Мандрівка підволинськими землями Львівщини

 

 

Одного прекрасного дня якось так зійшлися обставини, що я і Ланько Назар мали вільний час, плюс наближалося моє день народження, і ми вирішили, як у старі добрі часи, відсвяткувати його у якійсь гарній мандрівці. Але тут і виникла дилема, куди саме поїхати, адже багато цікавих куточків рідної області уже відвідано. І тут ми згадали про давно запланований маршрут Лешнів-Щуровичі, який планували ще у студентські роки, але через відносну важкодоступність, так і не організували. Відкопавши його у наших архівах, і очистивши від пилюки часу та павутини забуття, ми вирішили виправити це нечуване неподобство, та дослідити давно заплановані села.

Організувати маршрут ми вирішили уже по давно випробуваній схемі «Маршруту туриста екстремала», і ще до сходу сонця, близько п’ятої години ранку, 26 серпня 2013 року, ми прийшли до вокзалу на Підзамче, і невдовзі сіли на ранкову електричку Львів-Золочів, направившись нею до Красне, де б мали пересісти на електричку до Бродів. Як співає один відомий український музичний гурт «Нас кличе у мандри дорога». Так розпочалася наша чергова подорож на краєзнавче дослідження рідних земель.

Але мандрівка не була б повноцінною, якби щось не пішло не так. І вийшовши в Красне, ми дізналися що ранкова електричка на Броди більше не курсує, що стало для нас не очікуваною новиною. Склавши усі «за» і «проти», якщо уже склалася така неприємна ситуація, ми вирішили пересісти на золочівську електричку, та організувати інший, не менш захоплюючий маршрут, коріння якого теж росте ще з університетських років. Але от халепа, поки ми думали над новим маршрутом, золочівська електричка втекла з вокзалу, образно кажучи помахавши нам на прощання своїми нелюдськими «руками», та повізши людей у глибини темряви ранкового горизонту.

Ми звичайно у істерику впадати не стали, і перон теж вирішили гіркими слізьми не омивати, а швиденько сівши на першу ж маршрутку, поїхали до одного із наших найулюбленіших міст Львівщини, - древнього Буська. Як говорить одна давня мудрість: «Навіть найдовша дорога у світі розпочинається із першого кроку». Свій перший крок у напрямку Лешніва ми зробили, тепер варто було подумати і про наступні.

До Буська ми добралися без будь-яких інцидентів, і так як місто добре-, і неодноразово нами досліджене, одразу ж пересіли на маршрутку до Бродів. Дорога була чимала, і ми, зайнявши стратегічноважливі задні місця (що давало нам найбільшій кут огляду довколишнього середовища), вирішили пофотографувати із вікна маршрутки усе, що нам видасться цікавим. І непрогадали, ось що нам вдалося «вполювати»:

 

с. Ожидів, Буський район, Мурована церква Воздвиження Чесного Хреста, 1826 рік, пам’ятка архітектури місцевого значення. Як можна бачити по нижченаведеному фото, храм зараз на реставрації.

 

 

 

с. Йосипівка, Буський район, Мурована церква святих апостолів Петра і Павла, будівництво храму розпочате 1928 року, освячений 12 липня 1938 року.

 

 

У Йосипівці ще до речі, повинен бути класицистичний палац XVIII ст., з парком (зараз у ньому лікарня). Якось ми уже бували в Йосипівці у 2008 році, коли йшли з Ожидова на Олесько, але оглянули лише церкву, так як нажаль про палац тоді не знали.

 

Наступним населеним пунктом який ми проїхали – було легендарне Олесько. На виїзді з селища у напрямку Бродів ми помітили старе кладовище, на якому була стара цвинтарна капличка, а далі виднілася ще одна капличкоподібна споруда. На превеликий жаль, ні сфотографувати, ні навіть добре розгледіти ці сакральні пам’ятки нам не вдалося. Про одну із капличок ми знали (нажаль дізналися про неї, уже через декілька років після відвідин замку), про другу щось говорити рано, поки знову не відвідаєм містечко і детально не оглянемо її. Правду кажуть: «Вік живи, вік учись».

 

Також уже неподалік Бродів ми проїжджали через село Суходоли, де нам вдалося зазнимкувати муровану церкву Вознесіння Господнього, 1898 року. На фоні церкви добре видніється дзвіниця. Храм до речі, теж являється пам’ятником архітектури місцевого значення.

 

 

Ось так помаленьку ми дісталися і Бродів. Зайшовши на місцеву автостанцію, ми уточнили що через годину буде їхати маршрутка на Корсів, сусіднє село з Лешнівом, що нас дуже порадувало, адже Корсів сам-по-собі є дуже цікавим місцем, яке повністю заслуговує навіть на окрему мандрівку. Підбадьорені першими перемогами, ми вирішили скоротати час очікування транспорту, прогулявшись до нового місцевого костьолу.

