Людина і культура європейського Середньовіччя

Середньовіччя є закономірним культурно-історичним періодом розвитку людства. «Середніми віками» називали цей період гуманісти кінця XV ст. Середні віки були добою, коли зароджувались нації, активізувалося їхнє суспільне та культурне життя, формувалась література національними мовами, закладався фундамент сучасної цивілізації.

Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії покривають час від краху Західної Римської імперії в V ст. н. е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV – XVI ст.), причому цілковите панування саме середньовічного типу культури в Європі пов’язують не з цілим періодом, а з V – XIII ст. Потім в Італії зародилась перехідна культурна епоха – Відродження, яка припала на кінець Середньовіччя і початок Нового часу.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося по-різному. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія упродовж усього Середньовіччя була великою та впливовою державою, візантійська культура стала безпосереднім подовженням античної. Але 1453 р., після завоювання турками-османцями, її історія урвалась.

Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна зобразити так. На руїнах Західної Римської імперії виникла низка часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій. Основа економіки – сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами – феодалами (феод – назва наділу), які служили в його війську. Феодали, своєю чергою, наділяли землею селян, котрі виконували повинності (панщина, оброк). Формувалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами та панами, а також всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала – не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни точилися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздробленості. Пригноблені селяни не припиняли боротьбу в різних формах – від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Самостійні міські комуни стали опорою королівської влади. З’явився новий клас – міська буржуазія (слово утворене від французького – міський житель, громадянин).

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культурологія розмежовується на такі основні періоди:

· відмирання античності і встановлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV- VII ст.);

· культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII- початок IX ст.);

· нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX-X ст.);

· найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI-XII ст.);

· занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII-XIII ст.);

· зародження обмеженого візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV - початок XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії - це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави. Переплетення європейських та азіатських впливів, греко-римсь-ких і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панували грецька мова й античні звичаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латина, а з VII ст. - грецька мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало християнство, антична культурна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ'я від католицизму відбились у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, в догматиці, літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цінностей Візантії.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньовічної західноєвропейської, спиралася не лише на християнство, але й на античну спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326-403 рр. н.е.) зібрав грецьку медичну літературу і створив численну медичну енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Подібно до Орибазія, енциклопедистами у Візантійській імперії були Олександир Тральський, Аецій Амідійський (VI ст.), Павел Егінський (VII ст.). Створення таких енциклопедій стало значним вкладом візантійських вчених у збереження наукових знань стародавнього світу.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допомогу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утримання лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Завдяки постійним зв'язкам з Візантією Київська Русь раніше, ніж народи Західної Європи, ознайомилася з культурними досягненнями античного світу.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва величезної наддержави - Візантії, до якої входили в різні часи Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії, яке розвивалося майже протягом тисячоліття (395-1453), впливали не тільки греко-елліністичні традиції, а й художня культура Передньго Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов'ян.

За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська і духовна влади взаємно доповнюють одна одну: могутні феодали були водночас і всесильними церковниками. Мистецтво цього періоду мало виразно релігійний характер. Фізично й духовно досконала людина провідний мотив античного мистецтва - більше не привертає уваги художників. Відтепер проповідуються аскетичні ідеали, віра у потойбічний світ стає могутнім знаряддям у руках церкви, диктує мистецтву основну тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам християнства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмовим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітектури є собор св. Софії в Константинополі (532-537 рр.).

Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції - тринефна базиліка - видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр - 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального купола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так званий хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526-547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.

На Візантійський живопис, який, на жаль, погано зберігся до наших часів, помітно вплинули елліністичні традиції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов'язані з життям Христа.

Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни, зокрема церкви Сан Вітале. Серед кращих - композиції "Імператор Юстиніан з почтом" та "Імператриця Феодора з почтом". Кольорова гама мозаїк насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами, що мерехтять і переливаються.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX-X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні пропорції фігур, контрастна, багатокольорова гама характеризують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля Афін). Мозаїки тут складають органічну єдність з конструкцією храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними архітектурними формами.

Нищівного удару Візантійській імперії на початку XIII ст. завдали хрестові походи. Храми і палаци були пограбовані, художні цінності - вивезені, майстри, які залишилися живими, емігрували. Проте вже на межі XIII і XIV ст. у візантійській культурі почалося своєрідне відродження мистецтва.

