Впровадження державного пенсійного страхування в Україні є основою перетворень всієї пенсійної системи.

Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування – це система, яка передбачає сплату обов’язкових регулярних внесків, що зараховуються в Накопичувальний пенсійний фонд, обліковуються на персоніфікованих пенсійних рахунках працівників і використовуються для виплати пенсій відповідним працівникам після досягнення ними пенсійного віку.

Згідно з цією системою, усі працівники зобов'язані сплачувати на свої рахунки внески, які відраховуватимуться із загальної суми зарплати (до сплати податків). Упродовж трудової діяльності працівника ці гроші інвестують, і при виході на пенсію власник накопичених таким чином коштів отримує їх у формі ануїтету (довічних щомісячних виплат). Розмір ануїтету розраховується актуарно, виходячи із сум пенсійних активів з урахуванням майбутнього інвестиційного доходу, забезпечуваного страховою організацією, що виплачує ануїтет, видатків, пов'язаних із подальшим інвестуванням зазначених сум, і показника середньої тривалості життя.

Загальнообов'язкове державне пенсійне страхування повинно здійснюватися за наступних принципів:

законодавчого закріплення умов здійснення загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

зацікавленості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію;

рівноправності застрахованих осіб щодо призначення пенсій, надання соціальних послуг і виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування;

солідарності поколінь і субсидування;

фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів;

залучення частини страхових внесків на накопичувальні пенсійні рахунки застрахованих осіб і здійснення виплат із цих рахунків довічної пенсії та одноразової виплати залежно від розмірів накопичень з урахуванням інвестиційного доходу;

організації управління Пенсійним фондом на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави;

обов'язковості фінансування Пенсійним фондом витрат, пов'язаних з наданням пенсій та соціальних послуг, ведення обліку коштів на накопичувальних пенсійних рахунках та виконання доручень застрахованих осіб стосовно коштів, облікованих на їх накопичувальних пенсійних рахунках, відповідно до цього Закону;

цільового та ефективного використання коштів загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

З метою підвищення довгострокової фінансової стійкості пенсійної системи виникає необхідність корегування механізму поетапного введення накопичувальних елементів в систему обов'язкового пенсійного страхування, пов’язана з деякими податково-фінансовими та соціальними проблемами.

По-перше, сплачені пенсійні внески не є власністю громадян, і відповідно їх виплата не гарантується сім'ям у разі передчасної смерті платників цих внесків. Від цього найбільше втрачають представники найбідніших верств населення. Пенсія, яка призначається у разі втрати годувальника, не зіставна із сумою сплачених внесків.

По-друге, значна частина працівників фактично звільнена від сплати страхових внесків, хоча водночас має право на одержання пенсій з Пенсійного фонду.

По-третє, надмірне пенсійно-страхове навантаження на економіку звужує платіжну базу і джерела пенсійних надходжень.

Крім того, слід відзначити необхідність адекватних змін в оподаткуванні, які заохочували б роботодавців і найманих працівників до накопичення та інвестування пенсійних заощаджень.

Для вирішення цих проблем і впровадження накопичувальної страхової системи необхідним є здійснення наступних кроків з метою реформування пенсійного страхування як елементу пенсійної системи:

1) забезпечення обов'язковості державного пенсійного страхування всіх без винятку працюючих громадян і поступовий перехід до паритетної сплати пенсійних внесків – порівну роботодавцями та найманими працівниками;

2) обчислення пенсій лише з тієї суми доходу, з якої сплачені внески. Обмеження максимальної суми доходу, з якої сплачуються внески, необхідно щорічно коригувати з урахуванням динаміки середньої заробітної плати;

3) вдосконалення механізму фінансування дострокових пенсій та їх призначення. Дострокові пенсії повинні фінансуватися за рахунок роботодавців, що заохочуватиме їх до запровадження нових технологій, поліпшення умов та охорони праці, зменшення чисельності працюючих у шкідливих умовах;

4) запровадження сплати єдиного страхового внеску на загаль-нообов'язкове державне соціальне страхування. В результаті можна буде уникнути зростання навантаження на фонд оплати праці, дублювання функцій різними фондами соціального страхування та зменшити адміністративні видатки;

5) застосування економічних стимулів для пізнішого виходу людей на пенсію шляхом прогресивного підвищення розміру пенсії за кожний рік роботи після досягнення пенсійного віку;

6) зниження ставок оподаткування доходів фізичних осіб, що сприятиме підвищенню доходів населення та їх легалізації і збільшенню пенсійних внесків;

7) звільнення від оподаткування частини доходів фізичних та юридичних осіб, яка спрямовуватиметься в накопичувальну пенсійну систему;

8) розробка правового та економічного механізму залучення доходів, одержаних від легалізації та податкової амністії, до пенсійних фондів;

9) встановлення порядку визначення пенсій виключно на основі персоніфікованого обліку пенсійних внесків (цією системою вже охоплено 20 млн. осіб). До стажу, що дає право на пенсію, мають зараховуватись тільки ті періоди, за які сплачено обов'язкові пенсійні внески. Трудовий внесок і пенсія громадян повинні обчислюватися на основі персоніфікованого обліку за весь період трудової діяльності. Для осіб, які не працювали і не сплачували пенсійних внесків, слід зберегти соціальні виплати з коштів Державного та місцевих бюджетів, а не за рахунок пенсійних заощаджень працюючих громадян.

Персоніфікований облік як основа нової системи пенсійного страхування полягає у збиранні, обробленні, систематизації та зберіганні відомостей про фізичних осіб, які пов'язані з визначенням права на виплати з Пенсійного фонду та їх розміру за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

На кожну фізичну особу в Пенсійному фонді відкривається персональна облікова картка, в якій використовується постійний індивідуальний ідентифікаційний номер Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів.

У персональній обліковій картці одночасно накопичуються відомості про фізичних осіб від кожного роботодавця, де працювала особа, з урахуванням усіх фактів її трудової міграції та роботи за сумісництвом.

У разі виїзду особи на проживання за межі України відомості про неї передаються до органів пенсійного забезпечення за місцем її постійного проживання згідно з міжнародними договорами України.

Відомості про фізичних осіб збирають і зберігають у документальній та електронній формі уповноважені органи у встановленому порядку протягом життя фізичної особи, а також упродовж 75 років після її смерті.