Лекции.Орг


Поиск:




Виробнича та торговельна товарна структура країни. Регіональна структура науково-виробничого комплексу Японії вирізняється надзвичайно складною системою взаємозв'язків та безпрецедентно високою локалізацією




Регіональна структура науково-виробничого комплексу Японії вирізняється надзвичайно складною системою взаємозв'язків та безпрецедентно високою локалізацією наукових установ та наукомістких виробництв в обмеженій кількості найбільших агломерацій. Так, на район південного Канто (агломерація Токіо- Йокогама) припадало 60% наукових розробок у техніці (за, кількістю поданих патентних заявок), 50% студентів вузів, до 40% продукції наукомістких галузей промисловості. Важливу роль як наукові центри відіграють також Осака, Кіото та Нагоя. Перспективним напрямом поліпшення територіальної організації наукового комплексу Японії є створення системи "технополісів", тобто науково-виробничих зон, обладнаних сучасною науковою інфраструктурою, перспективними науково-дослідними осередками та експериментальними підприємствами з найновішою технологією. Під розвиток технополісів визначено 19 зон, розташованих в усіх економічних районах країни. Вже збудовано первісток нової структури науково-виробничого комплексу Японії - наукове містечко Цукуба. Основні напрямки наукового пошуку в науковому комплексі країни на 90-ті роки такі: "інформаційна революція", пов'язана з подальшим розвитком комп'ютерної техніки та телекомунікаційних мереж; "мекатронна" революція (японський термін "мекатроніка" - комбінація від слів "механіка" та "електроніка") і розширення використання роботів та гнучких виробничих систем; "біотехнологічна" революція, розвиток генної інженерії, біотехнологій у сільському господарстві та медицині; розширення виробництва різноманітних композиційних матеріалів; розвиток лазерної технології та техніки оптико-волоконного зв'язку; впровадження енергозберігаючих технологій та розвиток альтернативних видів енергетики (термоядерної, сонячної тощо); подальші кроки з освоєння Світового океану.

Базові галузі виробництва сировинної орієнтації. Протягом 60- 80-х років у Японії склалися територіально-виробничі системи базових виробництв сировинної орієнтації, що мають сучасну структуру виробничо-технологічних та організаційно-управлінських зв'язків. Розбудова подібних утворень за умов невідворотної залежності країни від імпортних джерел сировини йшла пліч-о-пліч із впровадженням енерго- та матеріалозберігаючих технологій, прогресом у техніці, створенням інженерних морських споруд та насипних територій. Згадані територіально-виробничі системи (в Японії для їх визначення вживають термін "комбінате") послідовно розміщувались у заздалегідь вибраних і інфраструктурно облаштованих планувальних районах. На початок 90-х таких "комбінато" налічувалося вже понад 20. Найбільші з них включають не один десяток великих заводів важкої промисловості. Усі без винятку комплекси даного типу розташовані на узбережжі, біля добре обладнаних портів, і орієнтовані на переробку імпортної сировини та випуск, головним чином, конструкційних матеріалів й хімічних речовин.

У територіально-виробничих структурах, що склалися, широко реалізовано сприятливі можливості вертикального та горизонтального комбінування технологічних зв'язків. Виникли енерго-нафтохімічні, металурго-енергохімічні, хіміко-металурго-машинобудівні, енерго-хімікотекстильні, енерго-нафто-хіміко-металурго-машинобудівні поєднання виробництв. В організаційному плані такими утвореннями стали старі центри важкої промисловості, до яких додалися нові технологічні ланки, що поповнили відповідні енерговиробничі цикли (комбінати в Йокогамі, Кавасакі, Харімі, Івакуні, Кітакюсю та ін.); технологічні комплекси, сформовані однією фінансово-монополістичною групою, які поєднують десятки технологічно взаємопов'язаних виробництв (Йоккаїті, Нііхама, Тіба); технологічні комплекси, сформовані зусилля кількох фінансово-монополістичних груп (Касіма, Гої-Ітіхара, Мідзусіма, Сакаї, Томакомаї). Наступний розвиток базових виробництв в Японії полягає в зосередженні дедалі більшої частини виробничих можливостей цієї міжгалузевої системи в технологічних комплексах зазначеного типу.

