Підвищення ефективності використання виробничих потужностей.

Поліпшення використання виробничих потужностей підприємства

шляхом залучення значних резервів недовантаження наявного устаткування і формування резервних потужностей для забезпечення освоєння випуску нових видів продукції, що користується підвищеним попитом у споживачів.

Проте, підвищувати завантаження устаткування можна лише до якогось певного оптимального рівня. За такий рівень можна прийняти нормативний коефіцієнт завантаження устаткування (Кн), який відображає економічно обґрунтоване недовантаження¹ верстатного парку і величина його подається в довідковій літературі. Цей ко­ефіцієнт показує, що для кожної групи відповідного устаткування пра­вильним повинно бути використання його дійсного річного фонду часу (Фі) не повністю, а в межах (Фі*Кн). Значення Ф(1-Кн) ста­новитиме нормативний резерв цього фонду часу, що дасть змогу під­приємству мати деякий резерв потужності для своєчасного реагування на вплив всіляких зовнішніх і внутрішніх факторів і, насамперед, для залучення цих потужностей до освоєння нових видів продукції.

Під комплектними резервами поліпшення використання виробничих потужностей підприємств слід розуміти можливість збільшення випуску певного виду продукції однакової кількості усіма його підрозділами. При цьому величина комплектних резервів перебуває у прямій залежності від рівня пропорційності у виробничих потужностях, тобто від організаційної досконалості побудови системи машин.

Підтримання на належному організаційному рівні ефективного функціонування системи машин зумовлює необхідність створення стрункої системи регулювання пропорцій у виробничих потужностях, яка є дійовим інструментом формування комплектних резервів.

Під регулюванням пропорцій у виробничих потужностях треба розуміти комплекс робіт, який охоплює сукупність організаційно-технічних заходів і координацію діяльності відповідних служб та підрозділів підприємства з метою їх впровадження для поліпшення використання наявних потужностей. В основу такого регулювання повинно бути покладено удосконалення організаційної побудови системи машин підприємства і його підрозділів.

Для виробничих підрозділів характерними напрямами можуть бути:

- оптимізація виробничої програми для цехів (дільниць);

- зміна структури устаткування без зміни його загальної кількості; -

- підвищення завантаження устаткування до нормативної величини;

- формування оптимального технологічного плану розподілу робіт;

- приведення у відповідність структури машиномісткості (трудоміст­кості) виготовлюваної або передбаченої до виготовлення продукції зі структурою наявного в підрозділі парку устаткування;

- визначення і придбання необхідної кількості устаткування на задану величину потужності та ін.

Більш масштабними є напрями для підприємств і об'єднань, серед яких:

- оптимізація виробничої програми підприємства;

- зміна структури у статкування в цехах з урахуванням можливої зміни

площ;

- оптимізація капітальних вкладень на придбання устаткування;

- перерозподіл устаткування між: цехами;

- придбання необхідної кількості устаткування для досягнення заданої величини потужності підприємства у зв'язку з його реконструкцією та зміною профілю спеціалізації тощо.

 

Стратегія і тактика маркетингу. Попит на продукцію. Сегменти ринку, критерії сегментації. Стратегії охоплення ринку. Особливості визначення суспільного попиту на окремі види продукції.

Для досягнення своєї мети на ринку підприємство розробляє стратегію і тактику маркетингу. Стра­тегія маркетингу включає такі основні рішення

та обґрунтування: ринок, на якому виступає підприємство; особ­ливості (стратегія) поведінки на ньому; склад і обсяг продукції, яка пропонуватиметься на ринку, розробка нової продукції, форми й методи реклами, доставки і збуту продукції, ціни на продукцію. Реалізація маркетингової стратегії здійснюється прийняттям конк­ретних оперативних рішень з різних питань, які можна назвати тактикою маркетингу.

Стратегія і тактика маркетингу ґрунтуються на вивченні ринку, його постійному аналізі та структуризації. Ринок з позиції марке­тингової діяльності розглядається як сукупність реальних і потен­ційних покупців товарів. Головним показником ринку для продав­ця є попит на його продукцію, тобто потреба в ній, забезпечена реальною купівельною спроможністю покупця. У процесі аналізу попит поділяється на відповідні рівні: необмежений (попит істотно перевищує пропонування), задовільний (відповідає можливос­тям підприємства, є досить стабільним), обмежений (нижчий за оп­тимальні можливості підприємства), нерегулярний (коливається в часі під впливом певних факторів), брак попиту.

Попит на продукцію — величина змінна, тому, вивчаючи його, важливо виявити фактори, від яких він залежить. Передовсім ана­лізують конкурентоспроможність продукції, тобто вивчають віднос­ну характеристику споживчих якостей власної продукції, порівню­ючи її з аналогічними виробами конкурентів.

Ринок як сукупність покупців можна структуризувати, тобто розподілити за певними ознаками на групи покупців — сегменти. Той чи той сегмент ринку складається з покупців, які мають близькі мотиви для купівлі даного товару та приблизно однаково реагують на маркетингові дії підприємства (варіант продукції, рекламу, ціну тощо). Сегментація уможливлює вибір привабливих для підприє­мства сфер ринку (цільових сегментів) концентрацію на них го­ловної уваги.

На підставі аналізу сукупності покупців вибирають критерії сег­ментації, які є різними для ринку товарів народного споживання і ринку товарів виробничого призначення. Для предметів народного споживання такі критерії встановлюються за результатами мотива­ційного аналізу покупців. До них належать: географічні (ринок роз­межовується територіально), демографічні (стать, вік, рівень дохо­ду, освіта людей тощо), соціальні (суспільні групи, партії), психо­логічні (тип особистості, характер поведінки, спосіб життя тощо). Критерії сегментації ринку товарів виробничого призначення виби­раються в процесі профільного аналізу підприємств та організацій. Ними можуть бути: географічні, галузеві, «потужність» споживача (великі, середні, малі підприємства), стабільність клієнтури (постійні, періодичні, епізодичні споживачі) та ін.