Костьол Воздвиження Святого Хреста Господнього зводився з 1999-го року по 2010-тий, тож коли ми з Назаром відвідували Броди минулого разу, у 2008 році, храм був ще на стадіях будівництва. Сьогодні ж, результат як то кажуть «на лице»:

Костьол у 2008 році (фото Ланько Назара із нашої першої поїздки в Броди):

 

Костьол у 2013 році, уже завершений:

 

 

Що мені справді подобається у костьолах, те що вхідні двері залишають відкритими, перекривши дорогу лише легкими гратами, що дозволяє спокійно, а головне якісно зазняти інтер’єр святині. Цей храм не став винятком із правил, і ми змогли помолитися, та увіковічнити внутрішній вигляд цим фото:

 

Поправді кажучи, мене завжди дивувала архітектура сучасних костьолів, які зовнішньо часто кардинально відрізняються від класичного стилю їх більш давніх попередників. І це на відміну від сучасних домів молитв, які часто виконані, як би це не було дивно, у більш традиційних для римо-католиків архітектурних тонах. Такий собі невеличкий парадокс. А можливо на наших очах просто зароджується новий архітектурний стиль сакрального будівництва, який через декілька століть буде сприйматися нашими нащадками так само нормально, як стилі попередніх епох сприймаємо сьогодні ми? А чи не сприймали з такою ж цікавістю свого часу прихильники масивних і похмурих готичних храмів, нове, легке бароко, що семимильними кроками прокладало дорогу до новітньої історії? Питань багато, але остаточну відповідь на них мабуть як завжди зможе поставити лише час, а нам залишається лише дивуватися новим формам архітектурного генія, і не забувати що храм це у першу чергу Дім Божий, архітектура якого не має ніякого відношення щодо його духовного значення.

Але й справді, залишимо майбутнє для наших нащадків, а самі, традиційно зануримося трішки у минуле.

Сьогодні простий райцентр Львівщини Броди, є дуже давнім українським містом, перша згадка про яке зустрічається ще у 1084 році, у визначній пам’ятці літератури Київської Русі «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям». У XV ст. місто входить у склад Польського королівства. У 1594 році в Бродах заснована парафія, а у 1641 навіть препозитура. У 1696 році у місті був зведений мурований парафіяльний костел, який був освячений під титулом Воздвиження Святого Хреста. До ІІ світової війни Броди залишалися осередком однойменного деканату, а 1796 року перейшли з Луцької дієцесії до Львівської архідієцесії. Свого часу костьол навіть мав декілька філіальних каплиць, а саме: цвинтарну каплицю у самих Бродах, та каплиці у Старих Бродах, Суховолі, Пониковиці та Язлівчику.

Після закінчення війни та остаточного закріплення більшовиками у Галичині, костьол був закритий, та перетворений на спортивний зал. Після отримання Україною незалежності, було підняте питання про відновлення богослужінь у колишній святині, і у 1993 році костьол був переданий греко-католикам, які частково перебудували храм на церкву, і користуються ним по сьогодні. Вірні ж РКЦ послуговувалися тимчасовою капличкою, яку можна побачити на фото нижче.

 

У 1999 році архієпископом М. Яворським було освячене місце для будівництва нового костьола, і того ж року розпочалося спорудження храму за проектом архітектора Я. Столярова, яке закінчилося у 2010 році. Сьогоднішній храм, що знаходиться за адресою вул. Ентузіастів, 1, обслуговується дієцизійними священниками, та сестрами Згромадження Сестер Служебниць Пресвятого Серця Ісуса (Серцянками). Зараз до бродівської парафії також належать: Корсів, Лопатин, Паликорови і Підкамінь.

Загалом храм залишає приємне враження, особливо кидається у очі цікаве розп’яття біля костьолу, стилізоване під човен.

 

 

 

 

Можливо священнослужителі хотіли цим сказати, що жертва Христа це той рятівний пліт, що несе людину по бурхливій ріці життя у тихі та затишні гавані заступництва Бога?

Про Броди хочеться сказати багато. Розповісти про місцевий замок, описати старовинну синагогу чи інші храми міста, але сьогоднішня наша історія не про це.

Оглянувши ще раз костьол і прийнявши декілька поздоровлень у честь мого дня народження, одним словом, використавши вільну годину якомога корисніше, ми повернулися на автостанцію, та дочекавшись маршрутки, вирушили далі, на огляд головних запланованих місць нашого підволинського маршруту.

 

Так як це був вихідний день, виявилося що маршрутка багато об’їжджає. Ось приблизна карта нашої поїздки до Корсіва.