Повернення до традицій античності сприймалось як утвердження свого національного стилю. У живописі в цей час розширюється сама тематика, у композиціях переважають розповідні елементи, зростає роль пейзажу. Стіни храмів вкривають багатошаровими фресками, більше використовується декор. Відомими пам'ятками цього часу є мозаїки монастиря Хора в Константинополі. Сцени на біблійні, сюжети пройняті життєвою вірогідністю та емоційністю.

Значного розвитку досягає у Візантії іконописне мистецтво. У багатьох музеях світу зберігаються чудові зразки візантійських ікон. Третьяковську галерею прикрашає знаменита ікона Володимирської богоматері, привезена з Візантії до Київської Русі ще в VII ст. Вона втілює благородство, ніжність, материнську красу. До жіночого лиця горнеться дитя. Мати ніби передчуває трагічну долю сина. В її очах застиг смуток. Один із шедеврів живопису - ікона "Дванадцяти апостолів" - знаходиться в Музеї образотворчого мистецтва у Москві. Роботі властиві чіткий композиційний ритм, тематично-смислова спорідненість, благородство барв.

Значне місце у візантійській художній культурі займала мініатюра. Вона значною мірою відбивала реальну дійсність, подекуди наслідуючи античну традицію. До кращих творів слід віднести Паризький псалтир (X ст.). У мініатюрі "Давид, що грає на лютні" образ музиканта приваблює реалізмом, значне місце в композиції посідає пейзаж.

Зберігаючи античні традиції, візантійське мистецтво виробило власний урочисто-репрезентативний стиль, пов'язаний головним чином з церковними догмами. Майстри Візантії зуміли надихнути канонічні форми реалістичністю, живими ознаками часу, емоційно наситити зображення.

У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійська імперія припинила своє існування. Проте вплив її культури яскраво позначився на мистецтві Західної Європи, південних слов'ян, Київської Русі, Закавказзя.

Виокремлюють такі основні періоди історії Середніх віків:

- раннє Середньовіччя (кінець V ст. – середина XI ст.);

- зріле Середньовіччя - феодальна роздробленість (XI – XII ст.);

- пізнє Середньовіччя - централізація держав під королівською владою (XIII – XV ст.).

Феодальні відносини поєднували верховну владу, зокрема й політичну, із землевласництвом, певною умовністю земельної власності, васальною ієрархією. Відносини особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) становили систему васалітету. Васал отримував землю на правах феоду (лена, фьєфа) від вищого сеньйора, котрий так само був чиїмсь васалом. У країнах середньовічної Західної Європи назва «феод» («лен») означала одержане в спадщину земельне володіння васала, яке надав сеньйор. Одержання феоду зобов’язувало васала виконувати військові обов’язки, брати участь у суді тощо.

Середньовічна культура мала дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і панівна роль релігії та церкви.

Середньовічне суспільство, як організм складалося з клітин, з безлічі станів (корпорацій). Людина від народження належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. Кожний стан мав своє коло політичних і майнових прав та обов’язків, певні привілеї, специфічний штиб життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищі стани (духовенство, феодали-землевласники), купці, ремісники, селяни (їх у Франції було об’єднано в «третій стан»). Чітку формулу вивів на рубежі X – XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: «.. одні моляться, інші воюють, треті працюють…». Кожний стан був носієм відповідного типу культури.

Найхарактерніших рис середньовічна культура набула від X ст. У цей період у суспільстві створено розвинену соціальну структуру: розвивались міста, а разом з ними – ремесла, торгівля, школи й університети, мистецтво в усіх основних його видах. Міста Західної Європи в результаті тривалої боротьби завоювали самоврядування (Магдебурзьке право), що зумовило посутні відмінності західноєвропейського феодалізму від візантійського, і взагалі від східного. За Магдебурзьким правом, яке вперше запровадили у XIII ст. в німецькому місті Магдебурзі, міста було частково звільнено від влади центральної адміністрації та феодалів.

Важливим чинником розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Загалом світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького «теос» – бог).

Чим же можна пояснити такий винятковий статус релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємовпливу безлічі філософських та релігійних течій. Щодо початкового християнства, то однією з головних ідей, які спричинили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей – рівності як гріховних істот перед всемогутнім Богом, але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів та вільновідпущеників, від самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базувалось на трьох провідних ідеях: на ідеї гріховності всього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви; на ідеї порятунку, який мусить заслужити кожна людина; на ідеї спокутування всіх гріхів перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній самопожертві самого Ісуса Христа, котрий поєднав у собі божественну і людську природу.

