Проміжний мозок:зоровий горб,підгорбова ділянка,фізіологічне значення,наслідки патології

Проміжний мозок— відділ головного мозку. Розміщений вище від середнього мозку під мозолистим тілом. Зверху і з боків прикритий і зростається з півкулями кінцевого мозку. До складу проміжного мозку входять зорові горби(талямус оптикус),надгорбова ділянка(епіталямус),загорбова ділянка(метаталямус),підгорбова ділянка.(гіпоталямус).Порожниною проміжного мозку є третій шлуночокї. Це щілиноподібний простір, розміщений в серединній площині між зоровими горбами. Внизу третій шлуночок переходить у водопровід Сільвія, а зверху через парні отвори сполучається з бічними шлуночками великих півкуль. Зорові горби — найбільші утворення проміжного мозку яйцеподібної форми, що прилягають до великих півкуль. Задні розширені частини їх називають подушками. Медіальні поверхні зорових горбів (правого і лівого), звернені одна до одної, утворюють бічні стінки шлуночка. Зорові горби переважно складаються із сірої речовини, що прошарками білої речовини поділені на ядра, які є підкірковими центрами чутливості всього тіла людини. Зорові горби нервовими волокнами з'єднані з різними відділами кори головного мозку. Вся інформація (крім нюхової), яка йде до кори головного мозку, обов'язково проходить через зорові горби. Крім того, зорові горби з'єднані з блідою кулею, що розташована зовні від них і є підкірковим руховим центром. Отже, від зорових горбів чутливі шляхи продовжуються частково до підкіркових ядер великих півкуль (бліда куля), частково-безпосередньо до кори.Подушки зорових горбів є підкірковими зоровими центрами. Підгорбова ділянка Підгорбова ділянка(гіпоталямус)-розміщена безпосередньо під зоровими горбами, утворюючи нижню стінку третього шлуночка. Їх добре видно на основі головного мозку. До підгорбової ділянки входять лійка,гіпофіз, соскоподібні тіла, складається із власне підталамічної ділянки та цілого ряду утворів, що розташовані на основі мозку. Сюди належать: ї сірий горб, лійка, на якій знаходиться гіпофіз, та соскоподібні тіла.В підталамічній ділянці є ядра з нервовими клітинами, що мають здатність виділяти секрет (нейросекрет).Останній по аксонах нервових клітин надходить у задню частку гіпофіза, а потім у кров.Передня частка гіпофіза за допомогою особливої системи кровоносних судин пов’язана із ядрами заднього відділу підгорбової ділянки.Гіпоталамус розглядається як центр, що інтегрує діяльність вісцеральної системи, іннервує органи й тканини, а також відповідає за сталість внутрішнього середовища. Його головною функцією є підтримка гомеостазу в організмі. Функції гіпоталамуса: 1.Інтеграція всіх вегетативних функцій; 2.Регуляція ендокринної системи; 3.Забезпечення інстинктивних потреб (голод, спрага, статевий потяг); 4.Участь в емоціях (страх, гнів); 5.Регулювання ритмів ендокринних секрецій та ритму активності; 6.Інтеграція вегетативних функцій з усіма складними реакціями організму. Порушення При порушенні функції таламуса на першому плані стоїть погіршення чутливості, перш за все глибокою, на контралатеральной половині тіла. Послідовність і точна локалізація тактильних імпульсів сприймаються пацієнтом нечітко. При дотику, а іноді й спонтанно, спостерігаються пекучі болі.До клінічних ознаках ураження гіпоталамуса відносяться важкі порушення вегетативних функцій- Порушення терморегуляції- Порушення водного балансу - Порушення циклу сон-неспання

42. Склад сечі в нормі.,можливі патологічні зміни. На 95% сеча людини складається з води. Містить азотисті продукти розпаду білкових речовин.При патології та деяких фізіологічних станах кількість сечі(та її склад) може значно змінюватись за рахунок частоти, об`єму, затримки, зміщення певного балансу сечовипускання. Усі ці явища об`єднують загальним поняттям - дизурії. Розрізняють поліурію — збільшення добового діурезу до 3000 мл та більше на фоні звичайного водного режиму;полакурію — справжнє часте сечовипускання, коли щоразу виділяється невелика кількість сечі,олігурію — виділення сечі 100—500 мл/добу,олігокіурію — патологічно зменшена частота сечовипускання,анурію — виділення менше 200 мл/добу,ішурію — гостра або хронічна затримка сечовиділення,ніктурію — при визначенні добового діурезу, частка нічної порції сечі зростає; також явище коли сечовипускання в нічний період частіше одного разу,странгурію — утруднення сечовипускання в поєднанні з його почастішанням і болючістю,опсоурію — виділення великої кількості сечі через добу і більше, після попереднього прийому великої кількості рідини,олігоанурію — виділення сечі 100—200 мл/добу.

43. Види обміну речовин та значення для життєдіяльності організму. Роль ферментів. Обмін речовин— сукупність хімічних реакцій, що відбуваються в живих організмах. Метаболізм поділяється на дві гілки: катаболізм (дисиміляція або енергетичний обмін), що включає реакції розщеплення складних органічних речовин до простіших, яке супроводжується їх окисненням і виділенням корисної енергії, та анаболізм (асиміляція або пластичний обмін) — реакції синтезу необхідних клітині речовин, у яких енергія, отримана у катаболічних реакціях, використовується.Майже всі метаболічні реакції пришвидшуються ферментами — каталізаторами білкової природи. Ферменти не тільки роблять можливим швидке протікання у клітині великої кількості реакцій, що за інших умов потребували би дуже високих температур або/і тиску, а й дозволяють регулювати їх за потреби. Реакції каталізовані ферментами часто об'єднуються у послідовності, де продукт однієї стає субстратом для наступної, такі серії реакцій називаються метаболічними шляхами. Метаболічні шляхи в свою чергу поєднуються між собою, утворюючи складні розгалужені сітки.Важливою характеристикою основних метаболічних шляхів та їх компонентів є те, що вони є спільними для більшості живих організмів, що свідчить про єдність походження живої природи. Проте певні особливості метаболізму має не тільки кожен вид, а й окремі особини в межах виду. Ферменти — органічні каталізатори білкової або РНК природи, які утворюються в живих організмах, здатних прискорювати перебіг хімічних реакцій в організмі. Ферменти каталізують більшість хімічних реакцій, які відбуваються у живих організмах. Вони можуть мати від одного до кількох поліпептидних ланцюгів — субодиниць. Кожен із ферментів має один або більше активних центрів, які визначають специфічність хімічної реакції, що каталізується даним ферментом. Крім активного центру деякі ферменти мають алостеричний центр, який регулює роботу активного центру. Ферментативна реакція також може регулюватися іншими молекулами, як білкової природи, так й іншими — активаторами та інгібіторами.Всі біохімічні реакції відбуваються за участю ферментів за нормальним тиском, температурою, у слабокислому, нейтральному чи слаболужному середовищі.

