Розвиток стилю скрипкової музики в творчості Ф.Джемініані, П.А.Локателлі, Дж.Тартіні.

1. Скрипкова музика в творчості Ф.Джемініані, А.Локателлі.

Серед видатних італійських скрипалів-сучасників Дж.Тартіні вирізняються імена кращих учнів Кореллі – Франческо Джемініані (1687-1762 рр.) і П’єтро Антоніво Локателлі (1695-1764 рр.).

Першим до історії увійшов Джемініані завдяки своїй особистій спрямованості до виразності, новаторській віртуозності в галузі скрипкового мистецтва. Як новатор також виступав у пошуках форми і образного змісту в розширенні динамічних засобів виразності. Він один з перших вводить до скрипкової музики термін поступових динамічних переходів, а також він надає зміст різноманітним прикрасам. Естетичні принципи Джемініані чітко визначені в його педагогічних трактатах, особливо в його «Мистецтві скрипкової гри» (1740) – це одна з найстаріших праць в історії музики скрипкових шкіл. Джемініані говорив, що гарна музика – це музика, яка відображає «рух душі», а погана музика – «не відображує нічого». Ці погляди знайшли відображення в творчості Дж. Тартіні.

Мистецтву скрипкової гри навчався у К.Лонаті і А.Кореллі, композицією займався під керівництвом А.Скарлатті. У 1707-1713 рр. працював скрипалем в Луккі та Неаполі. У 1714 р. переїхав до Лондону, де отримав широке визнання як скрипаль-віртуоз і викладач. Протягом декількох років (1748-1755 рр.) мешкав у Парижі, потім знов у Англії. До творів Джемініані належать скрипкові концерти, сонати, клавесинні і віолончельні п’єси, тріо та інші твори.

П.А.Локателлі (1695-1764 рр.) – італійський композитор і скрипаль. Мистецтву скрипкової гри навчався у А.Кореллі. видатний віртуоз Локателлі постійно мандрував, виступаючи у містах Італії, Франції, Іспанії, Англії. Залишившись у Амстердамі, займається педагогікою (одночасно керує музичною колегією). Локателлі належить велика кількість скрипкових творів. Його видатний опус – «Мистецтво скрипки» включає 12 концертів і 24 каприси для 2-х скрипок, альта, віолончелі і чембало. Також Локателлі багато зробив у розвитку сонатної форми – написав 6 сонат для скрипки соло, сонати для флейти і баса, тріо-сонати. Йому належить велика заслуга в опануванні жанру програмної інструментальної музики (скрипковий концерт «Плач Аріадни», «Траурна соната» та ін.). Найбільшу цікавість представляють 12 концертів для сколюючої скрипки у супроводі струнного квінтету ор.3. Вони 3-частні і після 2-х швидких частин вводить каприси (каденції). Локателлі розширив скрипкову техніку за рахунок пальцевих розтягнень, сачків по грифу через струни, використовував пасажі на legato через весь діапазон скрипки, смілива техніка подвійних нот і акордів, сполучення мелодичних ліній з тремоло на сусідній струні, використовує віртуозні штрихи (стаккато на весь смичок, летюче стаккато, спікато) у концертах ор.6. Цікава техніка арпеджіо, пасажів,staccato тощо.

Всі ці композитори – представники старовинної скрипкової школи, починаючи від К.Монтеверді, Маріні, Кореллі і Локателлі, Джемініані підготували творчість Джузеппе Тартіні, який завершив формування старовинної скрипкової школи і був самим блискавичним її представником.

2. Дж.Тартіні. Життєвий і творчий шлях.

