Сорти рослин та породи тварин; 8 страница

2. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо про­ект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох при­мірниках.

3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє до­говір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник догово­ру другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у догово­рі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу роз­біжностей разом з підписаним договором.

5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіж­ностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у про­токолі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (прото­колом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, засно­ваного на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сто­рін на підставі закону, або сторона-виконавець за договором, що в установленому по­рядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаю­ться прийнятими.

8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського догово­ру, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

 

1. Загальний порядок укладення господарських договорів, встановлений у коментованій статті, має відмінності від порядку укладення цивільно-правових договорів, визначеного у главі 53 ЦК. Це пояснюється, зокрема, складністю багатьох господарських зв'язків, що часто зумовлює недостатність здійснення двох дискретних дій (оферти та її акцепту).

Загальний порядок укладення господарського договору складається з таких стадій:

- проекту договору;

- протоколу розбіжностей;

- безпосереднього врегулювання розбіжностей;

- арбітражного розгляду переддоговірного спору.

На кожній з цих стадій процес укладення договору може бути завершений, якщо сторони дійшли згоди з усіх його істотних умов. У разі недосягнення такої згоди між сторонами про­цес укладення договору переходить до наступної стадії.

На стадії протоколу розбіжностей фактичний склад (оферта - акцепт), достатній для ви­знання договору укладеним, доповнюється, оскільки до нього приєднується закінчення стро­ку, встановленого законом для спільного врегулювання розбіжностей. І в цьому випадку до­говір вважається укладеним на умовах, запропонованих автором протоколу розбіжностей. Однак у сучасних умовах дане правило не може бути універсальним через розширення сфе­ри дії договорів, які укладаються вільною угодою сторін.

Врегулювання спору є діяльністю контрагентів з ліквідації розбіжностей та конфліктів, які виникають при укладанні господарського договору. Оскільки сторони, які спорять, не мають юрисдикційних повноважень, то спір не вирішується, а усувається з правовідносин шляхом погодження сторонами усіх умов договірного зобов'язання. Така угода може бути досягнута шляхом взаємних поступок, відмови однієї сторони від своїх домагань, прийняття оферентом пропозицій іншої сторони тощо.

Договір - різновид правочину, і до його форми застосовуються правила щодо форми правочину, викладені у статті 205 ЦК.

Частина 1 коментованої статті встановлює вимоги щодо форми господарських договорів. За загальним правилом господарські договори укладаються у письмовій формі, яка забезпе­чує визначеність позицій сторін щодо умов договору і сприяє з'ясуванню його змісту. Зако­нодавчою новелою є правило стосовно обов'язкового скріплення печаткою договорів, що укладаються у вигляді єдиного документа.

Вимоги щодо письмової форми договорів закріплено в окремих законодавчих актах, яки­ми регулюються окремі види господарських договорів (зокрема у ст. 16 Закону України «Про страхування» [459], ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального май­на» [347], ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» [489], ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [417], ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» [416], ст. 6 Закону України «Про зовнішньо­економічну діяльність» [293]).

Різновидами письмової форми є:

а) повна письмова форма, під якою розуміється як єдиний документ, так і комплект доку­ментів, що об'єднуються одним змістом договору. У випадках, передбачених законодав­ством (ст. 60 Повітряного кодексу, ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України, статті 17, 23 Статуту залізниць України тощо) застосовується спеціальна (стандартна) пи­сьмова форма;

б) спрощена письмова форма у випадках, коли договір укладається шляхом обміну доку­ментами, що здійснюється поштою, телеграфом, телефонним, електронним та іншим зв'яз­ком, або якщо договір укладається шляхом прийняття замовлення до виконання. При укла­денні договору допускається використання сучасних засобів зв'язку, в тому числі елек­тронних.

Якщо договір укладається у спрощеній форми, слід враховувати, що у документах, якими обмінюються сторони, мають міститися всі істотні умови договору певного виду.

Нотаріальне посвідчення господарських договорів є обов'язковим лише у випадках, за­значених у законодавстві, або за домовленістю між сторонами.

Спеціальними законодавчими актами передбачено обов'язкову державну реєстрацію гос­подарських договорів певного виду, зокрема:

- договорів купівлі-продажу державного майна у процесі приватизації;

- договорів лізингу, якщо його об'єктом є державне майно, або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів, або для забезпечення виконання лізингового дого­вору надаються державні гарантії;

- договорів про передачу права власності на об'єкти інтелектуальної власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг) та ліцензійних договорів;

- концесійних договорів тощо.