44. Кінцевий мозок. Анатомо-фізіологічна х-ка великих півкуль. Архітектоніка кори.Кінце́вий мо́зок — є найрозвиненішою і у філогенетичному відношенні новою частиною головного мозку, що безпосередньо пов'язана з найбільш складними проявами психічної та інтелектуальної діяльності людини. Кінцевий мозок розвивається з переднього мозкового міхура, складається з сильно розвинених парних частин — правої і лівої півкулі і з'єднує їх серединні частини. Півкулі розділені поздовжньою щілиною, в глибині якої лежить пластинка білої речовини, що складається з волокон, що з'єднують дві півкулі, — мозолисте тіло. Під мозолистим тілом знаходиться звід, що представляє собою два вигнутих волокнистих тяжа, які в середній частині з'єднані між собою, а спереду і ззаду розходяться, утворюючи стовпи і ніжки зводу. Спереду від стовпів зводу знаходиться передня спайка. Між передньою частиною мозолистого тіла і зведенням натягнута тонка вертикальна пластинка мозкової тканини — прозора перегородка.Півкулі великого мозку покриті зверху корою мозку — шаром сірої речовини, утвореного нейронами з понад 50 різновидів. Під корою у великих півкулях знаходиться біла речовина, що складається мієлінізованих волокон, більша частина яких з'єднує кору великих півкуль з іншими відділами і центрами головного мозку. В глибині білої речовини знаходяться скупчення сірої речовини — базальні ганглії. Шар білої речовини, що зветься внутрішньою капсулою, відмежовує півкулі від таламусів проміжного мозку. Великі півкулі головного мозку Передній мозок у людини складається із сильно розвинутих півкуль і середньої частини, що з'єднує їх. Права і ліва півкулі відділені одна від одної глибокою щілиною, на дні якої лежить мозолисте тіло. Поверхня великих півкуль утворена сірою речовиною—корою, під якою знаходиться біла речовина з підкірковими ядрами. Загальна поверхня кори великих півкуль становить 2000—2500 см2, товщина її—2,5—3 мм. У ній нараховується від 12 до 18 млрд. нейронів, розташова­них шістьма шарами. Більше 2/3 поверхні кори приховано в гли­боких борознах між опуклими звивинами. Три головні борозни— центральна, бічна і тім'яно-потилична—поділяють кожну півку­лю на чотири частини: лобову, тім'яну, потиличну і скроневу. Нижня поверхня півкуль і стовбурна частина мозку називаєть­ся основою мозку. Найважливіші зони кори—рухова, чутлива, зорова, слухова, нюхова. Рухова зона розташована в передній центральній звивині перед центральною борозною лобової частки, зона шкірно-м'язової чутливості — за центральною борозною, у задній цент­ральній звивині тім'яної частини. Зорова зона зосереджена в потиличній зоні, слухова — у верхній скроневій звивині скроне­вої частини, нюхова і смакова — у передньому відділі скроневої частини. Кора великих півкуль виконує функцію вищого аналізатора сигналів від усіх рецепторів тіла і синтезу відповідних реакцій у біологічно доцільний акт. Вона є вищим органом координа­ції рефлекторної діяльності й органом набуття тимчасових зв'язків — умовних рефлексів. Кора виконує асоціативну фун­кцію і є матеріальною основою психологічної діяльності люди­ни — пам'яті, мислення, емоцій, мови і регуляції поведінки. Провідні шляхи головного мозку зв'язують його частини між собою, а також зі спинним мозком (висхідні й спадні нервові шляхи), так що вся центральна нервова система функціонує як єдине ціле. Архітектоніка — розподіл кори головного мозку за зонами в залежності від функціонального навантаження. Лобні частки контролюють психіку людини, лобно-тім'яна ділянка - рухи в кінцівках, скроневі частки - письмо, графіка, рахунок, потилична ділянка - корковий аналізатор зору, мозочок - координація рухів.

45. Будова та функції скелету.Скелет людини — це тверда структура, утворена сукупністю кісток, яка служить опорою людського тіла. Скелет виконує такі функції: опорну, захищає м'які та вразливі органи, кровотворну, депозитарну.Скелет людини складається зі скелетів голови, тулуба, кінцівок (верхніх і нижніх)
Скелет голови, або череп, складається з двох відділів: мозкового та лицьового. До мозкового відділу черепа входять найбільші непарні кістки – потилична і лобова та парні – тім’яна і скронева.
Скелет лицьового відділу черепа складається з 15 кісток, найбільшими з яких є парні виличні, верхньощелепні та непарна нижньощелепна кістки. Нижня щелепа – єдина рухома кістка черепа.
Скелет тулуба складається з хребта і грудної клітки. Кожний хребець має тіло, дугу і відростки. У процесі розвитку людини формуються чотири плавні вигини хребта, яких немає у тварин. Ці вигини сприяють збереженню рівноваги, пом’якшують поштовхи, яких зазнає тіло при ходінні, стрибках.
Хребці різних відділів хребта мають відмінності у формі та розмірах. Грудна клітка утворена грудиною, 12 парами ребер і грудними хребцями. У зв’язку з вертикальним положенням людини її грудна клітка знизу розширена. Скелет кінцівок складається зі скелета пояса і скелета вільних кінцівок
Пояс верхніх кінцівок включає в себе парні кістки трикутних лопаток і з’єднаних з ними ключиць. Скелет вільної верхньої кінцівки (руки) складається з трьох відділів: плеча, передпліччя і кисті. Плече утворює плечова кістка, що у верхній частині з’єднується з лопаткою, а в нижній – з кістками передпліччя, утворюючи ліктьовий суглоб. Передпліччя складається з двох кісток: ліктьової і променевої. З передпліччям з’єднується кисть, утворена кістками зап’ястка, п’ястка та фалангами пальців. Нижній кінець променевої кістки утворює променезап’ястковий суглоб з трьома кістками верхнього ряду зап’ястка. Зап’ясток складається з двох рядів коротких дрібних кісток, до складу п’ястка входять п’ять довгих кісток.Фаланги утворюють скелет пальців. У скелеті вільної нижньої кінцівки (ноги) виділяють стегно, гомілку і стопу. Стегно складається з масивної стегнової кістки, гомілка – великогомілкової та малогомілкової кісток Стопа утворена сімома короткими кістками передплесна, серед яких найбільшими є п’яткова та таранна кістки, п’ятьма довгими кістками плесна і кістками пальців. Стопа має склепінчасту будову, що полегшує поштовхи під час ходіння, бігу, стрибків. До складу нижньої вільної кінцівки входить і надколінок – невелика трикутна кістка.

46. Обмін білків, біологічна цінність білків їжі. Особливості білкового обміну у дітей та його порушення.Обмін білків. Білки їжі в травному тракті розщеплюються до амінокислот, останні всмоктуються в кров і транспортуються до всіх клітин тіла. В клітинах з них синтезуються білки, властиві лише для даного виду організмів, органа та тканини. Специфічність білків обумовлена кількістю та послідовністю амінокислот у молекулі білка. Інформація про структуру молекул білків організму знаходиться в закодованому вигляді в молекулах ДНК і за допомогою молекул РНК передається до рибосом, де відбувається синтез білків. Білки є складовою частиною цитоплазми, ядра та інших органоїдів усіх клітин тіла, а також плазми крові та тканинної рідини. З 20 амінокислот, що входять до складу білків, людський організм може синтезувати тільки половину. Решта, названа незамінними, повинні надходити до організму з білками їжі. Білки, які містять всі незамінні амінокислоти, називаються повноцінними, а ті, у складі яких відсутня хоча б одна незамінна амінокислота, - неповноцінними. До перших належать переважно тваринні білки (молока, м’яса, яєць, риби тощо), до других – більшість рослинних білків. Харчування тільки неповноцінними білками може призвести до порушення обміну білків, і тоді азотова рівновага стане негативною.Білковий обмін регулюється корою півкуль головного мозку через залози внутрішньої секреції. У підгорбковій частині проміжного мозку виявлено центр регуляції білкового обміну. Біологічна цінність білка Під біологічною цінністю білка (або містить білок їжі) мають на увазі частку затримки азоту в організмі від усього всмоктався азоту. Вимірювання біологічної цінності білка грунтується на тому, що затримка азоту в організмі вище при адекватному змісті незамінних амінокислот в харчовому білку, достатньому для підтримки зростання організму.