 

 

 

 

Перше село через яке ми проїжджали був Язлівчик, уже відвіданий нами колись у 2009 році (лише зараз я задумався, наскільки насичені подорожами були студентські роки). Але дерев’яного костьола, як ми його не виглядали у вікна, так і не помітили. Забіжу трішки на перед, і скажу, що повернувшись додому, я «порився» в Інтернеті, та знайшов інформацію що язлівчецький костьол за фінансування поляків таки буде перенесений у львівський скансен «Шевченківський Гай». Мабуть тому він і щезнув зі свого історичного місця. Тож якщо інформація про цю подію є правдивою, це не може не тішити, адже храм був у дуже жахливому стані, тепер він отримав свій шанс на порятунок, та у майбутньому, буде радувати своїм цікавим виглядом львів’ян, та гостей міста.

А ще подейкують, що місцеві жителі Язлівчика, на місці де стояв костьол хочуть спорудити нову капличку.

Також нам довелося проїжджати сам Лешнів, помилувавшись костьолом через вікна маршрутки, ми з сумом поїхали далі. З сумом, але з надією в серці, адже знали, що сьогодні ми сюди ще повернемося. Так ми доїхали маршруткою до сіл, що знаходяться уже на межі Волинської та Рівненської областей, але більше нічого особливо цікавого у них ми не помітили, за винятком однієї мурованої церкви, яка у принципі нам видалася новою. Якщо мені не підводить пам’ять, це було село Королівка, хоча у даному випадку можу і помилитися.

 

 

І от нарешті ми і підібралися до першого пункту нашого походу – села Корсів (Бродівського району). Перший об’єкт нашого дослідження – римо-католицьку капличку св. Антонія, ХІХ ст., довго шукати не довелося, так як наша вірна маршрутка зупинилася у декількох метрах від святині. Так наша нога вперше ступила на ці далекі землі, і розпочалася основна частина нашого маршруту.

 

 

Про філіальну капличку в селі Корсів вперше Схематизми згадують у 1885 році, як збудовану Городинським. Відомо, що тоді святиня входила до Лешнівської парафії Бродівського деканату, та обслуговувалася отцями бернардинами. З 1929 по 1939 рік святиня переходить до роду Коморовських. Після війни зачинена, та з 2003 по 2008 рік знову відновлена як католицька каплиця святого Антонія.

Сьогодні каплиця обслуговується дієцизійними священниками. Здалека у очі кидається цікавий хрест на фронтоні, який злегка нагадує перевернутий середньовічний меч. Сам же фронтон святині увінчує нова фігурка Богородиці 2008 року, та стара табличка з польськомовним написом: «Тобі, Честь, Хвала, Подяка, Великий Боже!!» А трішки нижче ще два написи: «Відновлена 1885 року родинами Корчак і Городинськими» та «Відновив у 2008 році Йозеф Смола».

Оглянувши капличку, і залишившись задоволеними побаченим, ми вирушили на пошуки іншої цікавої пам’ятки села, тої що вносить це місце у список святих та паломницьких центрів України, - дерев’яної церкви. По дорозі ми також наштовхнулися на місцевий народний дім.

 

Як то кажуть: «Вперед та з піснею» ми продовжили наш похід, та невдовзі дійшли до дерев’яної греко-католицької церкви святого Апостола Луки, XVIII ст., яка теж знаходиться неподалік каплиці, у центрі села, на невеликому підвищенні.

 

 

 

 

Точна дата побудови церкви невідома, як у принципі і ім’я архітектора, проте з’ясовано що історія храму сягає ще XVII ст., про це свідчать записи на полях Євангелії купленої для місцевої церкви у 1695 році. За документальними же джерелами церква збудована у 1743 році, тож ця дата зазвичай і береться за офіційний рік побудови святині. Відомі також дві дати перебудов, а саме 1870-ті роки (Віктор Громик вважає що у цей час були прибудовані бокові рамена), та у 1902 році.

Ззовні церква нічим особливо не вирізняється від сотень інших подібних їй дерев’яних церков Львівщини. Але я хотів би порівняти її з дерев’яною скринею. Ні, я не хочу сказати що вона ззовні схожа на ящик, просто подібно їй, дерев’яна і непримітна ззовні, вона зберігає неймовірні скарби у середині. Але як і можна було очікувати, храм був зачинений. Цього разу ми не змирилися з такою ситуацією, і уточнивши у чоловіка який косив траву, де живе місцевий священик, постукали у двері його помешкання. На превелике щастя отець виявився у дома, і радо погодився відчинити для нас двері святого храму.

