституції і відмінив її. Слідом за цим Верховний суд відмінив і інші правові обме-ження негрів і кольорових.
У 1870 року конгрес прийняв XV поправку до Конституції, яка в цьому ж році на-брала чинності. У ній записано, що право громадян Сполучених Штатів на участь у виборах не повинно заперечуватись чи обмежуватись залежно від раси, кольору шкіри чи колишнього рабського стану. Ці три поправки, прийняті після громадянської вій-ни, становлять другий цикл поправок, які доповнили Білль про права 1791 року.
Наслідки громадянської війни в політичній сфері були значними. Перемога Півночі привела до зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, виріс авторитет Верховного суду США.

Централізація державної влади. Новий курс президента Ф.Д. Рузвельта.
Розвиток державно-правових інститутів США в ХХ ст. відбувався разом з основними тенденціями політичної еволюції провідних держав світу. Загальні принципи конституції, що стосуються Конгресу і діяльності обох палат – сенату і палати представників – зберегли свою силу. У той же час із початку століття зберігається загальна тенденція до концентрації державної влади, посилення федеральних органів за рахунок прав штатів, посилення виконавчої влади, бюрократизації і мілітаризації державного апарату.
Стосовно Конгресу це проявилося в розширенні його податкових повноважень (І6-а поправка до Конституції, прийнята в І913 р.) і в посиленні законодавчої діяльності в галузі цивільного, кримінального і трудового права. До початку першої світової війни федеральний конгрес привласнив собі непередбачене конституцією право видавати закони в галузі економіки, залізничного будівництва, патентної справи значно допоміг посиленню ролі конгресу Верховний суд США. Відповідно до його доктрини “корпоративного федералізму” було розширене право конгресу США регулювати торгівлю між штатами. Причому в поняття “торгівлі” почали включати всі аспекти економічного життя Америки: видобуток корисних копалин, функціонування промислових підприємств, встановлення заробітної плати тощо.
Одночасно посилювався контроль з боку федеральної адміністрації над адміністративною діяльністю штатів за рахунок їх фінансової залежності від центру. Майже третину бюджетів штатів складали федеральні субсидії, які надавалися їм конгресом у межах федеральних програм. А це відкривало широкі можливості для втручання федеральних властей у справи штатів.
Відбувалися зміни і в самій роботі конгресу. В обох палатах конгресу – палаті представників і сенаті – основна робота переноситься в їхні комітети. Усі законопроекти проходять через постійні комітети і без їхнього схвалення не можуть бути поставлені на голосування палат. У 1946 році у зв‘язку з цим був прийнятий закон Про реорганізацію легіслатури, який знизив кількість постійних комітетів палати представників до дев'ятнадцяти, а сенату—до п'ятнадцяти. Однак з'являлися все нові і нові комітети і підкомітети. Наприклад, у 1957 році в конгресі вже налічувалося двісті підкомітетів і п'ятдесят один комітет.
У цьому ж Акті було узаконено існування при конгресі лоббі — агентів окремих корпорацій і організацій, які направлені в конгрес для «проштовхування» потрібних монополіям законопроектів. Тепер лоббі повинні були обов'язково реєструватися.
Зростає роль верхньої палати – сенату. Кількість штатів досягла п‘ятдесяти і тому обирається сто сенаторів – по два від кожного штату.
Протягом усього ХХ ст. чітко простежується тенденція неухильного посилення президентської влади, концентрація державної влади в руках президента.
Американський президент виступає не тільки як глава держави, глава уряду, лідер однієї з двох провідних буржуазних партій, головнокомандувач і т.д., але і як головна особа, відповідальна за управління країною в кризових ситуаціях, як "арбітр" у регулюванні відносин між федерацією і штатами, як координатор економічної і соціальної політики США.
Наділення президента широкими повноваженнями у сфері економіки і соціальних відносин призвело до створення при президенті низки федеральних виконавчих органів, зокрема групи економічних радників, яка визначає основні напрями державно-мопополістичної політики США.
