Україна в післявоєнний період (1945 – 1985 рр.).

Україна на шляху до незалежності. Перші роки незалежності (1985 – 1994 рр.) Розвиток незалежної України (1994 – 2000-ні рр.)

План лекції:

1. Період відбудови в післявоєнний період 1945 – 1950 – і рр..

2. Хрущовська «відлига» і Україна (1954 – 1964 рр).

3. Брежнєвський застій у економіці. Інакомисліє і дисиденство.

4. Україна в період перебудови 1985 – 1990 рр.

5. Україна на державотворчому етапі 1991 – 1994 рр.

6. Україна в кінці 90-х рр. XX ст. на початку нового тисячоліття. Сучасний розвиток України.

 

1. Відбудовчі роботи в Україні почалися вже в 1944 році. У вересні 1945 р скасовано ДКО. Усі функції були в руках Ради Народних Комісарів. Відновлювався 8-ми год. роб. день, нормалізувалося життя. В Україні в післявоєнний період залишилося непошкодженим 19% промисловості. Продуктивність праці повинна зрости на 36 %. Лютий – березень 1946 р. Сталін висунув лозунг перехід до комунізму.

Хоч життєвий рівень країни був дуже низьким, але Сталін прагнув перевершити довоєнний розвиток у важкій промисловості і виробництві зброї, зокрема ядерної. Все це вимагало дуже великих ресурсів.

У важкому становищі перебувало і с/г у 1946 р. прийшла посуха і голод. Продовжилася колективізація земель. Хрущов розпочав утворення великих міст, щоб забезпечити населення всім необхідним в цей період.

У квітні 1945 р Україна і Білорусія були включені в число ООН.

Поглинення Західної України позначилося великими репресіями проти греко-католицької церкви і УПА. 8 березня 1946 р. скликано синод, щоб розглянути питання зв’язків з Римом. Результатом було розрив Берестейської унії і приєднання до православ’я. Дії проти УПА мали масовий характер в 1945 – 1947 рр. У березні 1947 р. загін УПА вбили зам міністра оборони Польщі Кароля Сверчевського, що послужило повному розгрому УПа з-боку польсько-радянською армією.

Для відновлення економіки використовували працю військовополонених. Відбудовували металургійні комбінати «азовсталь», «Запоріжсталь»,Кременчуцький та Єнакіївський металургійні заводи. Відбудовано Дніпровську ГЕС. Відновлено щахти Донбасу, Харківський тракторний завод, авіаційні, хімічні, машино-будівні заводи, транспортна системи. Збільшувалося число вугільних заводів.

Обсяг валової продукції порівняно з довоєнним збільшився до 1950 р. в 4,4 раза.

У дрогобицькій області в 1946 – 47 рр. було розвідано Більче – Волинське і Рудківське газові родовища, що мали союзне значення. У 1948 р запрацював газопровід Дашава-Київ, а в 1951 р. український газ отримала Москва. Легка промисловість була на дуже низькому рівні. Збір зернав УРСР в 1946 р. становив 531 млн. пудів що було в 3,5 рази менше 1940 р.

Голод 1946 р забрав життя 242 тис. чол.. а в 1947 – 520 тис. чол. СРСР у квітні 1946 р. підписав з Францією угоду про поставку країні про поставку зерна. 500 тис. тон поставлено за низькими цінами. Щоб відновити життя уряд посилав спеціалістів з Росії на відбудову економіки в Україні.

Щоб підняти дух західноукраїнського населення вводилася українська початкова освіта. Зростала і вища освіта. У 1950 р. навчалося 24 тис. студентів. Але населення не бажало вступати до лав комуністичної партії. Багато членів партії це були приїжджі громадяни з Росії чи східної України.

СРСР здійснювали і культурний вплив на українське суспільство. Сталін поручив свому раднику по культурі Жданову провести програму культурного розвитку УРСР. Зокрема вводилася російська мова і російська культура. Зокрема критиці була піддана парця Петровського «Історія України», опера Данькевича «Б.Хмельницький», вірш В.Сосюри «Любіть Україну» звинувачений у націоналізмі.