Порти, інженерне обладнані майданчики для промислової забудови (часто створені на насипних землях, що відвойовані у моря), різноманітні комунікації кожного з "комбінате" утворюють єдиний інфраструктурний комплекс. Порт у подібному комплексі органічно поєднаний з виробничими об'єктами. Концентрація на обмежених територіях великих виробничих потужностей призводить до підвищеного забруднення навколишнього середовища, особливо морських акваторій. Тому створення потужних очисних споруд у поєднанні з організацією замкнутих систем водопостачання металургійних та хімічних заводів стало необхідним елементом подібних територіальних утворень.

Машинобудування. Галузі машинобудівного комплексу Японії, як і в інших економічно розвинутих країнах, розвиваються як виробники товарів та послуг і виробничого, і побутового призначення. Для Японії характерна підвищена експортна орієнтація цього комплексу: за межі країни вивозиться понад 1/4 всієї продукції машинобудування, в тому числі понад 1/2 споживчих товарів, наприклад, офісного устаткування, комп'ютерів, відеомагнітофонів, магнітофонів, радіоапаратури, оптики тощо. Структура машинобудування країни складається як під впливом попиту в самій Японії, так і з огляду на потребу на світових ринках машинобудівної продукції.

Щодо інвестиційного попиту, то протягом останніх десятиріч японська промисловість перебудовувалася так: згортання або стагнація виробництва в енерго- та матеріаломістких галузях; оновлення виробничого апарату в усіх галузях з метою енерго-, матеріало- та трудозбереження; прискорений розвиток галузей і виробництв з високими показниками наукомісткості. В останньому випадку особливо важливу роль відігравали процеси мекатронізації економіки, виробничої і соціальної інфраструктури, комплексної автоматизації виробництва, включаючи впровадження роботів. Щодо споживчого попиту, то його японські фірми (як і фірми інших розвинутих країн) вже давно активізують самі, до того ж не тільки на внутрішньому, а й на зовнішніх ринках. Список виробів, які дають змогу Японії утримувати лідерство на світових ринках, постійно змінюється. У 80-ті роки ними були нові моделі автомобілів, радіоапаратура, відеомагнітофони та відео програвачі, телевізори, побутова електроніка, фотоапаратура. На сучасному етапі основними "локомотивами" японського машинобудування стали наукомісткі виробництва: інтегральні схеми і персональні ЕОМ, промислові гнучкі виробничі системи й роботи, насичені електронікою верстати та автоматичні лінії, аерокосмічна техніка, медичне обладнання тощо. Освоєно нові види електронного устаткування: для торгівлі, інформаційного обслуговування готелів, контролю за станом навколишнього середовища, найновішої копіювальної техніки, текст-процесорів тощо.

Частка Японії у світовому виробництві машин і устаткування досягла нині 10-11%. Цей виробничий комплекс всебічно розвинений і може випускати всю номенклатуру машинобудівної продукції світу, але більше вирізняються радіоелектроніка, електромашинобудування та транспортне машинобудування. Різноманітні електромашинобудівні виробництва дають майже 2/5 машинобудівної продукції, половина цього показника припадає на радіоелектроніку. Транспортне машинобудування Японії репрезентоване передусім автомобілебудуванням та суднобудуванням. Країна, незважаючи на згортання або перебудову програм суднобудування, все ще займає перше місце в світі за тоннажем спущених на воду суден. Автомобільна промисловість випускає до 10 млн. машин щорічно і майже половину з них експортує (за обома показниками - перше місце в світі).Головні виробничі потужності машинобудування зосереджені у межах Тихоокеанського промислового поясу, особливо мегаполісу Токайдо. У Токійському районі випускається понад 30% національної продукції-галузі, в тому числі понад половину радіоелектронної продукції та продукції приладобудування. В агломераціях Осака- Кобе- Кіото та Нагоя виробляється ще по 15% продукції машинобудування. Інші важливі центри - Сідзуока, Хіросіма, Фукуока, Нагасакі, Сендай.

