Вчені виокремлюють типи медичних сестер

· Сестра – рутинер

· Тип сестри, що грає “ завчену роль”

· Тип “ нервової сестри”

· Тип сестри - сильна особистість

· Материнський тип сестри

· Сестра – спеціаліст

 

Разом з цим, взаємодія між медичним працівником та пацієнтом може спричинити я трогенію (др.-греч. ατρός — лікар + др.-греч. γενεά — народження) - зміну, погіршення стану здоровя пацієнта внаслідок необережної дії чи слова лікаря.

Іншими словами, я трогенії або ятрогенні захворювання – це патологічні процеси, які виникають від необережних, помилкових, некваліфікованих дій лікаря, та охоплюють широке коло ускладнень: від психічної травми до негативних наслідків діагностичного дослідження, анестезіологічного забезпечення, консервативного і хірургічного лікування.

Ятрогенні захворювання можуть виникати по ряду причин. Професор Станіслав Якович Долецький визначив такі види ятрогеній:

1. Ятрогенія, що з'явилася в результаті порушення медичної етики. Причина такої ятрогении - неправильне спілкування медперсоналу з пацієнтом.

2. Харчова (аліментарна) ятрогенія. Вона з'являється в тих випадках, коли запропонована лікарем дієта не дотримується і це призводить до розвитку ускладнень захворювань.

3. Ятрогенія, що виникає внаслідок несприятливої побічної дії медичних препаратів. Ця досить часта форма ятрогений, і її наслідками бувають різні алергічні реакції, кровотечі, шокові стани.

4. Ятрогенія, що є результатом медичних маніпуляцій. Сюди відносяться невдалі випадки діагностичних процедур: біопсії (взяття шматочка тканини для дослідження), ендоскопічних процедур (досліджень органів за допомогою спеціального апарата - ендоскопа).

5. Наркозно-реанімаційна ятрогенія. Це один з найбільш небезпечних видів ятрогений, який обумовлений ускладненнями при реанімації, подачі наркозу. Його результатом може стати зупинка серця, дихання.

6. Ятрогенія як результат хірургічних (оперативних) втручань. Даний вид ятрогений складний і часто призводить до інвалідизації хворого.

7. Ятрогенія внаслідок впливу променевої енергії: патологічне дію високих доз рентгенівського випромінювання, лазерних променів.

 

Висновки до 1-го питання

В процесі обговорення І питання встановлено, що комунікативна компетентність є професійно значимою характеристикою лікаря, медичної сестри, психолога чи соціального працівника. Адекватна комунікація припускає правильне розуміння хворого і відповідне реагування на його поведінку. Хороший психологічний контакт з хворим допомагає точніше зібрати анамнез, отримати повніше і глибше уявлення про хворого. Уміння спілкуватися, або комунікативна компетентність, забезпечує взаєморозуміння, довіру в стосунках, ефективність у вирішенні поставлених завдань.

2. Медична етика

Професійна діяльність клінічного психолога інтегрована у всі основні сфери медичної науки і практики. Витоки клінічної психології і її розвиток як спеціальності нерозривно пов'язані з медициною, особливо з психіатрією і психотерапією. Тому, звертаючись до етичних аспектів цієї порівняно молодої спеціальності, не можна не зупинитися на сучасних моделях медичної етики.

Більше 25 століть в європейській культурі формувалися, змінювалися різні моральні принципи і правила, що супроводжували багатовікове існування медицини. Різні етичні регулятори, що функціонували на різних етапах розвитку суспільства, — релігійні, культурні, етнічні, соціально-економічні — впливали на формування етичних моделей і в медицині. Враховуючи все різноманіття лікарського етичного досвіду, можна виділити 4 співіснуючих моделі:

1. Модель Гіппократа (принцип «не нашкодь»).

2. Модель Парацельса (принцип «роби добро»).

3. Деонтологичеськая модель (принцип «дотримання довга»).

4. Біоетика (принцип «пошани має рацію і достоїнства особи»).

Історичні особливості і логічні підстави кожною з моделей визначали становлення тих моральних принципів, які складають сьогодні ціннісно-нормативний зміст сучасної біомедичної етики.

Модель Гіппократа. Першою формою лікарської етики були моральні принципи лікування Гіппократа (460-377 рр. до н. э.), викладені ним в «Клятві», а також в книгах «Про закон», «Про лікарів», «Про благопристойну поведінку», «Повчання» і ін. У стародавніх культурах — вавілонською, єгипетською, іудейською, персидською, індійською, грецькою — здатність лікарювати свідчила про «божественну» вибрану і визначала елітне, як правило, жрецьке положення в суспільстві. Вважається, що Гіппократ був сином одного з жерців бога Аськлепія — Геракліда, який дав йому первинну медичну освіту. Становлення світської медицини в Стародавній Греції пов'язане з принципами демократії міст-держав, і освячені права жерців, що лікують, неминуче змінялися моральними професійними гарантіями і зобов'язаннями лікарів перед страждущими. Окрім цього етика Гіппократа, що добре ілюструється «Клятвою», була викликана необхідністю відмежуватися від лікарів-одинаків, різних шарлатанів, яких і в ті часи було немало, і забезпечити довіру суспільства до лікарів певної школи або корпорації асклепиадов.

Практичне відношення лікаря до хворого і здорової людини, спочатку орієнтоване на турботу, допомогу, підтримку є основною межею професійної лікарської етики. Ту частину лікарської етики, яка розглядає проблему взаємовідношення лікаря і пацієнта під кутом зору соціальних гарантій і професійних зобов'язань медичного співтовариства, можна назвати «моделлю Гіппократа». Мова йшла про зобов'язання перед вчителями, колегами і учнями, про гарантії неспричинення шкоди («Я направлю режим хворих до їх вигоди згідно з моїми силами і моїм розумінням, утримуючись від всякої шкоди і несправедливості»), надання допомоги, прояву пошани, про негативне відношення до вбивства і евтаназії («Я не дам ніякому просимого у мене смертельного засобу і не покажу шляху для подібного задуму»), абортів («Я не вручу ніякій жінці абортивного пессария»), про відмову від інтимних зв'язків з пацієнтами («До якого б будинку я не увійшов, я увійду туди для користі хворого, будучи далекий від того, що всього має намір, неправедного і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами», «У лікаря з хворими немало стосунків: адже вони віддають себе в розпорядження лікарям, і лікарі повсякчас мають справу з жінками, з дівчатами і з майном вельми великої ціни, отже, відносно всього цього лікар має бути стриманим»), про лікарську таємницю («Що б при лікуванні — а також і без лікування я не почув відносно життя людський з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я умовчу про те, вважаючи подібні речі за таємницю»).

Основоположним серед перерахованих принципів для моделі Гіппократа є принцип «не нашкодь», який фокусує в собі цивільне кредо лікарського стану. Цей принцип формує початкову професійну гарантію, яка може розглядатися як умова і підстава його визнання суспільством в цілому і кожною людиною окремо, який довіряє лікареві своє здоров'я і життя. Велику увагу Гіппократ приділяв зовнішності лікаря, не тільки моральній, але і зовнішній (одяг, охайність) респектабельності, що було пов'язане з необхідністю формування довіри що звертаються до лікарської касти в період переходу від жрецької медицини до світської. Жерці, за всю історію розвитку релігії, придбали статус наближених до богів, вважалося, що від них отримували вони мудрість і повчання, знання і навики. Лікарі ж, храмовость, що подолали, повинні були набувати і володіти такими якостями, які сприяли б формуванню зовнішності всього лікарського професійного співтовариства того часу. Гіппократ визначав ці якості, відштовхуючись від узагальнених цінностей Стародавньої Греції. У книзі «Про благопристойну поведінку» якнайповніше відбито уявлення про ідеал лікаря, що склався в надрах медичних шкіл в епоху грецької «освіти»: «Які вони на вигляд, такі і насправді: лікар-філософ дорівнює боові».

Гіппократом були визначені загальні правила взаємодії лікаря з пацієнтом, при цьому акцент ставився на поведінці лікаря у ліжка хворого. При контакті з хворим пропонувалася така форма спілкування, яка сприяла б орієнтації пацієнта на одужання: «Очевидним і великим доказом існування мистецтва буде, якщо хто, встановлюючи правильне лікування, не перестане підбадьорювати хворих, щоб вони не дуже хвилювалися духом, прагнучи наблизити до себе час одужання».

Важливим і складним в етичному відношенні було питання про винагороду лікаря за надану допомогу і лікування. В умовах жрецької медицини дари і підношення вручалися не самому жерцеві, а храму, в якому він служив. При переході до світської медицини, коли гонораром забезпечується безпосередньо лікар, необхідні були відповідні правила, що не порушують загальну архітектоніку лікарської етики: «Краще дорікати врятованих, ніж наперед оббирати що знаходяться в небезпеці».

Модель Парацельса. Другою історичною формою лікарської етики стало розуміння взаємовідношення лікаря і пацієнта, що склалося в середні віки. Виразити її особливо чітко вдалося Парацельсу (1493-1541 рр.). Ця форма лікарської етики, в рамках якої етичні стосунки з пацієнтом розуміються як складова стратегії терапевтичної поведінки лікаря. Якщо в гіппократівській моделі завойовується соціальна довіра особі пацієнта, то «модель Парацельса» — це облік індивідуальних особливостей особи, визнання глибини її душевних контактів з лікарем і включеності цих контактів в лікувальний процес. «У Парацельсе ми бачимо родоначальника не тільки в області створення хімічних ліків, але також і в області емпіричного психічного лікування» (Юнг). У межах «моделі Парацельса» повною мірою розвивається патерналізм як тип взаємозв'язку лікаря і пацієнта. Медична культура використовує латинське поняття pater — «отець», поширюване християнством не тільки на священика, але і на Бога. Сенс слова «отець» в патерналізмі фіксує, що «зразком» зв'язків між лікарем і пацієнтом є не тільки кровноспоріднені стосунки, для яких характерні позитивні психоемоційні прихильності і соціально-моральна відповідальність, але і «цілющість», «божественність» самого контакту лікаря і хворого. Недивно, що основним моральним принципом, що формується у межах даної моделі, є принцип «роби добро», благо, або «твори любов», благодіяння, милосердя. Лікування — це організоване здійснення добра. Парацельс писав: «Сила лікаря — в його серці, робота його повинна керуватися Богом і освітлювати природним світлом і досвідченістю; найважливіша основа ліків — любов». Під впливом християнської антропології Парацельс розглядав фізичне тіло людини «лише як будинок, в якому мешкає дійсна людина, будівельник цього будинку». Вважається, що християнське розуміння душі сприяло становленню терапії суггестії, яку активно застосовував видатний лікар XVI ст. Кардано, розглядаючи її як необхідну і ефективну складову будь-якої терапевтичної дії. Кардано зрозумів роль чинника довіри і стверджував, що успішність лікування багато в чому визначається вірою пацієнта в лікаря: «Той, хто більше вірить, виліковується кращим». Важливість довірлих стосунків між лікарем і пацієнтом неодноразово підкреслювалася видатними лікарями минулого, ще в VIII ст. Абуль-фарадж писав: «Нас троє — ти, хвороба і я; якщо ти будеш з хворобою, вас буде двоє, я залишуся один — ви мене здолаєте; якщо ти будеш зі мною, нас буде двоє, хвороба залишиться одна — ми її здолаємо».

В кінці XIX — початку XX вв. З.Фрейд наголошував на лібідозному характері взаємовідносин лікаря і пацієнта. Його поняття перенесення і контрперенесення є засобом теоретичного осмислення складного міжособового відношення між лікарем і пацієнтом в психотерапевтичній практиці. Вчений вважав, що психотерапевт, а діяльність лікаря будь-якої спеціальності включає психотерапевтичну компоненту, «має бути бездоганним, особливо в етичному відношенні». Фрейд писав не тільки про «бездоганність» як теоретично вивірену стратегію терапевтичної поведінки, що грунтується на особливостях природи лікувальної діяльності, але і «бездоганності» як майже механічній точності відповідності поведінки лікаря тим або іншим нормативам етичних вимог.

