Характеристика видів психологічної дистанції.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь­не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу­ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по­ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо­стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч­но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на­магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст­раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз­мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про­тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро­стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама­гається маскувати свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при­ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис­танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихований, надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонст­руючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку­вання: виділяють «особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м, «гро­мадську дистанцію» — 1,5-4 м, «відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли не­обхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруже­ність у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що дося­гається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що про­тидіють установленню істини.

Візуальний контакт — частота і тривалість обміну по­глядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. По­гляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуаль­ний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В ос­танньому випадку утримування від прямого візуального кон­такту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд — ознака во­рожості, втручання в особисті переживання.

Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться спів­розмовникові у вічі, створюється приємне враження, але по­стійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає від­чуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відво­дити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів по­трібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (напри­клад, при допиті, проведенні очної ставки).

Важливо знати та свідомо використовувати такі характе­ристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погля­ди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома — оз­нака ворожості, готовності до конфлікту, моргання очима — подив, зляканість, широко відкриті очі — привітність, задово­лення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд — утома, нудьга.

Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ут­руднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано ство­рювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії.

Останніми при перерахуванні невербальних засобів спіл­кування були названі мимовільні прояви фізіологічних реак­цій, до яких належать потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням губ, посилене пульсуван­ня, порушення дихання, розширення зіниць, зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому контро­лю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки.