Сорти рослин та породи тварин; 6 страница

3. Акти управління господарською діяльністю та господарські договори є найпошире­нішими видами підстав виникнення господарських зобов'язань. До актів управління госпо­дарською діяльністю належать індивідуальні владні акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, видані у межах їх компетенції (державні замовлення, рішення відповідних органів з господарських питань тощо). Враховуючи багатоукладність сучасної економіки до актів управління господарською діяльністю можуть бути також віднесені акти громадян, громадських та інших організацій, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (див. коментар до ст. 2).

4. Господарське зобов'язання може виникати з господарського договору (див. коментар до гл. 20) та інших угод (правочинів), передбачених нормами господарського, цивільного чи іншого закону, а також з угод (правочинів), прямо не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

5. Зобов'язання із заподіяння шкоди, з придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав вважаються господарськими, якщо обидва їх учасники є суб'єктами господарювання. Вони регулюються Цивільним кодексом України з урахуван­ням особливостей, передбачених Господарським кодексом (див. коментар до ст. 175).

6. Створення об'єктів інтелектуальної власності є підставою виникнення господарських зобов'язань, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності (див. коментар до гл. 16).

 

Стаття 175. Майново-господарські зобов'язання

1. Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виника­ють між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регу­люються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарю­вання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господар­ською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єкта­ми господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єкта­ми - юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

3. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарюван­ня та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюють­ся іншими актами законодавства.

4. Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими зако­нами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

1. Майново-господарське зобов'язання як один з основних видів господарських зо­бов'язань виникає при здійсненні господарської діяльності (див. коментар до ст. 3). Юри­дичним об'єктом його є певна господарська дія — виготовлення та реалізація продукції, вико­нання робіт, надання послуг, передача майна, сплата грошей тощо або утримання від певної дії. Такому зобов'язанню відповідає переважно активна (позитивна) поведінка зобов'язаної сторони, спрямована на виконання нею вимог управненої сторони. Пасивна поведінка (утри­мання від дії), як правило, не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а виступає як ре­зультат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Матеріальним об'єктом (предметом) майново-господарського зобов'язання є відповідна продукція, товари, роботи, послуги, гро­ші або інше майно.

2. Суб'єктами майново-господарського зобов'язання є учасники господарських відно­син - як суб'єкти господарювання, так й інші учасники. Негосподарюючі суб'єкти вступа­ють у зобов'язальні відносини як управнена сторона з метою господарчого забезпечення їх діяльності (ч. З ст. З Кодексу). Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, є суб'єктами майново-господарських зобов'язань лише тоді, коли вони безпосередньо задіяні у процесі переміщення майна або інших матеріальних результатів і не здійснюють управлінських повноважень, що є визначальним для характеристики їх як учасників організаційно-господарських зобов'язань.

3. Дія (утримання від дії), що є об'єктом зобов'язання, повинна бути здійснена зобов'яза­ною стороною на користь сторони управненої. Виконання господарського зобов'язання тре­тьою особою, що не є стороною у зобов'язанні, допускається, якщо ця третя особа — безпосе­редній виконавець, і за наявності умов, визначених у статті 194 Кодексу. У свою чергу, управнена сторона може передати третій особі належне їй право на одержання майна за зо­бов'язанням відповідно до статті 195 Кодексу.

4. Зміст майново-господарських зобов'язань складають суб'єктивні юридичні права та обов'язки його учасників. В узагальненому вигляді він полягає у наявності суб'єктивного права управненої сторони (кредитора) вимагати певної поведінки від зобов'язаної сторони (боржника) і відповідного обов'язку останньої. Зміст конкретного зобов'язання визначаєть­ся його сторонами відповідно до закону, іншого нормативно-правового акта або акта управ­ління господарською діяльністю.

5. У частині 1 даної статті майново-господарські зобов'язання названі цивільно-правови­ми і передбачено, що вони регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особ­ливостей, встановлених Господарським кодексом. Це положення свідчить, що інститут зо­бов'язального права є суміжним інститутом для обох названих галузей. Це надає можливість при регулюванні відповідних господарських відносин обмежуватися закріпленням у Госпо­дарському кодексі спеціальних норм, з посиланням у разі необхідності на положення Ци­вільного кодексу, які є загальними для регулювання як цивільних відносин відповідно до предмета і цілей цивільного законодавства, так і відносин господарських. Тобто норми Ци­вільного кодексу повинні застосовуватися до тих правовідносин, щодо яких у Господарсько­му кодексі відсутнє адекватне правове регулювання.