У коментованій частині не міститься заборони стосовно усної форми господарських дого­ворів. Тому за відсутності спеціальних приписів щодо форми певного господарського дого­вору може застосовуватися загальне правило статті 206 ЦК: усно можуть вчинятися право-чини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, при цьому юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, який підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

2. Проект договору є офертою, яка адресована іншій визначеній стороні або сторонам у разі укладення багатостороннього договору. Проект договору або інший письмовий доку­мент повинен виражати намір особи, котра зробила оферту, вважати себе зобов'язаною у ра­зі її прийняття і містити всі істотні умови договору, укладення якого має на меті автор проек­ту договору.

Зважаючи на те, що в сучасних умовах більшість господарських договорів укладається за вільним волевиявленням сторін, оферентом може виступити будь-яка сторона. Наслідком оферти, у тому числі й публічної, є те, що, коли конкретний адресат (або невизначене коло адресатів) оферти відізветься й у будь-якій формі висловить згоду укласти договір на зазна­чених в оферті умовах, його слід визнавати укладеним.

Поширеною є практика розміщення пропозицій до укладення договорів через засоби ма­сової інформації. Слід враховувати, що реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях (ч. 2 ст. 641 ЦК).

3. Якщо договір укладається у письмовій формі (у вигляді єдиного документа, або у спро­щеній формі - шляхом обміну документами чи підтвердженням прийняття замовлення до виконання), підписання адресатом запропонованого проекту договору без заперечень щодо його умов або надіслання іншого документа слід вважати акцептом.

Оскільки ГК не встановлює спеціального правила щодо моменту укладення договору, по­трібно застосовувати норму статті 640 ЦК, відповідно до якої договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необ­хідні також передання майна або вчинення іншої дії, він є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (наприклад передачі вантажу для перевезення).

Якщо договір укладається у вигляді єдиного документа, в ньому мають бути відображені реквізити договору. Іноді законодавець припускається плутанини щодо визначення реквізи­тів договору, ототожнюючи їх з умовами договору.

Відповідно до усталеної практики реквізитами договору є його назва (договір оренди, до­говір купівлі-продажу, договір поставки тощо), номер договору, дата та місце укладення, поштові адреси сторін, банківські реквізити (номер банківського рахунка, назва установи банку, її код (МФО).

4. Сторона, яка одержала проект договору, може, виявивши свою волю на укладення за­пропонованого їй договору, викласти свою редакцію окремих умов останнього (за змістом коментованої частини даної статті це може бути як істотна умова договору, так і звичайна або випадкова) чи доповнити договір певними умовами. Прийняття запропонованого проек­ту договору із зауваженнями умовно можна назвати акцептом на інших умовах. Але, на від­міну від положень статті 642 ЦК щодо повноти та безумовності акцепту та статті 646 ЦК, у таких випадках підписання договору із складенням протоколу розбіжностей (акцепт на ін­ших умовах) не вважається новою офертою, і укладання договору переходить до стадії про­токолу розбіжностей (з перспективою проходження наступних стадій укладання договору).

Слід враховувати, що господарський суд розглядає справи саме у спорах, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (п. 1 ч. 1 ст. 12 Госпо­дарського процесуального кодексу України). Проект договору та протокол розбіжностей є доказами щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських спорів, вони є свідченням існування спору, котрий виник при укладанні договору і який сторони передають на вирішення господарського суду.

5. Врегулювання розбіжностей і конфліктів, які виникають при укладанні господарського договору, є діяльністю контрагентів, спрямованою на формування змісту договору компро­місним шляхом. Такий результат може бути досягнутий шляхом взаємних поступок, відмови однієї сторони від своїх домагань, прийняття оферентом пропозицій іншої сторони тощо.

6. Якщо сторонами самостійно врегульовано всі розбіжності, що виникли при укладанні договору, це має бути підтверджено у письмовій формі (у спосіб, передбачений коменто­ваною частиною даної статті). У цьому разі умови договору фіксуються у комплекті доку­ментів: тексті договору, протоколі розбіжностей і протоколі узгодження розбіжностей (ін­ших письмових документах).

7. Імперативна норма даної частини закріплює пріоритет інтересів автора протоколу роз­біжностей щодо контрагентів, які є державними замовниками або визнаними монополістами у встановленому законодавством порядку.

