Поняття і види суб'єктів господарського права

Поняття суб'єкта господарського права важливо обґрунтувати не тільки для теоретичного розуміння самостійності галузі госпо­дарського права, але й для практичного сприйняття предмета ГК України.

На сьогоднішній день спостерігається гостра криза концепції поділу суб'єктів майнових відносин на юридичні та фізичні особи. Багато учасників господарських відносин, безсумнівно, виходять за рамки зазначених понять: промислово-фінансові групи, відокремле­ні підрозділи підприємств, інвестиційні фонди та інше. Крім того, господарська практика знає не тільки філії і представництва (як це передбачено в ЦК), але, наприклад, відділення, цехи, відділи й т.п. Дані суб'єкти де факто беруть участь в економічних відносинах. За­тискання тут економічного різноманіття у тверді рамки традиційних цивілістичних конструкцій (юридична або фізична особа, філія або представництво) означало б регрес і перешкоди в розвитку бізнесу.

Ось чому ГК України зберіг досягнуту на початку 2003 року різноманітність організаційно-правових форм суб'єктів господа­рювання. У тому числі ГК не обмежив організаційні форми юри­дичних осіб рамками товариств і установ, як це пропонувалося зробити в первісному проекті ЦК України 1996 року. Під тиском господарсько-правової необхідності в процесі доробки проекту ЦК України в ч. 1 ст. 83 (спочатку — ст. 65) було внесене доповнення проте, що юридичні особи можуть створюватися «в інших формах, встановлених законом».

Законодавство України, у тому числі Конституція України (наприклад, ст, 13) використовують кілька понять, які можуть належати до категорії суб'єкта господарського права: «суб'єкт гос­подарювання», «суб'єкт господарської діяльності», «учасник госпо­дарських відносин». Очевидно, що перші два поняття — синоніми. А от співвідношення понять «суб'єкт господарювання» і «учасник господарських відносин» варто розрізняти.

У відповідності зі ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання визнаються не лише суб'єкти господарювання, але і споживачі, органи державної влади та органи місцевого самовря­дування, наділені господарською компетенцією, а також громадя­ни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно- господарські повноваження на основі відносин власності. На підставі зазначеної норми, виходячи зі специфіки участі в господарській діяльності та господарській компетенції варто виділити 4 групи учасників господарських відносин.

Першу групу становлять суб'єкти господарювання, поняття яких розкрите в ч. 1 ст. 55 ГК України.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господар­ських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, перед­бачених законодавством.

Приклад співвідношення поняття «учасник господарських від­носин» і «суб'єкт господарювання» можна побачити в змісті ч. 2 ст. 23 ГК: відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здій­снюватися на договірних засадах. У цьому випадку органи місцевого самоврядування, вступаючи в договірні відносини з суб'єктами господарювання, наприклад, при передачі комунального майна в оренду, стають учасниками господарських відносин.

У ч. 2 ст. 55 ХК України суб'єктами господарювання визнаються:

- господарські організації — юридичні особи, створені відпо­відно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

- громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Другу групу учасників відносин у сфері господарювання станов­лять споживачі (ст. 20, ст. 39 ГК).

У ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редак­ції від 01.12.2005 р. приводиться поняття споживача — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір при­дбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Як буде показано нижче, участь громадян-споживачів у госпо­дарських відносинах обмежується їхнім намаганням на дотриман­ня суб'єктами господарювання правил здійснення господарської діяльності.

У третю групу учасників господарських відносин включаються органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наді­лені господарською компетенцією. Названі органи не є суб'єктами господарювання за ГК України, однак від цього їх роль у сфері господарювання не зменшується. Конституція й закони України відносять до органів державної влади Кабінет Міністрів України, міністерства й інші центральні органи виконавчої влади, органи влади Автономної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві органи влади. Але не всякий орган і не в повному обсязі повноважень реалізує господарську компетенцію.

У загальному вигляді компетенція — це покладений законно на уповноважений орган управління обсяг публічних справ.

У господарському праві компетенція охоплює права і обов'язки органів з управління і здійснення господарської діяльності, тобто всі їх права і обов'язки, що належать до галузі господарського права.

Варто враховувати, що компетенція органу управління окреслю­ється шляхом вказівки на його управлінські функції. Зокрема, до учасників господарських відносин можна віднести лише ті органи державної влади і органи місцевого самоврядування, які здійснюють наступні функції:

а) вступають у виробничо-торговельні та інші майнові відносини із суб'єктами господарювання в порядку ст.ст. 8, 13, 23 ГК Укра­їни й ст.ст. 167-176 ЦК України, Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22.12.95 р. тощо. Не випадково, у відповідності зі ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001р. органи державної влади і органи місцевого самоврядування в частині їхньої діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності прирівнюються за статусом до суб'єктів господарювання;

б) здійснюють контроль і нагляд за господарською діяльністю (ст. 19 ГК України), у тому числі при захисті економічної конку­ренції (ст. 18 ГК України);

в) здійснюють управління об'єктами державної і комунальної власності, публічними підприємствами, установами і організаціями (ст.ст. 22, 24 ГК України);

г) легалізують господарську діяльність (ст.ст. 58,59 ГК України);

д) здійснюють державну підтримку суб'єктів господарювання (ст.ст. 47, 48 ГК України);

е) користуються іншими, передбаченими в законі, правами і обов'язками в сфері господарювання.

При визначенні складу господарської компетенції державних органів і органів місцевого самоврядування важливо враховувати, що повноваження таких органів обмежені принципом «дозволено тільки те, що визначено законом». Даний висновок випливає зі змісту ч. З ст. 8 ГК України: «Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господар­ській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України».

До четвертої групи належать громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господа­рювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Повноваження таких учасників відносин у сфері господарювання засновані на загальних положеннях права власності, закріплених у ст.ст. 319-320 ЦК України, згідно з якими власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Він (власник) може використати майно для здійснення підприєм­ницької та іншої діяльності, крім випадків, установлених законом.

Дані положення для сфери господарювання уточнюються в ст. 135 ГК України, відповідно до якої власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта госпо­дарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення гос­подарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повно­важення також на основі належних йому корпоративних прав (прав засновника/учасника господарського товариства).

Таким чином, права власника щодо створення (заснування) суб'єкта господарювання — юридичної особи знаходяться у тісному взаємозв'язку із правами щодо управління таким суб'єктом господа­рювання, становлячи основу організаційно-господарських відносин. При цьому власник (засновник) може здійснювати свої управлінські функції безпосередньо, наприклад, у приватному, дочірньому або державному підприємстві, у фермерському господарстві, або опо­середковано — через органи управління господарських товариств та інших корпоративних (колективних) суб'єктів господарювання.

З вищесказаного можна дійти висновку, що регульовані госпо­дарським правом відносини існують не тільки між суб'єктами господарювання, але й за участю інших осіб. При цьому госпо-

дарське право активно впливає на поведінку останніх з метою за­безпечення єдиного господарського порядку, а не просто пасивно згадує про них. Зокрема, у ст. 75 ГК України наводиться перелік угод державного комерційного підприємства, на здійснення яких необхідна згода органу, наділеного господарською компетенцією. У ст. 20 ГК наводяться способи захисту прав і законних інтересів споживачів у сфері господарювання. У ст. 69 ГК України запропо­новано, що власник (яким може бути і громадянин) зобов'язаний забезпечити для всіх працівників підприємства належні і безпечні умови праці й т.д.

Виникаючі в такий спосіб у рамках господарсько-правового регу­лювання права і обов'язки осіб, що не є суб'єктами господарювання, робить їх суб'єктами господарського права.