47. Комісуральні та асоціативні провідні шляхи центральної нервової системи. Всі провідні шляхи центральної нервової системи по природі прийнято ділити на три групи: проекційні, комісуральні та асоціативні. В залежності від напрямлення проведення нервових імпульсів проекційні провідні шляхи діляться на аферентні і еферентні. Аферентні шляхи проводять нервові імпульси в висхідному напрямку (від рецепторів до центрів головного мозку), еферентні шляхи – в низхідному напрямку (від центрів головного та спинного мозку до робочих органів). Комісуральні шляхи з’єднують між собою ділянки кори правї та лівї півкуль великого мозку, здійснюючи міжпівкульний взаємозв’язок. В процесі встановлення провідної системи в онтогенезі першочергово формуються проекціонні шляхи, потім комісуральні, а самими останніми – асоціативні шляхи. Проекційні провідні шляхи здійснюють двосторонній зв’язок кори півкуль великого мозку з ядрами мозкового стовбура (короткі проекційні шляхи) та ядрами спинного мозку (довгі проекційні шляхи). За направленням проведення нервових імпульсів проекційні шляхи діляться на аферентні (висхідні, чуттєві), що проводять нервовий імпульс з периферії до кори півкуль великого мозку, та еферентні (низхідні, рухові), що проводять нервовий імпульс від кори великого мозку до периферії. Аферентні та еферентні проекційні шляхи є складовими частинами складної рефлекторної дуги. Контакт між цими частинами встановлюється в корі півкуль великого мозку, в асоціативних кіркових полях. Тому вони представляють в функціональному відношенні єдине ціле, замкнутий ланцюг послідовно контактуючих нейронів. Але через надзвичайну складність будови рефлекторних дуг їх складові частини (аферентне та еферентне) розглядають окремо у вигляді аферентних та еферентних шляхів. В процесі онтогенезу аферентні шляхи, що входять до складу рухового аналізатора, формуються дещо раніше, ніж еферентні шляхи.

48. Особливості сечо видільної системи у дітей. Відносно великі розміри нирок та коротша довжина поперекового відділу хребта зумовлюють низьке топографічне розміщення нирок у дітей перших років життя. Верхній полюс нирок розташований на рівні XI-XII грудного хребця, а нижній – на рівні IV поперекового, тобто нижче гребеня клубової кістки. У дітей раннього віку нирки більш рухливі, що зумовлено слабким розвитком навколониркової жирової клітковини. У перші роки життя нирки мають лобулярну будову. Миски нирок відносно ширші, сечоводи відходять від них під прямим кутом. Сечоводи більш звивисті, дещо гіпотонічні та мають відносно великий діаметр. Сечовий міхур у дітей грудного віку розташований над симфізом, пізніше він опускається в малий таз. Сечівник у дівчат у всі вікові періоди коротший та ширший, ніж у хлопчиків. Зазначені морфологічні особливості сечової системи в дітей є передумовами до можливого розвитку мікробно-запальних захворювань сечової системи, а також зумовлюють інтерпретацію низки інструментальних досліджень та методики проведення діагностичних досліджень. Секреція сечі з виділенням її в алантоїсну та амніотичну рідини відбувається вже в антенатальний період. На цьому етапі сеча гіпотонічна відносно плазми крові, містить мало сечової кислоти, сечовини, хлоридів. Після народження нирка стає основним органом, який забезпечує життєво необхідну постійність внутрішнього середовища організму. У дітей раннього віку концентраційна функція нирок знижена. Низька густина сечі пов'язана з малим діаметром клубочків, зменшеною продукцією антидіуретичного гормону, недорозвиненістю осморегуляторів, функціональною неповноцінністю епітелію дистальних канальців та ін.Загальний діурез у немовлят у 2-8 рази вищий, ніжу дітей старшого віку. Він становить 80-90 мл на 1 кг маси тіла в перші місяці життя і близько 50 мл на 1 кг маси тіла в дітей 8-10-річного віку. Зважаючи на ці особливості, новонародженим і дітям раннього віку рекомендовано призначати близько 200 мл рідини на 1 кг маси тіла. Разом з тим, незважаючи на підвищений діурез, організм дитини не може швидко компенсувати надлишкове введення рідини, що може спричинити неспокій, блювання, пронос, поліурію, конвульсії. До того ж висока канальцева реабсорбція (99,4-100 %) зумовлює низький темп виділення хлоридів, що призводить до депонування натрію хлориду в тканинах, зниження фільтрації, зменшення діурезу. Тому надлишок введення натрію хлориду може супроводжуватись значними порушеннями діурезу, навіть анурією, набряками, так званою сольовою лихоманкою. Недосконалість механізмів реабсорбції води та натрію в дистальних канальцях посилюється функціональною незрілістю процесів секреції іонів водню і синтезу аміаку в цьому відділі канальцевого апарату, внаслідок чого можуть виникати умови для розвитку тяжкого метаболічного ацидозу. Під час кінцевого диференціювання і дозрівання морфологічних структур нирки (у віці 5-7 років) сеча за своїми функціональними показниками наближається до показників дорослої людини.

49. Обмін жирів, локалізація жиру в організмі. Поняття про нейро- ендокринну регуляцію засвоєння жиру. Порушення жирового обміну. Жири, що потрапляють в організм з їжею, в процесі перетравлення в тонкій кишці розщеплюються на гліцерин та жирні кислоти, які переважно всмоктуються з кишок в лімфу і частково у кров. В організмі з цих речовин синтезується власний жир, який перш за все є багатим джерелом енергії. Жир є обов'язковою складовою таких клітинних структур, як цитоплазма, ядро і мембрана, є основною складовою статевих гормонів. Крім енергетичної та пластичної функцій, жир, покриваючі внутрішні органи, захищає їх від механічних пошкоджень. Підшкірна жирова основа захищає організм від тепловтрат. Не використані в організмі жири їжі накопичується у вигляді жирових відкладень під шкірою. Жир частково може синтезуватись також із надлишків білків та вуглеводів їжі. При необхідності, жирові відкладення можуть бути постачальниками енергії, у тому числі теплової. Важливо зазначити, що в клітинах жирової тканини жир перебуває у динамічному стані: постійно синтезується і розщеплюється. Запасений в тканинах жир розпадається під дією ліпаз крові до гліцерину та жирних кислот, які далі окислюються до вуглекислоти і води з виділенням квантів енергії. Жири їжі, як і білки, поділяються на повноцінні і неповноцінні. Повноцінні жири містять чотири ненасичені жирні кислоти, які не синтезуються в організмі і надходять тільки з їжею. Порушення обміну жирів у жировій тканині частіше всього проявляється розвитком ожиріння, яке виникає при патологічному надлишку тригліцеридів в організмі. Розрізняють: 1) первинне і 2) вторинне ожиріння.