В умовах економічної нерівності суб'єктів господарювання економічна та юридична сво­бода укладення господарських договорів не завжди збігаються. Так, монопольне становище, яке займає потенційний договірний контрагент на ринку товарів і послуг, а також інші фак­тори спонукають економічно слабкіших суб'єктів господарювання приймати запропоновані їм умови договорів. Норма цієї частини спрямована на захист у процесі укладання господар­ського договору інтересів економічно слабкішої сторони від можливих зловживань моно­польним (домінуючим) становищем контрагентом (нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предме­та договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту, встановлення мо­нопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) тощо).

Державний контракт, що укладається на підставі державного замовлення, вважається укладе­ним на умовах протоколу розбіжностей, якщо державний замовник не передасть розбіжності, які виникли при укладенні контракту, на розгляд господарського суду. В чинному законодавстві чітко не визначено, яка із сторін є автором протоколу розбіжностей, хоча йшлося, мабуть, про виконавця державного замовлення. Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» [408] не регулюються порядок і, що важливіше, строки, протягом яких повинна бути на­правлена оферта про укладання державного контракту, а також не визначений суб'єкт, на якого покладається обов'язок направлення проекту договору. У зв'язку з цим Вищий арбітражний суд України в листі «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» від 12 бе­резня 1996 р. [140] роз'яснив, що розроблення і направлення іншій стороні проекту державного контракту може здійснювати як державний замовник, так і виконавець державного замовлення. Дійсно, у тих випадках, коли суб'єкт господарювання в силу пункту 8 статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» зобов'язаний укласти державний контракт, він може підготувати та направити державному замовнику свій проект договору. Але, якщо взяти на себе обов'язки виконавця державного контракту бажає інший суб'єкт, який не належить до пе­реліку, наведеного в пункті 8 статті 2 зазначеного Закону, він може надіслати проект договору державному замовнику. Однак право обирати виконавця належить державному замовнику на підставі запропонованих проектів.

8. У господарській практиці випадки, коли сторони під впливом різних обставин не врегу­лювали всі розбіжності, що виникли при укладенні договору, однак почали виконувати інші його умови, вважаючи договір укладеним, трапляються досить часто.

Правові наслідки визнання договору неукладеним полягають у такому:

- якщо зобов'язана сторона не почала виконання договору, то господарський суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог іншої сторони про спонукання боржника до вико­нання своїх обов'язків або про застосування до нього заходів господарсько-правової відпо­відальності за невиконання зобов'язань за договором;

- якщо ж сторона вже передала певне майно іншій стороні, то при кваліфікації господар­ським судом такого договору неукладеним можливо подання позову щодо незаконного зба­гачення, а у разі знищення чи пошкодження майна - позову про відшкодування заподіяної шкоди.

Фактичні дії сторін можуть підтверджувати, що договір укладений, але на інших умовах.

Договори, що не відбулися, слід відрізняти від недійсних договорів. Такі договори не ви­никають через відсутність передбачених правом загальних умов, необхідних для здійснення угоди (наприклад, неодержання на оферту акцепту, неправильний акцепт, відсутність згоди з істотних умов угоди). Таким чином, правові наслідки визнання господарського договору не­укладеним (таким, що не відбувся) повинні регулюватися нормами глави 83 ЦК про зо­бов'язання, які виникають у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Стаття 182. Особливості укладання попередніх договорів

1. За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

2. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не за­стосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

3. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

4. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, при­пиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

5. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодек­сом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

6. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім до­говором і не породжує юридичних наслідків.

 

1. Відповідно до статті 635 ЦК попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються про­тягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Нормою частини 1 коментованої статті та­кий строк обмежений одним роком.

Законодавством не встановлені обмеження стосовно того, якому договору (про передачу майна, виконання робіт, надання послуг) може передувати попередній договір. Тому остан­ній може бути використаний для укладення у майбутньому будь-якого виду договору.

В силу попереднього договору сторони не мають права вимагати реального виконання зо­бов'язання, що випливатиме з основного договору (передати майно, виконати роботу тощо).

Термін «попередній» щодо договору не означає незавершеності вияву волі сторін (як це має місце стосовно виразу «попередні переговори»), а лише вказує на те, що за договором, який відбувся, має слідувати інший — основний договір. Таким чином, необхідно розрізняти два договори між сторонами. Перший, уже укладений, встановлює зобов'язання укласти у майбутньому інший, основний, договір, яким сторони мають на увазі встановити основне господарське правовідношення. Саме цей головний договір повинен привести до господар­ської мети, заради якої встановлюються юридичні відносини між сторонами.