Значно розширилися зовнішньополітичні повноваження президента. За допомогою виконавчих угод президент дістав можливість без згоди сенату укладати міжнародні договори і денонсувати їх. Наприклад, були укладені у 1969-1970 роках у такий спосіб договори з Південним В‘єтнамом, Таїландом і т.д.
Виросли також конституційні військові повноваження президента, у тому числі і за рахунок конгресу. Право оголошувати війну Конституція, наприклад, вважає прерогативою конгресу. До Другої світової війни були допустимими президентські війни тільки тоді, холи мав місце напад на територію СІІІА. Тепер президент взагалі може розпочинати бойові дії без санкції конгресу. Так, президент Трумен у червні 1950 року почав війну в Кореї, В 1965 році розпочалася за наказом президента війна у В'єтнамі. За розпорядженням президента Клінтона відбувалися бомбардування Іраку, Косова.
Значне зростання військових повноважень президента стало причиною прийнятої у 1973 році спільної резолюції палат конгресу, згідно з якою при відсутності оголошення війни конгресом бойові дії, що їх розпочав президент, повинні бути припиненими через дев'яносто днів після їх початку. Але, як свідчить практика, контроль конгресу поки що не став ефективним.
Зріс вплив президента на законодавство, хоч Конституція і позбавляє його законодавчої ініціативи. Це досягається через президентські послання конгресу, які не тільки інформують конгрес про становище в країні, але і містять законодавчі пропозиції, які відразу стають предметом обговорення конгресу. Президент має можливість також вносити в конгрес соціально-економічні програми (“новий курс”, “велике суспільство” тощо).
Ще однією формою втручання президента в законодавчу діяльність конгресу є президентське вето, яке все більше перетворюється на абсолютне право. Наприклад, президент Трумен 631 раз застосовував вето, а конгрес подолав його тільки дев'ять разів.
Правотворча діяльність президента посилюється і за рахунок делегованого законодавства. На основі повноважень, наданих йому конгресом, президент видає «виконавчі накази», які мало чим відрізняються від самих законів. У деяких випадках важливе політико-правове значення набирають і прокламації президента, які мають, як правило, декларативний характер.
Інколи конгрес намагається протистояти президенту, що характерно для періодів, коли президент представляє одну партію, а більшість членів конгресу – іншу. Подібна активність конгресу виявилася, наприклад, коли він розпочав процедуру імпічменту проти президента Клінтона.
Новий курс президента Рузвельта. У 1929-1933 роках світова економічна криза охопила і США. Криза викликала різке скорочення обсягу виробництва, розлад фінансової системи, повсюдне розорення і банкрутство промислових, торговельних і фінансових фірм, масове безробіття. Загальний обсяг продукції промисловості США у 1932 році склав лише 54 відсотки в порівнянні з 1929 роком. Криза надзвичайно загострила соціально-класові суперечності.
Один за одним відбувалася «голодні походи», демонстрації безробітних, фермерів, що розорилися.
Обраний у 1928 році президентом республіканець Г. Гувер обіцяв вивести країну з кризи, але всі його спроби виявилися безрезультатними. Так, зупинити хвилю банкрутств шляхом державного кредитування республіканці намагалися в 1932 році. З цією метою було створено Національну кредитну корпорацію з капіталом у 3,5 млрд. доларів, яка повинна була проводити фінансування банківських, промислових і торговельних фірм, щоб врятувати їх від банкрутства. Одночасно з‘явилася ще одна урядова організація – федеральне фермерське бюро, яке повинно було підтримувати рівень цін на сільськогосподарську продукцію. Однак усі вжиті заходи ні до чого не привели.
На президентських виборах І932 року демократична партія висунула кандидатуру свого лідера Франкліна Делано Рузвельта. Через хворобу він був прикутий до ліжка, але не припинив політичної діяльності. Сенатор, помічник морського міністра, губернатор штату Нью-Йорк — таким був його послужний список. Виборці повірили Рузвельту, який обіцяв у разі успіху на виборах вивести країну з кризи, і він був обраний президентом США.
Четвертого березня 1933 року Ф. Рузвельт уперше виступив перед американським народом як президент. Щоб перемогти і подолати кризу, казав Рузвельт, усі повинні вести себе як «виучена, віддана армія», готова до великих жертв.