50. Передні та задні роги спинного мозку, будова, фізіологічне значення. Спинний мозок складається із сірої речовини, що містить нервові клітини, і білої речовини, що складається з мієлінових нервових волокон. Сіра речовина, закладена всередині спинного мозку і оточене з усіх боків білою речовиною. Сіра речовина утворює дві вертикальні колони, поміщені в правій і лівій половинах спинного мозку. В середині його закладено вузький центральний канал, спинного мозку, що проходить у всю довжину останнього і містить спинномозкову рідину. Сіра речовина, що оточує центральний канал, носить назву проміжного.У кожній колоні сірої речовини два стовпи: передній і задній. На поперечних розрізах спинного мозку ці стовпи мають вигляд рогів: переднього- розширеного і заднього- загостреного. Навколо верхівки заднього рогу утворюється прикордонна зона білої речовини, що представляє собою сукупність центральних відростків клітин спинномозкових вузлів, що закінчуються в спинному мозку. Клітини задніх рогів утворюють окремі групи або ядра, що сприймають з соми різні види чутливості, - соматично-чутливі ядра. Серед них виділяються: грудне ядро, найбільш виражене в грудних сегментах мозку; знаходиться на верхівці рогу драглисте речовина,, а також так звані власні ядра. Закладені в задньому розі клітини утворюють другі, вставні, нейрони. У сірій речовині задніх рогів розкидані також розсіяні клітини, так звані пучкові клітини, аксони яких проходять в білій речовині відокремленими пучками волокон. Ці волокна несуть нервові імпульси від певних ядер спинного мозку в його інші сегменти або служать для зв'язку зтретіми нейронами рефлекторної дуги, закладеними в передніх рогах того ж сегменту. Відростки цих клітин, що йдуть від задніх рогів до передніх, розташовуються поблизу сірої речовини, по його периферії, утворюючи вузьку облямівку білої речовини, що оточує сіре з усіх сторін.Це власні пучки спинного мозку. Внаслідок цього роздратування, що йде з певної області тіла, може передаватися не тільки на відповідний їй сегмент спинного мозку, але захоплювати і інші. В результаті простий рефлекс може залучати довідповідну реакцію цілу групу м'язів, забезпечуючи складне координоване рух, залишається, однак, безусловно рефлекторном. Передні роги містять треті, рухові, нейрони, аксони яких, виходячи з спинного мозку, складають передні,рухові, корінці. Ці клітини утворюють ядра еферентних соматичних нервів, що іннервують кісткову мускулатуру, - соматично-рухові ядра. Останні мають вигляд коротких колонок і лежать у вигляді двох груп - медіальної і латеральної. Нейрони медіальної групи іннервують м'язи, розвинені з дорсальной частини миотомов (аутохтонная мускулатура спини), а латеральної - м'язи, що походять з вентральної частини миотомов (вентролатеральних м'язи тулуба і м'язи кінцівок); ніж дистальнее іннервіруемие м'язи, тим латеральнішележать іннервують їх клітини. Найбільше число ядер міститься в передніх рогах шийного потовщення спинного мозку, звідки іннервуються верхні кінцівки, що визначається участю останніх у трудовій діяльності людини. В останнього у зв'язку з ускладненнямрухів руки як органу праці цих ядер значно більше, ніж у тварин, включаючи антропоїдів. Таким чином, задні і передні роги сірої речовини мають відношення до іннервації органів тваринного життя, особливо апаратуруху, у зв'язку з удосконаленням якого в процесі еволюції і розвивався спинний мозок. Передній і задній роги в кожній половині спинного мозку пов'язані між собою проміжної зоною сірої речовини, яка в грудному та поперековому відділах спинного мозку, напротязі від I грудного до II-III поперекових сегментів особливо виражена і виступає у вигляді бічного рога. Внаслідок цього в названих відділах сіра речовина на поперечному розрізі набуває вигляду метелики. У бічних рогах закладені клітини, іннервуютьвегетативні органи і групуються в ядро. Нейрити клітин цього ядра виходять зі спинного мозку в складі передніх корінців.

51. Механізм випровадження та утримання сечі. Вікові особливості цього процесу. Нічне нетримання сечі. Новоутворена в структурах нефрона сеча надходить в ниркові балії. У міру їх заповнення і розтягування досягається поріг роздратування механорецепторів, що призводить до рефлекторного скорочення мускулатури миски та розкриттю сечоводу. За рахунок перистальтичних скорочень їх гладкої мускулатури сеча надходить у сечовий міхур. Гладкі м'язи миски та сечоводів володіють значним ступенем автоматії, у зв'язку з чим їх перистальтика викликається розтягуванням обсягом надходить сечі. Заповнює сечовий міхур сеча по мірі накопичення починає розтягувати його стінки, але при цьому напруга стінок міхура не підвищується до певної величини розтягування, зазвичай відповідає обсягу сечі в міхурі близько 400 мл. Поява напруги стінки сечового міхура викликає позиви до сечовипускання, так як роздратування механо-рецепторів веде до вступу афферентной інформації в крижові відділи спинного мозку і формуванню складного рефлекторного акту. В цьому акті беруть участь не тільки спинальні, але і розташовані в головному мозку центральні структури, що дозволяють здійснювати довільну затримку сечовипускання або його початок, а також забезпечують сенсорно-емоційну реакцію. Акт сечовипускання реалізується завдяки тому, що еферентні імупльси з спинального центру по парасимпатичних нервових волокнах досягають сечового міхура і сечовипускального каналу, одночасно забезпечуючи скорочення гладкої м'язи стінки сечового міхура і розслаблення двох сфінктерів - шийки сечового міхура і сечовипускального каналу. З віком змінюється кількість та склад сечі. У дітей утворюється відносно більше сечі (на 1 кг маси тіла), ніж у дорослих і більш часто відбуваються акти сечовипускання, що пов'язане з більш інтенсивними процесами обміну речовин. У місячної дитини за добу утворюється до 380 мл сечі; у віці 1 року — 750 мл; у 4-5 років — до 1 л; у 10 років — до1,5 л; у 14-15 років до 2 л; у дорослих — до 1,5 л. У грудних дітей сеча різко кисла, а з віком стає слабо кислою. Кислотність сечі збільшується при білковій їжі і навпаки. Виведення сечі регулюється рефлекторно. Потрапляючи в сечовий міхур, сеча викликає в ньому підвищений тиск, що подразнює механічні рецептори стінок міхура. Збудження рецепторів передається у центр сечовипускання, який розташований у крижовому відділі спинного мозку. Звідси імпульси по еферентним шляхам передаються до м'язів сечового міхура, він напружується, мимовільний внутрішній сфінктер відкривається і сеча виводиться назовні. Саме такі процеси сечовиділення відбуваються у немовлят.Починаючі з 0,5-1,5 років, у дітей формується умовно рефлекторний акт затримки сечовиділення не тільки в день, але і в ночі. Це забезпечується роботою другого сфінктера, що свідомо керується і який розташований у місці проходження сечівника скрізь промежину і утвореного посмугованими кільцевими м'язами. Робота цього сфінктера регулюється свідомо від вищого центру сечовиділення, який знаходиться у корі-головного мозку. В акті сечовиділення приймають участь також м'язи живота (при напруженні м'язів швидкість сечовиділення зростає). Енурез (нічне нетримання сечі) - мимовільне сечовипускання під час сну. Спостерігається у дітей дошкільного віку, рідше у школярів і підлітків. Хлопчики хворіють частіше, ніж дівчатка. Часто трапляється у дітей з невротичними рисами - дратівливих, образливих, плаксивих. Нічний сон у них дуже глибокий. З віком енурез, як правило, поступово зменшується і до періоду статевого дозрівання минає. Частіше зустрічається у дітей, здебільшого спостерігається у віці 4-7 років, у хлопчиків — в 2-4 рази частіше. Патологією енурез вважається у дітей віком від 3 років. Причини виникнення енурезу різноманітні: зміни головного мозку, порушення режиму сну і безсоння, недоліки виховання у вигляді зайвої свободи або надмірної суворості, невротична атмосфера сім'ї — сімейні конфлікти, сварки та ін. Лікування енурезу. Важливу роль відіграють правильне виховання дітей, фізичне загартування організму. Призначають загальнозміцнювальні іседативні препарати: фенобарбітал, настій кореня валеріани по або екстракт валеріани. Крім того, застосовують хвойні ванни, обтирання, душ. Якщо енурез є проявом епілепсії (на електроенцефалограмі виявлена судомна активність), то показане протисудомне лікування.