Деонтологічна модель. Вперше термін «деонтологія» («deontos» — належне, «logos» — вченя) ввів англійський філософ Бентам (1748-1832), позначаючи цим поняттям науку про борг, морального обов'язку, етичної досконалості і бездоганності. Деонтологія особливо важлива в тій професійній діяльності, де широко використовуються складний міжособовий взаємовплив і відповідальні взаємодії. У медицині це відповідність поведінки лікаря певним етичним нормативам. Це деонтологічний рівень медичної етики, або «деонтологічна модель», що спирається на принцип «дотримання довга». Основою є відношення до хворого таким чином, яким би в аналогічній ситуації хотілося, щоб відносилися до тебе. Глибоку суть деонтології лікування розкриває символічний вислів голландського лікаря XVII ст. ван Туль-пси: «Світивши іншим, згораю сам».

Термін «деонтологія» ввів в радянську медичну науку в 40-х роках XX ст. Петров для позначення реально існуючої області медичної практики — лікарської етики, — яка була «скасована» в Росії після революції 1917 р. за її зв'язок з релігійною культурою. Ця модель лікарської етики — це сукупність «належних» правил (порівняння, дотримання себе з «належним» і здійснення оцінки дії не тільки по результатах, але і по помислах), відповідних тій або іншій конкретній області медичної практики. Деонтологія включає питання дотримання лікарської таємниці, заходи відповідальності за життя і здоров'я хворих, проблеми взаємин в медичному співтоваристві, взаємин з хворими і їх родичами. Так, прикладом цієї моделі є правила щодо інтимних зв'язків між лікарем і пацієнтом, розроблені Комітетом з етичних і правових питань при Американській медичній асоціації (JAMA, 1992 № 2):

— інтимні контакти між лікарем і пацієнтом, що виникають в період лікування, аморальні;

— інтимний зв'язок з колишнім пацієнтом може в певних ситуаціях визнаватися неетичним;

— питання про інтимні стосунки між лікарем і пацієнтом слід включити в програму навчання всіх медичних працівників;

— лікарі повинні неодмінно докладати про порушення лікарської етики своїми колегами.

Так, характер рекомендацій досить жорсткий, і очевидно, що їх порушення може спричинити дисциплінарні і правові наслідки для лікарів, яких об'єднує дана Асоціація.

«Дотримувати борг» — це означає виконувати певні вимоги. Неналежний вчинок — той, який противоречит вимогам, що пред'являються лікареві з боку медичного співтовариства, суспільства, власної волі і розуму. Коли правила поведінки відкриті і точно сформульовані для кожної медичної спеціальності, принцип «дотримання боргу» не визнає виправдань при ухиленні від його виконання. Ідея боргу є визначальною, необхідною і достатньою підставою дій лікаря. Якщо людина здатна діяти на безумовну вимогу «довга», то така людина відповідає вибраній ним професії, якщо немає, то він повинен покинути дане професійне співтовариство.

Набори «точно сформульованих правил поведінки» розроблені практично для кожної медичної спеціальності і є переліком і характеристикою цих правил по всіх медичних областях. До середини XX ст. медична деонтология стає інтернаціональною — з'являються міжнародні документи, що регламентують поведінку лікаря: Женевська декларація (1948), Міжнародний кодекс медичної етики (Лондон, 1949), декларація (1964) Хельсінкі, Токійська декларація (1975) і ін.