Сукупність, заходів, спрямованих на державне регулювання американської економіки з метою виходу з кризи, запропонованих Рузвельтом і його радниками, отримала назву «Нового курсу» (буквально «нова здача карт»). Фактично це була розгорнута програма антикризових державно-монополістичних заходів.
Уряд Рузвельта розпочав реалізацію політики “Нового курсу” зі створення Національної адміністрації відбудови промисловості (НІРА), яка повинна була вивести промисловість з кризи, і вжиття заходів по боротьбі з безробіття. На чолі НІРА була поставлена Рада, яку іронічно називали “мозковим трестом”. До її складу входили промислові, фінансові магнати і науковці.
«Новий курс» провадився за такими основними напрямками:
/. Відбудова банківської-фінансової системи. На основі прийнятого Конгресом надзвичайного закону, який надавав президенту широкі повноваження у фінансовій сфері, був встановлений державний контроль над золотом, що знаходилося в обігу. Держава отримала можливість скоригувати золотий зміст долара, випускати долари, що взагалі не були забезпечені золотом. Обмін паперових грошей на золото був заборонений. Громадяни США, в яких було золота більш ніж на сто доларів, повинні були здати його в банк. Золото не можна було вивозити за кордон. Міністерство фінансів мало право припинити на якийсь час банківські операції. Держава мала змогу впливати на грошову активність банків за допомогою кредитів та субсидій, розмір яких досяг трьох мільярдів доларів.
2. Відбудова промисловості. В середині 1933року Конгрес прийняв Закон про відбудову промисловості. З метою знищення "руйнівної конкуренції" і досягнення миру в промисловості закон передбачав самообмеження різних галузей промисловості "Кодексами чесної конкуренції". Спеціальна Національна адміністрація з оздоровлення промисловості за допомогою "Кодексів чесної конкуренції" проводила примусове картелювання. Вся промисловість США булла розділена на групи, кожна з яких повинна була розробити свій "кодекс", який визначав монопольні ціни, умови торговельного кредиту, мінімальну заробітну плату робітників і службовців, розмір квот продукції, що випускалася, ринки збуту. "Кодекси" після їх схвалення і скріплення підписом президента набували для даної групи підприємств силу закону.
3. Аграрна політика «Нового курсу» знайшла своє втілення в Законі про регулювання сільського господарства. Був створений спеціальний адміністративний орган, офіційною метою якою було регулювання цін па сільськогосподарську продукцію і доведення їх до рівня 1909-1914 років. Щоб збалансувати ціни, встановлювався відсоток скорочення засівних площ фермерами з виплатою компенсації за необроблені землі. Одночасно заохочувалося знищення частини вже отриманого врожаю, за що видавалася премія.
Разом з тим були скорочені відсотки з іпотечної заборгованості фермерів, через федеральні банки фермерам була надана позика у розмірі двох мільярдів доларів.
4. Боротьба з безробіттям. Безпосередня допомога безробітним набувала в ці часи різних форм: грошові субсидії, організація громадських робіт, введення системи соціального страхування від безробіття, пенсійне забезпечення.
Так, у 1934 році була створена Федеральна адміністрація надзвичайної допомоги, яку 1935 року заступила Адміністрація розвитку громадських робіт. Безробітних направляли в трудові табори. Вони будували шосе, автостради, мости, аеродроми і т.д. У 1935 році був прийнятий Закон про соціальне страхування, але рівень страхових виплат був дуже низьким. У цілому уряд витратив на боротьбу з безробіттям 3,5 мільярда доларів, однак не досяг серйозних результатів. Лише двадцять відсотків безробітних США отримали тимчасову допомогу.
Стабілізації економіки повинен був допомогти і закон Вагнера, або "Акт про трудові відносини", прийнятий Конгресом у липні 1935 року. Закон Вагнера вперше в історії США офіційно визнавав права профспілок і передбачав законодавчі гарантії цих прав.
Заходи «Нового курсу» шляхом втручання держави в економічне життя врятували банки і монополії від краху, певного мірою стабілізували економіку.
У 1935-1936 роках Верховний суд США, посилаючись на те, що законодавство, яке обмежує приватне підприємництво, «суперечить конституції США», скасував закони «Нового курсу». Однак надалі Верховний суд був змушений підтримувати в цілому систему урядового регулювання економіки.