На кінець античності християнство було розвиненою світоглядною системою. Було розроблено «символ віри» – короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього увійшли догмат про «триєдність Бога» (Бог є єдиним і, водночас, містить у собі три особи – Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого), догмат про воскресіння Христа тощо.

Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворилось на державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі». На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. Відтак церква дістала два організаційні центри. 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. За спільної релігії християнська церква розкололася на західну – 279 римсько-католицьку та східну – православну. Передумовою розколу християнства на католицизм і православ’я був поділ у IV ст. єдиної Римської імперії на Західну та Східну (Візантію) і поява у кожній з них самостійних релігійних центрів, які претендували на панівне становище у християнському світі.

Особливу роль у поширенні впливу церкви виконували монастирі. Вони виникли в III столітті в Єгипті і були спочатку поселеннями самітників (від грецького «монах» – самітник). Монастирі ж у Європі стали і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і осередками культурного життя. При монастирях організовували скрипторії – спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовляли з пергаменту – особливим чином обробленої телячої або овечої шкіри. Виготовлення однієї Біблії великого формату потребувало 300 овечих шкур, термін виконання – 2 – 3 роки. Коштували такі книги, природно, неймовірно дорого. При монастирях же зазвичай існували бібліотеки. Крім Біблії, переписували книги християнських богословів, житія святих, уцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто не дійшли б). Тут же складали хроніки – описи поточних подій за роками.

Школи упродовж раннього Середньовіччя відкривали тільки при церквах і монастирях. Поступово складають шкільну програму. Вона була незмінною далі упродовж століть. Вона містила «сім вільних мистецтв»: три вступні дисципліни – «тривіум» – граматику, риторику (опанування ораторського мистецтва), діалектику (або ж формальну логіку); чотири дисципліни вищого циклу – «квадрриум» – арифметику, геометрію, астрономію, музику. В епоху Середньовіччя свого значення набула наука. Лише в епоху пізнього Середньовіччя почали вивчати природу як не лише вияв Божої благодаті, а і як сукупність явищ, які можна пізнати розумом. Це дало поштовх до розвитку таких наук, як астрономія, фізика, біологія, хімія та медицина. Від XIII ст. значно поширилась в Європі алхімія (головною метою її був пошук «філософського каменя», який перетворює метали на золото). Алхімія була специфічним феноменом середньовічної культури – чимсь цілісним, 280 що містило у собі такі компоненти, як наукові узагальнення і фантазія, раціональна логіка та міфологія. Алхімічний рецепт – це форма пізнання природи, пов’язана зі своєрідністю середньовічного мислення. Фундаментальною особливістю середньовічного мислення був його рецептурний характер, пов’язаний з його авторитарністю та ієрархічністю.

Середньовічна університетська наука мала назву схоластики. Схоластика – це тип релігійної філософії, для якого було характерне принципове панування теології над рештою форм пізнання, знання. Водночас, схоластика була методом, що полягав здебільшого у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу.

У XII – XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література (на церковні та світські сюжети): вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували вади духовенства.

Особливе місце в цій літературі посідала поезія вагантів (vagants – «мандрівні люди»), що з’явилася в Німеччині, Франції, Англії та Північній Італії. Розквіт поезії вагантів збігся з розвитком школи та середньовічних університетів, носіями цієї поезії були мандрівні студенти. Їхня вільнодумна, бешкетна поезія була дуже далекою від аскетичних ідеалів Середньовіччя: ваганти йшли шляхом творення суто світської літератури. Церква невтомно переслідувала вагантів і за критику вад церкви, і за уславлення радощів земного життя.

У XI – XII ст. завершилось формування і було здійснено письмову фіксацію героїчного епосу, що до цього існував лише в усній традиції. Героями народних оповідей були зазвичай воїни, котрі захищали свою країну та свій народ: епічні оповіді оспівували хоробрість, силу, вірність, воїнську доблесть. Записаний за умов феодалізму героїчний епос зазнав впливу лицарських і церковних уявлень: героями епосу завжди були віддані васали своїх сюзеренів, захисники християнства. Найвеличнішою пам’яткою французького епосу є «Пісня про Роланда», де франки стають жертвою підступної зради графа Ганелона, в особі якого автор поеми засуджує підступність і феодальне свавілля.