Народився в Пірано – югославське місто на березі Адріатичного моря, поблизу Венеції. Мешканці – слов’яни і італійці. Народився в сім’ї флорентійського купця Джованні Антоніо Тартіні і слов’янки Катерини Занграндо, чиє прізвище було відомо у Пірано вже ХV – ХVІ ст. Джузепе народився 8 квітня 1692 року, батько працював конторником соляної монополії. Батько готував сина до духовної кар’єри, але Тартіні проти волі батька віддав перевагу юриспруденції. У 1708 році оселився у Падуї, де у 1709 р. поступив на юридичне відділення старого університету, заснованого у 1222 році. Другим визнанням Падуї був храм Св.Антоніо – ХІV ст. і капличка дель Санто, прибудована до нього в ХVІ ст. (там знаходились картини Тіціана, Веронезе). Грі на скрипці почав навчатись ще у дитинстві, перший вчитель – Джуліо ді Терні, потім сам навчався у Тартіні. Тому, можна вважати, що Тартіні отримував самоосвіту, завдяки своїй цілеспрямованості, захопленості. Але шлях до скрипки був непростим. Студент університету – жвавий, вражений юнак – поділяв свій час між юриспруденцією та музикою. Він також захоплювався фехтуванням, брав участь у дуелях, але логіка і цілеспрямованість дозволили йому визначити справжній шлях і стати музикантом-професіоналом.

Одружившись, залишає Падую і 1713-1735 рр. проводить в Мінорітському монастирі в Ассізах, де багато працює над своїм вдосконаленням, створює ранні опуси.

Для самоосвіти Тартіні важливе значення мала його зустріч зі скрипалем Франческа Маріа Верачіні (1690-1768 рр.) у Венеції. До цього часу Верачіні написав свої перші сонати, в яких використовував новаторські елементи: співуча мелодія, гармонія цікава – хроматизми, подвійні ноти, прикраси тощо. Все це зацікавило Тартіні. Особливу увагу справила на нього гра Верачіні – смілива, блискавична, його сильний тон, вільне володіння смичком і пальцевою технікою, треллю. Знов залишає Падую тільки на 4 роки переїздить до Анкона для вдосконалення гри.

В Анконі грав в оперному театрі. Був першим скрипалем театру ді Фано. За 4 роки він досяг значної досконалості гри на інструменті, не тільки опанував досягнення Верачіні, але відкрив багато нових прийомів. Особливу увагу він приділяв смичку. З метою досягнення насиченого звуку він зробив його значно довшим (на 6 см більше ніж у Кореллі). Його знаменита збірка «Мистецтво смичка» вийшла в аконський період.

Штрихова палітра Тартіні значно розширилась, у порівнянні з Кореллі та інших скрипалів того часу. «Стрибаючі» штрихи, міцне утримання смичка у колодки, а надалі ввів каннеліровку трості (продольні вирізи). Зробив також струни товстішими. До прийомів виразності додав portamento (від співаків).

Восени 1721 року Тартіні повертається в Падую і стає першою скрипкою капели базиліки Св. Антоніо («Санто»). Це була найкраща капела того часу. Тартіні керував нею, а також виступав в якості соліста. В документах Тартіні називали «sonator singolare» (єдиний, особливий музикант). Тільки в 1765 році старого маестро знайшов його учень Джуліо Менегіні. Тартіні з успіхом виступав також у Венеції, Мілані, Болоньї, Ліворно, Палермо, Неаполі. Часто у Венеції також викладав. Серед його учнів були А.Марчелло, Маддалена Ломбардіні (талановита скрипачка).

Відомість Тартіні поширювалась і за межами Італії. У 1723 році він був запрошений в числі кращих музикантів Європи для участі в музичних святах під час коронації Карла VІ. Відправився до Праги разом зі своїм другом – першим віолончелістом Падуанської капели Антоніо Вандіні. Велика роль акомпанементу А.Кореллі – Франчіскьєло, Ф.Верачіні, С.Ланцетті. Дружба з А.Вандіні продовжувалась понад 50 років. Написав декілька концертів, а також ряд цікавих партій у скрипкових концертах. Це був музикант і композитор, який вмів «говорити» на інструменті. Написав декілька сонат для віолончелі. У 1739 році Д.Бросс писав: «Я був не менше задоволений неперевершеною грою абата Вандіні».