2. Зміни в конституції.

Конституція США в новітній період залишалася майже незмінною. За всю історію існування США було запропоновано близько 10 тис. поправок до конституції, але прийнято тільки 28, з них діючими є лише 25.

Першою поправкою в новітньому періоді була 16-та поправка прийнята в 1913 році. Вона розширила права конгресу у галузі оподаткування, ввівши федеральне оподаткування прибутків.
17-та поправка 1913 року ввела обрання сенаторів населенням штатів (а не законодавчими зборами, як це було раніше).

18-та поправка 1919 року заборонила виробництво, продаж чи перевезення алкогольних напоїв для їх споживання.

19-та поправка 1920 року надала виборчі права жінкам, однак конкретні норми застосування цього права, як і раніше визначали штати.

20-та поправка 1933 року встановила, що термін повноважень президента і віце-президента закінчується опівдні 20 січня, а терміни повноважень сенаторів і представників – опівдні 3 січня, останнього року їх повноваження. Від цього ж часу починається термін повноважень їхніх наступників. Крім того поправка передбачає процедуру переходу повноважень президента у випадку його смерті або в інших випадках, до віце-президента.

21-а поправка 1933 року відмінила 18-ту поправку і встановила, що довіз і перевезення алкогольних напоїв до будь-якого штату для здавання і споживання здійснюється тільки у відповідності з чинним законодавством.

22-а поправка 1951 року заборонила обрання на посаду президента однієї особи більше двох разів. Це обмеження було реакцією на надзвичайно тривале перебування на посаді президента Ф. Рузвельта (1933-1945рр.), що в деякій мірі сприяло посиленню президентської влади в реальній політиці.
23-тя поправка 1961 року зрівняла округ Колумбія у правах зі штатами у призначенні виборщиків президента і віце-президента.

24-та поправка 1964 року оголосила неконституційними обмеження виборчих прав в зв’язку з несплатою будь-якого податку.

25-та поправка 1967 року визначила конституційний порядок заміщення віце-президентом президентської посади у випадку надзвичайної вакансії, а також право президента призначити собі віце-президента (який потім затверджувався Конгресом) у випадку виникнення вакансії.

26-та поправка 1971 року встановила, що у виборах федеральних властей мають право брати участь громадяни, яким виповнилось 18 років.

27-ма поправка 1972 року встановлює рівність громадян перед законом незалежно від статі, але ця поправка не набула чинності, оскільки не набрала необхідних ¾ голосів законодавчих зборів штатів.
28-ма поправка відміняє 23-тю і встановлює, що округ Колумбія зрівнюється зі штатами в усіх питаннях.
Отже, Конституція США залишається в загальному, майже незмінною, проте трансформація соціально - економічних і політичних відносин закріплювалася законами, що приймалися конгресом США.

 

 

Всеобщая декларация прав человека
(рос/укр) (*)

Принята и провозглашена в резолюции 217 A (III)
Генеральной Ассамблеи от 10 декабря 1948 года

Преамбула

Принимая во внимание, что признание достоинства, присущего
всем членам человеческой семьи, и равных и неотъемлемых прав их
является основой свободы, справедливости и всеобщего мира; и

принимая во внимание, что пренебрежение и презрение к правам
человека привели к варварским актам, которые возмущают совесть
человечества, и что создание такого мира, в котором люди будут
иметь свободу слова и убеждений и будут свободны от страха и
нужды, провозглашено как высокое стремление людей; и

принимая во внимание, что необходимо, чтобы права человека
охранялись властью закона в целях обеспечения того, чтобы человек
не был вынужден прибегать, в качестве последнего средства, к
восстанию против тирании и угнетения; и

принимая во внимание, что необходимо содействовать развитию
дружественных отношений между народами; и

принимая во внимание, что народы Объединенных Наций
подтвердили в Уставе (995_010) свою веру в основные права
человека, в достоинство и ценность человеческой личности и в
равноправие мужчин и женщин и решили содействовать социальному
прогрессу и улучшению условий жизни при большей свободе; и

принимая во внимание, что государства-члены обязались
содействовать, в сотрудничестве с Организацией Объединенных Наций,
всеобщему уважению и соблюдению прав человека и основных свобод; и

принимая во внимание, что всеобщее понимание характера этих
прав и свобод имеет огромное значение для полного выполнения этого
обязательства;

Генеральная Ассамблея

провозглашает настоящую всеобщую Декларацию прав человека в
качестве задачи, к выполнению которой должны стремиться все народы
и все государства с тем, чтобы каждый человек и каждый орган
общества, постоянно имея в виду настоящую Декларацию, стремились
путем просвещения и образования содействовать уважению этих прав и
свобод и обеспечению, путем национальных и международных
прогрессивных мероприятий, всеобщего и эффективного признания и
осуществления их как среди народов государств - членов
Организации, так и среди народов территорий, находящихся под их
юрисдикцией.

Статья 1

Все люди рождаются свободными и равными в своем достоинстве и
правах. Они наделены разумом и совестью и должны поступать в
отношении друг друга в духе братства.

