Стаття 41. Антимонопольно-конкурентне законодавство 5 страница

Спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особли­вий статус і тільки їй властиві повноваження. З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження по управлінню справами суб'єкта господарювання. Вона утворюється засновниками суб'єкта господарювання, його представниками або правонаступ­никами (як передбачено статутом), а у разі банкрутства - господарським судом. В останньому випадку процес ліквідації здійснюється не за загальним порядком, а за так званою лікві­даційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. 22-34) Закону України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. [71]

Згаданим Законом введено додаткову регламентацію вимог до ліквідаційної комісії, що ство­рюється господарським судом у разі визнання суб'єкта підприємництва банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Відповідно до статей 24 і 25 названого Закону ліквідатор повинен при­значатися за спеціальною процедурою, яка передбачена для призначення керуючого санацією. Господарський суд вправі призначити ліквідатором особу, яка здійснювала повноваження роз­порядника майна або/і керуючого санацією. В обов'язковому порядку до складу ліквідаційної комісії мають бути включені представники кредиторів, фінансових органів (при ліквідації дер­жавного підприємства або підприємства, у статутному фонді якого державна частка становить понад 25 %, - і представник державного органу з питань банкрутства), а за необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, органу місцевого самоврядування.

2. Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємство, який прийняв рішення про його ліквідацію, визначає порядок і строк її проведення, а також строк для заяви претензій кредиторів до підприємства, що ліквідується, який не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

3. Інформація про початок ліквідації суб'єкта господарювання, порядок і строки заяви кредиторами претензій до нього публікується ліквідаційною комісією (ліквідатором) в офі­ційних друкованих органах (див. коментар до ч. 8 ст. 59 цього Кодексу).

4. Законом не визначаються «необхідні» способи виявлення і стягнення дебіторської за­боргованості ліквідованого суб'єкта господарювання і вимог кредиторів до нього. Тому лікві­даційна комісія повинна застосовувати для цього всілякі розумні способи і методи, що забез­печують реальний результат пошуку і виявлення кредиторів і боржників.

5. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторам скла­дає проміжний ліквідаційний баланс, що містить відомості про склад майна ліквідованого суб'єкта господарювання, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також результати їх розгляду.

Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, що затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Щодо достовірності та повноти ліквідаційного балансу, які «повинні бути перевірені у вста­новленому законом порядку», слід зазначити, що на сьогоднішній день такий порядок визначе­ний лише для господарських товариств. Згідно із статтею 20 Закону України «Про господарські товариства» [90] достовірність і повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені ауди­тором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом, мен­шим ніж двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 

Стаття 61. Порядок розрахунків з кредиторами у разі ліквідації суб'єкта госпо­дарювання

1. Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

2. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

3. Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк пі­сля одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звер­нуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішен­ням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

4. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовуєть­ся за вказівкою власника.

 

1. Частина перша статті 61 ГК України встановлює загальне правило, відповідно до якого претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта. Ця норма кореспондує з положеннями статті 55 ГК, згідно з якою суб'єкт господарювання наділяється відокремленим майном і несе відповідальність за своїми зобов'заннями в межах цього майна, за винятком випадків, зазначених у законодавстві. Особ­ливості правового статусу деяких суб'єктів господарювання обумовлюють можливість задоволення претензій кредиторів за рахунок майна не тільки цих суб'єктів, а й їх засновників. Наприклад, відповідно до статті 124 ГК у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі його учасники солідарно відповідають за зо­бов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Це пра­вило поширюється і на повних учасників командитного товариства (ст. 135 ГК). Через недо­статність майна товариства з додатковою відповідальністю його засновники несуть субсидіарну відповідальність перед кредиторами своїм майном у розмірі, що встановлюється статутом товариства (ст. 151 ГК).

До майна суб'єктів господарювання, за рахунок якого здійснюється задоволення вимог кредиторів, відносяться речі, предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникнути цивільні права та обов'язки, сукупність речей, грошові кошти, а також майнові права та обов'язки. Як правило, спочатку для задоволення претензій кредиторів використовуються наявні у суб'єкта господарювання грошові кошти. У разі недостатності грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна. Отримані від продажу майна кошти спрямовуються на погашення боргів.

