Традиційні (канонічні) методи виховання та їх класифікація

Які права має класний керівник?

Крім функціональних обов'язків класний керівник має певні права, як-от:

а) відвідувати уроки вчителів у своєму класі;

б) запрошувати до школи батьків учнів або їх опікунів;

в) виступати з клопотанням перед дирекцією навчально-виховного закладу про заохочення або накладення стягнення на учнів свого класу.

Форми роботи класного керівника.

Діяльність класного керівника має бути наповнена педагогічною творчістю і не може бути обмежена якимись рамками. З погляду рівня спілкування визначають індивідуальну, групову і фронтальну форми роботи. Вибір тої чи тої форми виховної роботи зумовлюється різними чинниками: завданнями виховання, рівнем розвитку первинного колективу, індивідуальними особливостями розвитку школярів, об'єктивними обставинами, конкретними педагогічними ситуаціями та ін

Основні принципи

Виховання

Принцип національної спрямованості. Передбачає формування національної самосвідомості, виховання любові до рідного краю, свого народу, шанобливе ставлення до його культури; повагу, толерантне ставлення до культури всіх національностей, які про­живають в Україні.

Принцип культуровідповідності. Вихованець і педагог спільними зусиллями перетворюють зміст історичного морально-етичного досвіду людства на систему відкритих проблем. Така проблематизація моральної культури слугує джерелом особистісного розвитку дитини, умовою засвоєння нею загальнокультурних надбань, а саме виховання здійснюється як культурологічний процес, формування базису культури особистості.

Принцип цілісності. Виховання організується як системний педагогічний процес; спрямовується на гармонійний та всебічний розвиток особистості, формування в неї цілісної картини світу. Передбачає наступність в реалізації напрямів та етапів виховної роботи на різних освітніх рівнях: охоплює всі сфери життєдіяльності дітей та учнівської молоді; здійснюється різними соціальними інсти­тутами, а також у навчальній та позанавчальній діяльності.

Акмеологічний принцип. Вихователь будує виховний процес так, щоб вихованець засвоїв найвищі морально-духовні цінності; ство­рює умови для оптимальної самореалізації підростаючої особистос­ті, розвитку її індивідуальних можливостей і здібностей. Напрями виховної роботи втілюються у відповідних результатах — міцно й органічно засвоєних загальнолюдських і національних цінностях, стратегії життя, яка передбачає постійний рух до здійснення нових, соціально значущих задумів; формування умінь долати труднощі, прогнозувати наслідки своїх учинків; здатності свідомо приймати рішення.

Принцип суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Учасники виховного про­цесу є рівноправними партнерами у процесі спілкування, ставлять­ся уважно до поглядів один одного, визнають право на відмінність, узгоджують свої позиції. Вихователь уникає жорстких приписів, не ставиться до вихованця як до пасивного об'єкта своїх впливів; зважає на його психічний стан, життєвий досвід, систему звичок і цінностей; виявляє емпатію, вдається до конструктивних та про­дуктивних виховних дій; схильний до творчості та педагогічної рефлексії.

Принцип адекватності виховання до психологічних умов розвит­ку особистості. Вихователь зосереджує свою увагу на дитині, бере до уваги її вікові та індивідуальні особливості, не форсує її розвитку, задовольняє фундаментальні потреби дитини (у розумінні, визнанні, сприйнятті, широкому ставленні до неї); виробляє індивідуальну програму її розвитку; стимулює розвиток в особистості свідомого ставлення до своєї поведінки, діяльності, життєвого вибору.

 

Принцип особистісної орієнтації. Означає, що загальні закони психічного розвитку проявляються у кожної дитини своєрідно і непо­вторно. Педагог культивує у зростаючої особистості почуття самоцінності, впевненості у собі, визнає її право на вільний розвиток та реалізацію своїх здібностей; не обмежує її в правах почуватися індивідуальністю; виробляє оптимістичну стратегію розвитку кож­ного вихованця; спрямовує зусилля на розвиток світогляду, само­свідомості, культури потреб, емоційної сприйнятливості, довільної поведінки, базових якостей особистості.

Принцип превентивності. Держава, виховні інститути здійсню­ють профілактику негативних проявів поведінки дітей та учнівської молоді, допомагають їм виробити імунітет до негативних впливів соціального середовища. При цьому має бути забезпечена сис­тема заходів економічного, правового, психолого-педагогічного, соціально-медичного, інформаційно-освітнього характеру з фор­мування позитивних соціальних настанов, запобігання вживанню наркотичних речовин та різним проявам деструктивної поведінки, відвернення суїцидів та формування навичок безпечних статевих стосунків.

Принцип технологізації. Виховний процес передбачає науко­во обгрунтовані дії педагога та відповідно організовані ним дії вихованців, підпорядковані досягненню спеціально спроектованої системи виховних цілей, що узгоджуються з психологічними меха­нізмами розвитку особистості та ведуть до кінцевої мети виховання. Побудований таким чином виховний процес має ознаки проективності, певною мірою гарантує позитивний кінцевий результат.