Агропромисловий комплекс Японії - інтегрована частина її господарства з виробництва і збуту продовольства й продуктів із сільськогосподарської сировини та продукції морських промислів. У власне сільському господарстві діють підприємства кількох форм власності: фермерське господарство (невеличкі сімейні ферми), великі сільськогосподарські підприємства корпорацій та сільськогосподарська кооперація (вона в Японії чи не найбільш міцна серед економічно розвинутих країн). Діяльність сільського господарства забезпечує так звана перед сільськогосподарська сфера - сільгоспбанки, фірми по виробництву сільськогосподарських машин та обладнання, а також добрив, державні науково-дослідні заклади, що працюють у галузі біології, генетики, біотехнології, сільськогосподарські вузи. Після сільськогосподарська сфера забезпечує переробку, збереження, фасування, транспортування та збут продовольства й іншої сільськогосподарської продукції.

Останнім часом в АПК Японії зайнято приблизно 28% економічно активного населення країни, і цей комплекс забезпечує приблизно 56% потреб країни у продовольстві (якщо до цього додати дуже важливу для цього регіону продукцію морських промислів, то самозабезпечення продовольством для Японії досягне майже 70%).За останні десятиріччя в країні істотно перебудувалася виробнича структура сільського господарства. Досить чітко проявилася орієнтація на три напрями спеціалізації: рисосіяння із впровадженням ранньоспілих високоврожайних сортів; плодоовочівництво, яке використовує найновіші досягнення техніки при створенні теплиць, овочевих плантацій та садів; тваринництво, що відзначається досить високою фондоємністю і значною часткою імпортних кормів у раціонах. У забезпеченні своїх потреб у продукції інших галузей країна орієнтується переважно на імпорт. Так, імпортується 85% потрібної країні пшениці, вся кукурудза, 90 бобів та сої, 80 цукру, близько 20 жирів, 30% м'яса та фруктів.

Поруч із важливими змінами в економіці і підвищенням агротехнічного рівня у сільському господарстві Японії поглиблюється територіальна спеціалізація в такій послідовності: локалізація виробництва окремих видів продукції, формування добре виражених зон спеціалізації, формування на території цих зон агропромислових комплексів. За сучасних умов особливо виражена локалізація виробництва деяких плодоовочевих. Наприклад, значна частина виробництва білокачанної капусти зосереджена в районі Канто (навколо столиці), яблук - у префектурах Аоморі та Нагано, мандаринів - преф. Вакаяма, чаю - преф. Сідзуока тощо. Склалися добре виражені зони приміської та зональної спеціалізації сільського господарства. Зоною приміської спеціалізації стала територія мегаполісу від долини Канто до долини Кінкі. Найбільш характерні пояси зональної спеціалізації - "рисовий пояс" - сільськогосподарський район північного сходу Хонсю та узбережжя Японського моря; північний схід Хоккайдо спеціалізується на молочному тваринництві й буряківництві; центральний високогірний район перейшов від шовківництва до вирощування овочів та фруктів.

Впровадження в сільськогосподарський сектор економіки монополістичного капіталу в особі фірм харчової, машинобудівної, хімічної промисловості, а також спроби державного регулювання розвитку окремих сільськогосподарських районів сприяли формуванню місцевих агропромислових утворень. Наприклад, у районах, що спеціалізуються на виробництві молока, ринок і молокопереробну промисловість контролюють, скажімо, на Хоккайдо концерн харчової промисловості "Юкідзірусі", в Канто й інших частинах мегаполісу - "Мейдзі", "Морінага", "Юкідзірусі". Виробництво і збут пива в Японії контролюють концерни "Кірін біру", "Саппоро біру", "Асахі біру", виробництво й збут тютюнових виробів - тютюнова монополія "Сембай кося". Найбільш значну роль у структурі АПК країни відіграють фірми, зайняті оптовою торгівлею, організацією збереження та збутом продовольства.