2. Порядок задоволення вимог кредиторів визначається залежно від того, у який спосіб здійснюється ліквідація суб'єкта господарювання. Якщо майна юридичної особи недостат­ньо для задоволення вимог кредиторів, то ліквідація здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його бан­крутом» [71]. Ним же встановлено й черговість задоволення кредиторських вимог. В інших випадках порядок задоволення вимог кредиторів визначається ліквідаційною комісією з ура­хуванням вимог закону.

Якщо процедуру банкрутства не було порушено, то ліквідаційна комісія після спливу строку для пред'явлення вимог кредиторів складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна суб'єкта господарювання, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результати їх розгляду. Виплати грошових сум кредито­рами проводяться з дотриманням черговості, встановленої статтею 112 ЦК відповідно до проміжного балансу, починаючи з дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця з дня затвердження проміжного балансу. Слід наголосити, що у разі відмови ліквідаційної комісії задовольнити вимоги кредитора або у разі ухилення від їх розгляду кредитор має право звернутися до суду з відповідним позо­вом протягом одного місяця з дня отримання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог.

3. Під час ліквідації суб'єкта господарювання ліквідаційна комісія задовольняє претензії кредиторів з дотриманням такої черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцт­вом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заста­вою та іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносина­ми, вимоги автора про плату за використання його інтелектуальної творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу — всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Якщо кредитор не скористався наданим законом правом оскаржити повну або часткову відмову ліквідаційної комісії у визнанні його претензій або якщо такий позов був залишений судом без задоволення, вимоги кредитора вважаються погашеними. Те саме стосується й претензій кредиторів, що залишилися не задоволеними внаслідок недостатності майна су­б'єкта господарювання.

4. Після завершення розрахунків з кредиторами складається ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, що призначив ліквіда­ційну комісію.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вка­зівкою власника або розподіляється між учасниками суб'єкта господарювання відповідно до установчих документів.

 

Глава 7 ПІДПРИЄМСТВО

Стаття 62. Підприємство як організаційна форма господарювання

1. Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним ор­ганом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

2. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

3. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

4. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

5. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

1. Підприємство є різновидом господарської організації і являє собою самостійний суб'єкт господарювання, створений і зареєстрований у встановленому законом порядку для система­тичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяль­ності з метою задоволення суспільних і особистих потреб громадян.

Підприємство є однією з найбільш поширених і численних сучасних організаційно-право­вих форм здійснення господарської діяльності в нашій економіці. Воно, поряд з господар­ськими товариствами, кооперативами, належить до основної, первинної ланки системи гос­подарювання. Саме ці суб'єкти господарювання забезпечують основний обсяг виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг. Підприємства є тими ланками народного госпо­дарства, в яких продуктивні сили знаходять пряме і безпосереднє зчленування із засоба­ми виробництва з метою продуктивної експлуатації останніх і випуску готової продукції. Участь підприємства в процесі господарювання немислимо без нерозривного зчленування людського субстрату (трудового колективу) і цілісного майнового комплексу, який стано­вить лише майнову базу функціонування підприємства. Функціонування підприємства в процесах господарювання регламентовано законодавством, підприємства є адресатом нор­мативних та індивідуально-правових розпоряджень як об'єкти соціального управління, які здатні до суб'єктивного (вольового) сприйняття управлінського впливу.

Об'єкти соціального управління не слід плутати з об'єктами права. Помилковою є новела, що з'явилася в українському законодавстві після прийняття Цивільного кодексу України, у статті 191 якого підприємство ототожнюється з єдиним майновим комплексом, що викорис­товується для здійснення підприємницької діяльності і здатен бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди й інших угод.

Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу. Приватне підприємство, наприклад, може бути створено одним чи де­кількома фізичними особами — приватними власниками. Компетентними органами для ство­рення державних і комунальних підприємств є, відповідно, органи державної влади (як пра­вило, міністерства і відомства) і органи місцевого самоврядування. Немає перешкод для створення підприємств колективними власниками - юридичними особами: господарськими товариствами, кооперативами, громадськими і релігійними організаціями.