52. Вилочкова залоза в онтогенезі. Значення для імунітету. Тимус (вилочкова залоза) - Розташована в верхнепередней частини грудної порожнинипозаду рукоятки і частини тіла грудини. Тимус складається з двох часток:правої і лівої, з'єднаних один з одним за допомогою пухкої сполучної тканини. Верхні, більш вузькі, кінці часткою зазвичай виходять за межі грудної порожнини, виступаючи над верхнім краємрукоятки грудини і іноді досягаючи щитовидної залози. асшіряясь донизу, вилочкова залоза лягає попереду великих судин, серця і частини перикарда. Величина залози змінюється з віком. У новонародженого маса її приблизно 12 гі продовжує зростати після народження до настання статевої зрілості, досягаючи 35-40 г, після чого (14-15 років) починається процес інволюції, внаслідок якого маса у 25-річних знижується до 25 г, до 60 років - менше 15 г, до 70 - близько 6 м. Атрофії піддаються головним чином латеральніділянки залози і частково нижні, так що заліза, оскільки вона зберігається у дорослого, приймає більш подовжену форму. При інволюції елементи залози в значній мірі заміщуються жировою тканиною зі збереженням загальних обрисів залози. Топографія. Скелетотопічні заліза у дітей проектується вгорі на 1-15 см над рукояткою грудини, внизу досягає III, IV, а іноді і V ребра. У дорослих, як правило, шийний відділ залози відсутня, її верхній край знаходиться за рукояткою грудини на різній відстані донизу відяремної вирізки. Нижній же край відповідає другому межреберью або III ребра. Синтопия залози різна у дітей і у дорослих. Так, у дітей до 3 років шийна частина залози знаходиться за грудино-щитовидної, грудино-під'язикова м'яз. Задня поверхня прилягає до трахеї. Грудний відділ передньою поверхнею прилягає до задньої поверхні грудини. Нижня поверхня залози прилягає впритул до перикарду. Задня поверхня прилягає до великих судинах. Передненаружной поверхні праворуч і ліворуч покриті плеврою. У дорослих після видалення рукоятки грудини видна клітковина, в якій виявляються різної величини залізисті залишки. Спереду заліза покрита листками сполучної тканини, які як би продовжуючи шийні фасції, з'єднуються внизу з перикардом. Будову. Тимус покрита капсулою, яка віддає всередину залози междольковие перегородки, розділяючи її на часточки. Кожна часточка складається з коркового і мозкового речовини. Коркова речовина утворено мережею епітеліальних клітин, в петлях якої лежать лімфоцити вилочкової залози (тимоцити). У мозковій речовині епітеліальні клітини стають більш щільними і ороговевают, утворюючи так звані тільця вилочкової залози. озвиток. Тимус розвивається в вигляді виросту в області третього глоткового кишені і являє собою похідне так званої прехордальной пластинки; всі похідні її за багатьма властивостями схожі з епідермісом шкіри. Лімфоцити розвиваються зі стовбурових клітин крові, що надходять сюди по кровоносних судинах. Функція. Лімфоцити (Т-лімфоцити) набувають в вилочкової залозі властивості, що забезпечують захисні реакції проти клітин, які в силу різних ушкоджень стають організму чужорідними. анняя втрата функцій вилочкової залози тягне за собою неповноцінність імунологічної системи. Епітеліальні клітини часточок виробляють гормон, який регулює перетворення лімфоцитів в самій вилочкової залозі. Іноді в зрілому віці спостерігається особливе порушення імунологічних процесів, пов'язане з патологією вилочкової залози та інших лімфоїдних органів, що може бути причиною раптової смерті при дачі наркозу під час операції. Вилочкова залоза є центральним органом імунної системи. Тимус як орган імунітету відіграє провідну роль, особливо в пренатальному періоді та в періоді перших років життя, і тому оцінка морфологічних змін в тимусі має велике значення в педіатричній патологоанатомічної практиці. Зміни в тимусі мають основне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність вроджених і набутих іммунодефіцітпих станів. Однак для підтвердження характеру імунного дефекту необхідно досліджувати Т-і В-залежні зони периферичних лімфоїднихорганів і вивчити клінічні імунологічні дані.