Транспортний комплекс Японії має дві особливості. З одного боку, Японія - острівна країна, що бере активну участь у МПП, - одна з найбільших морських держав, з іншого - активно діюча національна економіка потребує забезпечення великого обсягу внутрішніх вантажних і пасажирських перевезень. Практично всі внутрішні перевезення забезпечуються трьома видами транспорту: автомобільним, залізничним та морським каботажним. Зовнішні - вантажні, виключно морським, а пасажирські - повітряним транспортом.

Особливість формування транспортної мережі країни - неминучі труднощі при транспортному будівництві. Дорого обходиться відведення землі під транспортне будівництво (вартість землі часто-густо вища, ніж вартість самого будівництва), доводиться будувати тунелі, мости, віадуки тощо, часто значної протяжності. Проте природно-кліматичні умови для портового господарства сприятливі. На островах нараховується понад 2 тис. зручних гаваней, майже сотня з них стали великими портами. Японський уряд докладає чимало зусиль, щоб поліпшити роботу транспортної системи країни. Мережа швидкісних залізниць (з швидкостями руху 200- 250 км/год. і більше), швидкісних шосейних доріг поступово зв'язує в одно всі основні районоутворюючі центри країни. Унікальними тунелями й мостом зв'язані Хонсю і Кюсю, будується кілька ланок мостів між Хонсю і Сікоку, Хону і Хоккайдо зв'язав найдовший у світі підводний тунель (тільки підводна його частина - 53 км). Водночас мережі звичайних залізниць та шосейних доріг - одні з най густіших у світі.

У зовнішніх перевезеннях величезну роботу виконує морський торговий флот. Японські фірми або безпосередньо володіють, або контролюють приблизно 1/10 світового тоннажу морського флоту, 2/5 цього тоннажу припадає на танкерний флот. Найважливіші зовнішньоторгові порти Японії обслуговують основні райони концентрації виробництва. Це порти Токійської затоки, серед яких вирізняються Йокогама, Тіба, Кавасакі та Токіо; в затоці Ice - Кобе, Осака та Сакаї; інші важливі - Нагоя, Сімідзу, Хіросімаі Фукуока, Нагасакі та ін. Важливу роль відіграють порти, що обслуговують комбінати - наприклад, Кітакюсю, Мідзусіма, Касіма та ін. Порти Японії обробляють щороку понад 0,5 млрд. т зовнішньоторгових вантажів, причому імпортний вантаж становить 9/10 всього їхнього обсягу. За вагою майже половина припадає на нафту, ще третина - сировина для чорної металургії, серед іншого вирізняються ліс та продовольство, особливо зерно.

Останнім часом посилилося значення авіаперевезень (тільки туристів Японія щороку відправляє за кордон понад 11 млн.). Основні міжнародні лінії йдуть із Японії у Південно-Східну Азію, в Австралію або на Близький Схід та Європу; над північною акваторією Тихого океану у США та (через Аляску) в Європу. Дедалі більш перспективним стає напрям на Китай і далі транс євразійською дорогою на захід.

Японія - одна із найбільших торгових держав світу. Зовнішньоекономічна діяльність відіграє важливу роль в її економічному розвиткові. 1991 р. на цю країну припадало 6,2% світового імпорту та 9,2% світового експорту. Нетто-актив прямих зарубіжних інвестицій Японії на 1991 р. становив 14,9% загального показника по світу.

Загалом економічний розвиток Японії протягом останніх двох десятиріч відзначається поєднанням порівняно уповільнених темпів розвитку з активізацією процесів інтернаціоналізації господарства. При цьому, якщо в 70-ті - на початку 80-х років активізація участі країни в МПП була пов'язана з нарощуванням експортної експансії, то із середини 80-х років Японія перейшла до активного експорту капіталу і швидко стала одним із провідних нетто-кредиторів світового господарства. Чи не найважливіша тенденція в сучасній зовнішньоекономічній діяльності країни полягає в переході її від опори переважно на зовнішню торгівлю до опори переважно на інвестиційну діяльність. Понад два десятиріччя зберігалося і, часом, значно зростало позитивне сальдо платіжного і зовнішньоторгового балансів, постійно росли інвалютні резерви та резерви ліквідності, що вигідно вирізняло Японію серед інших економічно розвинутих країн.