Статья 2

Каждый человек должен обладать всеми правами и всеми
свободами, провозглашенными настоящей Декларацией, без какого бы
то ни было различия, как-то в отношении расы, цвета кожи, пола,
языка, религии, политических или иных убеждений, национального или
социального происхождения, имущественного, сословного или иного
положения.

Кроме того, не должно проводиться никакого различия на основе
политического, правового или международного статуса страны или
территории, к которой человек принадлежит, независимо от того,
является ли эта территория независимой, подопечной,
несамоуправляющейся или как-либо иначе ограниченной в своем
суверенитете.

Статья 3

Каждый человек имеет право на жизнь, свободу и на личную
неприкосновенность.

Статья 4

Никто не должен содержаться в рабстве или в подневольном
состоянии; рабство и работорговля запрещаются во всех их видах.

Статья 5

Никто не должен подвергаться пыткам или жестоким,
бесчеловечным или унижающим его достоинство обращению и наказанию.

Статья 6

Каждый человек, где бы он ни находился, имеет право на
признание его правосубъектности.

Статья 7

Все люди равны перед законом и имеют право, без всякого
различия, на равную защиту закона. Все люди имеют право на равную
защиту от какой бы то ни было дискриминации, нарушающей настоящую
Декларацию, и от какого бы то ни было подстрекательства к такой
дискриминации.

Статья 8

Каждый человек имеет право на эффективное восстановление в
правах компетентными национальными судами в случаях нарушения его
основных прав, предоставленных ему конституцией или законом.

Статья 9

Никто не может быть подвергнут произвольному аресту,
задержанию или изгнанию.

Статья 10

Каждый человек, для определения его прав и обязанностей и для
установления обоснованности предъявленного ему уголовного
обвинения, имеет право, на основе полного равенства, на то, чтобы
его дело было рассмотрено гласно и с соблюдением всех требований
справедливости независимым и беспристрастным судом.

Статья 11

1. Каждый человек, обвиняемый в совершении преступления,
имеет право считаться невиновным до тех пор, пока его виновность
не будет установлена законным порядком путем гласного судебного
разбирательства, при котором ему обеспечиваются все возможности
для защиты.

2. Никто не может быть осужден за преступление на основании
совершения какого-либо деяния или за бездействие, которые во время
их совершения не составляли преступления по национальным законам
или по международному праву. Не может также налагаться наказание
более тяжкое, нежели то, которое могло быть применено в то время,
когда преступление было совершено.

Статья 12

Никто не может подвергаться произвольному вмешательству в его
личную и семейную жизнь, произвольным посягательствам на
неприкосновенность его жилища, тайну его корреспонденции или на
его честь и репутацию. Каждый человек имеет право на защиту закона
от такого вмешательства или таких посягательств.

Статья 13

1. Каждый человек имеет право свободно передвигаться и
выбирать себе местожительство в пределах каждого государства.

2. Каждый человек имеет право покидать любую страну, включая
свою собственную, и возвращаться в свою страну.

Статья 14

1. Каждый человек имеет право искать убежища от преследования
в других странах и пользоваться этим убежищем.

2. Это право не может быть использовано в случае
преследования, в действительности основанного на совершении
неполитического преступления, или деяния, противоречащего целям и
принципам Организации Объединенных Наций.

Статья 15

1. Каждый человек имеет право на гражданство.

2. Никто не может быть произвольно лишен своего гражданства
или права изменить свое гражданство.

Статья 16

1. Мужчины и женщины, достигшие совершеннолетия, имеют право
без всяких ограничений по признаку расы, национальности или
религии вступать в брак и основывать семью. Они пользуются
одинаковыми правами в отношении вступления в брак, во время
состояния в браке и во время его расторжения.

2. Брак может быть заключен только при свободном и полном
согласии обеих вступающих в брак сторон.

3. Семья является естественной и основной ячейкой общества и
имеет право на защиту со стороны общества и государства.

Статья 17

1. Каждый человек имеет право владеть имуществом как
единолично, так и совместно с другими.

2. Никто не должен быть произвольно лишен своего имущества.

Статья 18

Каждый человек имеет право на свободу мысли, совести и
религии; это право включает свободу менять свою религию или
убеждения и свободу исповедовать свою религию или убеждения как
единолично, так и сообща с другими, публичным или частным порядком
в учении, богослужении и выполнении религиозных и ритуальных
порядков.