Сегментація дає змогу вибрати стратегію охоплення ринку. До таких стратегій належать: недиференційований, диференційований і концентрований маркетинг.

Недиференційований (масовий) маркетинг полягає в тім, що підприємство не виділяє конкретних сегментів ринку як цільових, а орієнтується на ринок у цілому, на широке коло покупців. Ця стра­тегія характерна для підприємств, що виробляють однорідну продукцію у великих обсягах для широкого ринку (сталь, вугілля, бен­зин, продукти тощо). Стратегія недиференційованого маркетингу економічна, бо потребує відносно невеликих витрат на вивчення ринку, рекламу, канали збуту внаслідок масового стандартизова­ного виробництва. Проте за умов конкурентної боротьби вона не завжди буває ефективною.

Диференційований (сегментний) маркетинг відрізняється тим, що підприємство виступає одночасно на кількох сегментах ринку і для кожного з них розробляє специфічний комплекс маркетингу (наприклад, пошиття чоловічого, жіночого чи дитячого одягу). Стра­тегія диференційованого маркетингу більшою мірою відповідає умовам конкурентної боротьби, бо орієнтується на специфічні по­треби окремих груп споживачів. Але ця стратегія потребує більших маркетингових витрат і добре організованої служби маркетингу.

Концентрований маркетинг має ту особливість, що підприєм­ство концентрує свої зусилля на одному сегменті ринку, максималь­но враховуючи його особливості. Спеціалізація виробництва, роз­поділу й рекламування товарів забезпечує зниження витрат, якщо обсяг продажу достатній. Проте стратегію концентрованого мар­кетингу зв'язано з підвищеним ризиком. За несприятливої кон'юн­ктури на вибраному сегменті ринку підприємство може опинитися в складному фінансовому стані. Присутність підприємства на кількох сегментах зменшує ризик. Концентрований маркетинг є більш прийнятним для підприємств з обмеженими ресурсами та однорідним виробництвом, тобто для підприємств сфери малого бізнесу.

З вибором варіанта охоплення ринку тісно зв'язано стратегію виходу на нього. Можливими стратегіями для виходу на ринок є такі: а) закріплення на ринку; б) розширення меж ринку; в) удоско­налення продукції; г) диверсифікація.

Стратегія закріплення на ринку полягає в тім, що основним завданням підприємства стає стабілізація та збільшення продажу продукції на раніше освоєному ринку. Змін у продукцію не вно­сять, вона орієнтується на ту саму групу покупців (сегмент). Роз­в'язання завдань цієї стратегії можна досягти різними способами залежно від особливостей продукції й ситуації на ринку: інтенси­фікацією реклами, розширенням мережі збуту, зниженням цін тощо. Цей варіант стратегії найпростіший і най економніший. Проте ус­пішним він буває передусім за умов низького насичення ринку то­варом і невисокої конкуренції або браку такої взагалі. Важливе зна­чення при цьому має етап життєвого циклу виробу. Стратегія є прийнятною для раннього і середнього етапів життєвого циклу продукції, але безперспективною для кінцевого етапу, коли про­дукція стає застарілою.

Стратегія розширення меж ринку передбачає вихід зі старою продукцією на нові сегменти ринку, тобто туди, де її раніше не продавали. Ця стратегія потребує додаткових витрат на вивчення нових ринків, рекламування, організацію доставки та продажу там продукції. Це має окупатися прибутком від додаткового продажу. її застосовувати доцільно тоді, коли існуючий ринок насичено това­ром, а резерви виробничої потужності та конкурентоспроможність продукції дають змогу збільшити обсяг її виробництва і продажу.

Стратегія вдосконалення продукції орієнтує підприємство на її модифікацію або заміну новою на вже освоєному ринку. Така продукція призначається для тієї самої групи покупців, але більше відповідає їхнім потребам за складом, конструкцією чи формою, є досконалішою й відповідно більш конкурентоспроможною. Цю стратегію застосовують тоді, коли продукція, яку виготовляє підприємство, застаріла, попит на неї падає, відбувається енергій­не витискування її аналогічною продукцією конкурентів. Страте­гія потребує значних витрат на розробку та освоєння виробництва нової продукції, її рекламування. Позитивним у ній є орієнтація на перспективу й діяльність на добре вивченому ринку.

Стратегія диверсифікації означає, що підприємство розши­рює номенклатуру своєї продукції і виступає з новими товарами на нових ринках, освоює суміжні галузі виробництва. Диверси­фікація може мати різні форми. Широко застосовується така її форма, як освоєння нової продукції, яка за технологією вироб­ництва, експлуатаційним призначенням чи обслуговуванням є дуже близькою до продукції, що вже виготовляється. Іноді ди­версифікація набирає конгломеративної форми, коли освоюють­ся нові вироби й галузі діяльності, які не мають зв'язку з дію­чим виробництвом. Така диверсифікація є організаційно склад­нішою. Диверсифікація як стратегія виходу на ринок потребує великих витрат і має бути ретельно обґрунтованою. Вона під силу фінансово міцним підприємствам і застосовується передусім тоді, коли діяльність у межах однієї галузі виробництва починає обмежувати зростання обсягу продажу й розвиток підприємства. Диверсифікація є також засобом підвищення стійкості підприє­мства на ринку та зниження ризику банкрутства.