Мистецтво, 8 клас
Урок 13
Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях», Л.да Вінчі «Джоконда», С. Рафаель «Сикстинська мадонна», Л.да Вінчі «Тайна вечеря», Мазаччо «Чудо з динарієм», Джотто «Оплакування Христа», Б. Мікеланджело «Страшний суд», П.Перуджино «Христос передає ключі від раю апостолу Петру».
Мета: Ознайомити учнів з характерними рисами живопису Ренесансу; розглянути особливості фрескового та станкового живопису, надати знання про станковий живопис Леонардо да Вінчі; ознайомити із поняттям «техніка сфумато».
Розвивати вміння учнів порівнювати живописні образи, аналізувати твори, досліджувати характерні риси фрескового живопису доби Ренесансу, узагальнювати основні риси живопису Ренесансу.
Виховувати інтерес до творчості живописців епохи Ренесансу та шедеврів живописного мистецтва.
Тип уроку: комбінований, інтегрований, урок поглиблення в тему.
Обладнання: проектор, мультимедійна дошка.
Хід уроку:
Організаційний момент. Мотивація до навчання.
Актуалізація опорних знань. Фронтальне опитування.
- Що ви знаєте про особливості мистецтва Ренесансу?
- Які виділяють етапи розвитку мистецтва цієї доби?
- Які види мистецтва отримали найбільшого розвитку цієї доби?
- Розкажіть про характерні риси архітектури та скульптури цієї епохи.
Новий матеріал для засвоєння. Розповідь про живопис епохи Ренесансу.
Живопис Ренесансу як один із видів мистецтва цієї доби має свої характерні риси. Він відходить від статичних, застиглих схем у бік динаміки, з’являється нове розуміння простору і часу, в картинах присутні правдивість, достовірність і своєрідна чуттєвість, драматизм подій. Художники цього стилю зберігають традиції Візантії, але доповнюють їх психологізмом і емпіричними пошуками перспективи.
/перегляд ілюстрації Р. Санті. «Арістотель і Платон»./
«станца» - кімната в перекладі з італійської. Станци Рафаеля – це кімнати в Ватікані, розписані Рафаелем і учнями: Станца дель Інчендіо ді Борго (фреска «Пожар в Борго»), Станца делла Сеньятура, Станца д’Еліодоро (Кімната Еліодоро). Кожну стіну цих кімнам займає фрескова композиція, тобто, в кожній кімнаті – по 4 фрескові композиції.
Спочатку була розписана середня із трьох станц – «Станца делла Сеньятура» (Кімната підписів), названа так, тому, що тут засідав Церковний Трибунал, зберігалась папська печатка і підписувались укази. Папа Юлій вирішив відвести цю кімнату під свій особистий кабінет і бібліотеку, що і визначило сюжет розпису стін – чотири сфери духовної діяльності людини: Теологія,
Філософія, Юриспруденція та Поезія. На кожній стіні кімнати розміщується завершена фрескова картина. Ці 4 фрескові картини названі: перша – «Диспут» (вона відтворює спір про святе причастя), друга «Афінська школа», третя – складається із кілької менших композицій, четверта «Парнас». Над кожною фрескою розміщена алегорична фігура – символ кожного із цих видів діяльності, а по кутах невеликі фрескові картини, пов’язані із сюжетом даної фрески.
На сьогоднішньому уроці ми зупинимось на фресці «Афінська школа» та її фрагментах «Платон і Арістотель», «Піфагор», «Евклід з учнями».
кращою фрескою станц визнана «Афінська школа» Рафаеля. Використовуючи всі засоби живопису свого часу, Рафаель подолав трудності колориту і накладення фрескових фарб, завдяки чому досяг найбільш повної взаємодії на глядача. На фресці – обширний рортик в стилі ренесанс. В «Афінській школі», як і в інших фресках станц, Рафаель створив композицію, яка вибудовується не вздовж переднього краю, а в виді півкруку, на якому розвертаються події. Художник в цій фресці об’єднав велику кількість фігур в гармонічну композицію, тому «Афінська школа» до цих пір вважається високим зразком героїчного жанру.