Ось так ми потрапили до середини церкви. Особливу увагу хотів би звернути на цікаві внутрішні двері святині, де вказана дата «1827». Вражає, скільки ж поколінь людей проходили крізь них до храму. Вражає і місцевий бароковий чотирьохярусний іконостас, XVIII ст.

 

 

 

За довгу історію храм пережив і багато неприємних моментів. Важкими були роки війни, траплялися навіть спроби підпалу, але найважчі часи настали звичайно у радянську епоху. Всі цінні речі, такі як старовинні церковні ікони, дуже багата бібліотека, та навіть церковні дзвони були вивезені. З часом, після проголошення незалежності України, та повернення храму в лоно УГКЦ, частина викрадених речей була віднайдена і повернута до храму. Частина, але на жаль не все, тож роботи по пошуку втраченого майна тривають.

Але що справді притягує людей до цього невеликого села Бродівщини, так це корсівська чудотворна ікона «Пресвятої Богородиці», що зберігається в цьому дерев’яному храмі.

 

Чудотворна корсівська ікона має дуже давню історію. На самій реліквії зберігся напис про дату її коронації у 1773 році. У 1830 році цю ікону принесли до Корсіва місцеві уродженці два брати Гайворони, монахи-василіани, що забрали її із Почаєва, після передання монастиря православній церкві російської патріархії. Існує навіть думка, що корсівська ікона, це насправді оригінал славнозвісної Почаївської чудотворної ікони, а та ікона, що зараз зберігається в Успенському соборі Почаївської лаври, образ, подарований кимось із російських царів, як і теперішній іконостас.

Теорія ця звичайно не доведена, тож місцеві жителі продовжують називати ікону не Почаївською, а Корсівською.

Після повернення до Корсіва, брати-василіани залишили ікону на зберігання своїм родичам. Невдовзі ікона відзначилася багаточисленими чудами, тож побожні власники передали її до місцевої церкви. На сьогоднішній день, уже офіційно зареєстровано більш як 50 чудес, які сотворила ікона.

Для з’ясування всіх обставин зцілень була створена спеціальна Духовно-свідська комісія, на основі здобутого матеріалу якої, 11 листопада 1924 року, Папа Римський Пій ХІ своєю грамотою, надав церкві святого апостола Луки право спеціального відпусту у День Покрови Пресвятої Богородиці. Але, так як у цей день було дуже холодно, відпуст перенесено на свято Положення Поясу Пресвятої Богородиці, за особистим благословенням митрополита Андрея Шептицького.

Відпусти тривають і по сьогодні, тож запрошуємо усіх до цього чудесного місця 8 вересня, тим паче, що цього року, пройде святкування 240-вої річниці коронації ікони.

Такі місця ніколи не хочеться залишати, але отримавши масу вражень, ми все таки вирушили далі. Наступною точкою нашого маршруту мав стати довгоочікуваний Лешнів. Чекай нас, Лешнів! Як співає одна відома українська співачка: «Ми йдемо!».

І ми пішли. Дорогу між селами Корсів і Лешнів, яка займає декілька кілометрів, ми пройшли пішки, обговорюючи різноманітні дуже важливі теми, та приходячи неймовірних висновків, опису яких вистарчило б на цілий філософський трактат. І саме у такій дружній розмові, ми перетнули межу села Лешнів та вступили у його оповиту історією атмосферу.

Лешнів, - доволі велике село на краю Бродівського району, а колись повноцінне місто. Недарма ж, Галичину свого часу називали Країною Міст.

Ввійшовши в село, ми уже здалека побачили купол місцевої церкви, і поки ми з Назаром йдемо до неї, згадаємо трішки історії давнього міста.

Перша документальна згадка про Лешнів походить з 1466 року, коли ці землі належали шляхетському роду Гербуртів. У XVII ст. поселення переходить у руки родини Лешньовських, за яких починає стрімко розвиватися, та у 1627 році отримує магдебурзьке право. У 1641 році Катерина Лешнівська продала Лешнів Станіславу Конєцполькому, а з часом місто навіть перейшло до Потоцьких.

Отже, так ми і підійшли до першої пам’ятки села, - мурованої церкви святого Миколая, збудованої у неовізантійському стилі відомим українським архітектором Василем Нагірним, у 1904-1906 роках.

 

 

 

Церква стоїть у центрі села. В інтер’єрі зберігся іконостас початку ХХ ст., та чудотворна ікона Божої Матері XVIII ст., перенесена сюди із костьолу. Поруч із церквую хрест на честь воїнів УПА, та нова дерев’яна капличка, з фігуркою Матері Божої Містичної Троянди у середені.

Церква зрозуміло ж була зачинена, на привеликий жаль, ми уже не мали часу шукати священника щоб попросити відчинити храм, як ми це зробили у Коросові, тож одразу пішли далі.