Крім того, варто враховувати існування вищевказаних «не­типових» суб'єктів господарювання. У буквальному значенні слова їх не можна віднести ні до суб'єктів господарювання, ні до учасників господарських відносин, тому що закон кожного разу ототожнює учасників господарських відносин з фізичною або юридичною особою. Але такі суб'єкти, як промислово-фінансові групи, відокремлені підрозділи підприємств, просте товариство, інвестиційні фонди, фонди фінансування будівництва і фонди операцій з нерухомістю, — не мають статусу юридичної особи. Дані суб'єкти можуть мати власний баланс, банківські рахунки (відокремлені підрозділи — навіть ідентифікаційні коди і печатки), самостійну податкову звітність, але і їх статус підлягає спеціаль­ному нормативно-правовому регулюванню.

Як підтвердження таких висновків можна привести положення ст. З Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», які відносять до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності:

1) представництва і філії іноземних юридичних осіб, що здійсню­ють на території України господарську діяльність;

2) об'єднання громадян й/або юридичних осіб, які не є юридич­ними особами за законом України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність.

Таким чином, будучи пойменованими в законі і наділеними певними правами і обов'язками, ідентифікаційними даними, зайнявши місце в системі особливих форм оподатковування і об­ліку — дані суб'єкти певним чином суб'єктивуються, стаючи не стільки законодавчою, скільки правовою фігурою — суб'єктами господарського права.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що суб'єктами господарського права є підприємства, установи, організації, їхні об'єднання, органи, громадяни (учасники господарських відносин), а також інші організаційно-правові форми господа­рювання, які здійснюють господарську діяльність, спожива­ють їі результати або реалізують управлінську компетенцію чи організаційно-установчі повноваження, наділені правами і обов'язками в сфері господарювання.

Юридичною ознакою суб'єкта господарського права є його госпо­дарська правосуб'єктність, тобто сукупність загальних юридичних можливостей з безпосередньої або опосередкованої участі в госпо­дарській діяльності шляхом набуття відповідних прав і обов'язків.

Повнота правосуб'єктності в різних суб'єктів господарського права не однорідна. Для суб'єктів господарювання, наприклад, вона реалізується в більшості інститутів господарського права. Однак вже в органів державної влади і місцевого самоврядування вона обмеже­на напрямками ведення публічних справ у сфері господарювання.

Не випадково в господарсько-правовій літературі відзначається, що для здійснення різних господарських функцій і видів діяльності суб'єктам господарського права потрібен неоднаковий обсяг правомочностей — різна сукупність юридичних прав й обов'язків¹.

У господарсько-правовій літературі серед суб'єктів господар­ського права традиційно не називаються споживачі і громадяни - засновники. Тут проявляється свого роду «слабка ланка» господар­сько-правової теорії: якщо громадянина, що не є підприємцем, визнати суб'єктом господарського права, то, на перший погляд, втрачається своєрідність суб'єктного складу господарських право­відносин у порівнянні з іншими галузевими правовідносинами, у т.ч. цивільними. Однак при більш уважному вивченні виявляється, що подібні сумніви є безпідставними. Сфера господарювання по­збавлена твердих меж, вона існує у взаємодії з іншими суспільними відносинами. Тому господарське право, маючи на меті побудувати цілісну господарську систему країни, а не тільки врегулювати по­ведінку суб'єктів господарювання, змушене впливати на поведінку тих осіб, чиї інтереси так чи інакше перетинаються зі сферою госпо­дарювання. От чому органи управління в сфері реалізації господар­ської компетенції розглядаються суб'єктами господарського права, хоча традиційно такі органи є суб'єктами адміністративного права. Те ж саме можна сказати про споживачів, громадян-засновників й інших негосподарюючих суб'єктів. У тих випадках, коли вони на­діляються господарськими правами або обов'язками, вони стають суб'єктами господарського права.