Біоетика. У 60-70-х рр. XX ст. формується нова модель медичної етики, яка розглядає медицину в контексті прав людини. Термін «біоетика» (етика життя), який був запропонований Ван Ренселлером Поттером в 1969р., який розкривається як «систематичні дослідження поведінки людини в області наук про життя і охорону здоров'я в тій мірі, в якій ця поведінка розглядається в світлі моральних цінностей і принципів». Основним моральним принципом біоетики стає принцип «пошани має рацію і достоїнства особи». Під впливом цього принципу міняється рішення «основного питання» медичної етики — питання про відношення лікаря і пацієнта. Сьогодні гостро коштує питання про участь хворого в ухваленні лікарського рішення. Це далеко не «вторинна» участь оформляється в нових типах взаємовідношення лікаря і хворого — інформаційний, дорадчий, інтерпретаційний типи є по своєму формою захисту має рацію і достоїнства людини. У сучасній медицині обговорюють не тільки допомогу хворому, але і можливості управління процесами патології, зачаття і вмирання з вельми проблематичними фізичними і метафізичними (етичними) наслідками цього для людської популяції в цілому. Медицина, що працює сьогодні на молекулярному рівні, стає більш «прогностичною». Доссе (французький імунолог і генетик) вважає, що прогностична медицина «допоможе зробити життя людини довгої, щасливої і позбавленої хвороб».

Біоетика — це сучасна форма традиційної професійної біомедичної етики, в якій регулювання людських відносин підкоряється надзадачі збереження життя людського роду. Регулювання стосунків з надзадачею збереження життя безпосередньо пов'язане з самою суттю і призначенням моралі взагалі. Сьогодні «етичне» стає формою захисту «природно-біологічного» від надмірних домагань культури до своїх природно-природних підстав. Біоетика (етика життя) як конкретна форма «етичного» виникає з потреби природи захистити себе від потужності культури в особі її крайніх претензій на перетворення і зміну «природно-біологічну».

Починаючи з 60-70-х рр. XX ст., як альтернатива патерналізму, всього більшого розповсюдження набуває автономна модель, коли пацієнт залишає за собою право ухвалювати рішення, пов'язані з його здоров'ям і медичним лікуванням. В цьому випадку лікар і пацієнт спільно розробляють стратегію і методи лікування. Лікар застосовує свій медичний досвід і дає роз'яснення щодо прогнозів лікування, включаючи альтернативу нелікування; пацієнт, знаючи свої цілі і цінності, визначає варіант, який більше всього відповідає його інтересам і планам на майбутнє. Таким чином, замість патерналистской моделі захисту і збереження життя пацієнта, в даний час на перший план виходить принцип благополуччя пацієнта, який реалізується доктриною інформованої згоди, — самовизначення пацієнта залежить від ступеня його інформованості. Лікар зобов'язаний забезпечити хворого не тільки всією інформацією, що цікавить його, але і тій, про яку, через свою некомпетентність, пацієнт може не підозрювати. При цьому вирішення пацієнта носять добровільний характер і відповідають його власним цінностям. З цього і витікає етичний стрижень взаємин «лікар-пацієнт» в біоетиці — принцип пошани особи. Велике значення набуває також питання про визначення почала і кінця життя. Конфлікт «має» рацію, «принципів», «цінностей», а по суті людських життів і доль культури — реальність сучасного суспільства. Конфлікт «права плоду на життя» і «права жінки на аборт», або правова свідомість пацієнта, висхідна до усвідомлення «права на гідну смерть», вступаюча в суперечність з правом лікаря виконати не тільки професійне правило «не нашкодь», але і заповідь — «не убий». Відносно аборту як знищення того, що може стати особою, існує три етичні позиції: консервативна — аборти завжди аморальні і можуть бути дозволені лише при загрозі життю жінки; ліберальна — помірна — абсолютне право жінки на аборт, безвідносно до віку плоду і помірна — виправдання аборту до настання певного розвитку ембріона (до стадії плоду, що розвивається, — 12 тижнів, коли тканина мозку стає електрично активною).