6. Зобов'язання суб'єктів господарювання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо) виникають і реалізуються з додержанням вимог статті 131 ГК, законів України «Про благодійництво та благодійні організації» [62], «Про місце­ве самоврядування в Україні» [324] (див. коментар до ч. 2 ст. 177), іншого законодавства. Зокре­ма, державні та комунальні підприємства, установи, організації, які повністю або частково фінансуються з бюджету, не мають права здійснювати благодійницьку діяльність.

 

Стаття 176. Організаційно-господарські зобов'язання

1. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що вини­кають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сто­рона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вима­гати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

2. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним госпо­дарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім під­приємством;

в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

3. Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

4. Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяль­ність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники догово­ру про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учас­ників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписано­го іншими учасниками.

1. Організаційно-господарські зобов'язання є другим основним видом господарських зо­бов'язань. Поняття управління господарською діяльністю, у процесі якого вони виникають, у законодавстві, зокрема у Господарському кодексі, не розкривається. Ґрунтуючись на від­повідних положеннях Кодексу та висновках адміністративно-правової теорії, таке управлін­ня можна охарактеризувати як підзаконну владну діяльність з організації господарських зв'язків, що здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією, а також громадянами, громадськими та іншими організаціями, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них орга­нізаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (див. коментар до ч. 1 ст. 2, ч. 6 ст. З Кодексу). Зазначені органи, громадяни і організації у Кодексі узагальнені по­няттям «суб'єкти організаційно-господарських повноважень» і виступають однією із сторін в організаційно-господарських зобов'язаннях. Другою стороною у таких зобов'язаннях зав­жди є суб'єкт господарювання.

2. Юридичними об'єктами організаційно-господарських зобов'язань є певні управлін­сько-господарські (організаційні) дії або утримання від певних дій. Це, наприклад, дії з опера­тивного управління коштами державного лізингового фонду, що здійснює НАК «Украгро-лізинг» на підставі агентської угоди, яку вона відповідно до свого Статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2001 р. [487], укладає з Мінагрополітики України. Або утримання від дій, що завдають шкоди довкіллю, передбачених угодами про умови користування нафтогазоносними надрами, які укладаються між Державним комітетом природних ресурсів України та суб'єктами господарювання - користувачами нафтогазо­носними надрами відповідно до Закону України «Про нафту і газ» [331]. Щодо матеріальних об'єктів організаційно-господарських зобов'язань, то майновий характер останніх можна вбачати лише тою мірою, якою вони опосередковують організацію процесу переміщення майна в економіці, оптимізують даний процес, надають йому цілеспрямований характер від­повідно до цілей і завдань господарської діяльності, визначених Конституцією і законами України. Тобто щодо цих зобов'язань у зазначеному аспекті більш слушно вести мову про їх організаційно-майновий характер. Матеріальним об'єктом у цьому плані є матеріальний зміст відповідних дій (майно, грошові кошти, земельні ділянки чи ділянки надр тощо).

3. Зміст організаційно-господарського зобов'язання, як і будь-якого іншого, складають суб'єктивні юридичні права та обов'язки його учасників. В узагальненому вигляді - це суб'єктивне право управненої сторони вимагати певної поведінки від зобов'язаної сторони і відповідний обов'язок останньої. Зміст конкретного зобов'язання визначається домовленіс­тю сторін відповідно до закону, іншого нормативно-правового акта або акта управління гос­подарською діяльністю.

4. Наведений у частині 2 цієї статті перелік організаційно-господарських зобов'язань є при­близним і далеко не вичерпним. Поняття організаційно-господарського зобов'язання відобра­жає економіко-правове явище реального життя, коли орган керівництва економікою (суб'єкт ор­ганізаційно-господарських повноважень), реалізуючи свою господарську компетенцію, вступає у зобов'язальні правовідносини із суб'єктом господарювання. Це, насамперед, стосується тих сфер управлінської діяльності, де для оптимального вирішення економічних, соціальних чи інших завдань, що постають перед зазначеним органом (органом державної влади, органом міс­цевого самоврядування або іншим суб'єктом організаційно-господарських повноважень), необ­хідне підключення активної, ініціативної діяльності суб'єкта господарювання, максимальне ура­хування прав та інтересів цього суб'єкта, повніше їх забезпечення.

У силу зобов'язання, що виникає при цьому між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, кожна із сторін бере на себе і виконує певні обов'язки і реалізує певні права. Причому обов'язки і права у даних зобов'язальних право­відносинах сформульовані за участю обох їх учасників, враховують їх інтереси, у тому чис­лі як публічний інтерес (галузевий, регіональний чи інший), так й інтерес суб'єкта господа­рювання. Обов'язки і права учасників зобов'язання конкретизуються і деталізуються відпо­відно до конкретної ситуації, реальних життєвих обставин їх виконання, що також сприяє досягненню оптимального варіанта правомірної корисної поведінки і оптимальних позитив­них результатів. Тобто, юридична форма організаційно-господарського зобов'язання, що використовується при цьому, є способом оптимального здійснення певної організацій­но-господарської (управлінсько-господарської) дії. Це є найбільш адекватним сучасному етапу становлення ринкових відносин, який потребує запровадження переважно непрямих форм і методів державного регулювання.

