Західна еміграція і діаспора
В історії української еміграції на Захід чітко виявляються кілька “хвиль” масового переселенського руху. Перша - з останньої чверті Х1Х до початку Першої світової війни. Друга “хвиля” охоплює період між двома світовими війнами (1918-1939). Третя – тривала з 1945 року до першої половини 50-х років. З кінця 80-х років починається четверта “хвиля” еміграції.
Перша “хвиля” еміграції була обумовлена економічними причинами які склались в Західній Україні. 70% селянських господарств українців мали менше половини мінімального земельного наділу і лише одне господарство з десяти перевищувало цей мінімум. Рівень життя західноукраїнських селян становив лише десятину частину від загального рівня життя в Австро-Угорщині. Певною мірою позначались національні та релігійні фактори.
В цей же час, в кінці Х1Х століття, уряди Канади, Бразилії, Аргентини почали освоєння цілинних земель, а капіталісти США були зацікавлені в дешевій робочій силі для важкої промисловості. Агенти цих урядів працювали в Європі активно поширюючи інформацію про “чудові” умови праці на нових землях. Тим більше, що за кожного загітованого дорослого агенти отримували п’ять доларів і по два долари за дитину. Певну роль в пропаганді еміграції відіграв Йосип Олеськів – відомий український діяч, який видав у Львові брошури “Про вільні землі”, “О еміграції”.
Продаючи свої землі, маєтки, реманент селяни вирушали до європейських портів – Гамбурга, Бремена, Роттердама, Антверпена, Генуї. Звідти, долаючи океан, прибували на нові землі. Українці були самими бідними з емігрантів. Так француз привозив до Америки, в середньому 86 доларів, чех-41, німець-58, а українець-14. В дорогу українці брали сільський реманент – коси, серпи, сокири, а господині – насіння городини.
Південна Америка.
В 1872-1876 роках перші українці з’явились в Бразилії. Вони отримали землі в південній частині штату Парана. В 90-ті роки починається еміграція до Аргентини. Але еміграція в ці країни не набула масового характеру. Це пояснюється несприятливими кліматичними умовами, відсутністю промислового виробництва і т.д. Про все це українців попереджав в своїх працях Й. Олеськів. Загалом до 1914 року до Аргентини прибуло майже десять тисяч, а до Бразилії – сорок тисяч українців.
Північна Америка.
Швидко, перша “хвиля” емігрантів звернула до США і Канади. Але звістки про українців в цій стороні світу відомі з ХV111 століття.
Початком масової еміграції до США став 1877 рік, коли група селян-русинів з Закарпаття прибула на шахти Пенсильванії. Згодом українці працювали чорноробами в інших галузях промисловості зазнаючи великих обмежень в платні. Головними містами розселення українців були Шенандоа, Пітсбург, Нью-Йорк, інші міста північного-сходу США. Згодом, в пошуках роботи, українці розійшлись по всій країні.
Українська громада в США, розпорошена і поділена за різними ознаками намагалася зберегти і розвинути національні традиції. Але разом з тим, українці першої “хвилі” намагались швидше стати корінним населенням, вивчити мову, традиції, звички. Загалом, до 1914 року, до США прибуло близько семисот тисяч українців.
Перші українські переселенці в Канаді з`явилися в 1891 році. Ними були Іван Пилипів та Василь Єлиняк. До 1914 року, до цієї країни емігрувало близько ста семидесяти тисяч українців. Переселенці осідали в штатах Альберта, Манітоба, Саскачеван. Освоювали цілинні землі, адже їм надавали земельні ділянки у шістнадцять гектар. В перші роки свого життя в Канаді, чоловіки йшли працювати у міста, для того, щоб заробити трохи грошей на будівництво оселі. Дружини і діти часто жили в землянках і працювали на землі.
Працьовитість українців зробила свою справу. За десяток років переселенці досягли значних успіхів. Так у 1916 році, ферма українського емігранта у провінції Альберта налічувала, в середньому, 5 коней, 14 голів великої рогатої худоби, від 12 до 16 поросят. Українцями було створено сімдесят тисяч фермерських господарств.
Українці піклувалися про розвиток своїх дітей і про збереження своїх традицій. В 1905 році у Вінніпезі відкрито спеціальну школу для підготовки українських вчителів. В 1915 році в місцях розселення українців працювало чотириста п`ятдесят шкіл. Як і в інших країнах були засновані церковні і культурні товариства, згодом і політичні організації.
Таким чином, перша “хвиля” еміграції була обумовлена важкими соціально-економічними умовами життя. На нові землі їхали малоосвічені селяни, які долаючи перешкоди утвердились як повноправні громадяни нових батьківщин.
Другий етап еміграції.
Друга “хвиля” еміграції починається після закінчення Першої світової війни, та бурхливих подій 1917-1920 років в Україні. До соціально-економічних причин додались і політичні. Останні призвели до появи політичної еміграції. До неї входили політичні лідери, діячі культури і науки, офіцери і рядові українських армій-всі, хто був незгодний з радянською владою і польським пануванням. Особливостями цього етапу еміграції стало також те, що велика частина політичної еміграції осіла в європейських країнах.
Українці розсіялись переважно в Чехословаччині, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції. Так в 20-ті роки в Чехословаччині відкрились вищі навчальні заклади – Український Вільний Університет, Українська Господарська Академія, Вищий Педагогічний Інститут. В цих навчальних закладах, тоді-ж, навчалось більше двох тисяч українців. В Німеччині, в Берліні, створено Український Науковий Інститут.
На процес еміграції вплинули такі фактори як економічна криза початку тридцятих років, обмеження еміграції урядами ряду країн.