Разом з Вандіні він до 1726 р. працював в капелі графа Кінського в Празі. Зустрічався з Верачіні, Бібером, Черногорським. У 1724 р. він пише концерти A-dur i D-dur для гамби для Козера або Туми.

У 1726 р. Тартіні повертається в Падуанську капелу. Отримував запрошення до Франції, Англії але відмовлявся. Поряд з церковною музикою звучать інструментальні концерти. Дуже рідко Тартіні грав в інших містах Італії, окрім Венеції, можна згадати поїздку до Рима ≈ 1740 р. грав перед папою Клементом ХІІ. На шляху до Рима грав у Венеції, Мілані, Флоренції, Неаполі, Палермо та інших містах Італії.

Не дивлячись на своє походження, він отримував дуже малу зарплатню але допомагав своїм родичам в Пірані. Поряд з виконавською діяльністю, його приваблювала викладацька робота, а також галузь музичної науки.

У 1754 р. в Падуї був виданий, написаний Тартіні у 1750 р. «Трактат про музику», заснований на істинному знанні гармонії, «Про принципи музичної гармонії (витриманої в діатонічному строї)», написаного у 1764 р. та виданого у 1767 р. після смерті Тартіні у Парижі в 1781 р. був виданий «Трактат про прикраси», створений ним ще до середини ХVІІІ ст.. Невиданим залишився «Трактат про міри і пропорції».

Деякі теоретичні роздуми знайшли відображення у його листуванні з Мартіні, Вілотті, Карло, Руссо – видатними музикантами, філософами і вченими. Через рік після повернення із Праги в Падую організував скрипкову школу, відому за межами Італії. Крім скрипки викладав композицію і контрапункт. Його називали «вчитель нації». Видатний учень – П.Нардіні.

В останні роки Тартіні багато хворів, дуже мало грав, займався філософськими роздумами про гармонію (Піфагорійська естетика).

Помер в Падує 26 лютого 1770 р. на руках у П.Нардіні. у 1806 р. встановлено монумент: біля ніг Тартіні – книги і скрипка. Також у 1896 р. в Пірані встановлені статуя Тартіні зі скрипкою і смичком в руках.

3. Періоди творчості Дж.Тартіні.

Перу Тартіні належить не менше 350 творів, більшість з них для скрипки. Тартіні писав тільки для скрипки, тільки в останні роки життя. Написав «Miserere», «Stabat Mater» і декілька вокальних творів. Приблизно 125 концертів для скритки – в них закінчується розвиток форми сольного скрипкового концерту, понад 100 сонат для скрипки з басом (чембало), тріо-сонати та ін. За даними П.Бернхайда біля 175 сонат та декілька десятків для скрипки соло, а також сонат «a tre» та «a quattro».

М. Дуніас розподіляє творчість Тартіні на 3 основних періоди:

І – 1721-1735 рр.

ІІ – 1735-1750 рр.

ІІІ – останнє 20-річчя.

Основні риси всіх періодів: виразність, ліризм, шляхетністьмелодичних ліній, логічна стройність форми, відповідність використаних засобів виразності не тільки змісту музики але й природі інструменту.

Перший період – продовження творчості Кореллі, риси церковного стилю, суворість загального характеру музики, елементи патетики, спрощений вид імітації для 2-х скрипок. Це період подолання церковного стилю і розвитку «камерних» світських демократичних елементів в творчості Тартіні, 3-частна форма концертів. Якщо у Вівальді присутній ще жанр concerto grosso, то у Тартіні – сольний скрипковий концерт, в якому скрипка виступає як солюючий інструмент у супроводі оркестру.

Другий період – художня зрілість і розквіт. Концерти, як і сонати, глибокі за змістом і досконалі за формою, вони наближаються до класичного стилю ХVІІІ ст., відчувається вплив оперного bel canto. Спираються на динамічну виразність, синкопований ритм – так званий «ломбардський стиль», трель, паузи змістовні. Звертає увагу на глибину і разом з цим художню простоту виразу людських почуттів. Особливе значення – вплив народного мелосу, особливо інтонації слов’янської народної музики.

Третій період (1750-1770 рр.) – простота, пластичність і закінченість мелодичних ліній. Закріплюється відхід Тартіні від яскравого віртуозного трактування солюючої скрипки. В цей період відчувається найбільше наближення до природи, натурального виразу, відмова від насиченості мелодії, пошуки її гармонійного обрамлення, динаміка.

4. Подальший розвиток жанру сонати в творчості Дж.Тартіні. «Покинута Дідона».

Історик скрипкового мистецтва асистент Й.Іоахима Андреас Мозер пише: «Велику славу Тартіні – композитору надають його сольні скрипкові сонати. Вони не тільки мають значення скрипкового фундаменту, але також представляють вершину італійської скрипкової музики ХVІІІ ст.»

Якщо у Кореллі від 3 до 5 частин, то у Тартіні встановлюється 3-частинна форма. За його принципом писали П.Локателлі, Л.Боккеріні, Я.Стаміц, І.Кванц.

Схема сонат: повільно – швидко – швидко. Контраст тематизму постійно присутній. Це основний принцип, контрастність також присутня в середині окремих частин, що наближує їх до класичного стилю. В сонатах останнього періоду можна помітити відтінок болю, меланхолії і примирення, але вони переборюються світлою лірикою, надією і життєствердженням.

Розглянемо самі популярні в скрипковому репертуарі 2 сонати g-moll.

Найбільш цікавою з його перших сонат є соната g-moll № 10 з ор. 1. Ця соната отримала програмну назву «Покинута Дідона» («Didona abbandonata»). У деяких виданнях їй передують вірші Метастазіо, під впливом яких Тартіні створив даний твір. Вона ставиться в один рядок з сонатою «Диявольська трель», хоча й поступається їй за глибиною, емоційно-психологівчною насиченістю, а також у віртуозно-технічному відношенні.

Складається з 3 частин: Affettunoso (в деяких виданнях Andante або Largetto), Presto(в деяких виданнях non troppo) і Allegro (іноді з commodo). В деяких виданнях ще одна частина між 2-ма швидкими. А.Дельнер у 1862 р. додав з сонати e-moll І частину.

Перша частина – лірична і прониклива. Риси патетики поєднуються в ній із сумом. Має місце контрастне образно-тематичне співставлення в середині І частини. Слідом за лірично-проникливим початком з’являється (в мажорі) скерцозно-загострений епізод, який ще яскравіше відтіняє основний ліричний образ.

Друга частина – контрастна І частині, не дивлячись на збереження ладу, контраст досягається завдяки енергійному вольовому характеру музики, її поривності. Один з редакторів цієї сонати Е.Паоло бачив в ній трагічну неістовість.

Третя частина – фінал написаний в ритмі жиги, тут пом’якшена плавність руху з дещо сумним відтінком музики.

Художні переваги сонати визначаються живою образністю її змісту, виразністю музичної мови, стрункістю форми відповідним природі скрипки її кантилені і віртуозним якостям.

5. Соната «Диявольська трель» - вершина скрипкової музики ХVІІІ ст.

Найбільшою популярністю в сучасному репертуарі користується інша соната g-moll, відома під назвою «Диявольська трель». Тартіні вважав її своїм кращим твором. Він розповідав Ж.Лаланду: одного разу у 1713 р. йому наснилось, що він заключив договір із дияволом, який став йому прислужником. Все, чого би Тартіні не побажав, виконував новий слуга. Якось Тартіні дав йому свою скрипку, щоб побачити, чи зіграє той що-небудь благозвучне. Але як здивувався Тартіні, коли він почув сонату, таку прекрасну, виконану з такою досконалістю і осмисленням, що він ніколи не міг би уявити будь-що подібне. Він відчув таку насолоду, що дух перехопило від таких почуттів, він прокинувся і схопив скрипку, щоб відтворити почуте, але даремно. П’єса, яку Тартіні тоді написав, дійсно є кращим з того, що він коли-небудь робив і він назвав її «Сонатою диявола». Але та музика, що здивувала його уві сні, була настільки вища від його твору, що він поламав би свою скрипку і залишив би музику, якщо міг би це зробити».