2. До прийняття ГК українським законодавством підприємства розглядалися лише як су­б'єкти підприємницької діяльності, створені з метою одержання прибутку (доходу). Поряд з цим, тепер підприємства можуть створюватися для здійснення і некомерційної господар­ської діяльності.

3. Підприємства, за загальним правилом, діють на підставі свого статуту, що є основним документом, який констатує існування підприємства. У ньому вказуються засновники, за­кріплюється форма майнової відособленості й форма власності підприємства; мета діяльно­сті підприємства і його задачі; організаційна структура й органи управління; обсяг і межі

майнової відповідальності за боргами підприємства; порядок ліквідації і реорганізації під­приємства та інші важливі для його функціонування аспекти діяльності.

Статут казенного підприємства розробляється на основі Типового статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України [466]. Такі господарські організації, як повні і командитні гос­подарські товариства, які є юридичними особами, згідно із статтею 82 цього Кодексу, стату­ту не мають.

4. Підприємство є юридичною особою (загальні положення про юридичних осіб містяться у главі 7 ЦК України), що дозволяє йому бути самостійним (від власного імені) учасником відносин товарно-грошового обігу при здійсненні господарської діяльності, а також позива­чем і відповідачем у суді. Наявність у підприємства статусу юридичної особи означає й те, що за своїми боргами і зобов'язаннями воно, за загальним правилом (якщо інше окремо не обумовлене в законі або статуті), несе самостійну майнову відповідальність, тобто лише воно само, і ніхто інший, за його боргами не відповідає.

Оскільки підприємства відносяться до такого виду суб'єктів господарювання, як госпо­дарські організації (які володіють статусом юридичної особи), то майно може відокремлюва­тися за ними (згідно з ч. 4 ст. 55 цього Кодексу) на праві власності, праві господарського ві­дання або оперативного управління.

5. Незалежно від особливостей внутрішньої структури того чи іншого підприємства жод­не з них не може мати у своєму складі юридичних осіб. У тих випадках, коли одне підприєм­ство за рахунок свого майна створює (засновує) нове (дочірнє) підприємство з правами юри­дичної особи, це останнє підприємство до складу першого не включається. Воно може пере­бувати в економічній залежності, у підпорядкуванні в першого, але в організаційно-правово­му відношенні залишається, проте, юридично самостійним, окремим суб'єктом господарю­вання (див. коментар до ст. 126 цього Кодексу).

 

Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти під­приємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різ­них форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

2. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підпри­ємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднан­ня громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

5. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше заснов­никами за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або під­приємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створю­ються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на при­ватній власності двох або більше осіб.

6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встанов­люються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

7. Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від ре­алізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або ве­ликих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ят­десяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей пе­ріод не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чи­сельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг вало­вого доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

8. У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених стат­тею 126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім.

9. Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встанов­люватися особливості господарювання.

 

1. Поняття видів підприємств та їх організаційно-правових форм даний кодекс ототож­нює, хоча, на наш погляд, такий підхід не є беззаперечним. Однак у практичному плані, за­лежно від форм власності, можна погодитися з легальним закріпленням поділу підприємств на види, запропоновані в цій статті:

1) приватне підприємство — те, яке засноване окремою фізичною особою на її власному майні. У первісній редакції статті 2 Закону України «Про підприємства в Україні» [382] роз­різнялися підприємства «індивідуальні» - без права наймання робочої сили (діяльність мо­гла здійснюватися винятково на застосуванні праці засновника) і «приватні» — з правом най­мання робочої сили. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Україні» [81] поняттям «приватного» підприємства було поглинене по­няття «індивідуального». Використовує найману робочу силу підприємство, засноване на власності фізичної особи, чи не використовує - воно є «приватним».

