Дітьми, позбавленими батьківського піклування

1.1. Загальна характеристика поняття «діти, позбавлені батьківського піклування»

У довідникових та аналітичних матеріалах для соціальних педагогів та соціальних працівників за редакцією А.Капської, С.Толстоухової, І.Козубовської, І.Миговича, Л.Волинець, В.Андрущенка, М.Лукашевича, М.Михальченка сирітство визначене як «соціальне явище, поява якого зумовлена наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишилися без піклування батьків унаслідок позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісти зниклими та ін.» [9; 5; 12; 18].

До числа дітей, позбавлених батьківського піклування, належать ті, що залишилися без піклування батьків:

– у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав,

– відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав,

– визнанням батьків безвісно відсутніми, обмежено або недієздатними,

– оголошенням їх померлими,

– відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства,

– розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження,

– тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки,

– а також підкинуті діти,

– діти, батьки яких невідомі,

– діти, від яких відмовились батьки,

– безпритульні – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання [7].

Треба зазначити, що сирітство як соціально-психологічне явище існує стільки ж, скільки людське суспільство, і є невід'ємним елементом цивілізації. Ідеї правового захисту дітей, які залишилися без батьків або одного з них, сягають часів Київської Русі. З літописних матеріалів відомо, що система суспільного опікунства була головною прерогативою київських князів [9, с. 5].

На початку ХХ ст. соціальне сирітство стало набирати загрожуючих масштабів. Одним із важливих напрямів діяльності державних органів соціального забезпечення у 20–30-ті рр. стала боротьба з дитячою безпритульністю. З метою вирішення цієї проблеми були відкриті дитячі будинки, колонії, школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей одиноких матерів, інвалідів війни і праці, пенсіонерів, а також дітей, батьки яких через різні причини (погані умови життя, зайнятість на виробництві) потребували допомоги держави.

Із виникненням класового суспільства з'являється й так зване соціальне сирітство, коли діти залишаються без опіки батьків унаслідок небажання або неможливості останніх виконувати свої батьківські обов'язки [9, с. 7].

Криза сучасної сім'ї, на погляд деяких учених, теж негативно відбилася на стані дитинства в Україні, призвівши до зростання соціального сирітства і збільшення числа таких специфічних установ як дитячі будинки і школи-інтернати. Зростаючі масштаби асоціальної поведінки серед дорослих стимулюють розвиток аналогічних процесів і в дитячому середовищі. Науковці наразі виділяють якісно нове явище – так зване «приховане» соціальне сирітство, яке розповсюджується під впливом погіршення умов життя значної частини сімей, падіння етичних устоїв сім'ї, наслідком чого стає зміна відношення до дітей.

Зростання числа розлучень є одним із чинників, що теж несприятливо впливають на долю дітей. Усе більше стає сімей, де дітей виховує один батьків. Збільшується кількість дітей, народжених поза шлюбом. Додатковим чинником ризику для розвитку дитини стає безробіття батьків. Продовжує збільшуватися чисельність дітей, що осиротіли в ранньому віці. Також росте число виявлених дітей, що залишилися батьківського піклування. Більшість із них передаються під опіку (опікунство) і на усиновлення, близько 30% від їх числа влаштовуються в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати та інші навчально-виховні установи [5, с. 28]. Враховуючи, що державні форми опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, мають значні недоліки і потребують перегляду, усиновлення є найкращою, і досі єдиною, формою влаштування долі дитини-сироти, у результаті якої дитина вибуває із системи державної опіки та піклування, позбуваючись статусу дитини-сироти чи такої, яка залишилася без піклування батьків.

Але, незважаючи на збільшення кількості дітей, переданих у сім'ю, чисельність дітей, поміщених в інтернатні установи, не знижується [там само].