5. Прикладами договірної форми організаційно-господарських зобов'язань, крім наведе­них у пункті 2 коментарю до цієї статті, можуть бути названі концесійні договори відповідно до глави 40 Кодексу, законів України «Про концесії» [311] і «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» [312], угоди про розподіл продукції, врегульовані Зако­ном України «Про угоди про розподіл продукції» [476], тощо. Причому організаційно-госпо­дарські зобов'язання суб'єктів можуть як виникати з договору, так і набувати форми остан­нього, якщо вони виникли з інших підстав. Прикладами недоговірної форми організаційно-господарських зобов'язань можуть бути соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів госпо­дарювання (ст. 177 Кодексу), зобов'язання, що виникають з актів управління господарською діяльністю, зокрема з рішення компетентного органу Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання (монопольного утворення) тощо.

6. Норма частини 4 даної статті регулює організаційно-господарське зобов'язання між учас­никами спільної діяльності та одним з учасників, на якого покладається обов'язок ведення спіль­них справ, що виникає з юридичного складу - договору про спільну діяльність і доручення. Таке доручення встановлює взаємовідносини сторін відповідного зобов'язання та є його формою.

 

Стаття 177. Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання

1. Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

2. Суб'єкти господарювання відповідно до частини четвертої статті 175 цього Кодек­су можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунк­тів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу гос­подарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і со­ціального розвитку територій.

 

1. Стаття 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324] передбачає повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з прийняття рішень про створення на підприємствах, в установах та організаціях спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю і організації професійної підготовки цих осіб. У разі прийняття виконкомом місцевої ради такого рішення між ним і суб'єктом господарювання виникає від­повідне організаційно-господарське зобов'язання, врегульоване частиною 1 коментованої статті, спрямоване на вирішення цієї соціальної проблеми.

2. Частина 2 даної статті передбачає господарські зобов'язання, які можуть брати на себе суб'єкти господарювання, вступаючи у відповідні зобов'язальні правовідносини з виконавчими органами місцевих рад у порядку реалізації цими органами їх повноважень, закріплених у стат­тях 27, 28,30,31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Участь суб'єкта гос­подарювання у таких зобов'язаннях, на відміну від врегульованих частиною 1 коментованої статті, є добровільною, і здійснюються вони відповідно до частини 4 статті 175 Кодексу.

 

Стаття 178. Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання

1. Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих докумен­тів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

2. Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, ви­значеному законом.

3. Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встанов­леним цінам, є недійсними.

 

1. Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання є різновидом майново-господарських зобов'язань, оскільки виникають вони при здійсненні господарської діяльності. Публічні зо­бов'язання мають місце у тих сферах господарювання, де їх наявність обумовлена об'єктив­ними технологічними особливостями виробництва і реалізації товарів, виконання робіт, на­дання послуг. Це - діяльність з енергопостачання, газопостачання, централізованого водо­постачання і водовідведення, з перевезення транспортом загального користування, з надан­ня послуг зв'язку, біржових послуг та інша подібна діяльність (див. також коментар до ч. 6 ст. 179). Публічний характер відповідного зобов'язання визначається законом (законами України «Про трубопровідний транспорт» [474], «Про електроенергетику» [129], «Про пош­товий зв'язок» [409] та ін.) або установчими документами суб'єкта господарювання. Публіч­ні зобов'язання мають на меті забезпечення безперебійного й ефективного функціонування економіки та захисту прав промислових споживачів.

2. Словосполучення «кожному, хто до нього звертається на законних підставах», що міс­титься у тексті частини 1 коментованої статті, розуміє другу сторону зобов'язання, якою мо­же бути суб'єкт господарювання чи інший учасник господарських відносин (див. п. 2 комен­тарю до ст. 175).