У XI – XII ст. склався морально-етичний образ рицаря, що мав світський характер, був далеким від аскетизму. Рицар мусить молитися, уникати гріха, пихатості й ницих вчинків; він має захищати церкву, вдів та сиріт, а також піклуватися про підданих. Він мусить бути хоробрим, вірним і не позбавляти нікого його власності, має воювати лише за справедливу справу. Цей образ було змальовано в рицарській літературі.

Рицарі – професійні воїни – утворювали корпорацію на основі спільних способу життя, морально-етичних цінностей, особистісних ідеалів. Рицарська культура сформувалась у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники – носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші рицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Рицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з’являючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях рицарської ієрархії стояли безземельні рицарі, все надбання яких полягало у військовій виучці та зброї. Багато хто з них мандрував, примикав до загонів тих чи інших ватажків, ставав найманцем, а часто і просто промишляв розбоєм.

Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто було заборонено носіння зброї та їзду верхи «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Траплялись випадки, коли рицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

Згідно з поширеними в рицарському середовищі уявленнями, справжній рицар мав походити із знатного роду. Рицар, котрий поважав себе, посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Належність до стану була спадковою, рідко в рицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Порушення суворих правил спричинив розвиток міст – цей привілей стали дедалі купувати.

Ідеальний рицар був зобов’язаний мати безліч чеснот. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальну увагу звертали на поставу, одяг, прикраси. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Рицар мав бути фізично сильним, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60 – 80 кг. Обладунки почали втрачати свою роль лише після винаходу вогнепальної зброї.

Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважають світську ліричну поезію трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції. Вони створили культ Прекрасної Дами, слугуючи якій, рицар мусив дотримуватись правил «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Було розроблено особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть у любовній ліриці, в описі почуттів рицаря до пані, найчастіше вживали характерну станову термінологію: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.

Рицарська поезія виникла на півдні Франції, де склався осередок світської культури в середньовічній Західній Європі. В Лангедоці поширилась лірична поезія трубадурів прованською мовою. При дворах феодальних сеньйорів з’явилась куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння «прекрасній дамі». Цей культ був панівним у творчості трубадурів – прованських поетів, поміж яких були рицарі, великі феодали, королі, прості люди. Поезія трубадурів мала багато жанрів: любовні пісні (одним із талановитих співаків був Бернард де Вентадорн), ліричні пісні, політичні пісні (найбільш яскраві пісні Бертрана де Борна), пісні, що висловлювали скорботу поета з приводу смерті якогось сеньйора чи близької поетові людини; пісні-диспути на любовні, філософські, поетичні теми, танцювальні пісні, пов’язані з весняними обрядами.

Вплив церкви, яка прагнула підкорити собі все духовне життя суспільства, визначив обрис середньовічного мистецтва Західної Європи. Основним взірцем середньовічного образотворчого мистецтва були пам’ятки церковної архітектури. І не лише тому, що церква була головним замовником художніх творів, а й тому, що середньовічне мистецтво формувалося під впливом релігійного світорозуміння. Воно було в руках церкви могутнім засобом дії на маси з огляду на його доступність для всіх – і для неписьменних, і для людей, що говорять різними наріччями. Формула «мистецтво – то є Біблія для неписьменних» була значущою упродовж усього Середньовіччя. Головним завданням художника було втілення божественного начала, а з-поміж усіх почуттів людини перевагу віддавали стражданню, бо, за вченням церкви, це – вогонь, що очищує душу. Дуже яскраво середньовічні художники зображували картини страждань і бідувань. Але слід мати на увазі, що скульптуру й живопис середньовічних храмів варто вивчати не лише як втілення релігійних догматів. Церква була ідейним керівником, а створювали всі витвори прості ремісники, тому народна творчість впліталася в декоративне оздоблення храмів – іноді тут з’являлися зображення, чужі християнству (жонглери, мисливці, звірі, чудовиська).

Від XI до XIII ст. в Західній Європі змінились два архітектурних стилі – романський та готичний.

Романські монастирські церкви Європи дуже різноманітні за своїм устроєм та прикрасами. Але всі вони зберігають єдиний архітектурний стиль. Церква нагадує фортецю, що є природним для бурхливого, тривожного часу раннього Середньовіччя.