Далі прямуючи до костьолу, чий шпиль височить над селом, натрапляємо на потужні оборонні вали міста XVII ст. Подейкують, що у міжвоєнний період ще можна було навіть побачити рештки оборонних мурів міста. Що не особливо дивує, так як статус містечка Лешнів зберіг до самого 1939 року.

 

За валами видніється християнський цвинтар та ще один монумент на честь воїнів УПА. Доволі патріотичне село.

Найцікавішою пам’яткою Лешніва (і головною метою нашої поїздки) є бароковий бернардинський костьол святого апостола Матвія, який не дивлячись на свою архітектурну довершеність, сьогодні лежить у руїні, та навіть не числиться у жодних реєстрах.

 

Храм був зведений у 1629-1637 рр. будівельниками з оточення геніального архітектора Павла Римлянина, відомого такими роботами як Церква Андрія та Чорна Кам’яниця у Львові. Первинно, храм був збудований у стилі ренесансу і у 1740 році перебудований у бароко.

Свого часу Лешнів був відомим паломницьким центром, так як у костьолі зберігалася чудотворна ікона Матері Божої, у честь якої відбувалися відпусти (зараз ікона зберігається у місцевій церкві святого Миколая). Костьол навіть мав статус санктуарія.

Як і більшість інших, тогочасних храмів, костьол у Лешневі зазнав на своєму віці багатьох випробувань.

У 1788 році за наказом австрійського цісаря Йосифа ІІ почанають масово закриватися монастирі, але лешнівську святиню вдається врятувати, хоча і довелося суттєво зменшити кількість монахів. Але як то часто буває, найстрашніші випробування ще чекали тільки попереду.

У 1881 році храм пережив пожежу (нажаль не єдину у своїй історії), та монахи не розгубилися, і нелегкими зусиллями відновили святиню уже наступного року.

Так і прийшло найстрашніше ХХ ст. Ера великих змін. Під час першої світової війни у костел потрапив алтирерійський снаряд, який і викликав чергову пожежу.

Зазнав храм значних пошкоджень і під час українсько-польської війни 1918-1919 років. Тоді ж була зруйнована і дзвіниця.

У 1923 році храм реставрується отцями-францисканами, що не особливо і дивує, адже, як відомо, бернардини це лише обсервантська гілка тих самих францисканців.

Та знову ж таки, довго насолоджуватися спокоєм місцевим жителям не довелося, адже у 1939 році розпочалася друга світова війна, під час якої храм знову згорів, і уже не відбудовувався. З часом були розібрані і монастирські келії, фрагменти фундаменту яких ще можна помітити і сьогодні.

Інтер’єр святині у жахливому стані.

 

 

 

 

І лише де-не-де збереглися рештки розписів.

 

Перед храмом збереглася барокова фігурка чеського святого Яна Непомуки, XVIII-XIX ст., виконана, до речі, у доволі незвичних формах.

 

 

Загалом храм викликав доволі неоднозначні почуття. З одного боку вразила його витончена архітектура, з іншого ж боку, очікувалося чогось більшого. Чогось подібного на Куткір, або хоча б на Варяж.

Закінчивши оглядини костьолу, ми сіли на лавочку футбольного поля що знаходиться за костьолом, та трішки посвяткували моє день народження в компанії місцевого коня.

 

Костьол і Кінь-Конг:

 

А опісля, вирушили на пошуки старого єврейського цвинтаря, що зберігся при дорозі на виїзді в бік села Щуровичі. Рідкісне везіння, саме у цей бік нам і потрібно було йти далі. Невеличка підказка тим, хто буде шукати кіркут, орієнтуйтесь на велику телевізійну антену, яку видно зі всіх боків села. Кіркут одразу біля неї.

А ось і кіркут, старий єврейський цвинтар.

 

 

Розміром мацев і стилем їх виконання, кіркут нагадав той, що ми колись бачили в Станіславчику, ще одному селі (колишньому місті) Бродівського району, відвіданого нами під час нашого «Маршруту туриста-екстримала» у 2010-му році.

Якщо пригадати історію Бродів, то важко не звернути увагу, що до другої світової війни, 80% населення міста складали євреї, тож можна припустити що і у Лешневі вони теж мали бути. І як ми бачимо, були.

Незадовго після отримання магдебурзького права, тодішній власник каштелян белзький Матвій Лешновський, дозволив оселитися тут євреям, і навіть заклав для них дерев’яну синагогу, а невдовзі, у 1677 році була збудована нова, мурована, пізньоренесансова синагога, оздоблена високим аттиком, яка була знищена під час другої світової війни. Також, під час війни, було розстріляно німцями близько 100 місцевих євреїв. Кіркут, це все що тепер нагадує про ці часи.