2. За правилами частини 1 статті 635 ЦК попередній договір укладається у формі, перед­баченій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у пи­сьмовій формі. Враховуючи, що за загальним правилом господарські договори повинні укла­датися письмово, попередні договори, спрямовані на укладення у майбутньому господар­ських договорів, також повинні мати письмову форму. У разі недодержання письмової фор­ми попереднього договору мають застосовуватися правила статті 218 ЦК.

Для того, щоб попередній договір вважався укладеним, щоб його можна було кваліфікувати саме як договір (дво- або багатосторонній правочин), у ньому повинні міститися всі істотні умо­ви майбутнього основного договору (умови про предмет договору, умови, визначені законом як істотні або які є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за за­явою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди). Сторони можуть узгодити види забезпе­чення виконання зобов'язання з попереднього договору, передбачені статтею 546 ЦК.

Якщо сторони вважатимуть за необхідне змінити істотні умови майбутнього договору, то це можливо шляхом внесення за їх взаємною згодою змін до попереднього договору чи до основного договору під час або після його укладення.

Оскільки законодавством не передбачено інше, попередні договори можуть бути укладені тільки за вільним волевиявленням сторін, через що загальний порядок укладення господар­ських договорів, встановлений статтею 181 ГК, не застосовується. Попередні договори не мо­жуть укладатися у примусовому порядку за рішенням суду. Загальний порядок укладання по­передніх договорів підпорядковується правилам глави 53 ЦК.

Разом з тим за змістом статті 5 ГПК сторони, які укладають попередній договір, можуть за взаємною згодою передати переддоговірний спір з умов договору на вирішення господар­ського суду.

3. Попередній договір трансформується в основний договір, як правило, за взаємною зго­дою сторін.

За змістом норми частини 3 коментованої статті проект основного господарського дого­вору може бути складений будь-якою стороною у договорі і надісланий іншій. Слід врахову­вати, що попередній договір та основний договір мають різну спрямованість. За наявності узгоджених істотних умов основного договору, викладених у попередньому договорі, про­ект основного господарського договору буде відрізнятися своїм предметом.

З укладенням основного договору попередній договір втрачає чинність: основний договір повинен вважатися таким, що замінив собою попередній договір та скасував або змінив всі ті умови, на яких сторони бажали укласти договір, але котрі за їх взаємною згодою не знайшли місця в основному договорі. Це стосується і тих випадків, коли сторони уклали основний до­говір на дещо інших, ніж у попередньому договорі, умовах.

Оскільки відповідно до частини 1 коментованої статті строк дії зобов'язання суб'єкта гос­подарювання укласти основний господарський договір обмежений одним роком, право сто­рони вимагати в судовому порядку трансформації попереднього договору в основний також може бути реалізоване протягом цього строку.

Згідно з частиною 2 статті 635 ЦК сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збит­ки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами ци­вільного законодавства.

4. У разі коли сторони не вчинили будь-яких дій, спрямованих на укладення основного до­говору до закінчення передбаченого для його укладення строку, зобов'язання укласти основний договір припиняється. З припиненням цього зобов'язання будь-яка із сторін попе­реднього договору не має права в судовому порядку вимагати укладення основного догово­ру, сплати неустойки, якою забезпечувалося виконання попереднього договору

5. Попередній договір укладається за правилами, визначеними главою 53 ЦК. Спеціальним правилом щодо укладення попереднього договору є норма частини 3 коментованої стат­ті щодо можливості укладення основного господарського договору в силу існуючого між сторонами попереднього договору в судовому порядку.

6. При укладанні попереднього договору необхідно погодження всіх його істотних умов, до яких належать всі істотні умови основного договору, оскільки відсутність хоча б однієї з істотних умов майбутнього договору виключає можливість кваліфікувати відносини між сторонами як договірні. Угоди про наміри, протоколи про наміри тощо не є договорами і не породжують зобов'язання укласти у майбутньому основний договір. Але при тлумаченні документів, що мають таку назву, слід звертати увагу на їх зміст: за наявності істотних умов основного договору сама лише назва такого документа (угода про намір, протокол про на­мір) не впливає на визнання його попереднім договором. Правила тлумачення змісту правочину та умов договору викладено відповідно у статтях 213 та 637 ЦК.

 

Стаття 183. Особливості укладання господарських договорів за державним за­мовленням

1. Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними за­мовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контрак­ти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

2. Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

3. Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контрак­ту) здійснюється в порядку, передбаченому статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шля­хом підписання сторонами єдиного документа.

4. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням гос­подарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодек­сом та іншими законами. Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замов­ленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

5. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення дер­жавного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

 

1. Відповідно до частини 8 статті 2 Закону України «Про поставки продукції для держав­них потреб» [408] та частини 2 статті 8 Закону України «Про державний матеріальний ре­зерв» [105] державне замовлення є обов'язковим для підприємств та організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи і організа­ції, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить дер­жаві, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб'єктів госпо­дарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до чинного законодавства мо­нополістами на відповідному ринку продукції.

Суб'єкти господарювання інших форм власності мають добровільно на конкурсних заса­дах укладати державні контракти, в основі яких лежить державне замовлення.

Як уже зазначалося, для суб'єктів господарювання, що засновані на недержавних формах власності, укладання договорів, заснованих на державному акті планування, не є обов'яз­ковим. Однак у тому разі, коли вони добровільно вступають у договірні відносини як вико­навці державного замовлення, їх волевиявлення буде обмежене позиціями державного за­мовлення.

2. Норма частини 2 коментованої статті конкретизує положення частини 1 статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб», відповідно до якого гарантом за зобов'язаннями державних замовників виступає держава.

З метою організації робіт, пов'язаних з формуванням державного замовлення, розміщен­ням поставок продукції для державних потреб і контролем за їх виконанням, Кабінет Міністрів України визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу дер­жавних замовників щодо розміщення поставок продукції для державних потреб, доводять до державних замовників збалансовані з фінансовими ресурсами обсяги поставок продукції для укладення державних контрактів з виконавцями державного замовлення, якщо інше не вста­новлене законом. Крім того, державні замовники забезпечуються Кабінетом Міністрів Укра­їни фінансовими ресурсами в обсягах, необхідних для повної оплати державного замов­лення, якщо інше не передбачено законом.

Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання передбачена також статтею 200 ГК «Банківська гарантія забезпечення виконання господарських зобов'язань», і парагра­фом 4 глави 49 ЦК «Гарантія». Проте у зазначених статтях гарантами визначені банки, інші фінансові установи, страхові компанії. Таким чином, Кабінет Міністрів України не передба­чений законодавцем як гарант. Через це відповідні положення про гарантію можуть засто­совуватися за аналогією закону.

3. Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» не визначені строки формування державних замовлень та строки, до сплину яких державний контракт повинен бути укладений.

Оскільки поставка продукції для державних потреб забезпечується за рахунок Державно­го бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів та інших джерел фінансування, що залучаються для цих потреб, то формування державним замовником державного замовлення можливе за наявності затверджених на чер­говий фінансовий рік обсягу та структури асигнувань.

На цей час строки і порядок формування державного замовлення визначаються пункта­ми 2-5 Порядку формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, затвердженому постановою Кабінету Міні­стрів України від 29 лютого 1996 р. (у редакції постанови КМУ від 13 грудня 2001 р.) [407]. Щодо строків укладання державних контрактів, то вони цим Порядком не визначені.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за держав­ні кошти», який застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів, закупівля може здійснюватися шля­хом таких процедур: відкритих торгів; торгів з обмеженою участю; двоступеневих торгів; за­питу цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного постачальника (учасника). Таким чином, укладення державних контрактів на поставку продукції для державних потреб мож­ливе як у конкурентний, так і неконкурентний спосіб.

Статтею 33 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» визна­чено умови застосування процедури закупівлі в одного учасника (виконавця). Такими умовами, зокрема, є: відсутність конкуренції (у тому числі з технічних причин) на товари, роботи чи по­слуги, які можуть бути поставлені (виконані) тільки певним учасником, і при цьому немає аль­тернативи; закупівля товарів, робіт чи послуг, що у зв'язку з їх спеціальним призначенням ста­новлять державну таємницю; виникнення нагальної потреби у здійсненні закупівлі у зв'язку з особливими економічними чи соціальними обставинами, яких замовник не міг передбачити. При цьому порядок укладення договору між замовником та учасником Законом не врегульова­ний. Законодавець обмежився вказівкою на те, що процедура закупівлі в одного учасника перед­бачає укладення договору після проведення переговорів між замовником та учасником. Таким чином, у разі укладення державного контракту в неконкурентний спосіб має застосовуватися за­гальний порядок укладення господарських договорів, визначений статтею 181 ГК.