Q - реальні доходи, або товарне забезпечення грошей.

Спочатку нагадаємо значення окремих економічних показ­ників. Номінальний дохід РQ — номінальна сума отриманої зарплати, виплати процентів на заощадження, виплати прибутку, дивідендів, рентних платежів тощо. Реальний дохід Q — кіль­кість товарів і послуг, що їх можна придбати на суму номіналь­ного доходу. Динаміка реального доходу визначається як різниця між номінальним доходом та рівнем цін (інфляцією). Якщо за рік середній показник номінального доходу зріс на 15%, а ціни за той самий час — на 10%, то можна вважати, що реальні доходи населення збільшилися на 5%.

Із формули (1) випливає, що збалансованість між грошовою масою та її товарним забезпеченням досягається зміною рівня цін. Рівень цін можна визначити, перетворюючи рівняння (1) за формулою:

P = MV, (2)

Q

Із формули випливає, що рівень цін (норма інфляції) постійно зростає, коли номінальна грошова маса збільшується відносно попиту на реальні залишки. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей та менша пропозиція товарів і послуг. Кількісна теорія грошей стверджує, що коли V і Q величини постійні (сопзї.), або змінюються незначно, тоді з рівняння (2) випливає пряма залеж­ність між показниками М і Р: якщо грошова маса М подвоюється, те саме відбувається з цінами Р.

Розглянемо механізм дії інфляції на конкретному прикладі. Припустімо, в обігу знаходиться грошова маса в сумі 500 млн. дол., яка має відповідне товарне забезпечення. Держава випускає в обіг іще 250 млн. дол., наприклад, для покриття бюджетного дефіциту. При цьому номінальний обсяг виробництва товарів не змінився. Тоді номінальний попит перевищуватиме пропозицію в базових цінах на 250 млн. дол., або в 1,5 рази. Це явище в економічній теорії має назву "інфляційного розриву". Його ліквідовують змі­ною рівня цін. Якщо ціни підвищити в 1,5 рази, то пропозиція товарів знову відповідатиме платоспроможному попиту.

Отже, підвищення попиту за обмеженої пропозиції призво­дить до підвищення цін. Пояснюється це гим, що еластичність пропозиції стосовно ціни залишається низькою. Це зумовлює дальше зростання "інфляційного розриву" між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін, грошей, випуску продукції (ВВГ1) і швидкості обігу грошей, то рівняння (2) можна переписати в термінах темнів приросту:

Р = М – Q – V, (3)

Або

M_ = Q-V, (4)

P

Отже, норма інфляції (Р) дорівнює різниці між темпами при­росту номінальної грошової маси та реального попиту на гроші (3). Із рівняння (4) випливає, що теми приросту7 реального попиту (М/Р) на гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Q) за мінусом приросту швидкості обігу грошей (V).

Розглядаючи рівняння (3) і (4), ми можемо дійти висновку, що номінальна грошова маса й реальні доходи впливають на рівень цін у протилежних напрямках: зростання номінальної гро­шової маси сприяє інфляції, тобто зростанню цін, тоді як збіль­шення реальних доходів, а значить, збільшення реального попиту на гроші в принципі сприяє зниженню рівня цін. Чистий ефект залежить від співвідношення цих двох показників. Інтенсивне зростання номінальної грошової маси, яке не супроводжується збільшенням попиту на реальні залишки, призводить до виникнен­ня різних різновидів уже відомих нам "гарячих грошей", тобто до збільшення інфляції. Навпаки, якщо інтенсивно зростає реаль­ний попит на гроші (реальні доходи), то за будь-якого рівня зрос­тання грошової маси відбувається певне стримування інфляції. Наприклад, якщо швидкість обігу грошей є величиною постій­ною, а реальні доходи зростають, скажімо, на 3% за рік, то в цьому разі реальний попит на гроші зросте теж на 3%.

Якщо номінальна грошова маса зросте на 10% за рік, то норма інфляції становитиме 7% (10% — 3%). За зростання грошової маси на 15% норма інфляції становитиме 12% (15% — 3%); відтак підвищення темпів приросту реальних доходів (скажімо, до 5% замість 3%) означатиме зниження інфляції (15% — 5% = 10%).