Зовнішньоторгова діяльність - життєво важливий елемент господарства Японії. Як видно з табл. 2, основні статті експорту та імпорту збігаються дуже мало. Країна довозить сировину, напівфабрикати, відсутні види обладнання та хімікатів, товари легкої промисловості, а вивозить винятково промислові товари. При цьому в економічно розвинуті країни, які є основними зовнішньоекономічними партнерами, йдуть переважно високоякісні вироби наукомістких галузей, а в країни, що розвиваються, - масова продукція машинобудування та легкої промисловості.

Японія отримує сировину фактично з усіх кінців світу. Однак сегментація ринку надходження сировини склалася із врахуванням потреб економічної безпеки країни - за невеликими винятками на ринку Японії немає монополістів У поставках окремих видів сировини. Наприклад, нафта, хоч і йде в основному з Південно-Західної Азії, але з різних країн - Об'єднаних Еміратів, Саудівської Аравії, Кувейту, Оману, Ірану та ін., а також з Індонезії, Китаю, Мексики, Малайзії, Брунею й ін.; ліс надходить із США, Росії, Канади, Індонезії, Філіппін, Малайзії; залізна руда - з Австралії, Бразилії, Індії, Чилі, ПАР та ін.

У географії сировинної бази Японії склалося декілька секторів. Найбільш важливе місце в поставках сировини займає Південно-Західна Азія, позаяк цей район - головний постачальник нафти для Японії. Важливими сировинними базами є також США та Канада: звідси йдуть вугілля, ліс, пшениця, кукурудза, соя, кольорові метали. Традиційно важлива база - Південно-Східна Азія, з якої надходять ліс, нафта, кольорові метали, продукція тропічного землеробства тощо. Дедалі більш важливого значення набувають Австралія і країни Океанії та країни Латинської Америки. Австралія, окрім традиційних вовни, м'яса та пшениці, дає залізну руду, вугілля, кольорові метали або концентрати їхніх руд. Із Латинської Америки надходить залізна руда й кольорові метали, бавовна та продовольство.

У динаміці структури імпорту помітна тенденція до зростання довозу готової продукції, особливо з нових індустріальних країн Азії. Звідси, наприклад, надходять електронні калькулятори, кольорові телевізори, відеомагнітофони, не кажучи вже про широкий асортимент одягу та взуття. Важливу роль в появі такого імпорту відіграють філіали японських фірм або спільні підприємства, що використовують дешеву робочу силу в країнах Азії.

В експорті Японії 98% припадає на готові промислові вироби. За обсягами вивозу ряду товарів Японія займає провідні місця в світі. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки (від міні-калькуляторів на сонячних батарейках до ЕОМ), що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів. Структура експорту під впливом перебудови її промисловості та підвищення у 80-ті роки курсу єни поступово змінюється. Діяльність структурно застарілих виробництв (наприклад, текстильна, швейна, взуттєва промисловість, виробництво побутових електроприладів тощо) переміщується в країни нової індустріалізації чи навіть в економічно розвинуті країни. В експорті самої Японії дедалі більшого значення набуває продукція високих технологій. У географічній структурі експорту теж певні зміни - зростає значення ринків економічно розвинутих країн, особливо Північної Америки та Європи.

Розвиток науково-технічних зв'язків. У 80-ті роки Японія, яка довгий час була переважно споживачем науково-технічних знань та відкриттів, стала продавати ліцензій, "ноу-хау" та інжинірингових послуг більше, ніж купувати. Розгорнулась вперта боротьба японського науково-промислового комплексу з науково-виробничими системами економічно розвинутих країн. За сумами надходжень від експорту технологій Японія поступається лише США та Великобританії, але загальний баланс торгівлі технологічними знаннями для Японії поки що від'ємний через необхідність великих виплат за раніше закуплені ліцензії (ще на початку 80-х на Японію припадало 15% світового імпорту ліцензій).На світовому ринку науково-технічних знань і технологій Японія виступає з ліцензіями у галузі радіоелектроніки, електротехніки, автомобіле- та суднобудування, хімії та виробництва нових конструкційних матеріалів, будівництва. Розширення експорту науково-технічних знань та технології розглядається підприємцями й науковими колами країни як засіб вирішення зовнішньоекономічних та зовнішньополітичних проблем.