53. Поняття про пірамідні та екстра пірамідні провідні шляхи центральної нервової системи, фізіологічне значення, наслідки порушень. Головний руховий, або пірамідний корково-спинномозковий шлях представляє собою систему нервових волокон, по яких довільні рухові імпульси від гігантопірамідальних невроцитів (пірамідних клітин Беца), розташованих в корі предцентральной звивини (5-й шар) і навколоцентральні часточки, направляються до рухових ядер черепних нервів і до передніх рогах спинного мозку, а від них до скелетних м'язів. У залежності від напрямку і розташування волокон пірамідний шлях ділиться на три частини: корково-ядерний шлях, що йде до ядер черепних нервів; латеральний і передній кірково-спинномозкові шляхи, що йдуть до ядер передніх рогів спинного мозку. Корково-ядерний шлях представляє собою пучок аксонів гігантопірамідальних клітин предцентральной звивини. Цей шлях починається в нижній третині предцентральной звивини і проходить через коліно внутрішньої капсули, основа ніжки мозку. Волокна кірково-ядерного шляху переходять на протилежну сторону до рухових ядер черепних нервів, де закінчуються синапсами на їх нейронах. Аксони рухових нейронів зазначених ядер виходять з мозку в складі відповідних черепних нервів і направляються до скелетних м'язів голови і шиї. Латеральний і передній кірково-спинномозкові (пірамідні) шляхи починаються від гігантопірамідальних невроцітов предцентральной звивини. Волокна цього шляху направляються до внутрішньої капсулі, проходять через передню частину її задньої ніжки, потім через основа ніжки мозку і мосту, переходять у довгастий мозок, утворюючи його піраміди. На кордоні довгастого і спинного мозку частина волокон кірково-спинномозкового шляху переходить на протилежну сторону, триває в бічній канатик спинного мозку (латеральний корково-спинномозковій шлях) і закінчується в передніх рогах спинного мозку синапсами на їх рухових клітинах. Таким чином бічний кірково-спинномозкової шлях лежить в бічному канатику, складається з нейритів клітин кори протилежної півкулі і поступово стоншується, тому що в кожному сегменті спинного мозку частина його волокон закінчується на клітинах передніх рогів. Цей шлях проводить від кори довільні рухові імпульси, стимулюючі і гальмівні.Волокна кірково-спинномозкового шляху, що не переходять на протилежну сторону на кордоні довгастого мозку зі спинним, спускаються вниз у складі переднього канатика спинного мозку, утворюючи передній кірково-спинномозкової шлях. Ці волокна посегментно переходять на протилежний бік через білу спайку спинного мозку і закінчуються синапсами на рухових невроцітах (мотонейронах) передніх рогів протилежної сторони спинного мозку. Аксони клітин передніх рогів виходять зі спинного мозку в складі переднього корінця і іннервують скелетні м'язи. Отже, всі пірамідні шляхи є перехрещеними. Представляє інтерес, що корково-спинальні шляху закінчуються на мотонейронах спинного мозку лише у людини і приматів, у той час як у субпріматов, а іноді й у приматів між ними включається вставний нейрон. При ураженні пірамідних шляхів рефлекторні механізми спинного мозку розгальмовуються, спостерігається посилення рефлексів спинного мозку і тонусу м'язів, виявляються захисні рефлекси, а також рефлекси, які в нормі спостерігаються тільки у грудних дітей. Поразка пірмідних шляхів призводить до розвитку центральних паралічів або парезів. Екстрапірамідальні Провідні шляхи. Екстрапірамідні шляхи у ссавців і людини є морфологічною основою, за якою проводяться безумовні рефлекси, що регулюють тонус скелетних м'язів і здійснюють їх мимовільну автоматичну іннервацію. При поразці цих шляхів виникають різного роду гіперкінези, акинезії. Екстрапірамідні провідні шляхи є філогенетично більш старими, ніж пірамідні. Вони мають безліч зв'язків з клітинами і ядрами стовбура мозку і з корою великого мозку, яка контролює і управляє екстрапірамідної системою. У зв'язку з цим загальним початком екстрапірамідних шляхів можна вважати кору півкуль великого мозку, а місцем, де вони закінчуються, - ядра мозкового стовбура і передніх рогівспинного мозку. Вплив кори півкуль великого мозку здійснюється через ряд утворень: мозочок, червоні ядра, ретикулярну формацію, пов'язану з таламусом і смугастим тілом через вестибулярні ядра. Екстрапірамідні шляхи поділяють на три частини: коркові, стриопаллидарной і трункоспінальние шляху. Коркові екстрапірамідні шляхи складаються з нервових волокон, що йдуть від клітин кіркових рухових центрів до утворень екстрапірамідної системи. Тут можна виділити наступні шляхи: корково-таламические, кірково-гіпоталамічні, кірково-мостові, кірково-Красноядерно і корково-покришечние. Наприклад, кора півкуль великого мозку здійснює управління функціями мозочка, що бере участь у координації рухів, через міст по корково-мостомозжечковому шляху. Їх два: лобно-мостомозжечковом і потилично-скронево-мостомозжечковом. Вони проходять з кори головного мозку до власних ядер мосту і від них до кори мозочка протилежної сторони. Стриопаллидарной шляху представлені нейритів клітин, залягають в підкоркових базальних ядрах (у смугастому тілі - у хвостатому ядрі, блідій кулі, шкаралупі); ці шляхи йдуть до ядер таламуса, гіпоталамуса, червоного ядра, чорної речовини. Анатомічно зазначені нейритів утворюють три основних еферентних пучка: сочевицеподібне петля, чечевицеподібних пучок і субталамічного пучок. Патологічні синдроми виникають при ураженні різних ядер і зв’язків екстрапірамідної системи. Порушуються рухові функції, тонус м’язів, поза, координація, емоційні прояви, вегетативно-судинні реакції. Порушення можуть виявлятися як надлишком рухів і поз, появою гіперкінезів, надмірної жестикуляцією, синкинезии, так і дефіцитом рухів – акинезией. Ураження екстрапірамідної системи виникають при різних захворюваннях головного мозку: енцефалітах (епідемічний, ревматичний та ін), судинних захворюваннях черепно-мозковій травмі, інтоксикаціях (чадний газ, свинець, ртуть і ін), пухлинах та ін Тривале застосування нейролептичних засобів зі зміною толерантності до лікарського препарату може призвести до пошкодження екстрапірамідної системи. Екстрапірамідні синдроми можуть бути наслідком і більш рідкісних причин, наприклад важких форм алергії, гіпервентиляції, асфіксії, поліглобуліі та ін Можливий розвиток таких синдромів після стереотаксичної операції. Відомі захворювання, пов’язані з вродженою недостатністю базальних ядер (міоклонус-епілепсія, атетоз подвійний та ін.) Однією з клінічних форм екстрапірамідних порушень є тремтіння (тремор), при якому встановлена ​​зацікавленість системи червоне ядро ​​- ретикулярна формація зубчасте ядро ​​мозочка. Тремтіння варіабельно по амплітуді, частоті, локалізації (пальці, шия, голова, гемітремор та ін.) При ураженні екстрапірамідної системи можуть розвиватися тики м’язів обличчя, черевної стінки, діафрагми, голосових складок (заїкання). Генералізований тик в поєднанні з мовними тиками у дітей носить назву хвороби Туретта; існує тик діафрагми, що викликає гикавку. Гіперкінези з респіраторними пароксизмами виникають в результаті скорочення м’язів діафрагми, черевної стінки і проявляються нападами швидких судомних видихів, що супроводжуються криками, покашлюванням. Під час пароксизмального респіраторного гиперкинеза частішає пульс, спостерігаються вазомоторні розлади.

54. Вікові особбливості опорно- рухового апарату, будова, функції, можливі відхилення.Опорно рухова система складає приблизно половину маси тіла людини. Скелет – це каркас, що складається з кісток, які захищають життєво важливі органи і служать опорою для них, забезпечуючи їх фіксацію в певному місці. М’язи, змінюючи свою довжину, змінюють взаємне розташування частин скелету і таким чином забезпечують пересування, і виконання різних видів діяльності. Дитина народжується, маючи опорно-рухову систему, що досить сильно відрізняється від дорослих. Справа в тому, що сформована кістка вже практично не змінює своїх розмірів і здатна тільки на регенерацію при переломах та ушкодженнях. У дітей різного віку ріст кісток забезпечується тим, що скелет не пройшов стадію окостеніння і практично всі кістки мають хрящові ділянки, які і є зонами росту.Рух стимулює розвиток організму в цілому, а набуття певних рухових навичок потребує певного тренування – поступово дитина вчиться сидіти, ходити, підтримувати і зберігати поставу. Завдяки тренуванню будь-яку з рухових навичок можна довести до автоматизму. В той же час тренування і фізичні навантаження повинні чітко дозуватись в залежності від віку і можливостей дитини, щоб не завдати шкоди організму. У підлітковому віці опорно-рухова система швидко росте, що спричиняє дискоординацію рухів. Вікові зміни у старечому віці спостерігаються з боку хребта, його зв’язок, з боку кісток І полягають в розвитку дистрофічних та деструктивних порушень.

55.Поняття про пірамідні та екстра пірамідні шляхи, фізіологія. До пірамідної рухової системи належать пірамідні шляхи, що проходять від передньої центральної звивини великих півкуль у складі внутрішньої капсули до моторних нейронів спинного мозку. У філогенезі і онтогенезі раніше розвивається екстрапірамідна система — руховий центр безумовнихрефлексів. У цю систему входять короткі моторні нейрони, які багато разово перериваються в підкіркових ядрах: смугастомутілі, ядрах проміжного мозку, підбугрової області і в червономуядрі. Зоровий бугор і підбугрова область як рецепторніцентри і бліде ядро як руховий центр об’єднуються в функціонуючу як єдине ціле таламо-гипоталамо-паллідарную систему. Екстрапірамідна система здійснює підкірковий фізіологічний аналіз і синтез. Ця система у вищихтварин і людини при провідній участі великих півкуль головного мозку спільно з пірамідною системою виробляє багато ланцюгових і системних рухових рефлексів, пов’язаних з діяльністю внутрішніх органів (харчові, статеві рефлекси), з положенням і пересуванням тіла (стояння, ходьба, біг, трудові рухи і т. п.). Вона бере участь у здійсненні інстинктів, або вроджених складних рухових рефлексів, що виробилися в філогенезі (оборонних, харчових, статевих та ін.)