Фреска прославляє Істину і символізує раціональні пошуки істини філософією та наукою. На ній зображені античні філософи, ідей та роботи яких формували духовний світ Ренесансу. Це мудрі, впевнені в собі люди сильної волі та високого достоїнства. Багато із них наділені рисами великих філософів, художників та знаменитих сучасників автора. По задуму Рафаеля, згідно ідей неоплатонізму, ці подібності повинні були символізувати рідність 
античної філософії та нової теології.
Не всі фігури на фресці можна ідентифікувати зі 100% впевненістю, але великих грецьких філософів Платона та його учня Арістотеля легко впізнати за назвами книг в їх руках. Платон (в червоному плащі і з рисами обличчя Леонардо да Вінчі) вказує рукою на небо, а рука Арістотеля (в синьому плащі) звернена розкритою долонею до Землі. В цих жестах сконцентровані і філософські ідеї – абстрактні у Платона (його світ ідей крутиться в небесах) і більш практичні і обґрунтовані у Арістотеля (його світ ідей пов’язаний з земним досвідом). Фігури Платона та Арістотеля помітно крупніші та вищі від рядом стоячих фігур. Але це не порушення логіки перспективної побудови, це прийом виділення центральниї героїв, коли рядом з фігурами високого росту (Платон та Арістотель) зображаються низькі фігури.
З усіх сторін фігури Платона та Арістотеля окружені групами філософів та вчених різних шкіл та їх учнями. Зверху зліва від Платона – Сократ. На пальцях перераховує він переконливі доводи свого вчення, визиваючи захоплення учнів та народу. Найбільш уважний із слухачів – молодий воїн Алківіад в шльомі і повному обмундируванні. нижче – Епікур в вінку, який радить діставати задоволення від життя, та Зенон – філософ протилежних поглядів, а рядом – фігура Піфагора.
В своїх роботах Піфагор намагався пов’язати математику і музику. На табличці в його руках намальовані математичні формули, за допомогою яких він намагався описати музичну гармонію, що повинно було стати ключем до гармонії світу. Платон використав ці формули для розрахунку гармонійних пропорцій душі. Ця ідея докладно викладена Платоном в трактаті «Тіней», з яким він зображений на фресці.
Живопису епохи Ренесансу характерно:
- Реальне бачення світу
- Написання картин з натури
- Поступова відмова від середньовічних канонів.
Напр., умовність і площинність середньовічного живопису змінюється на пряму перспективу (відчуття простору, глибини в картині) та об’ємність зображень завдяки техніці світлотіні. Зображення людини відповідає правильним анатомічним пропорціям, відроджується інтерес до краси людського тіла.
На етапі раннього Відродження надзвичайно популярним був фресковий живопис. Більшість італійських художників – саме фрескісти (Мазаччо, Джотто, Боттічеллі та інші). Фресками прикрашали як церкви, так і палаци, церковні та домашні каплиці, суспільно значущі споруди. Значного поширення також набув станковий живопис.
Живопис Ренесансу характеризується різноманітністю індивідуальних манер художників, формуванням місцевих шкіл. Велику роль у становленні та розвитку малярства відіграли творчість Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаеля Санті, Тіціана, Паоло Веронезе, Донателло, Мазаччо, Альбрехта Дюрера та ін.
У ренесансну добу в мистецтві з’являються нові терміни та поняття. Одним із них є техніка сфумамо, введена в ужиток Леонардо да Вінчі.
У мистецтві Ренесансу особливе місце зайняв жанр портрету, відбулося становлення пейзажу як окремого жанру. Серед тем картин переважали світські та релігійні сюжети, образи реального світу, передача цілої гами почуттів та емоцій людини.
Станковий живопис.
Леона́рдо да Ві́нчі (італ. Leonardo da Vinci, 15 квітня 1452 в Анкіано, коло Вінчі — 2 травня 1519 в замку Кло-Люсе, Амбуаз) — видатний італійський вчений, дослідник, винахідник і художник, архітектор, анатоміст і інженер, одна з найвизначніших постатей італійського Відродження.