Статья 19

Каждый человек имеет право на свободу убеждений и на
свободное выражение их; это право включает свободу
беспрепятственно придерживаться своих убеждений и свободу искать,
получать и распространять информацию и идеи любыми средствами и
независимо от государственных границ.

Статья 20

1. Каждый человек имеет право на свободу мирных собраний и
ассоциаций.

2. Никто не может быть принуждаем вступать в какую-либо
ассоциацию.

Статья 21

1. Каждый человек имеет право принимать участие в управлении
своей страной непосредственно или через посредство свободно
избранных представителей.

2. Каждый человек имеет право равного доступа к
государственной службе в своей стране.

3. Воля народа должна быть основой власти правительства; эта
воля должна находить себе выражение в периодических и
нефальсифицированных выборах, которые должны проводиться при
всеобщем и равном избирательном праве, путем тайного голосования
или же посредством других равнозначных форм, обеспечивающих
свободу голосования.

Статья 22

Каждый человек, как член общества, имеет право на социальное
обеспечение и на осуществление необходимых для поддержания его
достоинства и для свободного развития его личности прав в
экономической, социальной и культурной областях через посредство
национальных усилий и международного сотрудничества и в
соответствии со структурой и ресурсами каждого государства.

Статья 23

1. Каждый человек имеет право на труд, на свободный выбор
работы, на справедливые и благоприятные условия труда и на защиту
от безработицы.

2. Каждый человек, без какой-либо дискриминации, имеет право
на равную оплату за равный труд.

3. Каждый работающий имеет право на справедливое и
удовлетворительное вознаграждение, обеспечивающее достойное
человека существование для него самого и его семьи и дополняемое,
при необходимости, другими средствами социального обеспечения.

4. Каждый человек имеет право создавать профессиональные
союзы и входить в профессиональные союзы для защиты своих
интересов.

Статья 24

Каждый человек имеет право на отдых и досуг, включая право на
разумное ограничение рабочего дня и на оплачиваемый периодический
отпуск.

Статья 25

1. Каждый человек имеет право на такой жизненный уровень,
включая пищу, одежду, жилище, медицинский уход и необходимое
социальное обслуживание, который необходим для поддержания
здоровья и благосостояния его самого и его семьи, и право на
обеспечение на случай безработицы, болезни, инвалидности,
вдовства, наступления старости или иного случая утраты средств к
существованию по не зависящим от него обстоятельствам.

2. Материнство и младенчество дают право на особое попечение
и помощь. Все дети, родившиеся в браке или вне брака, должны
пользоваться одинаковой социальной защитой.

Статья 26

1. Каждый человек имеет право на образование. Образование
должно быть бесплатным по меньшей мере в том, что касается
начального и общего образования. Начальное образование должно быть
обязательным. Техническое и профессиональное образование должно
быть общедоступным, и высшее образование должно быть одинаково
доступным для всех на основе способностей каждого.

2. Образование должно быть направлено к полному развитию
человеческой личности и к увеличению уважения к правам человека и
основным свободам. Образование должно содействовать
взаимопониманию, терпимости и дружбе между всеми народами,
расовыми и религиозными группами и должно содействовать
деятельности Организации Объединенных Наций по поддержанию мира.

3. Родители имеют право приоритета в выборе вида образования
для своих малолетних детей.

Статья 27

1. Каждый человек имеет право свободно участвовать в
культурной жизни общества, наслаждаться искусством, участвовать в
научном прогрессе и пользоваться его благами.

2. Каждый человек имеет право на защиту его моральных и
материальных интересов, являющихся результатом научных,
литературных или художественных трудов, автором которых он
является.

Статья 28

Каждый человек имеет право на социальный и международный
порядок, при котором права и свободы, изложенные в настоящей
Декларации, могут быть полностью осуществлены.

Статья 29

1. Каждый человек имеет обязанности перед обществом, в
котором только и возможно свободное и полное развитие его
личности.

2. При осуществлении своих прав и свобод каждый человек
должен подвергаться только таким ограничениям, какие установлены
законом исключительно с целью обеспечения должного признания и
уважения прав и свобод других и удовлетворения справедливых
требований морали, общественного порядка и общего благосостояния в
демократическом обществе.

3. Осуществление этих прав и свобод ни в коем случае не
должно противоречить целям и принципам Организации Объединенных
Наций.