 

2. Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. боротьба за крісло генсека розгорілося між Берією, Хрущовим і Малюнковим. У червні 1953р. Берію було засуджено і звинувачено у шпигунстві і розстріляно. У вересні 1953 р. Першим секретарем обрано М. Хрущова. З квітня 1953 по лютий 1956 рр. було переглянуто політичні справи післявоєнного часу. Тисячі людей були повернуті додому.. перейшли під контроль органи безпеки та МВС. В червні 1953 р. новим секретарем УРС став О.Кириченко. Головою Президії верховної Ради УРСР став Коротченко. В 1954 р. передано Крим до складу УРСР. В органах влади зросла чисельність українців. Зросла зовнішньо-політична діяльність.

14-25 лютого відбувся XX з’їзд КПРС, де Хрущов виступив з промовою розвінчування культу особи Сталіна. Однією з реформ було реформування народного господарства. Утворювалися Ради народного господарства раднаргоспи. Їм підпорядковувалися усі фабрики і заводи, що працювали в країні. Україна лідирувала у важкій промисловості по виплавці чавуну, сталі, але відставала по продуктивності праці і рівню життя населення. За період з 1951 по 1965 рр. було збудованов Україні 1960 великих підприємств. Підвищувалося технічне оснащення, ріс рівень НТР, розвивався транспорт як сухопутний так і річковий, вводилися нові верстати, напів механізовані машини-роботи.

Хрущов звертав увагу на рівень життя населення, на розвиток легкої і харчової промисловості. Ідновили роботу Донецька трикотажна фабрика і Червоноармійська панчішна, швейні фабрики в Кіровограді, Артемівську, Дрогобичі і Миколаєві, Луганська взуттєва фабрика. Херсонський бавовняний комбінат став найбільшим у країні.

У Львові виникли перші виробничі об’єднання – фірми «Прогрес» і «Світанок» (шкіряна). До 1966 р. в системі легкої промисловості було 27 виробничих об’єднань. Розвивається чорна металургія, виробництво чавуну, сталі, розвивалась хімічна промисловість. Збудований Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна.

З’явилися нові помислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла церква, Чернівці, Львів. У 1950 – 1965 в економіку України було вкладено74 млрд. карбованців. Розширювалася мережа газо-проводів. Введено в дію газопроводи Шебелинка – Харків, Дніпропетровськ – Запоріжжя, Новомосковськ – Полтава, Угерське –Івано-Франківськ, Львів – Чернівці. Зросла кількість видобутку нафти і газу. Освоювалися родовища в різних областях України. У 1962 р. було пущено першу магістраль нафтопроводу «Дружба, яка постачала нафту з України в Польщу, НДР, Чехословаччину і Угорщину. Видобуток газу зріс у 4 рази.

За 1959- 1965 в.Україні було введено в дію і реконструйовано близько 33 діючі шахти.в 1951 -58 роках будуються нові електростанції. 1955 р. Каховська Гідроелектростанція, 1956 р. Рицька ГЕС в Закарпатті.. в 60 рр. з’являються теповози і електровози, збільшується розвиток поїздів, електрифіковано залізниці. Збільшується комп’ютеризація. В 1959 – 1962 рр. протяжність авіаліній подвоюється.

В 1954 -1956 рр. Хрущов починає освоєння цілинних земель – 13 млн. га земель освоюється в Заволжі і Казахстані для обробітку. 100 тис. студентів їхали в ці території для обробітку земель і її оселення. Це вивозило українців з їхньої території. Вирощування кукурудзи теж мало одіозні наслідки.

Хрущов мав наміри наздогнати і перегнати Америку по виробництву мяса і птиці. Але усі реформи призвели до падіння економіки а не до її зростання.

У квітні 1958 р. Хрущов виступив на 13 з’їзді ВЛКСМ і закликав подолати відірваність шкіл і вузів від життя. Був опублікований закон»Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР».. в основу було покладено об’єднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. В школах обов’язково вводилася уроки трудового навчання, вводили майстерні і цехи.

У культурі відбулися позитивні зміни. Так у 1957 р. вийшов «Український історичний журнал. З 1959 – 1965 рр. виходить 17 томна праця «Української радянської енциклопедії», «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія місті сіл УРСР».. видавалися твори Малишка, О. Гончара, М.Рильського, Бажана, Воронька, О.Вишні і С.Олійника.