Ось так виглядала синагога в Лешневі:

 

 

Оглянувши кіркут, ми зрозуміли що трішки вибилися з часу, і нам слід «піднажати», так як від Лешнева до Щуровичів слід іти пішки ще не один кілометр. Але нам пощастило, як тільки ми вийшли з села, нас підібрав добрий чоловік на бричці з конями та підвіз до самих Щуровичів, за що йому велике людське «дякуємо».

 

 

 

І так, зекономивши майже годину часу, ми добралися до Щуровичів, уже Радехівського району. І як Ви мабуть уже здогадалися, великого села, ну а колись повноцінного міста.

Відомо, що поселення існувало уже в XV столітті, та входило до складу Буського староства у Белзькому воєводстві. У 1529 році стараннями буського старости Якуба Сецигньовського Щуровичі отримали міські права.

 

Річка Стир у Щуровичах:

 

У ХІХ ст. Щуровичі були місцем переходу на австрійсько-російському кордоні. Згадка про ті часи залишилася хіба що у назвах населених пунктів. Одне із сіл через яке ми проїжджали з Бродів на Корсів так і називається - Митниця.

У 1884 році Щуровичі знищує велика пожежа. Значних руйнувань отримує поселення і під час першої світової війни.

Якщо добиратися на Щуровичі із Лешніва, то уже здалека видніється купол місцевого костьолу Пресвятої Трійці, 1924-1939 рр. Храм, який вражає своїми розмірами, знайти нескладно, адже він знаходиться у центрі села, неподалік ставка.

Як відомо, у 1604 році у Щуровичах утворюється католицька парафія, і коштом короля Яна Казимира у 1661-1663 роках будується величний бароковий костьол Святої Трійці.

Під час першої світової війни, поблизу Щуровичів велися запеклій бої між австрійськими та російськими військами, під час яких, австрійська армія 1917-го року і знищила місцевий храм. Тоді ж був знищенний і палац у сусідньому селі Романівці-Щуровицькій (зараз присілок на північному краю Щуровичів).

Фото старого барокового костьола в Щуровичах:

 

 

У 1924 році розпочинається будівництво нового костьолу святої Трійці, яке спішно було закінчене у 1939 році.

 

 

 

З архітектурного боку костьол собою являє трьохнавну базиліку з двома бічними каплицями. Дуже кидається у вічі незвично великий фронтон.

Після другої світової війни храм був поділений на два поверхи, та перетворений на магазин.

На сьогоднішній день храм зачинений, богослужінь у ньому не проводиться. Сучасне використання костьолу теж не є до кінця зрозумілим, він або повністю покинутий, або ж використовується як місцевий склад.

Ось який інтер’єр колишньої святині нам вдалося підгледіти крізь одну із шпарин у дверях храму:

Загалом костьол дуже сподобався, і вразив своїми значними розмірами, ну а ми, рушаємо на оглядини інших пам’яток поселення.

По дорозі до дерев’яної церкви, ми помітили цікаву споруду, яка нагадує австрійський млин:

 

На головній площі колишнього міста, знаходиться старий польський пам’ятник 1926 року, присвячений конституції 3 травня 1791 року.

 

Трішки далі – пам’ятник воїнам УПА.

 

 

А прямуючи ще трішки далі, на південь від центру села, натрапляємо на велику дерев’яну церкву Воздвиження Чесного Хреста, 1934 року.

 

 

Дерев’яна церква побудована у 1934 році майстром Йосипом Літовінським при допомозі його синів Антона і Володимира (кажуть, Володимир особисто підняв хрест на баню), та поставлена на цегляний підмурівок.

Як і майже всі дерев’яні церкви Львівщини, дах цієї святині покритий бляхою, проте запам’ятовуються аркоподібні вікна, та блакитний колір стін (відчувається вплив недалекої Волині). Як і можна було очікувати, храм був зачинений.

Поруч церкви стоять дві дзвіниці. Одна стара, дерев’яна, пофарбована у ті ж тони що і церква, друга нова, мурована, з п’ятьма дзвонами та фігуркою Богородиці.

Позаду церкви знаходиться невелика дерев’яна капличка незрозумілого віку. Судячи із зовнішнього вигляду, цілком може також походити з початку ХХ ст., проте ніяких даних про неї з’ясувати не вдалося, тож не виключно що вона нова. Як і церква та дзвіниця, капличка пофарбована в більш характерні для Волині блакитні тона.

 

 

В інтер’єрі каплички знаходяться декілька фігурок, та дві доволі оригінальні ікони: Святого Йосифа, та святої родини із Пресвятою трійцею. Фото інтер’єру каплички:

 

На краю Щуровичів, при в’їзді з села Сморжів знаходиться кладовище, де можна сфотографувати декілька цікавих старих, польських надгробків ХІХ ст., але в першу чергу цвинтар цікавий своєю дерев’яною капличкою 1919 року.