Чимало особливостей внутрішньо економічного становища Японії в поєднанні з ситуацією у зовнішньоекономічних зв'язках стимулювали вивіз капіталу як життєву необхідність. По-перше, в країні ось уже два десятиріччя акумулювалися великі кошти за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел надходження. Зростання прибутків громадян Японії, в поєднанні з їх великою ощадливістю, дали змогу фізичним особам в країні нагромадити наприкінці 80-х 700 трлн єн (понад 5,5 трлн дол. за курсом 1990-го, або близько 7 трлн дол. за курсом 1993- 1994 років). Зростали розміри позитивного балансу зовнішньої торгівлі (розміри експорту перевищували затрати на імпорт у 80-ті роки по 90 млрд. дол. щороку, а на початку 90-х тимчасово навіть 100 млрд. дол.). Наприкінці 80-х років, як ми вже зазначили, поліпшилася ситуація з виплатами у торгівлі науково-технічними знаннями та технологією, став позитивним і баланс прибутків від зарубіжних інвестицій, який від 1990 р. перевищує 20 млрд. дол. щорічно.

Все це створило добру базу для проведення Японією активної зовнішньої інвестиційної політики в усіх її формах, тобто в нарощуванні прямих, портфельних та інтелектуальних інвестицій. У 90-ті роки в Японії склалися приблизно рівновеликі обсяги операцій як з прямими, так і з портфельними інвестиціями (за активами, понад 50- 60 млрд. дол. щороку). Але рух капіталів виглядає по-різному. У портфельних інвестиціях (позики, акції, векселі, облігації та інші цінні папери) спостерігаються і потужні зустрічні потоки капіталу. У прямих же інвестиціях різко переважає вивіз капіталу. На порозі 80-90-х років понад 50% прямих інвестицій здійснювалось у вигляді придбання акцій, близько 10% - у вигляді інвестицій в облігаційні позики і лише кілька відсотків - у вигляді прямих інвестицій в основний капітал. Японські корпорації досить активно створюють змішані або спільні підприємства, закуповують підприємства в економічно розвинутих країнах.

У галузевій структурі прямого зарубіжного інвестування близько 47% припадає на капіталовкладення в торгівлю та фінансову діяльність, 1/3 інвестицій іде в обробну промисловість, 1/5 частина інвестицій припадає на всі інші галузі діяльності, де приблизно рівнозначними є капіталовкладення в гірничодобувну промисловість, транспорт та сільське господарство. Географія сумарних інвестицій Японії за 1951- 1990 pp. така: 44% припадає на Північну Америку (42% - США), 19% на Європу. На всі країни Азії припадає 16,5% капіталовкладень (з них на шість "далекосхідних тигрів" - 10%), Австралія, Нова Зеландія та ПАР - також важливі об'єкти інвестування.

Головними дійовими особами у сфері міжнародного бізнесу Японії виступають комплексні торгові корпорації (так звані "сого сьося"), комерційні банки та найбільші промислові корпорації. Чільне місце займають "Іто-тю" (група "Дайїті-Кангьо"), "Сумітомо сьодзі" (група "Сумі-томо"), "Марубені" (група "Фуйо"), "Міцуї буссан" (група "Міцуї"), "Міцубісі сьодзі" (група "Міцубісі"), важливу роль відіграють також "Ніссо-Іваї", "Томен", "Нітімен", "Кане-мацу госьо". Великою силою у зовнішньоторговій і інвестиційній діяльності є японські комерційні банки, сім із яких входить у першу десятку найбільших банків світу.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2017-02-28; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 736 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Свобода ничего не стоит, если она не включает в себя свободу ошибаться. © Махатма Ганди
==> читать все изречения...

809 - | 733 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.009 с.