Вказані принципи складають певну систему. Кожний принцип як важлива складова системи взаємопов'язаний з іншими, їх гармо­нійне поєднання є запорукою ефективного виховного процесу.

5) Методи виховання — це способи цілеспрямованого педагогічного впливу учителя на свідомість і поведінку учнів, на формування благородних якостей й збагачення їх необхідним життєвим досвідом. Інакше кажучи, методи виховання — це способи взаємозв'язаної діяльності вчителя й учнів, спрямовані на вирішення насущних виховних завдань. При такому підході дитина виступає як об'єкт і суб'єкт виховання.

Методів виховання в сучасній педагогіці чимало. Але з"явились вони не відразу. Методи виникають емпірично, в процесі практики родинного, шкільного й громадського виховання, у безперервних виховних пошуках батьків, учителів, вихователів й стали предметом надбання народної педагогіки, педагогічної науки в цілому.

Розрізняють такі методи виховання:

Ø Методи формування свідомості особистості

Ø Методи формування досвіду суспільної поведінки і діяльності

Ø Методи стимулювання поведінки і діяльності вихованців

Ø Методи контролю і аналізу ефективності виховного процесу. Форми організації виховної роботи за змістом дуже близькі до методів виховання. Виділяються такі форми організації виховної роботи, як масово (свята, змагання), групова (наприклад, гуртки, спортивні секції), індивідуальна.

Методи виховання діляться на:

1) загальні й часткові;

2) традиційні і нетрадиційні (нестандартні).

Загальні методи мають застосування у всіх видах виховання (інформація, бесіда, роз'яснення), а часткові — лише в деяких (гімнастика, гра в теніс домінують тільки у фізичному вихованні).

Традиційні (канонічні) методи ті, що обгрунтовані педагогічною наукою й поширені в шкільній практиці виховання учнів.

Нетрадиційні (нестандартні) методи виховання будуються на принципах народної педагогіки, презентуючи використання виховної скарбниці народної мудрості в роботі вчителя.

Традиційні (канонічні) методи виховання та їх класифікація

Процес формування особистості об'єднує в собі такі компоненти:

1) вплив на свідомість вихованця через переконання і навіювання, збудження інтересу до певної норми;

2) показ взірця як моделі для наслідування;

3) організацію діяльності дигини, спрямованої на закріплення поглядів, звичок, потреб і переконань. Найпридатнішою для практичного користування є класифікація, за якою методи виховання поділяються на три групи:

1) методи формування свідомості особистості (поглядів, переконань, ідеалів);

2) методи організації життєдіяльності учнів;

3) методи стимулювання.

Методи формування свідомості розраховані на те, щоб через вплив на свідомість, почуття й волю вихованця прищеплювати йому правильні життєві погляди, судження, переконання, ідеали.

Свідомість дитини — це сприйняття, розуміння нею навколишнього, усвідомлення якогось явища, події чи вчинку, в т.ч. й власного. Погляди репрезентують засвоєні особистістю знання й ідеї світоглядного характеру. Судження — думка школяра про що-небудь, погляд на щось, висловлення своїх думок і поглядів відносно предметів і явищ. Переконання — це тверда виявленість, певність у чому-небудь, віра в щось. Ідеал — зразкове, досконале, гідне для наслідування. Всі вони відображають світоглядні принципи особистості й формування на основі знань й особистого досвіду діяльності, відносин і поведінки, словесного впливу.

Роз'яснення — те, що вносить ясність у що-небудь, сприяє з'ясуванню чогось. До цього виховного методу вчитель вдається дуже часто, щоб поінформувати про зміст нових для учнів понять, факторів чи явищ для розкриття їх суті, основні компоненти, ознаки, зв'язків, закономірності, практичне значення. Ціль розяснення — розкрити духовний, морально-етичний, есгетичний зміст тих чи інших подій, вчинків, допомогти учням сформувати в собі правильні оцінки поведінки й людських взаємин.

Переконання, що має за мету доводити, схиляти учня повірити в доцільність того чи іншого кроку поведінки, погодитися з оцінкою певного факту чи події. Переконання дає найбільший ефект у поєднанні з іншими методами виховного впливу, в тому числі з розповідями, бесідами, читанням.

Приклад — те, що учневі варто наслідувати, зразок, конкретний вияв чогось, певна діяльність або поведінка якоїсь особи. Це тим більш важливо, що учень у своєму прагненні стати дорослим бере в якості взірця для наслідування приклад дорослих, поважних для нього людей. Добре, якщо це приклад позитивний. Погано, коли він негативний. А таке, на жаль, буває. Дітей іноді приваблюють порушники дисципліни, бешкетники своєю зухвалістю й хизуванням. У даній ситуації треба негайно змінити орієнтацію учня, протиставивши шкідливому впливові статечний, зробивши його життя цікавим, змістовним і привабливим.