У середині 60-х рр. в Україні назріває рух шістдесятників або дисидентів. У травні відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою, організованою в 1959 р. Л.Лук’яненком. Спілка мала на меті вийти Україні зі складу СРСР на основі статті конституції УРСР про самовизначення. Суд присудив замінити розстріл на 10 річне ув’язнення. В жовтні 1961 р. Хрущов поставив нову програму партії побудови комунізму в СРСР.

В березні 1962 р. він провів реорганізацію с\г комплексу. На пленумі ЦК КПРС Хрущова було позбавлено лавр ГЕНСЕКА.

 

3. З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінчення так званого "великого десятиліття" настала майже 20-літня "ера" Л.Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва.

А що ж на практиці? Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Корінних змін, як бачимо, тут не планувалося. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення числа диктованих зверху показників.

Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новим керівництвом шлях. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в сільському господарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму п'ятирічку на 16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966— 1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981— 1985 рр. — лише 19%. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон гектарів. Найбагатші землі нерідко передавалися під капітальне будівництво або ставали дном штучних морів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя на селі, внаслідок чого протягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який до того ж підтримувався головним чином за рахунок нещадної експлуатації та розпродажу національних природних багатств, обсяг яких катастрофічно зменшувався. Це безпосередньо торкалося і України. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сферах освіти, науки, культури, медицини. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня.

Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало посилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала репресивні методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста па посту першого секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стале створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977—1978 рр. відбулися а і суди над провідними членами групи. Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і штучне утворення так «нової історичної спільноти — радянського народу". Посилювалася русифікаторська політика. Глибока економічна криза, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці — такими були о характеристики СРСР кінця 70-х — початку 80-х років.

4. Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов. У 1984 р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Чорнобиль. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку потрясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потужної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Величезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандінавії. Над світом нависло те, чого він найбільше жахався,— ядерна катастрофа.

У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу. Радянським інженерам удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гігантському бетонному «саркофазі». За радянськими джерелами, внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (багато західних спеціалістів вважають, що число жертв більше), госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. чоловік, здебільшого українців, були вимушені покинути свої домівки — у багатьох випадках назавжди. Вкрай серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо Чорнобиля й навіть розташовані аж у Лапландії.

З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне багатій республіці та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці поширилося обурення тим, як свавільно й безвідповідально Москва нав'язала Україні цю електростанцію. Крім того, існують свідчення про те, що катастрофа спричинилася до зростання напруженості між союзним та українським партійним керівництвом, які одне на одного перекладали вину за аварію.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив

С. Гуренко. Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як право реакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН — під орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

 

5. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.

 

 

6. Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави.

Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал "Інстітюшнл інвестор" у щорічному рейтингу інвестиційної привабливості ставить Україну на останні місця - 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.", держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Все це вкрай негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності у поєднанні з психологічною неготовністю переважної частини населення України рахуватися з такою ситуацією постійно провокує політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід’ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на думку "Трансперенсі інтернейшнл" Україна посідає третє місце з кінця. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. Події квітня 2001 р., пов’язані з відставкою уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%.

Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все це, більшість Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р.,

склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За" відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля, за 10 р. української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л.Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах.

Важливою подією історії України в 2004 році стала Помаранчева революція (Майдан) — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно яких переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці опозиції.

 

 

Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї України

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим радикальна переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

 

17 січня 2010 року відбувся перший тур президентських виборів в Україні, у результаті якого переможця виявлено не було. 7 лютого було проведено другий тур виборів, у якому перемогу з відривом у три відсотка над тодішнім Прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко здобув опозиційний лідер Віктор Янукович.

11 березня 2010 року було сформовано новий уряд на чолі з Миколою Азаровим.

 

21 квітня Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 27 квітня цю угоду ратифікували Верховна Рада України і Державна дума Російської Федерації.

 

Джерела інформації:

1. Субтельний Орест. Україна. Історія. - К 1993.

2. Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів,1996. – 488с.

3. Історія України / Під редакцією В.А.Смолія. – К 1997. –423 с.

4. Лазарович М. В. Історія України. Навчальний посібник – Тернопіль, 2008.

5. Левицька Н. М. Історія України, Київ. – 2011.

6. Гарін В.Б. Історія України. Навчальннй посібник. – 2012