Українці другої хвилі еміграції відрізнялись більшою освіченністю, швидко пристосовувались до нових умов життя і праці, приймали активну участь в житті українських громад. Саме з їхнього середовища згодом вийшли громадські і політичні діячі, бізнесмени, адвокати, лікарі.
Особливістю даного періоду став також, процес рееміграції – повернення емігрантів на Батьківщину. Саме в другій еміграційній хвилі рееміграція стала політичним явищем, адже з`явилась надія, що в Радянській Україні встановилось справедливе, демократичне суспільство. В 1924 році в Україну повернулось було близько двох тисяч осіб.
Третій етап еміграції.
Третя хвиля еміграції розпочалась після Другої світової війни. Основу переселенців складали так званні „переміщені особи” – люди, які не по своїй волі опинились в Німеччині. Серед них – „остарбайтери” – молодь, яку насильно вивезли на примусові роботи; українці – військовополонені; українці - солдати дивізії СС „Галичина”. Невелика кількість українців втекла разом з німцями, бо боялись звинувачень радянської влади у зраді. Згодом, в Західній Європі, опинились партизани УПА, які під тиском радянських військ проривались через Карпати до Чехословаччини, а звідти до Німеччини і Австрії. Як відомо, Німеччина була поділена на кілька окупаційних зон. В англійській зоні окупації залишилось близько п’ятдесяти п’яти тисяч українців, в американській – більше ста тисяч, у французькій - дев’ятнадцять тисяч. У трьох окупаційних зонах Австрії знаходилось близько двадцяти двох тисяч, в Італії – одинадцять тисяч українців. Таким чином понад трьохсот тисяч наших співвітчизників опинились у становищі біженців і переміщених осіб.
Більшість з них розміщувалась в спеціальних таборах, якими опікувались ООН та Міжнародна організація біженців. Після переговорів і узгоджень розпочалось розселення мешканців таборів по різних країнах. Це розселення тривало з 1947 по 1955 роки. Крім традиційних країн – Канади, США, Аргентини, Бразилії, українці „відкрили” для себе нові землі. Так опинились українці в Британії, Уругваї, Парагваї, Чілі, Австрії.
Специфічним видом еміграції в 70-80 роки ХХ століття в СРСР і в радянський Україні стало утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Дівчата виходили заміж за іноземних
Життя українців за кордоном.
Соціально-економічний, політичний, культурний статус українців в країнах західного світу змінювався протягом всього процесу еміграції. Однозначно оцінити становище українців неможливо. Надто різні умови життя і праці наших співвітчизників в США і Канаді, Латинській Америці і Європі.
Близько трьох мільйонів українців проживають зараз в США і Канаді. Це одна із самих заможних груп української діаспори. Незважаючи на те, що українці були найбіднішими емігрантами кінця ХІХ – початку ХХ століття сьогодні вони мають досить високий соціальний статус. Популярними професіями серед українців стали професії лікаря, інженера, адвоката, вчителя, викладача вищого навчального закладу. Значна кількість українців має свій бізнес. Більшість українців мешкає в містах.
Соціально-економічне становище українців в Латинській Америці неоднакове. Найкраще становище української громади в Аргентині. Вона налічує близько двохсот п’ятдесяти тисяч. З них біля ста тисяч – мешканці Буенос-Айреса. Основна маса українців фермери і робітники. В останні роки ХХ століття зростає кількість осіб інтелектуальних професій. Це онуки і правнуки перших емігрантів.
Українці Бразилії, яких налічується більше трьохсот тисяч, в основному мешкають сільській місцевості. Фермерство для них є більше способом існування ніж багатого життя. Загалом рівень життя українців в Бразилії нижчий від середнього життєвого стандарту країни. В інших латиноамериканських країнах мешкає від тисячі до п`ятнадцяти тисяч українців. Більшість з них фермери, власники дрібних майстерень, наймані робітники. Невелика кількість інтелігенції.
Українська діаспора в Європі ділиться на дві частин. Частина з них постійно мешкала в Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії. Найбільші громади в Польщі – близько трьохсот п’ятдесяти тисяч, в Румунії – трохи більше ста тисяч. Життя українців в цих країнах було і залишається нелегким. Становище співвітчизників змінюється потроху на краще лише в останні десятиліття.
В інших європейських країнах українців з’явились через еміграцію і зараз їх небагато небагато. В Британії – 30 тисяч, Франції – близько 40 тисяч, ФРН – 25 тисяч. Більшість з них опинилась в цих країнах в 20-30 роки ХХ століття та після Другої світової війни. Українці, в основному, зайняті фізичною, малокваліфікованою роботою. Невелика частина - власники дрібних підприємств, магазинів. Зростає кількість інженерів, вчителів, представників інших інтелектуальних професій.
Важкі умови життя, туга за Батьківщиною, природний колективізм притаманний українцям об`єднували їх на нових землях. Насамперед об`єднання йшло навколо церкви. Адже в кожному поселенні українці намагались побудувати свою церкву. Церковні братства стали самою поширеною формою об`єднання. Одним з перших стало Братство Святого Миколая засноване у містечку Шенандоа (США), у 1885 році, священиком Іваном Волянським. На сьогодні українці за кордоном об`єднанні в парафії Автокефальної православної церкви, греко-католицької, української католицької церкви, української протестантської громади, баптистської церкви.
Другою формою об`єднання стали товариства взаємодопомоги. Вони відіграли помітну роль у підтримці їх учасників, особливо в період скрут, потрясінь, масового безробіття. Згодом засновуються культурні товариства „Просвіта”, читальні, видавництва. Найкраще організовані в цьому відношенні українці США і Канади.