Леонардо да Вінчі народився 15 квітня 1452 року в селищі Анкіано поблизу Вінчі, укріпленої фортеці за 30 км відФлоренції, о «третій годині ночі», тобто о дев'ятій вечора за сучасним відліком часу. В щоденнику діда Леонардо зазначено (дослівний переклад): «В суботу, о третій годині ночі 15 квітня народився мій онук, син мого сина П'єро. Хлопчика назвали Леонардо. Його хрестив отець П'єро ді Бартоломео». Його батьками були 25-річний нотаріус П'єро і його кохана, селянка Катерина. Перші роки життя Леонардо провів разом з матір'ю. Його батько незабаром одружився з багатою і знатною дівчиною, але цей шлюб виявився бездітним, і П'єро забрав свого трирічного сина на виховання. Розлучений з матір'ю Леонардо все життя намагався відтворити її образ у своїх шедеврах.
В Італії того часу до позашлюбних дітей ставилися майже як до законних спадкоємців. Багато впливових людей міста Вінчі сприяли подальшій долі Леонардо. Коли Леонардо було 13 років, його мачуха померла при пологах. Батько одружувався вдруге і незабаром залишився вдівцем. Він прожив 67 років, був чотири рази одружений і мав 12 дітей. Батько намагався залучити Леонардо до сімейної професії, але безуспішно: син не цікавився законами суспільства.
Леонардо не мав прізвища в сучасному розумінні; «да Вінчі» означає просто «(родом) з містечка Вінчі». Повне його ім'я — Леонардо, син пана П'єро з Вінчі (італ. Leonardo di ser Piero da Vinci).
Першим вчителем Леонардо (коли йому було приблизно 15 років) вважають Андреа Вероккіо (італ. Andrea del Verrocchio), італійського скульптора та художника епохи Відродження. В майстерні Верроккіо, що містилася в інтелектуальному центрі тодішньої Італії — місті Флоренції, Леонардо вивчав також гуманітарні науки, тут він набув деяких технічних знань. У 1473 році, у віці 20 років, Леонардо да Вінчі отримав кваліфікацію майстра вГільдії Святого Луки.
У віці 24 років Леонардо і ще троє молодиків були притягнені до судового розгляду за анонімним звинуваченням в содомії, але їх виправдали. Про його життя після цієї події відомо дуже мало, але ймовірно, у нього була власна майстерня у Флоренції в 1476—1481 роках. Леонардо довгі роки мандрував Італією, займався математикою, інженерними справами.
Л. да Вінчі. Мадонна в скелях
Цю вівтарну картину Леонардо замовило одне релігійне братство, проте через розходження в ціні художник вирішив її залишити в себе. Закінчував він її десь між 1490 і 1494 роками. Деякі дослідники вважають, що картина не завершена.
Версія, що зберігається в Луврі, була написана між 1483–1486 роками, або навіть раніше. Вона на 3,5 см вища і на 2 см ширша лондонської версії. Перша згадка про цю картину відноситься до 1625 року, тоді вона знаходилася у французькій королівській колекції[1]. Картини, практично, ідентичні, але перша лондонська картина написана пізніше, до 1508 року. Вважається, що над деякими її частинами працювали брати де Преді́ (de Predis). Вона писалася для капели церкви Сан-Франческо Гранде в Мілані. Церква продала її найімовірніше в 1781 році (за іншими версіями до 1785) художнику Гевіну Гамільтону, який і привіз картину до Англії. Після перебування в декількох колекціях «Мадонна в скелях» була куплена Національною галереєю в 1880 році[1]. У червні 2005 року за допомогою інфрачервоного дослідження була виявлена картина, поверх якої написана «Мадонна в скелях». Імовірно там була зображена жінка, що вклоняється, тримаючи в одній руці дитину і простянувши другу руку. Рентгенівське іінфрачервоне дослідження виявили також багато інших авторських поправок до картини.
На картині зображена Діва Марія на колінах, що кладе руку на голову Івана Хрестителя. Праворуч ангел притримує немовля Ісуса, який підняв руку в жесті благословення. В луврській копії янгол показує рукою на маленького Івана Хрестителя, а в лондонській - ні. Також картини декілька відрізняються за кольором. Вся сцена сповнена ніжності і спокою, що дуже контрастує з пейзажним тлом, яке складається з стрімких скель. Цей фон і дав назву всій картині «Мадонна в скелях». Композиція твору побудована у вигляді піраміди. Леонардо передає глибину простору не тільки з допомогою геометрії, але і за допомогою розробленого ним прийому сфумато, коли обриси предметів пом'якшуються для акцентування і їх ніби огортає легка димка.