Найхарактернішими для романського мистецтва типами споруд є замок (укріплене житло феодала) і храм, який зовні також нагадує фортецю. Основою планування романського храму стала римська базиліка – велике прямокутне приміщення, поділене поперечними перетинками на декілька залів – нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовано високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева, але часті пожежі змусили вдатися до будівництва кам’яних склепінь. Перекривати великі площі не вміли, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь – у зовнішньому вигляді будівлі чітко проступає її конструкція і внутрішня будова. Будівлю прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI столітті найбільшою вважали церкву Клюнійського абатства – резиденцію ордену бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки її було зруйновано в наполеонівські часи, коли романські споруди не мали жодної цінності.

В усій Європі живим відлунням Середньовіччя лишаються рицарські замки, від одних збереглися лише живописні руїни, але багато замків вистояли і лишились майже незайманими. Спочатку замок являв собою дерев’яну вежу (донжон), поділену на декілька поверхів-ярусів, оточену валом, огорожею та ровом. Вибирали неприступне, панівне над навколишнім ландшафтом місце – гору, край урвища, острів. Коли перейшли до кам’яного будівництва, замки поступово перетворились на складні оборонні комплекси. Головний принцип їх будови полягав у створенні послідовних перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, до замку можна було потрапити лише через підйомний міст. Головне укріплення являло собою декілька рядів зубчастих мурів з вежами. Обов’язково всередині замку був колодязь або створювали великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі зводили будинок для власника, церкву, господарські будівлі.

Готичний стиль в архітектурі пов’язаний з розвитком середньовічних міст. Головний феномен мистецтва готики – ансамбль міського собора, що був найважливішим центром суспільного та ідейного життя середньовічного міста. Тут не лише виконували релігійні обряди, а й відбувались публічні диспути, здійснювали найважливіші державні акти, читали лекції студентам університетів, ставили культові драми та містерії.

Найяскравіші готичні пам’ятки – міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші було зосереджено ділову, практичну частина управління містом. Осердям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення – проведення богослужіння – тут читали лекції, ставили містерії – театралізовані вистави на біблійні сюжети, укладали найважливіші угоди. Собори зводили на замовлення міських комун, які зазвичай не шкодували на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом, обличчям міста. Собор часом був таким великим, що його не могло заповнити все населення міста. Готичний собор Паризької Богоматері панує навіть у сучасній столиці Франції, перевершуючи своєю величчю всі пізніші будівлі. Будівництво могло тривати упродовж десятиліть, і навіть, століть. Найвідоміший довгобуд – Кельнський собор, який заклали у XII столітті, а завершували давніми кресленнями вже в XIX столітті.

Головна оптична своєрідність готичної архітектури – спрямованість будівлі вгору. Готичні собори справляють враження легкості, надхмарності за своєї запаморочливої висоти. Основний технічний прийом готики – стрілчасте перекриття. У романських будівлях кам’яне склепіння даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Аби витримати навантаження, стіни мали бути масивними. У готичному проекті конструюють свого роду складний каркас з опорою прямо на фундамент. Це дає змогу зробити стіни легкими, наситити їх найрізноманітнішими прикрасами. У готичних соборах є безліч вікон зі складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі, скульптури. За зовнішнім виглядом зовсім неможливо зрозуміти, якою є внутрішня будова приміщення. Кожний з фасадів несхожий на інші. Наприклад, за фотографіями собору Паризької Богоматері, виконаними з різних боків, можна і не здогадатися, що це одна і та ж будівля.

Кожний собор присвячували певній основній темі: Паризький – Богоматері, Шартрський – історії французького королівського дому. Прикраси соборів – рельєфи, скульптури, фрески, вітражі – то є справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна побачити також своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору в Пармі зображає віслюка в одязі ченця, котрий читає проповідь вовкам). Траплялися зовсім несподівані рішення. На вежах собору в місті Лані стоять великі статуї биків – так городяни увічнили працю тварин з перевезення каменів на будівництві. Віктор Гюго писав: «Книга архітектури не належала віднині духовенству, релігії, Риму, але – уяві, поезії, народові… В цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім схожий на нашу свободу друку: це свобода архітектури».

Загалом же слід зазначити, що середньовічна культура Західної Європи мала своєрідний, суперечливий характер. З її надр виросла блискуча культура епохи Відродження.