Політична проблематика в пресі як відображення сучасного політичного стану представляє собою широке коло тем і проблем, розпочинаючи зі становлення влади і закінчуючи зовнішньою політикою. Політична свідомість, що представляє собою сукупність поглядів, оцінок, думок, емоцій та почуттів відносно політики влади та самої цієї влади, досить широко представлена в засобах масової інформації. А це потім призводить до широкого розуміння необхідності перетворень політики. Ще в силу своїх особливостей преса сама стає складовою частиною політики, оскільки вона більшою мірою, ніж інші види суспільної діяльності, потребує обміну інформації й постійних зв'язків між суб'єктами. Так за участі преси відбуваються зміни і в політичних процесах. Преса лише ловить, аналізує та трансформує в суспільну громадську думку те, що відбувається в політиці. Таким чином вона виконує свою конструктивну функцію в ході суспільних перетворень, так вона формує громадську думку. І необхідно розуміти сьогодні, що влада існує для громадян, а не навпаки. Тому без громадянського контролю вона не повинна залишатися. А тому вивчення громадської думки, яка втілюється на сторінках преси, є важливим і актуальним.
Сучасний світ, тобто уявлення про нього, значною мірою сформований засобами масової інформації. У контексті потужної візуалізації культури та домінування мас-медійних дискурсів у житті людини та людства, в організації та функціонуванні світового інформаційного дискурсу дедалі виразніше виявляється така тенденція – політична чи економічна подія тільки тоді має для нас певне значення, коли про неї розповідають ЗМІ. І справді, сьогодні в будь-якій країні жодна суспільна структура не може повноцінно існувати без комунікаційної підтримки.
Саме політична комунікація сьогодні значною мірою визначає, як розвиватиметься українське суспільство. Політична гострота засобів масової інформації обумовлюється їх природою як частини політичної системи суспільства, як своєрідної форми влади у суспільстві. ЗМІ є різновидом суспільно-політичної діяльності, а мас-медійні тексти, з огляду на багатоманітність їх тематики, мають більше чи менше політичне спрямування, оскільки інформаційно забезпечують практично всі політичні процеси в державі. Якщо в більшості мас-медіа політична тема не є домінуючою, то принаймні дуже важливою.
Виділяють окремий вид журналістики – політичну журналістику. Адже процес політичної комунікації майже весь реалізується через ЗМІ. Нагромаджуючись, новини ЗМІ істотно впливають на образи політики у нашій свідомості, на наші когнітивні карти політичного світу і можуть викликати наслідки у політичному житті – від індивідуальних вподобань під час виборів до окреслених контурів політичної культури. Українська дослідниця та журналіст Діана Дуцик трактує політичну журналістику як суспільну діяльність по збору, обробці та поширенню актуальної політичної інформації через пресу, радіо, телебачення тощо. Політична журналістика може вважатися й найважливішою формою політичного життя.
У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політична журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Але в державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішнього плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журналістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.
У розвинених демократичних країнах левову частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організацій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприємства, їхня соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загальнолюдських та національних цінностей народ, широка читацька аудиторія. За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистської, а інформативної функції журналістики. Загальні видання внутрішньо плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загальні газети дозволяють суб'єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на своїх сторінках, полемізувати одне з одним; причому власна позиція газети може не збігатися з жодним із запропонованих поглядів або взагалі залишатися несформульованою.
Виникнувши в першій половині XVII століття з інформаційних потреб суспільства й будучи спочатку спрямованою на їх забезпечення, журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулювати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.
У XIX столітті ці спокусливі для політиків властивості журналістики призвели до захоплення її в сферу політичних інтересів, з'єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилось, журналістика з'єдналася з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декларували свою партійність (чи протопартійність), читачі були добре зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку позицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на XX століття, коли журналістика була перетворена на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Союзі політики комуністичної партії. Служінням фашистським та більшовицькому режимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 років, репресій проти української інтелігенції в 1930-х роках, численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною метою проголошує не пропаганду й агітацію, а правдиве інформування громадян про об'єктивні факти дійсності й на підставі цього формування громадської думки.
Отже, щонайважливіший бік діяльності ЗМІ в суспільстві — це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що інформація — інститут управління суспільством за тоталітарних режимів і інститут самоуправління в демократичній політичній системі.
Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюються пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інформаційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів створюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрямкові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час виявляє ілюзорність подібного становища.
Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на основі інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно й яку щоденно споживає величезна аудиторія політично активних громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.
Другою надзвичайно важливою функцією журналістики, і політичної зокрема є формування громадської думки. Громадська думка — явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширюються сфери діяльності тощо. Усі ці процеси знаменують собою перетворення громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених рамках тих або інших спільнот чи регіонів, на політичний інститут життя суспільства в цілому.
Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо високим рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи дрібними побутовими проблемами. Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до явищ, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає поточну історію. А як відомо, історію сучасності створює журналістика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної свідомості.
Журналістика в сучасному світі — головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уявлень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможливий сьогодні без участі ЗМІ. Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження — засоби масової інформації. У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.
Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки:
1) отримання інформації про подію чи факт; за джерела інформації правлять повідомлення друкованих та електронних ЗМІ;
2) осмислення отриманої через журналістику інформації на основі особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти;
3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що також здійснюється через ЗМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідуальних позицій;
4) складання в підсумку моністичної чи плюралістичної громадської думки.