 

 

Про дерев’яну цвинтарну капличку в Щуровичах фактично нічого не відомо, окрім того, що збудована вона у 1919 році, і служила полякам. Місцеві жителі розповідають що колись тут правилися Служби Божі.

Цікаво виходить, старий костьол був знесений у 1917 році, новий почав будуватися у 1924 році. Час побудови цієї каплички співпадає з часом завершення україно-польської війни 1919 року. Можливо, після того як настали більш спокійні часи, місцеві поляки збудували тимчасову капличку, якою думали користуватися поки не зведуть новий храм? (щось схоже ми уже бачили в сучасних Бродах). Але друга світова війна завадила їм до кінця втілити свій план в дію? Дійсно, десь же місцеві поляки повинні були молитися у цей період, чому б не тут?

 

Існує також думка, що це не каплиця, а повноцінний костел. Якщо це так, тоді перед нами 19-тий із відомих дерев’яних костьолів Львівщини. Хоча особисто я, все таки схиляюся до думки що це була тимчасова каплиця, збудована для молитов у період зведення нового храму. Або ж, проста цвинтарна каплиця, подібні якій ще де-не-де збереглися у селах Львівщини.

У середині каплиці безпорядок, виглядає так, начебто у ній роблять ремонт. Кидається також у вічі і новий хрест на святні, який наводить на ту ж саму думку.

Інтер’єр каплички:

 

Неподалік костьолу в Щуровичах також стоїть нова, цегляна капличка з написом: «Каплиця побудована заново після сталінсько – більшовицького поневолення Нашого народу: духовно, морально та фізично. 1991 рік». Особливо кидаються у очі слова «побудована заново», цікаво, можливо у польські часи на її місці стояла стара капличка, зруйнована уже в радянські роки. Цілком імовірно, з такими ситуаціями ми уже зустрічалися неодноразово. І на кінець, хочу також згадати, що кажуть, начебто в Романівцях можна ще прослідкувати місце де знаходився палац, а на старому острові, на річці Стир (біля мосту через річку), також ще можна зауважити сліди старого старостинського замку. Важко щось сказати, хоча мені видається що там немає нічого такого, що б заслуговувало на особливу увагу, тож ми з Назаром вирішили упустити ці місця, та вирушили далі. Маршрут уже йшов до свого кінця, тепер нам слід було добратися до Радехова, і ми продовжили нашу мандрівку.

Невдовзі ми зупинили маршрутку та уже в ній поїхали до Радехова. По дорозі ще сфотографували через вікно церкву в селі Сморжів:

 

Після цього, маршрутка поїхала цілим рядом підволинських сіл уже Радехівського району, і ось так ми помаленьку підійшли до найболючішої теми нашого часу, - стан покриття доріг Львівської області. Ох, що це була за дорога від Щуровичів до Радехова! Просто бомба! Хоча більш вдало було б назвати похідне слово «розбомблена». Нас з Назаром на вибоїнах підкидало на добрі півметра в гору. І так ми їхали майже годину часу! Той хто придумав вислів: «Краще погано їхати ніж добре йти» точно не їздив цією дорогою! Лише стиснувши всю нашу силу волі в кулак, ми втрималися щоб не вийти з маршрутки, та не продовжити мандрівку пішки. Колись я вважав героїчними тих моряків вікторіанської епохи, які місяцями стояли у крижаних пастках Арктики, тепер же я зрозумів, що сама героїчна професія – це водій маршруток Львівщини. Треба мати неабияке терпіння щоб так працювати!

І от, коли у мене уже встигло пройти все життя перед очима, ми нарешті доїхали до Радехова. Виповзши із маршрутки, я кілька раз ущипнув себе за руку, щоб перевірити чи справді це реальність, бо закінчення тієї поїздки виглядало занадто великим щастям, щоб бути правдою. Мене все не покидали сумніви, що на одній із вибоїн, мене підкинуло сильніше, ніж на попередній, і я вдарившись головою об стелю маршрутки, зараз лежу непритомний під одним із сидінь, а мій втомлений мозок створив ілюзію, видаючи бажане за дійсне. Але ж, ні, як виявилося, чудеса бувають і у наш час, і ми справді, наяву, таки дісталися Радехова, обійшовшись лише невеликими психічними травмами та легким струсом мозку. Одним словом, дорога Щуровичі-Радехів ще довго буде мені снитися у нічних кошмарах J.