Активність мозку служить також і критерієм смерті. Сучасна інтенсивна терапія здатна підтримувати життя пацієнтів, не здібних ні до самостійного дихання, ні до розумових процесів. Тому виникають нові етичні проблеми, пов'язані з пацієнтами, що знаходяться на межі життя і смерті. Питання про евтаназію зазвичай виникає, коли пацієнт необоротно втратив свідомість; вмираючи, випробовує інтенсивні нестерпні страждання, що вимушують медиків підтримувати пацієнта в напівнепритомному стані або коли новонароджений має анатомічні і фізіологічні дефекти, несумісні з життям. Існує великий діапазон думок: від повної легалізації права лікаря переривати життя хворого з його згоди («активна евтаназія»), до повного неприйняття евтаназії як акту, що суперечить людській моралі. Існує варіант так званої «пасивної евтаназії», коли використовується принцип нелікування, що виключає сам акт убивання (відключення штучних систем, що забезпечують життєдіяльність, припинення введення лікарських препаратів і т. д.).

Етичні проблеми аборту і евтаназії пов'язані з моральними аспектами репродукції і трансплантації. Сучасна технологія репродукції життя визначає якісно нові форми взаємин між подружжям, батьками і дітьми, біологічними і соціальними батьками. Трансплантологія відкриває нові проблеми визначення грані життя і смерті із-за моральної альтернативи врятування життя реципієнтові і відповідальністю за можливе вбивство приреченого на смерть донора.

У 90-х рр. XX ст. біоетика стала поняттям, що включає всю сукупність соціально-етичних проблем сучасної медицини, серед яких однією з ведучих виявляється проблема соціального захисту права людини не тільки на самовизначення, але і на життя. Біоетика грає важливу роль у формуванні у суспільства пошани до прав людини.

Юдін вважає, що «біоетику слід розуміти не тільки як галузь знань, але і як соціальний інститут сучасного суспільства, що формується». Конкретною формою вирішення можливих протиріч в області биомедицины є біоетичні громадські організації (етичні комітети), об'єднуючі медиків, юристів, фахівців з біоетики, священиків і ін., що забезпечують розробку рекомендацій по конкретних проблемних ситуаціях медико-біологічної діяльності, будь то її теоретична або практична сторона.

Моральною основою, на які має спиратися сучасна біоетика є вимоги Нюрнберзького кодексу 1947 року, що був сформований в ході судового процесу в справі 23 нацистських лікарів, звинувачених у військових злочинах і злочинах проти людства під час другої світової війни.

Висунуті судом «десять моральних етичних і правових» вимог показували злочинний характер експериментів, що проводилися на людях. Разом з тим, Нюрнбергзький кодекс вводив розмежування двох типів клінічних досліджень: терапевтичних і не терапевтичних. Так, перші виправдані тою мірою, якою спрямовані на збереження життя та покращення стану хворого. Другі – не терапевтичні (або експериментальні), це такі, що не мають цінності для людини, яка служить їх об’єктом.

Кодекс забороняє проведення експериментів, що загрожують пацієнту смертю або непоправою шкодою.

Традиційно основні біотичні проблеми стосуються:

- генетики людини: людського геному, біотехнології та генної терапії, клонування і стовбурових клітин;

- прокреації (репродукції) людини: людської статевості, природного розмноження, штучного запліднення, природної регуляції зачать і контрацепції, стерилізації;

- прокреації ембріона: людського ембріона, аборту, пренатальної діагностики, операцій на людських ембріонах;

- завершальної фази людського життя: болю та евтаназії, настирливої терапії, паліативної оцінки, смерті мозку і трансплантації органів;

- застосування трансгенних рослин для харчових цілей

 

Висновок до 2- го питання

Історичний і логічний аналіз розвитку етики лікування приводить до наступного висновку. Сучасною формою медичної етики є біомедична етика, що працює нині в режимі всіх чотирьох історичних моделей, — моделі Гіппократа і Парацельса, деонтологічної моделі і біоетики. Зв'язок науково-практичної діяльності і моральності — одна з умов існування і виживання сучасної цивілізації. Так, медична етика розглядається як сукупність етичних норм і принципів поведінки медичного працівника при виконанні ним своїх професійних обов'язків. Етика визначає закони моралі і моральності, порушення яких не веде до кримінальної чи адміністративної відповідальності, проте приводить до морального суду, «суду честі». Етичні норми динамічні. В першу чергу, вони залежать від впливу суспільних факторів і норм суспільної моралі.