На сьогоднішній день в Україні не існує усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. У пресі, періодичних виданнях, психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни: діти-сироти, бездоглядні, бездомні, безпритульні, діти вулиці, діти, позбавлені батьківського піклування, соціальні сироти, неповнолітні групи ризику, діти, чиї батьки виїхали на заробітки за кордон [9, с. 18-24].

Згідно з Конституцією України «утримання і виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу» (стаття 52) [10, с. 13]. Загалом соціальні, економічні, правові та конституційні гарантії у сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування, регулюються близько 15-ма нормативно-правовими актами [8].

Однак слід зауважити, що суперечності, які існують у різних законах та підзаконних актах, що регулюють роботу з дітьми-сиротами, спричиняють появу великої кількості дітей, статус яких невизначений. Державна опіка над дитиною-сиротою або дитиною, яка позбавлена батьківського піклування, передбачає розміщення в державному стаціонарному закладі, а саме будинку дитини (від народження до 3-х років); дошкільному дитячому будинку (від 3-х до 7-ми років); школі-інтернаті (від 7-ми до 17-ти років); інтернатному закладі змішаного типу (від 3-х до 17-ми років); спеціальній школі-інтернаті з вадами розвитку (від 7-ми до 17-ми років); притулку (від 3-х до 17-ти років) [12, с. 298-302].

Більшість дослідників вважають, що для неповнолітніх дітей особливо важливу роль відіграє референтна група, тобто їхнє найближче оточення. У більшості випадків – це сім’я. Поширеними є випадки, коли діти залишають родину через фізичне, психічне, сексуальне насильство, через злидні та незабезпеченість сім’ї. Такі діти стають безпритульними, ночують у підвалах, незаселених будинках, на вокзалах. Засоби для життя здобувають жебракуванням, проституцією, дрібними крадіжками і участю у злочинній діяльності дорослих.

Робота з такою категорією дітей полягає в доставці у притулки і центри для реабілітації неповнолітніх, у лікуванні й оздоровленні, у соціально-психологічній реабілітації, у педагогічній корекції, відновленні (якщо це доцільно і відповідає інтересам дитини) сімейних зв’язків. Та в більшості випадків батьків позбавляють опіки над дитиною. У цьому випадку, таку дитину передають в опікунську сім’ю або у дитячий будинок.

На думку вчених, соціально-педагогічна робота з неповнолітніми носить специфічний характер, що проявляється у процесі перших контактів соціального педагога з новоприбулими у притулок дітьми [18, с. 37-39]. Діти перебувають у пригніченому стані, зумовленому різкою зміною звичного способу життя, переживаннями, пов’язаними з вирішенням їхньої долі у різних інстанціях, розривом колишніх міжособистісних зв’язків.

Психотравмуюче значення має невизначеність становища, побоювання, тривога щодо умов перебування в новій установі. Значна частина дітей, які потрапляють до притулку, мають відхилення у розвитку особистості, стані здоров’я, зриви у поведінці.

Аналізуючи поведінку та вчинки дитини, її взаємини з навколишнім світом, особливу увагу соціальному педагогу варто звернути на мотиви поведінки дитини, зовнішні обставини її життя та психічний стан. Це дозволить встановити, що замкнутість, пасивність, байдужість дитини можуть бути наслідком пригнічення особистості. Злісні порушення дисципліни, а часом просто хуліганські вчинки можуть свідчити про психологічну травму, про зовнішню жорстокість дитини. Аналіз багатьох учинків виявляє егоїзм, нездатність співчувати, індивідуалізм.

Діти, чиїх батьків з різних причин позбавили батьківських прав, зазвичай, мають проблеми з психікою та здоров’ям; це діти, які не отримали материнської любові і не відчули душевного тепла, їм довелося зазнати багато горя і несправедливості у своєму житті, а іноді вони вже зневірилися і втратили будь-яку надію. Соціальний педагог повинен навчити цих дітей позитивно сприймати життя, вірити в добро, любов, власні сили, допомогти їм знайти своє місце у цьому складному світі і реалізувати свої можливості.