Л.да Вінчі. Джоконда
«Мо́на Ліза (Джоконда)» — написана італійським художником Леонардо да Вінчі близько 1503 року. Картина є одним з найвідоміших творів живопису у світі. Належить до епохи Відродження. Виставлена вЛуврі (Париж, Франція).
В жодній іншій картині Леонардо глибина та імла атмосфери («сфумато») не передані з такою досконалістю, як у «Мона Лізі». Це повітряна перспектива, ймовірно, найкраща за виконанням."Мона Ліза" отримала всесвітню славу не тільки завдяки якості роботи Леонардо, яка вражає і художніх шанувальників, і професіоналів. Картина вивчалася істориками і копіювалась живописцями, але вона б не довго залишалася відомою лише для знавців мистецтва, якби не її виняткова історія. В 1911 році «Мона Ліза» була викрадена і лише три роки опісля, завдяки випадковим обставинам, повернена музею. Протягом цього часу «Мона Ліза» не сходила з обкладинок газет і журналів всього світу. Тому не дивно, що «Мону Лізу» копіювали частіше за всі інші картини. Картина стала об'єктом поклоніння як шедевр світової класики.
Особистість, яку зображено на портреті, складно ідентифікувати. З цього приводу було висловлено багато спірних і, часом, абсурдних думок:
· Дружина флорентійського торговця дель Джокондо
· Мати Леонардо (1427 - 1495)
· Катерина Сфорца
· Ізабелла д'Есте
· Просто ідеальна жінка
· Молодий юнак у жіночому одязі
· Автопортрет Андре
Загадка навколо незнайомки притягує до Лувру щорічно мільйони відвідувачів.
У 1517 році кардинал Луї Арагонський відвідав Леонардо в його ательє у Франції. Опис цього візиту було зроблено секретарем кардинала Антоніо де Беатісом: «10 жовтня 1517 року монсіньор та іже з ним відвідали в одній з віддалених частин Амбуаза мессіра Леонардо да Вінчі, флорентійця, сивобородого старця, якому понад сімдесят років, — найчудовішого художника нашого часу. Він показав його височності три картини: одну із зображенням флорентійської пані, писав з натури на прохання брата Лоренцо Пишного Джуліано Медічі, іншу — святий Іван Хреститель в молодості і третю — Свята Анна з Марією і немовлям Христом; усі в найвищому ступені прекрасні. Від самого майстра, у зв'язку з тим, що у нього в той час була паралізована права рука, вже не можна було очікувати нових гарних робіт".
На думку частини дослідників, під «флорентійською дамою» мається на увазі «Мона Ліза». Можливо, однак, що це був інший портрет, від якого не збереглося ні свідчень, ні копій, внаслідок чого Джуліано Медічі не міг мати жодного відношення до «Мона Лізи».
Згідно з Джорджо Вазарі (1511–1574) автором біографій італійських художників, Мона Ліза (скор. від мадонна Ліза) була дружиною флорентійця на ймення Франческо дель Джокондо (італ. Francesco del Giocondo), на чий портрет Леонардо витратив 22 роки, все ж таки залишивши його незавершеним.
Вазарі висловлює дуже схвальну думку про якість цієї картини: «Будь-яка людина, що бажає побачити, як добре мистецтво може імітувати природу, може з легкістю в цьому переконатися на прикладі голови, так як тут Леонардо відтворив всі деталі … Очі наповнені блиском і вологою, як у живих людей … Ніжний рожевий ніс здається справжнім. Червона барва рота гармонійно збігається з кольорами обличчя… Хто б не дивився уважно на її шию, всім здавалося, що у неї б'ється пульс …» Він також пояснює легку посмішку на її обличчі: «Леонардо нібито запросив музикантів і клоунів, щоб розважити смутну від довгого позування даму». Опис Вазарі також містить точний опис брів, яких зараз не видно на картині. Ця розбіжність в деталях та кольорах, за думкою дослідників Паскаля Котте та Дженнесс Кортез, зумовлена змінами картини з часом[1][2].