56. Анатомо-фізіологічна характеристика щитовидної та паращиттовидної залоз; наслідки при відхиленнях функцій. Щитовидна залоза є самою великою залозою внутрішньої секреції. Її маса30—50 г. У залозі розрізняють праву і ліву дольки і з'єднуючий їхній перешийок. Від перешийка нерідко відходить догори відросток, названий пірамідальною долькою. Залоза знаходиться в передньому відділі шиї і покрита фасцією. Права і ліва частки залози прилягають до щитовидного хряща гортані і до хрящів трахеї; перешийок розташований перед другого — четвертого трахеальних кілець.Зовні залоза має фіброзну капсулу, від якої усередину відходять перегородки, що розділяють речовину залози на дольки. У дольках між прошарками сполучної тканини, супроводжуваними судинами і нервами, знаходяться фолікули. Стінка фолікулів складається з одного шару залозистих кліток — тиреоцитів. Величина тиреоцитів змінюється в зв'язку з їхнім функціональним станом. При помірній активності вони мають кубічну форму, а при підвищеній секреторній діяльності набухають і приймають вид призматичних кліток. Порожнина фолікулів вистелена густою йодовмісною речовиною — колоїдом, що декретується тиреоцитами і складається переважно з тиреоглобуліну. Гормони щитовидної залози — тироксин і трийодтиронін впливають на різні види обміну речовин, зокрема підсилюють синтез білків в організмі. Вони впливають також на розвиток і діяльність нервової системи. До захворювань, викликаним порушенням функції щитовидної залози, відносяться тиреотоксикоз, або базедова хвороба (спостерігається при гіперфункції залози), і гіпотиреоз — мікседема в дорослих і уроджена мікседема або кретинізм у дитячому віці. Щитовидна залоза, навколощитовидні залози і вилочкова залоза розвиваються з зачатків зябрових кишень (ентодермального походження) і разом складають бронхіогенну групу залоз (зябра). Паращитовидні залози — дві верхні і дві нижні — являють собою невеликі тільця овальної або округлої форми, масою кожна до 0,09 г. Вони знаходяться на задній поверхні правої і лівої дольки щитовидної залози по ходу її артеріальних судин. Сполучнотканинна капсула кожної залози посилає усередину відростки. Між прошарками сполучної тканини знаходяться залозисті клітки — паратиреоцити.Гормон паращитовидных залоз — паратгормон — регулює обмін кальцію і фосфору в організмі. Недостатність паратгормона приводить до гіпокальцемії (зниження змісту кальцію в крові) і підвищенню вмісту фосфору, при цьому змінюється збудливість нервової системи і спостерігаються судороги. При надлишковій секреції паратгормона мають місце гіперкальціємія і зниження змісту фосфору, що може супроводжуватися розм'якшенням кісток, переродженням кісткового мозку й інших патологічних змін.

57. Значення вітамінів для організму, що росте та розвивається. Вітаміни – джерело здоров’я, знайомі нам з дитинства. І без вітамінів забезпечити повноцінне здоров’я зовсім не можливо. Вітаміни відіграють велику роль в розвитку і рості дитини, а саме тому, що ріст дитини цього потребує. До організму дитини вітаміни в основному надходять з їжею. Тому для дитини є головне правильне і збалансоване харчування. Дитина повинна споживати їжу як рослинного так і тваринного походження. Так, як вона є насищена різними вітамінами. Наприклад, в продуктах таких, як масло, сметана, сир, молоко є багато вітаміну А. Цей вітамін потрібний дитячому організму. Бо при відсутності цього вітаміну може виникнути хвороба, яка називається куряча сліпота. Також може зупинитися ріст, організм стає вразливий до інфекцій. Ще для дитини є важливі вітаміни групи В, вітаміни С, Р, D, К, Е і т.д. Цих вітамінів найбільше в фруктах, овочах, рибі, м’ясі, яйцях, хлібі, молоці, дріжджі. А при відсутності того чи іншого вітаміну в організму можуть траплятися різні хвороби. Такі наприклад, як відома хвороба бері-бері (порушення кишкового тракту, водного і вуглеводного обміну), арибофлавіноз (падає зір, на шкірі обличчя, в області носа, вух, навколо очей сушиться шкіра. Буває, що запалюється слизові оболонки губ і ротової порожнини) анемія (мала кількість еритроцитів в крові), цинга (запалення десен), рахіт (викривлення кісток). Так, що вітаміни мають велике значення для організму дитини його росту і розвитку.

58. Характеристика безумовно-рефлекторної та умовно рефлекторної діяльності нервової системи. Існують безумовні та умовні рефлекси. Безумовні рефлекси є вродженими і передаються спадково. Вони характеризуються стереотипною формою прояву і забезпечують пристосування організму до постійних умов. Безумовні рефлекси поділяються на прості і складні. До простих належать зіничний, сухожильний, кашлевий і т. ін.; а до складних — харчовий, захисний, дослідницький, орієнтувальний тощо. Складні безумовні рефлекси становлять основу життєдіяльності організму. Безумовні рефлекси виникають лише у відповідь на адекватні подразники і мають специфічне рецепторне поле. Центральна ланка рефлекторної дуги безумовного рефлексу знаходиться нижче від кори великих півкуль головного мозку. Це означає, що безумовні рефлекси є результатом діяльності підкоркових утворень і нижніх відділів центральної нервової системи. Функції підкоркових і нижніх відділів центральної нервової системи, які забезпечують прості стосунки організму із зовнішнім середовищем та злагоджену діяльність внутрішніх органів, становлять нижчу нервову діяльність. Умовний рефлекс — це реакція організму, яка засвоюється за певних умов у процесі індивідуального розвитку. Біологічна роль умов­них рефлексів полягає в розширенні діапазону пристосовних можливостей організму. Умовні рефлекси набуваються, змінюються залежно від умов, згасають, якщо потреби в них немає, виконують сигнальну (попереджувальну) функцію. Утворення умовних рефлексів є функцією кори головного мозку, а умовний рефлекс — одиницею вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність — це об’єднана діяльність кори великих півкуль, підкоркових утворень і нижніх відділів центральної нервової системи, яка забезпечує складні стосунки організму із зовнішнім середовищем. Утворення умовних рефлексів полягає у встановленні функціонального зв’язку в корі головного мозку між нервовими центрами умовного та безумовного подразників. Діяльність кори з утворення нових зв’язків виявляється в аналізі і синтезі. Корковий аналіз — це виокремлення інформації, яка закономірно збігається з іншими сигналами або діями організму. Корковий синтез — замикання зв’язку між центрами, які відповідають за сприймання різних сигналів або за різні дії організму. Утворення умовних рефлексів можливе: ● за наявності двох подразників — безумовного та індиферентного, який має стати умовним; ● коли дія умовного подразника починається раніш, ніж безумовного; ● за оптимальної сили подразників; ● за достатнього рівня збудливості кори; ● за багаторазового повторення поєднаної дії подразників. Утворення умовного рефлексу в корі головного мозку супроводжується встановленням функціонального зв’язку між центрами збудження безумовного та умовного подразників. Незважаючи на те, що центральна ланка безумовного рефлексу міститься нижче від кори, збудження безумовного рефлексу поширюється в кору головного мозку, у своє коркове представництво. Корковим представництвом називається сукупність коркових нейронів, які збуджуються під час стимулювання безумовного рефлексу. Воно є тим анатомічним мостом, за допомогою якого здійснюється вища нервова діяльність. Основу функціональної взаємодії кори та підкоркових утворень становлять нервові шляхи, які з’єднують коркове представництво з центральною ланкою рефлекторної дуги безумовного рефлексу. Між корковим представництвом безумовного рефлексу і центральною ланкою умовного рефлексу, яка міститься в корі, виникає функціональний зв’язок, названий тимчасовим. Цей тимчасовий зв’язок є центральною ланкою дуги умовного рефлексу. Розрізняють рухові і вегетативні (серцеві, дихальні) умовні рефлекси. Умовні рефлекси можуть формуватися також на основі раніше набутих умовних рефлексів. Вони називаються умовними рефлексами вищого порядку і становлять фізіологічну основу навчання, формування трудових навичок і умінь.