З прийняттям Господарського кодексу України приватним підприємством стає і таке, кот­ре діє на основі приватної власності не тільки «окремого громадянина», як було раніш, а й «приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи)». У разі бук­вального тлумачення пункту, що цитується, у чинній нині редакції не можна не задатися за­питанням: як у такому випадку провести розмежування між приватним підприємством і ко­лективним, виявити їхні відмінні риси? Зазначена новація не є вдалою. Більш логічним слід вважати колишній законодавчий підхід, при якому до приватних підприємств відносилися лише ті, котрі грунтуються на майні одного громадянина (фізичної особи).

Що стосується вказівки частини 1 статті, що коментується, про те, що «приватне підпри­ємство» може бути утворено і на приватній власності «суб'єкта господарювання (юридичної особи)», мабуть, слід розуміти передбачену законом можливість утворення дочірнього під­приємства, створюваного приватним підприємством, коли в статутному фонді дочірнього підприємства майно закріплююється на обмеженому речовому праві;

2) підприємство колективної власності — це цілісний майновий комплекс, який у проце­сі приватизації державної власності викуплений трудовим колективом державного підпри­ємства в установленому законом порядку і згодом не був перетворений у господарське това­риство.

Одним з різновидів колективних підприємств, не зв'язаних з приватизацією державного майна, є колективні сільськогосподарські підприємства, що у свій час були перетворені з радянських колгоспів і продовжують функціонувати як КСП дотепер (див. Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [304]). Власниками майна колектив­них підприємств є вони самі як юридичні особи. Члени колективних підприємств зберегли стосовно них зобов'язальні права вимоги — корпоративні права, передбачені Законом Укра­їни «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції від 22 травня 1997 р. [345]);

3) комунальне підприємство - те, яке не належить до державних підприємств. Воно ут­ворюється на основі комунальної власності територіальної громади відповідних адміністра­тивно-територіальних утворень: міста, району, селища, села тощо, тобто таких утворень, у яких створені органи місцевого самоврядування;

4) державне підприємство — те, яке засноване на майні загальнодержавної форми права власності, що не відноситься до права комунальної власності. У їх числі й казенні підприєм­ства, створення яких спочатку було передбачено Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Україні» [382]. Відмінні риси створення, ліквідації, реорганізації казенного підприємства регламентуються розділом VIII названого Закону (ст. 37-39). Відповідно до нього в казенне підприємство за рішенням Кабінету Міністрів Ук­раїни може бути перетворене державне підприємство, що згідно з законодавством України не підлягає приватизації (див. коментар до ст. 76, 77 цього Кодексу);

5) на основі змішаної форми власності можуть створюватися такі підприємства, до статутного фонду яких вноситься майно, наприклад, приватних, колективних, комунальних, державних власників. Найбільш яскравим прикладом подібного підприємства є «орендне підприємство» (більш докладно див. коментар до ст. 115 даного Кодексу);

Щодо підприємств інших видів, передбачених Кодексом, які можуть діяти в Україні (оче­видно, маються на увазі ті, які не названі у статті, що коментується), то під ними можна розу­міти, зокрема, «спільні», «іноземні», «орендні», «малі» та інші.

2. Розходження найменувань підприємств, виходячи з розміру вкладів до статутного фон­ду, зрозумілі. Якщо статутний фонд цілком складається з іноземних інвестицій, то це - іно­земне підприємство, якщо ж у статутному фонді підприємства іноземних інвестицій не мен­ше 10 відсотків - воно є підприємством з іноземними інвестиціями.

3. Розходження в характеристиці унітарних і корпоративних підприємств визначаються двома моментами: а) способом створення підприємства і б) способом формування статутно­го фонду підприємства (див. коментар до наступних пунктів).

Головна відмінність поняття «унітарне підприємство» від поняття «корпоративне підпри­ємство» криється в кількості їх засновників.