Отже, зійшовши з маршрутки на автостанції в Радехові, ми нарешті офіційно завершили наш маршрут Корсів-Лешнів-Щуровичі, поставивши ще одну галочку у списку відвіданих місць Львівщини. Ми завершили маршрут, але думаєте ми завершили саму подорож? Дзуськи! «Збодрившись» на маршрутці як на тренажері, ми згадали що неподалік Радехова є село Середпільці, де, як розповідав наш добрий друг Віктор Громик, є закинутий костьол. А коли душа бажає закинутих костьолів, тілу тільки залишається брати рюкзак на плечі, та й продовжити мандрівку. Що ми і зробили.

І так, по звірськи експлуатуючи наші втомлені ноги, ми заставили їх іти далі пішки від Радехова до Середпільців. Невдовзі попереду показався вказівний щит, який повідомляв що до Середпільців 3 км., відстань начебто невелика. Тільки от схоже що той щит ставили ті самі люди що прокладали дорогу Щуровичі-Радехів, бо як виявилося, пакувати з Радехова до Середпільців треба добрих 6-7 км. На щастя нас уже раніше попереджали про цей щит, який любить трішки прибрехати, тому така відстань для нас не стала сюрпризом.

По дорозі до села, зупинився чоловік зі своїм сином, який їхав на вантажівці, запитав у нас дорогу, та погодився підвезти до Середпільців, де, із кабіни автомобіля ми побачили сигнатурку, і вийшли неподалік костьолу, та готуючи наші фотоапарати, рушили у бік святині. Дякуючи цій добрій людині, ми знову виграли добрих 40 хвилин часу.

Маловідомий костел Найсвятішого Серця Ісуса, кінця ХІХ, - початку ХХ ст., знаходиться на південній околиці села.

 

Як то часто буває, про костьол мало що відомо. Є дані, що після другої світової війни храм був перетворений на склад для пшениці. До нього навіть була підведена електроенергія. Зараз храм покинутий, двері відчинені, тож потрапити до середини не складає ніяких труднощів.

В інтер’єрі із розписів нічого не збереглося, проте тішить, що ще не завалився дах, більше того, він виглядає дуже навіть непогано. Замість вівтаря, лежить стара, напівзнищена ікона Таємної Вечері, збереглися хори, та доволі оригінальні гвинтові сходи на них (схожі металеві сходи є у келіях добромильського монастиря, та подібні кам’яні сходи є у закинутій вежі львівської цитаделі.). Збереглася проповідниця.

Інтер’єр костьолу. Вигляд на хори:

 

 

Інтер’єр костьолу. Вигляд іх хорів:

 

 

 

 

У літню пору року фотографувати храм доволі не зручно, так як він сильно заріс деревами.

Вигляд на костьол ззаду:

 

 

Неподалік храму знаходиться старе, закинуте кладовище.

Як ми уже знаємо, крім закинутих костьолів, Радехівський район може похвалитися і багатьма дерев’яними церквами. Отже, оглянувши костел, ми повертаємося до центра села, де на невеликому підвищенні знаходиться місцева дерев’яна пам’ятка.

Дерев’яна церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці збудована у 1801 році і до 1939 року була під опікою місцевого землевласника Болеслава Стецького.

 

 

 

Біля храму знаходяться дві дзвіниці, одна стара, теж дерев’яна, друга нова, мурована, прикрашена іконою Божої Матері неустанної помочі. На подвір’ї храму можна побачити декілька надгробків. Неподалік церкви знаходиться ставок.

Оглянувши святиню, ми рушили пішки назад до Радехова, по дорозі нам з першого разу вдалося зупинити машину, і водій цього мікроавтобуса люб’язно підвіз нас до самого Радехова, так ми зекономили ще півгодини часу.

В Радехові ми пересіли на маршрутку, та поїхали до Львова.

У дома, я був близько десятої вечора, і нарешті тепер уже, знявши із плеч рюкзак, я з легким серцем промовив що подорож завершилась. Хороша подорож, і завершилася вона вдало.

 

Про враження від подорожі можна говорити, багато, але я нажаль не маю зараз часу вишукувати різні відповідні слова у тлумачних словниках, тож просто закидаю одну фотографію, вона говорить сама –за-себе:

 

 

 

Під час мандрівки ми познайомилися з багатьма хорошими та цікавими людьми, та й не тільки людьми…

 

 

 

 

І на завершення, я хотів би подякувати: Богу, за те що допоміг організувати таку гарну поїздку. Ланько Назару, за те що склав мені компанію у поїздці, та опублікував цю мою писанину на своєму блозі. Всім тим добрим людям які підвозили нас, протягом всього нашого шляху. І тим людям які доглядають дорогу Щуровичі-Радехів, дякуючи тому, що дорога така вбита, нам є що згадати про цю подорож! Дякую також усім хто прочитав цю статтю.