Прискорення швидкості обігу грошей є додатковим стимуля­тором інфляційного процесу. Цей показник визначається як від­ношення номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси:

V = P x Q (5)

M

звідси — V = __ Q___. (6)

(M/P)

Це означає, що швидкість обігу грошей дорівнює відношенню реальних доходів до реальних касових залишків. За зростання доходів швидкість обігу грошей теж зростає, а попит на реальні залишки спадає. Цей показник високий на стадії галопуючої, а особливо гіперінфляції, і низький на стадії повзучої інфляції.

Таким чином, на темпи інфляції виливають три агреговані складники: темпи приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обігу грошової маси і гемпи зміни обсягів виробництва (ВІЗИ). Залежно від конкретної економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес неоднаковий. Так, в Україні середньо­місячна інфляція 1993 р. становила 47% (35,7% — через зростан­ня грошової маси, 8,5% — через зміну швидкості обігу грошей, 2,8% — через спад виробництва).

Фіскальна інфляція. Ланкою, яка з'єднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з іншого — зростання рівня цін, стає, як правило, хронічний та надто великий за розміром дефіцит державного бюджету, котрий покривається переважно за рахунок кредитної емісії. Жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться оголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що є в його розпорядженні. Будь-яка дер­жава вдається до емісії грошей у тому разі, коли вона не може розв'язати проблему бюджетного дефіциту відповідною подат­ковою політикою або випуском цінних паперів.

Кредитна емісія означає, що центральний банк як агент уряду покриває державний борг чи фінансує державну програму видат­ків емісійними кредитами, які не мають реального забезпечення. Пряме кредитування уряду практично виглядає як зростання чистих активів, джерела яких знаходяться у пасиві балансу цент­рального банку, внаслідок чого збільшується грошова база та сукупний попит. А це може спричинити надмірне зростання гро­шового попиту порівняно з реальною пропозицією товарів і як наслідок — черговий виток інфляції. Отже, чим більший дефіцит бюджету, тим більший рівень інфляції. До того ж це явище є нелінійним і динаміка його має тенденцію до прискорення.

Крім того, фінансування бюджетного дефіциту з допомогою грошової емісії є своєрідною формою оподаткування — " інфля­ційним податкомРозмір вигоди, яку отримує держава, можна визначити як добуток рівня інфляції і реальних грошових залиш­ків, що втрачають свою вартість. Припустімо, ви маєте на руках 200 доларів за річної норми інфляції 50%. За рік інфляція змен­шить вартість ваших реальних грошових залишків на 100 доларів, котрі стають "інфляційним податком". Саме він поглинає за­ощадження населення, знецінює пенсії, заробітну плату, стає причиною несправедливого перерозподілу багатства. На думку Дж. Кейнса, уникнути цього податку майже неможливо, бо навіть найслабкіший уряд може запровадити його, не будучи здатним ні на що інше.

Отже, основна причина фіскальної інфляції — дефіцит бюд­жету та його покриття за рахунок емісійних кредитів централь­ного банку. Адже вони — основний каталізатор інфляції. Досвід багатьох країн показує, що лише ті країни, які створили інститу- ційні та економічні умови для відмови від фінансування держав­ного бюджету за рахунок кредитів центрального банку, спромог­лися приборкати інфляцію.

Проте повністю позбутися інфляції лише методами обмеження попиту, тобто суто монетарними методами, неможливо. Обмежен­ня грошової маси хоч і гальмує зростання цін, але водночас пригнічує виробництво, не дає змоги розірвати ланцюг боргових зобов'язань.

Інфляція витрат. Інфляційний процес може відбуватись і під впливом цілої низки немонетарних чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів виробництва і збільшення собівартості продукції. Йдеться про інфляцію витрат, що формується на принципово іншій основі, ніж інфляція попиту.

Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну MV = PQ, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва, а відтак (через підвищення цін на товари) і збільшення грошової маси. Масштаби "накручування" цін залежать від грошового по­криття, яке визначає межі того середовища, у рамках якого еко­номічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається завищення попиту на гроші через завищення витрат виробництва.

У даному разі збільшення грошової маси є не причиною зростання цін, а похідною від них.

В основі інфляції витрат лежить взаємозв'язок витрат і цін, рівень яких підвищується під впливом зростання витрат або надприбутків. Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є спіраль "зарплата — ціни". Наприклад, якщо в економічному середовищі відбувається загальне підвищен­ня цін, стає неминучим зниження реальних доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат вироб­ництва або бюджетних видатків. Як наслідок зростає собівартість продукції фірм, що призводить до підвищення цін на товари. По­дорожчання товарів та послуг знову робить необхідним підвищен­ня заробітної плати: розкручується інфляційна спіраль "зарплата ціни". Графічно цей процес відображає відома в економічній теорії "крива Філіпса".