4. Унітарне підприємство створюється одним засновником будь-якої форми власності. При створенні унітарного підприємства засновник виділяє з власного майна якусь його час­тину і закріплює його в статутному фонді створюваного підприємства на праві господар­ського відання або на праві оперативного управління. Статутний фонд унітарного підприєм­ства являє собою щось ціле, яке не поділяється на якісь частини (паї), оскільки засновник у нього один. Залишаючись власником переданого унітарному підприємству майна, заснов­ник затверджує статут підприємства, визначаючи при цьому мету і задачі діяльності підпри­ємства, призначає керівника, формує трудовий колектив на засадах трудового договору, роз­поділяє доходи, вирішує питання реорганізації і ліквідації підприємства.

Унітарними є державні (див. коментар до ст. 73), комунальні (див. коментар до ст. 78) під­приємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації чи на приват­ній власності одного громадянина.

Унітарні підприємства створюються в розпорядчому порядку - за розпорядженням влас­ника майна.

5. Корпоративне підприємство, на відміну від унітарного, створюється не одним, а дво­ма чи декількома засновниками за їх спільним рішенням (договором). У зв'язку з цим діє во­но на базі об'єднаного ними майна, а також/чи на об'єднаній підприємницькій чи трудовій діяльності засновників, їхнього загального управлння справами. Легальною основою загаль­ної участі в управлінні справами корпоративного підприємства є так звані корпоративні пра­ва. Вони реалізуються через участь в органах управління корпоративного підприємства, ни­ми (засновниками) створеного, та через розподіл доходів і ризиків підприємства.

Корпоративними, виходячи з цього визначення, є кооперативні підприємства, господарські товариства, інші підприємства. До них відносяться також підприємства, засновані на приватній власності двох або більше громадян.

6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств передбачені окремими статтями даного Кодексу (див. ст. 73, 76, 77, 78; 79-93; 113-117), іншими зако­нами, що ще мають бути прийняті.

7. Усі підприємства в Україні, незалежно від форми власності, поділяються на три катего­рії: малі, середні і великі. Для такої класифікації використовується сукупність двох критеріїв: кількість працюючих і обсяг валового доходу підприємства від реалізації продукції за рік.

7.1. Для малих підприємств середньооблікова чисельність працюючих за звітний фі­нансовий рік не повинна перевищувати п'ятдесяти чоловік, а обсяг валового доходу від ре­алізації продукції за цей період — суму, еквівалентну 500 тисячам ЄВРО, за середньорічним курсом НБУ відносно гривні.

7.2. Великими підприємствами вважаються ті, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік перевищила тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік - суму, еквівалентну 5 млн. ЄВРО за середньоріч­ним курсом НБУ до гривні.

7.3. За принципом виключення всі підприємства, що не потрапляють до категорій «малих» і «великих», є «середніми».

7.4. Тут слід підкреслити, що малі, середні і великі підприємства не утворюють якихось особливих видів з погляду організаційно-правових форм господарювання. Тому безпідстав­ною є вимога посадових осіб реєструючих органів, що нерідко пред'являється в їх практиці, вказувати в статуті підприємства, яке реєструється (у його фірмовому найменуванні), що во­но «мале». У момент реєстрації воно ще ніяке, тим чи іншим підприємство стане в процесі функціонування, залежно від того, в які класифікаційні критерії буде вписуватися.

Практичне значення поділу підприємств на вищевказані категорії полягає, зокрема, в то­му, що законодавством можуть встановлюватися заходи державної підтримки, надання пільг малим підприємствам, інша нормативна диференціація, у тому числі з антимонопольних пи­тань, стосовно великих підприємств.

8. Не є, з погляду організаційно-правових форм, якимось особливим видом і дочірнє під­приємство, що перебуває у відносинах економічної чи організаційної залежності від «мате­ринського» підприємства (див. коментар до ст. 126 даного Кодексу).

9. Для підприємств визначених видів і організаційно-правових форм законами можуть встановлюватися певні особливості господарювання. Цим Кодексом, зокрема, встановлені особливості для таких підприємств, як державні комерційні підприємства (ст. 75), казенні підприємства (ст. 77), комунальні унітарні підприємства (ст. 78), підприємства колективної власності (гл. 10), приватні, іноземні (гл. 11) та інші підприємства.

 

Стаття 64. Організаційна структура підприємства

1. Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (вироб­ництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціо­нальних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).