Розповідь — усне, словесне повідомлення вчителя про когось чи що-небудь. Вона завжди була й залишається дійовим методом ідейного, морально-етичного, трудового, розумового й естетичного виховання учнів. Теми розповідей можуть бути різноманітні. Учні охоче слухають розповіді свого вчителя, особливо тоді, коли вони торкаються животрепетних питань, викликають у дітей моральне довір'я, готовність до співпереживання, позитивний відгомін душі.

Бесіди, тобто розмови вчителя з учнями, покликані привернути увагу вихованців до оцінки суспільних подій, вчинків, явищ, творів літератури й мистецтва і на цій основі формувати в них культуру поведінки, сумлінне ставлення до виконання своїх громадських, трудових і моральних обов'язків, риси українського патріотизму.

Наступна група традиційних методів — методи організації життєдіяльності учнів спрямовуючих учнів на «єдність слова і діла», що має колосальне значення у формуванні особистості. Адже виховання є не що інше, як вправляння у правильному вчинку. Виховання високої свідомості, міцної дисципліни й культури поведінки, гартування волі й характеру не може успішно здійснюватися, якщо воно обмежується тільки проповідуванням ідей, поглядів і норм поведінки. Треба ще втілювати їх на практиці, привчати змалку дітей дотримуватися даної вимоги.

6) Напрями виховання та їх загальна характеристика

Розумове виховання

Важливим складником всебічного розвитку особистості є розумове виховання.

Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культури розумової праці.

У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини.

Мета розумового виховання — забезпечення засвоєння учнями основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового світогляду. Його зміст — система фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освічена людина повинна володіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути систематизовані, постійно поповнюватися.

У процесі розумового виховання школяр повинен навчитися мислити.

Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.

Існують такі види мислення: діалектичне — вміння бачити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зародження нових; логічне — встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх у певну систему; абстрактне — абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення загальних та істотних і на цій основі формування абстрактних понять; узагальнююче — знаходження загальних принципів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ; категоріальне — вміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібності; теоретичне — здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи тих галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв'язків; індуктивне — рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків; дедуктивне —рух думки від загального до окремого; алгоритмічне — неухильне дотримання інструкції, яка вказує строгу послідовність дій, що забезпечує отримання результату; технічне — розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів; репродуктивне — актуалізація засвоєних знань для розв'язання завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах; продуктивне — самостійне вирішення людиною нових завдань на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засобів, необхідних для їх вирішення; системне — здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства.

Учня необхідно навчити всіх цих видів мислення. Оволодіти ними він може лише за умови освоєння таких мислительних операцій, як: аналіз — мислене розчленування цілого на частини або мислене виділення окремих його частин; синтез — мислене поєднання частин предметів або окремих його сторін, їх ознак, властивостей; порівняння — встановлення подібності або відмінності між предметами і явищами за однією кількома ознаками, виділеними в певній послідовності; класифікація (систематизація) — поділ предметів або явищ за групами залежно від подібності чи відмінностей між ними.

Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порівняльними (від простіших до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання; пов'язані з аналізом і узагальненням ознак для виокремлення явища в певний клас чи вид.

Розширенню кругозору учнів, розвиткові їхніх інтелектуальних сил і здібностей сприяють також різноманітні види позаурочної та позашкільної освітньо-виховної роботи за інтересами, самоосвіта.

Моральне виховання

У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню.

Моральне виховання — виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.

Результати морального виховання характеризуються такими поняттями: мораль, моральність, моральна свідомість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна спрямованість.

Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах.

Моральність — охоплює моральні погляди, переконання, почуття, стосунки, поведінку людей.

Моральна свідомість — одна із сторін суспільної свідомості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини.

Моральні переконання — пережиті та узагальнені моральні принципи норми.

Моральні почуття — запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості.

Моральні звички — корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов.

Моральна спрямованість — стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, мотивах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах.

Методологічною засадою морального виховання є етика.

Етика — наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві.

На сучасному етапі розрізняють дві етичні (моральні) системи. Перша — домінує в Західній Європі та Америці. Згідно з нею, заради досягнення навіть «великого добра» не можна допускати «мале зло» (скажімо, допомагати товаришеві, передавши йому шпаргалку). Для прихильників другої (вона, зокрема, є панівною на пострадянських теренах) поєднання добра і зла цілком прийнятне.

У моральному вихованні слід спиратися на гуманістичну ідею про те, що людині від природи притаманне прагнення до добра, правди і краси. Виховання учнів, на думку О.Вишневського, має забезпечити формування в них такої наведеної вище системи моральних цінностей.

Абсолютно вічні цінності— загальнолюдські цінності, що мають універсальне значення та необмежену сферу застосування (доброта, правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість та ін.).

Національні цінності — є значущими для одного народу, проте їх не завжди поділяють інші народи. Наприклад, почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам і чуже тим, які ніколи не втрачали своєї незалежності. До цієї групи цінностей належать такі поняття, як патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо.