Модуль 2. Державне регулювання окремих сфер національної економіки

 

Тема 7. Фінансова система національної економіки

Основні питання:

1. Державний бюджет як головний засіб управління соціально-економічним розвитком країни.

2. Кредитно-грошова політика держави.

3. Вплив держави на ціни і ціноутворення.

Мета теми: з’ясувати механізм державного регулювання національною економікою за допомогою фінансових та грошово-кредитних інструментів

Основні терміни і поняття теми: фінансова політика держави, фінансово-бюджетне регулювання, державні фінанси, державний бюджет, структура видатків державного бюджету, видатки на соціальні потреби, видатки на потреби народного господарства, фіскальна політика, податкова система, дефіцит державного бюджету, державний борг, кредитно-грошова політика, Національний банк, кредитно-грошові інструменти, облікова ставка, емісія грошей, цінове регулювання, методи цінового регулювання.

Зміст теми:

Державне регулювання за допомогою фінансових та грошово-кредитних інструментів є найбільш відомим та розповсюдженим в країнах з ринковою економікою.

Державний бюджет – це річний план державних видатків і джерел їхнього фінансового покриття. Основна частина державних прибутків і витрат здійснюється через державний бюджет, який виконує важливі функції: впливає на перебіг суспільного відтворення, стимулює економіч­не зростання, проводить активну соціальну політику.

Державний бюджет складається з бюджетних доходів і бюджетних видатків.

Функції видатків державного бюджету:

§ регулювання (політичне, господарське, соціальне),

§ забезпечення загальних умов життя суспільства.

Бюджетні доходи поділяються на:

А. Звичайні	Б. Надзвичайні
- Податки	- Кошти від приватизації
- Збори (на право торгівлі, мито, акцизні, тощо)	- Кошти від продажу прав на використання повітряного простору, морської господарської зони іноземцями, державні позики тощо
- Доходи від державної власності, державної
торгівлі
- Внески в державні фонди соціального страхування

 

Необхідною умовою фінансово-бюджетної політики держави є збала­нсованість бюджету. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету.

Як зазначалося вище, податки це важлива стаття доходів дер­жавного бюджету. Держава для регулювання ринкової економіки широ­ко застосовує фіскальну політику, тобто регулювання здійснюється через маніпулювання податковими ставками і видами податків. В період еко­номічного спаду застосовується стимулююча фіскальна політика. Во­на включає: 1) збільшення державних витрат або зменшення податків; 2) сполучення впливу зростання державних витрат і зменшення подат­ків. Тобто, якщо існував збалансований державний бюджет, в період спаду чи депресії фіскальна політика зумовлює бюджетний дефіцит. Навпаки, якщо в економіці спостерігається викликана надлишковим попи­том інфляція, застосовуються стримуюча фіскальна політика, яка вклю­чає: 1) зменшення державних витрат чи збільшення податків; 2) сполучення впливу зменшення витрат держави і зростання податків. Така фіскальна політика орієнтується на збалансований бюджет і навіть на бюджет з позитивним сальдо, якщо перед економікою стоїть пробле­ма контролю над інфляцією.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері гро­шового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зро­стання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави:стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рів­новаги між попитом і пропозицією грошей. Реакцією держави на економі­чну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» - політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшен­ням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійс­нюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Інструментами грошово-кредитної політики є: емісія грошей, кіль­кісні обмеження кредиту, операції на відкритому ринку, зміна норм міні­мальних резервів, зміна облікової ставки. Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур - міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депози­тів та інші.

Банківська система України є дворівневою і складається з Націо­нального банку України (НБУ) та інших державних та комерційних бан­ків. Національний банк України є центральним банком України, особли­вим центральним органом державного управління, якому належить визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банків­ської справи. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку. НБУ є економічно самостійним ор­ганом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках – також і за рахунок Дер­жавного бюджету. Національний банк є юридичною особою, має відокре­млене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в йо­го повному господарському віданні. Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випад­ів, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одер­жання прибутку не є метою діяльності НБУ. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової ста­більності.

Необхідність державного цінового регулювання викликана:

• недопущенням інфляції,

§ сприянням нормальній конкуренції,

• підтримкою прожиткового мінімуму.

Методи цінового регулювання:

- спостереження за цінами,

- непрямий вплив шляхом введення або відміни обмежень у зовнішній
торгівлі, зміні податків, розміру емісії грошей,

- санкціонування урядовими органами завищення витрат виробництва
(наприклад, у собівартість включаються завищені амортизаційні спи­сання),

- прямий вплив на ціноутворення шляхом надання субсидій, встановлення податку на додану вартість, встановлення цін на підакцизні товари,

- встановлення державою фіксованих цін і тарифів (наприклад, на електроенергію, телеграфні тарифи тощо).