З цієї розповіді ясно, що соната з’явилась приблизно у 1713 році, коли Тартіні був 21 рік. Дійсно, художній зміст сонати, глибина її образів, гармонічна своєрідність форми, характер використання техніки – все це говорить про зрілий період творчості Тартіні.

К.Розенфельд пише: «в цій Патетичній сонаті італійської скрипкової музики ХVІІІ ст. є щось демонічне…».

Складається соната з 3-х частин. Починається з Largetto affetuoso написаного в ритмі сіціліани. Це дуже поетична і шляхетна музика, повна задушевної лірики і потаємного суму. У мелодизмі цієї частини Тартіні показує мистецтво посилення мелодичної виразності хроматичними засобами. Слухача приваблює її співучість і замріяність, в той же час схвильованість в гармонічних загостреннях. Ця частина відноситься до кращих зразків скрипкової класики ХVІІІ ст.

Друга частина – Allegro guisto – носить енергійний, мужній, підчас драматичний характер. Використовує коротку трель, надає музиці гострий, ритмічно-підкреслений відтінок.

Фінал (у перших виданнях носить назву «Sogni dell autore» (сон автора)) – складається з 2-х контрастних розділів, які тричі змінюють один одного Grave і Allegro assai.

Grave пронизане широким диханням, воно носить співучий і в той же час патетичний характер.

В Allegro assai музика набуває риси рішучості, волі і темпераменту. В ній Тартіні майстерно використовує трель. На безперервній трелі у верхньому голосі звучить виразно нижній голос.

Кожен раз, коли повторюється Grave і Allegro assai складається враження життя і розвитку основного образу. Перше Grave уявляє собою самостійний епізод і трактується як ліричний центр сонати, але при цьому його неможливо відокремлювати від Allegro assai, з якою вона представляє яркий драматичний контраст.

Закінчується фінал 4-тактними Adagio, повними виразності і пафосу.

Особливості 2-х сонат g-moll:

1. Характерні риси основного образу І чч. сонат визначені їх початковими фразами, їх інтонаційним, ритмічним і гармонічним (T-S-T) складом, такий початок у «Диявольській трелі» та «Покинутій Дідоні».

2. Основна тема І ч. в паралельному мажорі при збереженні інтонації, ритмічного і гармонічного складу.

Висновок:

Тартіні особливо притягувало контрастне співставлення елегійно-ліричного початку і мужнього, енергійно-вольового.

Сонату можна розглядати, як художнє кредо Тартіні, як узагальнення не тільки образно-змістовного і емоційного змісту його творчості, але й притаманного йому мелодично-гармонічної і ритмічної мови, а також окремих композиторських і виконавських прийомів.

Вперше опублікував Ж.Картьє у своїй школі, в Парижі у 1798 р., потім більше півсторіччя соната була забута. У 1855 р. вона з’явилась у фортепіанному супроводі у редакціях Анрі В’єтана і Р.Фольмана. ці видання відродили зацікавленість не тільки до «Диявольської трелі», але й взагалі до творчості Тартіні. Існує багато редакцій цієї сонати, понад 20, Ф.Крейслера, А.Ауера, Г.Дулова та інших, що підкреслює життєвість цього твору.

В сучасних виданнях існує 11 каденцій А.В’єтана, А.Ауера, Й.Іоахима, Ф.Крйслера, М.Ерденко. в рукопису збереглась каденція Я.Кубелика.

ТЕМА ІV

І.С.Бах (1685-1750 рр.).

Риси стилю.