Статья 30

Ничто в настоящей Декларации не может быть истолковано, как
предоставление какому-либо государству, группе лиц или отдельным
лицам права заниматься какой-либо деятельностью или совершать
действия, направленные к уничтожению прав и свобод, изложенных в
настоящей Декларации.

--------------- (*) Текст надається російською мовою, яка є офіційною мовою
Організації Об'єднаних Націй.

Загальна декларація прав людини

Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III)
Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року

Неофіційний переклад

Преамбула

Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім
членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав є основою
свободи, справедливості та загального миру: і беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини
призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що
створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і
переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як
високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися
силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена
вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і
гноблення; і беручи до уваги, що необхідно сприяти розвиткові дружніх
відносин між народами; і беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в
Статуті (995_010) свою віру в основні права людини, в гідність і
цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та
вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя
при більшій свободі; і беручи до уваги, що держави-члени зобов'язались сприяти у
співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй загальній повазі і
додержанню прав людини і основних свобод; і беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і
свобод має величезне значення для повного виконання цього
зобов'язання; Генеральна Асамблея проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до
виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим,
щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі
цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і
свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних
прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і
здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і
серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Стаття 1

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та
правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у
відношенні один до одного в дусі братерства.

Стаття 2

Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи,
проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри,
статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового, станового або
іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого
розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного
статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно
від того, чи є ця територія незалежною, підопічною,
несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму
суверенітеті.

Стаття 3

Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту
недоторканність.

Стаття 4

Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані;
рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах.

Стаття 5

Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого,
нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження
і покарання.

Стаття 6

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання
її правосуб'єктності.

Стаття 7

Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої
різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на
рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю
Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої
дискримінації.

Стаття 8

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах
компетентними національними судами в разі порушення її основних
прав, наданих їй конституцією або законом.

Стаття 9

Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або
вигнання.

Стаття 10

Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для
встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального
обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її
справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог
справедливості незалежним і безстороннім судом.

Стаття 11

1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право
вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в
законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому
їй забезпечують усі можливості для захисту. 2. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі
вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх
вчинення не становили злочину за національними законами або за
міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від
того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

Стаття 12

Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його
особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на
недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його
честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від
такого втручання або таких посягань.

Стаття 13

1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі
місце проживання у межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи
й свою власну, і повертатися у свою країну.

Стаття 14

Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в
інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане в разі переслідування, яке
в дійсності ґрунтується на вчиненні неполітичного злочину, або
діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних
Націй.

Стаття 15

1. Кожна людина має право на громадянство. 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства
або права змінити своє громадянство.

Стаття 16

1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без
будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії
одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими
правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. 2. Шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді
сторін, що одружуються. 3. Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має
право на захист з боку суспільства та держави.

Стаття 17

1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так
і разом з іншими. 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 18

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії;
це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і
свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово,
так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні,
богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Стаття 19

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх
виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися
своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати
інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних
кордонів.

Стаття 20

1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і
асоціацій. 2. Ніхто не може бути примушений вступати до будь-якої
асоціації.

Стаття 21

1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю
країною безпосередньо або через вільно обраних представників. 2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби
в своїй країні. 3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля
повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які
повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві
шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що
забезпечують свободу голосування.

Стаття 22

Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне
забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її
гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній,
соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і
міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів
кожної держави.

Стаття 23

1. Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи,
на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від
безробіття. 2. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на
рівну оплату за рівну працю. 3. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну
винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її
сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами
соціального забезпечення. 4. Кожна людина має право створювати професійні спілки і
входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів.

Стаття 24

Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи
право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану
періодичну відпустку.

Стаття 25

1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи
їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне
обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і
добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі
безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого
випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї
обставини. 2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування
і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні
користуватися однаковим соціальним захистом.

Стаття 26

1. Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути
безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна
бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути
загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною
для всіх на основі здібностей кожного. 2. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської
особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта
повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма
народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти
діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру. 3. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для
своїх малолітніх дітей.

Стаття 27

1. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному
житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому
прогресі і користуватися його благами. 2. Кожна людина має право на захист її моральних і
матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних
або художніх праць, автором яких вона є.

Стаття 28

Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок,
при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути
повністю здійснені.

Стаття 29

1. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому
тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. 2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна
зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно
з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод
інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського
порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. 3. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно
суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 30

Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.