59. Підшлункова залоза, як орган внутрішньої та зовнішньої секреції, основні розлади функцій.Підшлункова залоза — це залоза внутрішньої та зовнішньої секреції, розташована позаду шлунка, цілком ним вкрита спереду, складається з головки, тіла і хвоста. Це змішана залоза, яка виробляє як травний сік, і гормони, зокрема, інсулін, глюкагон, і ін. Вона виділяє всі без винятку ферменти, потрібні для процесу травлення. Підшлункова залоза має вигляд видовженої пірамідки завдовжки 20 см і розташована за шлунком (якщо людина стоїть) або під шлунком (якщо лежить на спині). "Характер" у цього органа панський. Не любить, коли її навантажують зайвою роботою (тому будь-яке переїдання, навіть вживання надмірної кількості дієтичних продуктів, їй не до вподоби). Підвищення секреції інсуліну веде до збільшення поглинання глюкози клітинами тканин і відкладання в печінці та м`язах глікогену, зниженню концентрацію глюкози в крові. Підшлункова також виробляє гормон глюкагон. Він діє протилежно інсуліну-сприяє розчепленню глікогену до глюкози. Підшлункова залоза відкриває свої протоки у дванадцятипалу кишку.Без цього органу людина зможе спокійно жити. ПОРУШЕННЯ ФУНКЦІй ПІДШЛУНКОВОЇ ЗАЛОЗИ. Цукровий діабет – це гетерогенна група захворювань, що виникають на ґрунті абсолютної чи відносної інсулінової недостатності і об’єднуються наявністю спільного симптому – гіперглікемії.Гострий панкреатит— гостре асептичне запалення підшлункової залози, в основі якого лежать некробіоз панкреатоцитов та ферментна аутоагресія з послідуючим некрозом та дистрофією залози, до яких може приєднуватись вторинна інфекція, що призводить до гнійних ускладнень.Хронічний панкреатит — запалення підшлункової залози. Серед панкреатитів розрізняють хронічний панкреатит та гострий панкреатит.

60. Будова та функції грудної клітки.Грудна клітка - частина осьового скелета. Головка кожного ребра сочленяется з одним з 12 грудних хребців. Перші сім пар ребер - ребра - з’єднуються безпосередньо із грудиною за допомогою ребрових хрящів. Наступні три пари - помилкові ребра кінці їх хрящів зростаються між собою і з хрящами нижче розміщених ребер і утворюють реберну дугу. Останні дві пари - коливаються ребра - вільно закінчуються в м'язах передньої черевної стінки. Перше ребро й грудину з'єднує негнучкий хрящ, друге - сьоме ребро й грудину з'єднують суглоби, завдяки чому передня стінка грудної клітини може рухатися. Зворушливе з'єднання ребер з хребтом і грудиною забезпечує розширення грудної клітки при диханні. Функції грудної клітки Грудна клітка захищає органи людини, розташовані в грудної порожнини, від зовнішніх факторів. При вдиху розширюються легені, і грудна клітка здіймається. Грудна порожнину.У середній частині грудної порожнини знаходяться серце, вилочкова залоза, трахея, стравохід, великі кровоносні судини, лімфатичні вузли і нерви. У грудної порожнини розташовані легені. Діафрагма відокремлює грудну порожнину від черевної порожнини.

61. Вчення Павлова про аналізатори. Принцип будови аналізаторів фізіологічне значення. Вчення про аналізатори І.П. Павлов створював на основі єдності центру та периферії. Аналізатор він розглядав як єдину складну й організовану динамічну систему, до якої входять рецепторний апарат (периферійний відділ аналізатора), аферентні нейрони і провідні шляхи (провід-никовий відділ) та ділянки кори півкуль великого мозку (центральний кінець аналізатора).Периферійний відділ аналізатора представляють органи чуття із закладеними в них рецепторами, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ, одержує інформацію про нього. Вони називаються органами зовнішнього чуття, або екстерорецепторами. Розрізняють шість екстерорецепторів: дотику і тиску, гравітації (земного тяжіння), зору, слуху, смаку та нюху. Крім того, є рецептори, що відображають рухи окремих частин тіла і стан внутрішніх органів: м'язо-во-суглобове чуття, рівновага, відчуття органів. До них на-лежать нропріорецептори й інтерорецептори, які сприйма-ють нервові імпульси з внутрішніх органів і судин. їх опи-сано в розділах про опорно-руховий апарат, шкіру.У центральному відділі аналізатора нервові імпульси на-бувають нових якостей та відображаються в свідомості у вигляді відчуття. На основі відчуття формуються складніші суб'єктивні образи: сприймання (психічний процес відобра-ження дійсності, який створює суб'єктивний образ об'єктивного світу), уявлення (образ предмета або явища матеріаль-ного світу, відтворений у свідомості на основі минулих впли-вів на органи чуття), мислення (абстрактне, узагальнене пі-знання явищ зовнішнього світу, їхньої сутності шляхом ана-лізу та синтезу, суджень та висновків).

62. Характеристика системи імунітету, функції.Іму́нна систе́ма — сукупність органів, тканин, клітин, які забезпечують захист організму; система організму, яка контролює сталість клітинного і гуморального складу організму. Знищенню імунною системою підлягає генетично чужорідне і «генетично своє», яке стає старим, або представляють клітини або білки початкових етапів ембріонального розвитку людини. Будова імунної системи. Імунна система багатокомпонентна, але працює як єдине ціле. Вона обіймає численні еволюційні старі, вузькоспеціалізовані компоненти й еволюційно нові, такі, що визначають високу специфічність імунних реакцій. Усі ці компоненти працюють у тісному взаємозв'язку, і, що особливо важливо, кожен неспецифічний компонент за рахунок зв'язків системи функціонує як специфічний. До складу імунної системи входять: Органи і тканини імунної системи: центральні, периферійні, Клітини імунної системи: лейкоцити, лімфоцити,фагоцити, допоміжні клітини. Призначення Імунна система розпізнає чужорідні речовини, нейтралізує їх і «запам'ятовує» свою відповідь, щоб відтворити її при зіткненні з аналогічним антигеном. До компетенції імунної системи відносять і знищення клітин і білків власного організму, що виникають при нормальному, фізіологічному функціонуванні організму в екстремальних умовах — при травмах. В будь-якому стані організму імунна система постійно працює, хоч і з різним ступенем активності.