Висновок до розділу 1
Отже, політична публіцистика є одним із видів журналістських текстів (публіцистичні матеріали та матеріали з елементам публіцистики), у якому розглядаються політичні та суспільні питання з метою втілювати певні погляди в широких колах читачів, створювати і формувати суспільну думку; вона завжди вписана в ідеологічний контекст епохи та зазвичай репрезентує державотворчі аспекти, що підтверджує етимологія дефініції “політика” (від грец. politika – державний) та її сутність (основним політичним інститутом є держава, а держава, у свою чергу, за визначенням В. Малиновського, є центральним і основним інститутом політичної організації суспільства [11]. Зважаючи на специфіку поняття, у подальших дослідженнях слід приділити увагу методологічним аспектам аналізу таких журналістських матеріалів.
РОЗДІЛ II. Історія розвитку політичної журналістики в Україні
Період 1. Кінець 80-х – початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи.
Розвиток політичної журналістики в Україні можна розглядати лише невідривно від розвитку свободи преси, оскільки ці два питання є тісно пов’язаними. Характер політичної журналістики в суспільстві, її здатність бути допоміжним важелем для реалізації політичних прав та свобод та, навпаки, – перетворення її в ідеологічний інструмент, визначається наявністю (відсутністю) у цьому суспільстві саме свободи слова.
У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в'язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають "моральний устрій радянської держави".
У часи національно-визвольного руху, наприкінці 80-х - на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з'явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача "білі" плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами.
1991-1992 були роками народження нової – журналістики, у тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів переглянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати - не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть.
Покоління радянських журналістів було захоплено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком окремих особистостей, внутрішньо усвідомити необхідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ).
Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х - початок 90-х), страждало психологією борців. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, формувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого - через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки платить).
Яскравим прикладом тих процесiв, про якi йшлося вище, є трансформація газети "Киевские ведомости". Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволi незалежна. Пiсля чергового передiлу в мас-медiйному просторi видання стало виразником iнтересiв певної групи полiтикiв, що чiтко простежується в усiх його полiтичних публiкацiях.
У 1991 році в офіційному інформаційному просторі було дуже мало патріотично налаштованих газет. Українські журналісти не проявляли такої громадянської мужності, яку проявляли українські письменники. Всю силу "четвертої влади" було спрямовано на дискримінацію Руху і рухівців. Чи не єдиною патріотичною газетою на той час була "Літературна Україна". Що ж до неофіційного, або неформального інформаційного простору, то за твердженням історика Вахтанга Кіпіані, українську незалежну журналістику створив В’ячеслав Чорновіл, видавши у 1987 році самвидавний альманах "Український вісник" – 360 сторінок, друкованих на машинці через копірку. Перший номер був присвячений пам’яті Василя Стуса. Згодом подібні видання почали виникати по всій Україні. А ще пізніше з’явилася так звана неформальна (нелегальна) преса, яка відрізнялася від офіційної радянської гіршою якістю друку, але була змістовно по-іншому наповнена. Тільки в Тернополі у той час виходило три таких газети – "Тернистий шлях", "Дзвін", "Тернове поле".
Преса початку 90-х років характеризується насамперед великою кількістю критичних публікацій на адресу радянської влади, компартійної номенклатури, а також на адресу місцевої влади, і критики, яка стосувалася безпосередньо тих чи інших суспільних проблем. У тій же "Західній Україні" за період з вересня-грудня 1991 року було опубліковано близько 45 критичних матеріалів. Це приблизно по 2 на кожен номер. Зрозуміло, що саме критичні виступи викликали і викликатимуть найбільший інтерес читацької аудиторії. Вони фактично є мірилом ефективності та дієвості преси. З цієї точки найбільш резонансними бувають критична кореспонденція та критичний репортаж.
Згодом влада почне боротися з "оскаженілою вседозволеністю" не менш оскаженіло. У середині 90-х відновиться політична цензура. Трохи пізніше, з метою самозахисту, з’явиться це одне прикре для української журналістики явище – самоцензура.
У 1997 році вийшла у світ книга Анатолія Москаленка "Вступ до журналістики", в якій він попереджає: "Небезпека полягає в тому, що преса, з одного боку, може стати об’єктом законодавчого обмежування певної сфери громадянських прав, або – з другого боку – бути використана в політичних силових іграх, в яких одна політична сила буде намагатися підсилити свої позиції, підготувавши для себе відповідний рівень "громадської підтримки", для чого була потрібна преса".
Уже у 1996 році відбувся певний поділ груп видань залежно не від їхніх фахових інтересів, а від інтересів їхніх "господарів". Заангажованість преси стала виразно помітною не лише з матеріалів, надрукованих на газетних шпальтах, але про це почали говорити відкрито.
Поведінку ЗМІ у наступні роки визначав "фінансовий зашморг", накинутий на медіа. Доволі відкрито ЗМІ почали пропагувати позицію своїх власників ще під час парламентських виборів 1998 року. Вдосконалювалася пропагандистська функція медіа і під час проведення референдуму, і під час президентських виборів 1999 року. У 1999 році основна частина ЗМІ контролювалася передвиборними штабами президента Кучми, інші – окремим кандидатами.
Президентські вибори також показали, що порушення були не лише з боку держави, а й з боку самих ЗМІ. ЗМІ не гребували порушувати принципу забезпечення рівних умов для всіх учасників виборчого процесу, та доступу виборців до інформації про всіх кандидатів та їхні програми.