Наведений приклад інфляційної спіралі "зарплата — ціни" демонструє взаємозв'язок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є чинником збільшення платоспромож­ного попиту, з іншого — підвищення заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки юна є статтею собівартості продук­ції. А підвищення собівартості продукції, у свою чергу, сприяє зростанню товарних цін.

Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне по­дорожчання матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випус­кає певний товар і діє за ринкових умов (вільного ціноутворення), під час зростання ринкових цін на матеріальні компоненти вироб­ництва (сировину, проміжні продукти, енергоносії) буде прагнути утриматися "на плаву", а тому в ціну свого продукту включатиме як реальні витрати на виробництво, так і ті, що визначатимуться інфляційними очікуваннями, щоб забезпечити собі майбутній при­буток та зарплату своїм працівникам.

Через взаємопов'язаність виробничих процесів в економічному середовищі зростання ціни на сировину спричинятиме зростання цін на всі інші товари.

Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продук­цію економічних агентів у відповідь на збільшення ставок податків чи плати за кредит, що рівнозначне збільшенню витрат вироб­ництва. За високих ставок податків включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В економічних суб'єктів з'яв­ляються все більші проблеми з фінансуванням інвестицій та пога­шенням боргових зобов'язань. Більше того, послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво продукції стає економічно невигідним.

 

 

В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками оподаткування та величиною надходжень податків у бюджет — крива Лаффера (рис. 6.2).

Рис. 6.2

 

 

1 2

 

		Податки

 

За підвищення ставок оподаткування сума податкових над­ходжень у бюджет зростає тільки до певної величини, а потім знижується за рахунок спаду виробництва й ухиляння від сплати податків. Значний рівень спаду виробництва відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження ставок оподаткування збільшить не тільки ділову активність, а й суму податкових надходжень у бюджет.

Отже, основне завдання податкової політики полягає в тому, щоб оживити економіку й виробництво, адже збиткове виробницт­во бюджет не поповнить, не дасть товарного забезпечення грошам.

Зростання цін може відбуватись також через очікування суб'єк­тами господарської діяльності чергового погіршення економічної ситуації: труднощів із поставками сировини, подорожчання бан­ківського кредиту, платіжної кризи тощо. Наслідком такого очіку­вання є збільшення виробничих витрат на так звану плату за ризик.

Імпортна інфляція. Інфляцію, що імпортується, зумовлюють надмірний наплив іноземної валюти, підвищення імпортних цін тощо. Рівень валютного курсу національної валюти до інозем­них може бути як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти робить дорожчим імпорт і дешевшим (за межами країни) експорт товарів. Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма залежність > між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту (різни­ця між експортом та імпортом). Отже, зниження курсу національ­ної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість ви­робництва, у тому числі й виробництва продукції на експорт.

Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на про­дукцію вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продукцію (сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку. Так динаміка інфляційного процесу, що розпочався в Україні у зв'язку з лібералізацією цін 1992 р. та вимушеним переходом до світових цін на енергоносії, які заку­повують за кордоном, спричинила загальне підвищення цін на внутрішньому ринку. Інфляція мала яскраво виражений витрат­ний характер, хоча на початку 1992 р. була досить помітною також інша її складова — інфляція попиту через наявність зайвої грошової маси в обігу. З підвищенням світових цін на енергоно­сії українські товари подорожчали і стали неконкурентоспромож­ними. У даному разі відбулася суто імпортована інфляція витрат, оскільки разом із товарами було імпортовано високі ціни.

Хоч у теорії розмежування чинників інфляції є можливим, але насправді вони настільки глибоко взаємопов'язані, що нама­гатися виокремити їх — марна справа. Це наочно демонструє інфляційний процес в Україні, де переплелися структурна, фіс-) кальна, імпортна інфляція, інфляція витрат та її різноманітні різновиди. Тут спостерігаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один одного, надаючи інфляційному процесу особливої складності й непередбачуваності. Отже, проблеми, породжені інфляцією, виникають не тому, що цінність грошей падає, а тому що майбутню їх цінність передбачити неможливо.