Але не всі такі суб'єкти мають повну господарську правосуб'єктність. У рамках господарського права громадяни-споживачі, наприклад, наділяються лише правами із захисту від неправомірної поведінки суб'єктів господарювання (ст. 20 ГК України). Такий захист має загальногосподарський характер, ґрунтується на праві споживачів вимагати від суб'єктів господарювання дотримання правил здійснення господарської діяльності (дотримання правил побутового обслуговування населення, правил оформлення роз­рахункових операцій, правил реклами й т.п.). А от безпосередні майнові (у т.ч. договірні) зобов'язання між суб'єктами господа­рювання і громадянами-споживачами не є господарськими згідно з ч. З ст. 175 ГК України. Тому в таких відносинах споживачі є суб'єктами не господарського, а, насамперед, цивільного права.

Нетиповими колективними суб'єктами господарювання можуть бути названі відокремлені підрозділи (структурні одиниці) госпо­дарських організацій, що діють на території України, зокрема філії і представництва, особливо іноземних юридичних осіб. Юридична форма закріплення їх статусу знаходить прояв у тому, що структурні підрозділи суб'єктів господарювання включаються до державного реєстру підприємств і організацій України із самостійним кодом, діють вони на підставі положень, затверджених господарською ор­ганізацією, а їх керівники — на підставі доручення господарської організації. Такі підрозділи можуть мати самостійні банківські рахунки, печатку, власний баланс, самостійну податкову звітність, господарські спори за позовами до таких структурних підрозділів розглядаються за їх місцезнаходженням.

Загальні положення щодо філій і представництв наводяться в ст. 95 ЦК України. Філія — відокремлений підрозділ господар­ської організації, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництво — це також відокремлений підрозділ господарської організації, що розташова­ний поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. На відміну від філій, представництва не виконують фактичних дій, а їх компетенція обмежена виконанням юридичних дій від імені юридичної особи. Таким чином, філії від­різняються від представництв функціями, які покладають на них юридичною особою.

Класифікація суб'єктів господарювання може бути проведена за декількома критеріями.

На підставі глав 4 «Господарська комерційна діяльність (підпри­ємництво)» і 5 «Некомерційна господарська діяльність» (у тому чис­лі положення статей 42 і 52) ГК України, можна дійти висновку, що за критерієм наявності мети одержання прибутку можна суб'єктів господарювання розділити на два види: комерційний суб'єкт госпо­дарювання (підприємець) і некомерційний суб'єкт господарювання.

Суб'єкти господарювання поділяються також на колективні та індивідуальні. Колективні утворення — це організації та їхні струк­турні підрозділи, а індивідуальні це громадяни — підприємці (або, як їх часто називають, приватні підприємці).

Слід зазначити, що ГК України застосовує поняття громадяни­на, а не фізичної особи, на відміну від ЦК України. Дана обставина деякими авторами відзначається як перевага ГК України, тому що вказує на зв'язок особи з державою і не зрівнює права громадян України із правами іноземців та осіб без громадянства навіть там, де вони різні (наприклад, відносно прав на землекористування, на оподатковування, на вільне місцезнаходження тощо) за законодав­ством України. Позиція ГК у цьому питанні відповідає традиціям вітчизняного і зарубіжного права. Зокрема, правило ст. 129 ГК України говорить, що іноземці та особи без громадянства при здій­сненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни Укра­їни, якщо інше не передбачено законом». Це відповідає терміноло­гії Конституції України (ст. 26) і цілком може бути розглянуте як достатнє, щоб не замінювати в господарському законодавстві по­няття «громадянин» на поняття «фізична особа». Водночас, існує і протилежна точка зору, яка виходить із того, що в праві на зайняття підприємництвом реторсії щодо іноземців, осіб без громадянства і біженців, які легально перебувають на території України, у ст. 42 Конституції України, не передбачено. А тому немає підстав звужу­вати поняття фізичної особи до поняття громадянина. Незважаючи на теоретичну дискусійність даного питання, не можна не помітити практичну зручність застосування поняття «громадянин — під­приємець» замість поняття «фізична особа — підприємець», що використано в цьому курсі.