Картина була добре відома серед любителів мистецтва, хоча Леонардо виїхав з Італії до Франції в 1516 році, взявши картину із собою. Згідно з італійськими джерелами вона з тих пір перебувала в колекції французького короля Франциска I, однак залишається неясним, коли і як вона була ним придбана і чому Леонардо не повернув її замовнику.
Щодо історії створення картини Вазарі, що народився в 1511 році, був змушений послатися на інформацію, дану анонімним автором першої біографії Леонардо. Саме він і пише про маловпливового торговця шовком Франческо Джокондо, який замовив у художника портрет своєї третьої дружини Лізи. Незважаючи на слова цього анонімного сучасника, багато хто з дослідників все-таки сумніваються в можливості того, що «Мона Ліза» була написана у Флоренції (1500–1505). Витончена техніка вказує на більш пізне створення картини. Крім того, в цей час Леонардо був настільки зайнятий роботою над «Битвою Ангіарі», що навіть відмовив княгині Ізабеллі д'Есте прийняти її замовлення. Чи міг тоді простий торговець умовити відомого майстра написати портрет своєї дружини?
Уважний аналіз композиції приводить до висновку, що Леонардо не прагнув створити індивідуальний портрет. «Мона Ліза» стала здійсненням ідей художника, висловлених ним у своєму трактаті з живопису. Підхід Леонардо до своїх робіт завжди мав науковий характер. Тому «Мона Ліза», на створення якої він витратив багато років, стала гарним, але в той же час недосяжним і безчуттєвим образом. Вона одночасно здається жаданою та холодною. Попри те, що погляд Джоконди спрямований на нас, між нами і нею створений візуальний бар'єр — ручка стільця, що діє як перегородка. Подібна концепція виключає можливість інтимного діалогу, як, приміром, у портреті Балтазара Кастільоне (виставлено в Луврі, Париж), написаному Рафаелем близько десяти років потому. Тим не менш, наш погляд постійно повертається до її освітленого обличчя, оточеного, як рамкою, темним, прихованим під прозорою фатою волоссям, тінями на шиї і темним димчастим пейзажем заднього плану. На тлі віддалених гір фігура справляє враження монументального, хоча формат картини невеликий (77х53 см). Ця монументальність, властива возвишеним, божественним істотам, тримає нас, простих смертних, на відстані і одночасно змушує нас безуспішно прагнути до недосяжного. Недаремно Леонардо вибрав позицію моделі, дуже схожу з позиціями богоматері в італійських картинах XV століття. Додаткову дистанцію створює штучність, яка виникає з-за бездоганного сфумато-ефекту (відмови від чітких обрисів на користь створення «повітряного» враження). Треба вважати, Леонардо фактично повністю звільнився від портретної подібності на користь створення ілюзії атмосфери та живого дихаючого тіла за допомогою площини, фарб і пензля. Для нас Джоконда назавжди залишиться шедевром Леонардо.
Секрет виразності особи Джоконди в техніці багатошарового живопису «лессіровками»-тонкими шарами фарби поверх вже висохлих шарів. Що це дає? При проходженні світла через прозорі шари фарби до полотна воно відбивається і розсіюється зовсім по різному в залежності від кута зору на полотно або від кута падіння світла при русі Сонця. Тому вираз її обличчя постійно невловимо змінюється, воно дійсно як живе. Але це-лише початок ефекту, при деякій зміні точки бачення, навіть зовсім незначно, обличчя набуває раптом зовсім виразно обриси черепа, її скроньові западини поглиблюються, очі починають провалюватися… Перед нами вже не усміхнена жінка, а якійсь знущальний оскал самої смерті, це дуже добре видно при перегляді оригіналу, але зовсім не передається в репродукціях. Виникає дуже сильний психологічний ефект, ефект контрасту, коли в одному образі сплавлені два абсолютно протилежних початки. І чим сильніший контраст, тим сильніший вплив, але сильнішого контрасту, ніж життя і смерть придумати неможливо… Тут вся неосяжність людського існування відлиті в одному образі, в цьому геніальність Леонардо. Загадка в тому, як йому вдалося досягти саме зображення черепа, смерті, що мерехтить крізь гарне жіноче обличчя, адже це майже неможливе завдання, але це — рівень думки і духу великого художника і філософа…
