Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство 1 страница

1. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються, цим Кодексом, а також законом про селянське (фермерське) господарство, іншими законами.

1. Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. [488] визначає фермерське господарство (далі - ФГ) як форму підприємницької діяльності із створенням юридичної особи громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до Закону.

Цей Закон, виданий після прийняття ГК, вже не містить такої ознаки як «селянське» господарство. Під селянським господарством закон розуміє особисте господарство громадян.

Відмітною рисою фермерського господарства є те, що воно створюється для ведення підприємницької діяльності.

Фермерське господарство є добровільним об'єднанням громадян.

Таким об'єднанням є окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (які досягли 14-річного віку) та інші члени сім'ї та родичі.

Це сімейне утворення має на меті виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції та сировини.

Воно є формою підприємства з обов'язковою особистою участю його членів у діяльності господарства.

Його члени мають рівні права на участь в управлінні, на оплату праці, на укладення договору про спільну діяльність.

Право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.

Першочергове право на створення такого господарства належить громадянам, які проживають у сільській місцевості і мають досвід роботи в сільському господарстві або необхідну кваліфікацію в галузі тваринництва.

- Обов'язковою умовою для особи, яка виявила бажання створити ФГ, є необхідність пройти професійний відбір у професійній комісії, яка формується районною чи міською радою. До її складу включаються представники органів державної влади, місцевого самоврядування, у тому числі представники управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів місцевої державної адміністрації, Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій. Отже, особа, яка бажає створити ФГ, повинна мати не тільки загальну дієздатність, а й спеціальну.

2. Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у відповідності зі статтею 22 Земельного кодексу України та статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» передається у власність чи надається в користування на правах оренди особі, яка виявила бажання створити ФГ і пройшла професійний відбір. Вона і є головою ФГ.

Головою ФГ не може бути іноземна особа, оскільки право на його створення має тільки громадянин України.

Відповідно до земельного законодавства фермерському господарству видається Державний акт на право приватної власності на землю. Державний акт видається голові ФГ. З ним також укладається договір на тимчасове користування землею на умовах оренди.

Виходячи з аналізу земельно-процесуальних норм можна дійти висновку, що право на земельну ділянку для ведення ФГ виникає на підставі семи юридичних фактів:

1) подання громадянином до районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради або державної адміністрації заяви з проханням надати земельну ділянку з зазначенням у ній бажаних розмірів і місця розташування ділянки, кількості членів ФГ тощо;

2) проходження претендентами на створення ФГ професійного відбору з метою підтвердження професійної придатності для заняття сільським господарством;

3) погодження заяви з сільською (селищною) радою за місцем розташування земельної ділянки;

4) розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки (за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств);

5) прийняття відповідною радою на найближчій сесії рішення щодо передачі чи надання земельних ділянок громадянам для ведення ФГ;

6) відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості);

7) одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на тимчасове користування землею на умовах оренди.

Передача земельних ділянок у приватну власність або надання їх у користування здійснюється із земель запасу, а також із земель, вилучених (викуплених) у встановленому порядку.

Безплатно земельні ділянки передаються у приватну власність для ведення ФГ у межах середньої земельної частки, про що робиться відмітка в паспорті громадянина або в документі, який його заміняє.

За плату передаються у приватну власність громадян для ведення ФГ земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.

Для ведення ФГ можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Якщо ж громадянин одержав земельну частку (пай) за раніше чинним законодавством (до 50 га ріллі і 100 га усіх земель, а в місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, -100 га ріллі), то при створенні фермерського господарства він має переважне право на придбання (викуп) цих земель з розстрочкою платежу до 20 років.

Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на умовах оренди ФГ підлягає державній реєстрації органом державної реєстрації протягом п'яти робочих днів.

Після одержання Державного акта на землю і відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) ФГ набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням, відкриває відповідні рахунки - поточні та вкладні (депозитні) в банківських установах і веде свою господарську діяльність.

Суб'єктом майнових відносин є ФГ як юридична особа.

Рухоме і нерухоме майно ФГ належить його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Земельні ділянки громадян, які ведуть ФГ, поділу не підлягають.

У разі смерті одного з членів ФГ його земельна частка повинна успадковуватися у рівних частках усіма членами ФГ. Земельним кодексом України та іншими чинними законодавчими актами для забезпечення цілісності земельної ділянки заборонено її поділ.

Майнові спори між членами ФГ, спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань подальшого ведення ФГ вирішуються в судовому порядку.

3. Як суб'єкт підприємництва ФГ самостійно визначає цілі, завдання та напрями своєї діяльності з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що є основним видом його діяльності. Воно вільне у виборі партнерів з економічних зв'язків, у тому числі й іноземних держав, з додержанням вимог законодавства, яке регулює зовнішньоекономічну діяльність.

Доходи, одержані ФГ як результат господарської діяльності, використовуються членами господарювання на власний розсуд.

4. Законом України «Про фермерське господарство» передбачені випадки припинення господарством своєї діяльності у разі реорганізації, ліквідації, визнання неплатоспроможним (банкрутом) або, якщо не залишається жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його діяльність.

5. Складний та сезонний характер сільськогосподарської праці часто потребує застосування додаткової робочої сили. Тоді, згідно з законом про фермерство, дозволяється укладати трудові договори (контракти, угоди) з іншими особами, які не стають членами ФГ. Вони не можуть брати участь в управлінні ФГ, не мають права на його майно. Наймані працівники можуть брати певну участь у розподілі доходів ФГ лише за умови, коли на це є спільна загальна згода всіх членів господарства і коли це спеціально передбачено окремою угодою.

6. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю ФГ, регулюються: Господарським кодексом, Земельним кодексом, Цивільним кодексом, законами України «Про фермерське господарство», «Про оренду землі» [348], указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» [335], «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» [401], «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» [285], «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [336] та іншими законодавчими і підзаконними актами.

Стаття 115. Орендне підприємство

1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.

4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.

5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.

6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.

7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.

8. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановленому законом.

9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.

1. Становлення і розвиток орендних підприємств у нашій країні, відповідно, і їх правовий статус за новітнім законодавством, порівняно з організаційно-правовими формами суб'єктів господарювання інших видів, характеризується нестабільністю.

Орендне підприємство - підприємство, створене орендарем на основі майна державного або комунального підприємства чи організації, отриманого ним від орендодавця за договором оренди. Після передачі майна в оренду воно не перестає бути державним. У той же час, відповідно до Закону України «Про власність» [74], орендарю належить право власності на виготовлену продукцію та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна, а також на здобуте орендарем відповідно до законодавства інше майно. Тому орендне підприємство є суб'єктом господарювання змішаної форми власності, чим і обумовлюються особливості його правового статусу, порядку створення та припинення.

Легальною основою появи орендних підприємств в Україні стали Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду [41], що вперше дозволили оренду в усіх галузях народного господарства стосовно майна усіх форм та видів власності. В оренду стало можливим передавати підприємства (об'єднання), організації, структурні одиниці об'єднань, виробництва, цехи, інші підрозділи підприємств, організацій «як єдині майнові комплекси виробничих фондів та інших цінностей» (ст. З Основ).

Згаданий законодавчий акт передбачив також можливість часткового або повного викупу орендованого майна у власність на умовах, узгоджених у договорі оренди, чим, по суті, й було започатковано роздержавлення та приватизацію державного майна. Після викупу орендованого майна орендного підприємства воно за рішенням його трудового колективу підлягає перетворенню на колективне підприємство, кооператив, господарське товариство або інший вид підприємства, який діє на засадах колективної власності.

Створені за союзним законодавством орендні підприємства, викуп яких договором оренди не був передбачений або з різних причин не відбувся, продовжують функціонувати в Україні й дотепер. Проте з прийняттям у 1992 році Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» [349] раніше укладені договори оренди було приведено у відповідність з національним законодавством.

Можливість створення орендних підприємств в Україні зберігалася протягом усього періоду чинності Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» аж до 14 березня 1995 р., коли він був змінений та одержав назву «Про оренду державного майна» [349]. Легальною базою створення орендних підприємств стали статті 15 та 27 Закону про оренду майна (у початковій редакції), відповідно до яких орендар набув права самостійно обирати організаційну форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна, затверджувати статут створюваного ним підприємства та наділяти останнє правом повного господарського відання на закріплене, орендоване та інше майно.

Орендне підприємство діє на підставі статуту та договору оренди до припинення строку дії останнього і є правонаступником державного або комунального підприємства, організації, на базі яких воно створене, або у частині прав та обов'язків, пов'язаних з діяльністю переданого в оренду структурного підрозділу.

Після припинення або розірвання договору оренди цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій майно підлягає поверненню орендодавцю на умовах, передбачених спеціальним нормативним актом. Фондом Держмайна України у 1997 році затверджено «Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [241], яким регулюється здійснення комплексу заходів та процедур, пов'язаних з поверненням орендодавцю орендованого державного майна: інвентаризація та оцінка майна орендних підприємств, визначення часток держави й орендаря у цьому майні, врахування заборгованості орендарів по орендних платежах, приймання-передача майна, вибір організаційно-правової форми підприємства, заснованого на поверненому після оренди державному майні і (за необхідності та за згодою орендаря) майні орендаря.

Вибір організаційно-правової форми підприємства, створюваного на майні колишнього орендного підприємства, здійснює Фонд державного майна України за погодженням з органом управління відповідним державним майном, а в разі наявності в майні орендного підприємства частки майна орендаря - також за погодженням з колишнім орендарем.

2.3 самого початку, у відповідності зі статтею 6 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» (1992) [349], у ролі пріоритетного ініціатора створення орендного підприємства передбачалася «організація орендарів».

Організація орендарів - різновид орендаря, тобто сторона в договорі про строкове оплатне володіння і користування майном, переданим їй орендодавцем для здійснення підприємницької й іншої господарської діяльності. Організації створювалися членами трудового колективу державного підприємства, організації або структурних підрозділів з їх ініціативи. Підставою для створення такої організації слугувало рішення трудового колективу державного підприємства, організації про оренду майна державного підприємства, організації. Для цього було потрібно більше половини голосів його членів.

У разі прийняття членами трудового колективу рішення про укладення договору оренди особи, які бажали стати орендарями, створювали організацію орендарів. Загальні збори або збори уповноважених організації орендарів обирали її керівні органи, затверджували положення про організацію орендарів, що підлягала державній реєстрації в органах виконавчої влади за місцезнаходженням об'єкта оренди. Положення про організацію орендарів мало містити такі дані: найменування організації, її місцезнаходження, мета діяльності, порядок вступу до організації і виходу з неї, права й обов'язки членів організації, її органи управління, порядок розподілу доходу (прибутку), умови припинення діяльності.

З дня державної реєстрації організація орендарів набувала права юридичної особи і, тим самим, можливість укласти договір оренди державного майна. Створена трудовим колективом організація орендарів мала переважне, перед іншими фізичними та юридичними особами, право на укладення договору оренди майна того державного підприємства, організації, де вона створена.

Після укладення з власником (уповноваженим ним органом) договору оренди організація орендарів самостійно обирала організаційно-правову форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна і як засновник затверджувала статут новоствореного суб'єкта, призначала його керівника. У статуті не мали бути положення, що суперечать договору оренди.

Підприємства, організації, структурні підрозділи підприємства, організації, цілісні майнові комплекси яких передані в оренду, припиняли свою діяльність як державні з моменту реєстрації в установленому порядку статуту створеної організації орендарів — нового суб'єкта господарювання.

Згідно із статтею 28 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» організація орендарів мала право на укладення договорів оренди з викупом орендованого майна не пізніше трьох років з дня укладення (приведення у відповідність з цим законом) договору оренди, якщо орендоване майно не було віднесене до об'єктів, приватизація яких заборонена законодавчими актами України, і якщо це не суперечило Державній програмі приватизації.

У подібних випадках організація орендарів могла існувати протягом усього строку дії такого договору або доти, поки не завершиться достроковий викуп орендованого майна на передбачених договором умовах. З настанням такого моменту організація орендарів повинна ліквідуватися, а якщо нею раніше створювалося орендне підприємство, то воно підлягало припиненню способом, обраним самим власником - організацією орендарів: шляхом ліквідації або реорганізації. В останньому випадку - з відповідним правонаступництвом.

З прийняттям нових редакцій цього Закону, який спершу одержав назву «Про оренду державного майна» (від 14 березня 1995 р.), а потім - «Про оренду державного та комунального майна» (від 23 грудня 1997 р.) [80] організація орендарів у числі можливих орендарів більше не згадується, її роль покликані виконувати господарські товариства, створювані членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу. Не передбачено цим Законом тепер і укладення договорів оренди майна державних і комунальних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів з правом викупу. У зв'язку з виключенням зі зміненого Закону статті 31 [79] викуп орендарем (у тому числі організацією орендарів) об'єкта оренди на умовах раніше укладених договорів оренди з правом викупу більш не передбачався. Згідно із статтею 25 цього Закону приватизація об'єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства.

3. Пріоритет при укладенні договорів оренди цілісних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), оформлення яких є необхідним для створення орендного підприємства, вищезгаданий Закон надає трудовим колективам зазначених суб'єктів господарювання державної форми власності. Для укладення договору оренди цілісного майнового комплексу раніше передбачалося створення організації орендарів з числа членів трудового колективу, яка в установленому порядку реєструвалася як юридична особа для виконання ролі сторони за договором оренди цілісного майнового комплексу, що укладався з уповноваженим органом ФДМ України. Зараз таку роль, як згадувалося вище, повинна виконувати «організація членів трудового колективу» у формі господарського товариства.

Після укладення такого договору орендар вправі за погодженням з ФДМ затвердити статут створюваного орендного підприємства та зареєструвати його як такий у встановленому порядку.

4. Орендодавцями цілісних майнових комплексів, на базі яких створюються орендні підприємства, є уповноважені на це спеціально створені власниками майна органи. Щодо майна державної (чи, як часто говорять і пишуть, — загальнодержавної) власності - це Фонд державного майна України і його регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві і Севастополі. Стосовно комунальної власності в адміністративно-територіальних утвореннях країни з початку 90-х років і донедавна існували відповідні міські, районні фонди комунального майна. Рішенням Донецької міської Ради народних депутатів, наприклад, 30 березня 1993 р. було створено Фонд комунального майна Донецької міської ради народних депутатів і затверджено Положення про нього.

Згодом подібні органи приватизації комунального майна були передані до структури регіональних відділень ФДМ України в областях, стали структурними підрозділами цих органів, власне кажучи, подвійного підпорядкування, оскільки мають делеговані повноваження з компетенції відповідних власників - територіальних громад адміністративно-територіальних утворень. Разом з тим останнім часом, з метою підвищення ефективності управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що знаходяться в управлінні обласних рад, у відповідності зі статтями 43, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324] у структурі виконавчих апаратів обласних рад утворюються спеціальні управління з питань майна комунальної власності. Донецька обласна рада, наприклад, створила таке управління 4 березня 2003 р. Подібні управління і відділи створюються й радами інших рівнів.

5. На сьогодні об'єкти державної і комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства, визначені Переліком майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допускається, затвердженим Декретом Кабінету Міністрів України № 26-92 від 31 грудня 1992 р. [378] До них відносяться: радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що становлять загальнодержавну систему зв'язку, а також об'єкти, що забезпечують зв'язком органи законодавчої та виконавчої влади; магістральні лінії електропередачі, магістральні трубопроводи; магістральні залізниці, автомобільні шляхи державного значення, метрополітени; водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди; об'єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України; гідро- і атомні електростанції; протирадіаційні споруди; майнові комплекси, що забезпечують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів; пенітенціарні установи; кладовища, крематорії. Щодо подібних переліків об'єктів комунальної власності слід довідуватися у відповідних органах влади, місцевого і регіонального самоврядування.

6. Вище вже зазначалося, що, будучи переданим в оренду (кому б то не було), державне чи комунальне майно не набуває іншої форми власності. Воно так і залишається державним чи комунальним. Саме тому з волі орендаря (який не є власником) воно не може бути передане в суборенду. Можна було б припустити, що за згодою орендодавця (власника) таке можливо. Однак, якщо врахувати імперативний характер норми, що коментується, то слід зробити остаточний негативний висновок: суборенда цілісних майнових комплексів законом не дозволена.

7. Положення частини 7 коментованої статті має загальноправовий характер з погляду належного ставлення до отриманого у володіння і користування майна. Воно (майно), будучи переданим (отриманим у найм, оренду), має бути збереженим у цілості і справності і повернено орендодавцю в первісному вигляді з урахуванням природного зносу.

Збитки, заподіяні користувачем (орендарем), мають бути відшкодовані орендодавцю в повному обсязі: прямий збиток і неодержаний прибуток.

8. Процедура банкрутства суб'єктів господарювання - учасників підприємницьких відносин урегульована спеціальним Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

9. До «інших законів» (якщо вести мову саме про закони), що регулюють порядок укладення договору оренди майнового комплексу й інші питання створення і діяльності орендного підприємства, відноситься Закон України «Про оренду державного та комунального майна» [347]. У числі підзаконних актів слід назвати, зокрема: постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства» [240], «Про затвердження Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду» [183], «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві грошових коштів та цінних паперів» [167], «Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна» [320], «Про затвердження Положення про порядок і умови надання пільг щодо орендної плати орендарям майна державних підприємств» [195], накази ФДМУ «Про затвердження договорів оренди» [149], «Про затвердження Переліку документів, які подаються орендодавцеві» [173], «Про затвердження Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [241 ], «Щодо роз'яснень і рекомендацій до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна» [517], наказ ФДМУ, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України «Про затвердження Порядку надання Фондом державного майна, його регіональними відділеннями та представництвами дозволів державним підприємствам, організаціям на передачу в оренду цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна» [236], опубліковані у відповідних офіційних виданнях.

Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями

1. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до Законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

1. У статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. [438] (з наступними змінами і доповненнями) знайшло відображення таке визначення підприємства з іноземними інвестиціями: це господарюючий суб'єкт - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, незалежно від форми власності, - створений у відповідності з вимогами законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого (за його наявності) становить не менше 10 відсотків. Такий господарюючий суб'єкт набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включно і внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, який визначається Національним банком України.