3. Визначальною особливістю публічного зобов'язання є те, що його сторона — суб'єкт господарювання, зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж то­варів, - не має права безпідставно відмовитися від участі у такому зобов'язанні. У разі без­підставного ухилення від виконання публічного зобов'язання такий суб'єкт господарювання повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки у загальному порядку відповідно до Цивільного кодексу. Він не має права також надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

4. Правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, встановлюють, зокрема, затвер­джені постановами Кабінету Міністрів України «Правила користування телеграфним зв'яз­ком» [258], «Правила користування місцевим телефонним зв'язком» [257], «Правила корис­тування міжміським та міжнародним телефонним зв'язком» [256], «Правила надання послуг поштового зв'язку» [260], «Порядок постачання електричної енергії споживачам» [337], «Поря­док забезпечення галузей національної економіки та населення природним газом» [397] та ін. Правила щодо ціноутворення передбачені постановою Кабінету Міністрів України «Про вста­новлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регу­лювання цін (тарифів)» [87]. Умови конкретних зобов'язань, що не відповідають зазначеним правилам або встановленим цінам, визнаються недійсними.

 

Глава 20 ГОСПОДАРСЬКІ ДОГОВОРИ

 

Стаття 179. Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання

1. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними осо­бами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

2. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

3. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснова­ний на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарю­вання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

4. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарю­вання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або до­повнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, пе­редбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відсту­пати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих су­б'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

5. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен від­повідати цьому замовленню.

6. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині пер­шій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укла­дати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

7. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним ко­дексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

1. Відповідно до частини 1 статті 67 ГК відносини підприємства з іншими підприємства­ми, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Господарські відносини між суб'єктами господарювання, які знаходяться в юридично нерівному становищі (відносинах субординації), можуть мати як договірний, так і недоговірний характер. У тому разі, коли юридичною підставою виникнення госпо­дарського правовідношення є угода, між такими суб'єктами має місце господарсько-дого­вірний зв'язок. Таким чином, господарські договори опосередковують не тільки ті господар­ські зв'язки, які формуються між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, а й ті, що формуються між ними та органами управлін­ня, щодо руху товару. Господарські зв'язки, опосередковані договором, набувають форми договірного правовідношення, яке надає цим зв'язкам стабільності та визначеності.

ГК не містить визначення господарського договору. Виходячи із змісту коментованої час­тини господарський договір можна визначити як засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами господарюван­ня та негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у сфері господарювання.

2. Типові та примірні договори є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, вони застосовуються для спрощення процесу укладання конкретних господарських договорів та визначення бажаної, з точки зору держави, моделі договірного зобов'язання.

Типові договори затверджуються:

— Кабінетом Міністрів України (Типовий концесійний договір, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. [276], Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1999 р. [274] та ін.);

- державними органами у межах своєї компетенції (Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), за­тверджений наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. [149], Типовий депозитарний договір, Типовий договір про відкриття рахунка в цінних паперах, Типовий договір про обслуговування емісії цінних паперів, затверджені рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України від 14 липня 1998 р. [271], та ін.).

Головною ознакою типових договорів є їх обов'язковість. Типові договори — нормативні акти, вони займають своє місце у вертикальній ієрархії актів залежно від того, хто затвердив такий договір.

Типові договори можуть включати два види умов, які: 1) встановлюють права та обов'язки сторін; 2) визначають інші умови, що можуть бути визначені сторонами у договорі на їх розсуд.

Типові договори можуть мати форму самостійного нормативного акта або виступати як додатки до нормативних актів і відтворювати окремі їх положення.

Примірні договори мають рекомендаційний характер, оскільки визначають бажану, з точ­ки зору умов, договірну модель (Примірний договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орен­дарю, затверджений наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. [149], Примірний договір фінансового лізингу, затверджений наказом Міністерства України у справах науки і технологій від 3 березня 1998 р. [169], Примірний договір про перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні, що є Додат­ком № 1 до Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердже­них наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. [262] та ін.).

3. На сьогодні коло господарських договорів, укладення яких є обов'язковим для суб'єк­тів господарювання, обмежене. Імперативні норми, що регулюють договірні зв'язки у сфері господарювання, адресовані визначеним учасникам зазначених відносин: як суб'єктам гос­подарювання (у розумінні ст. 55 цього Кодексу), так і органам державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 8 статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» [408], пункту 2 статті 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв» [105] державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на держав­ній власності, а також суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, що у встановленому порядку визнані монополістами, зобов'язані брати державне замовлення на поставку продукції для державних потреб (якщо виконання останнього не завдає їм збитків).

Виконавцем державного замовлення може бути й інший суб'єкт господарювання будь-якої форми власності, що прямо зазначено в абзаці 2 статті 1 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб».

Укладення окремих видів господарських договорів у деяких випадках віднесено до пов­новажень органів державної влади і місцевого самоврядування. До таких господарських до­говорів, зокрема, належать:

- державні контракти, державними замовниками у яких можуть бути Верховна Рада Укра­їни та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, визначені Законом «Про Державний бюджет України», а також дер­жавні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України;