Стаття 41. Антимонопольно-конкурентне законодавство 2 страница

Чинне законодавство України встановлює щодо іноземних інвесторів національний ре­жим валютного регулювання, сплати податків та зборів. Виняток передбачено для окремих суб'єктів, які реалізують інвестиційні проекти у відповідності з державними програмами розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери на територіях, на яких установ­лено пільговий режим.

2. Господарська діяльність суб'єктів іноземного інвестування в Україні безпосередньо ре­гулюється як нормами внутрішнього законодавства, так і нормами міжнародних договорів. До міжнародних договорів належать такі, які ратифіковані Верховною Радою України, уго­ди, затверджені, прийняті або приєднання до яких здійснено на основі рішення Верховної Ради України. Україна є учасником більш як сорока двосторонніх угод про заохочення та взаємний захист інвестицій, які знаходяться на різних стадіях процесу їх укладання. Основ­ними положеннями угод про заохочення та взаємний захист інвестицій є: умови сприяння та захисту іноземних інвестицій; умови надання іноземним інвестиціям національного режиму найбільшого сприяння; порядок компенсації збитків іноземним інвесторам, умови екс­пропріації, порядок вирішення спорів тощо. Ці угоди можуть містити ряд положень, відмін­них від положень національного законодавства. Частина 2 даної статті містить положення, згідно з яким приписи чинних міжнародних угод, згоду на обов'язковість яких надано Вер­ховною Радою України, якими встановлено правила інші, ніж ті, що передбачені законода­вством України, є безумовно обов'язковими для застосування.

Міжнародні угоди України, які були прийняті до моменту введення в дію Конституції України, повинні застосовуватися з обов'язковим урахуванням положень Конституції.

 

Стаття 51. Припинення підприємницької діяльності

1. Підприємницька діяльність припиняється: з власної ініціативи підприємця;

у разі закінчення строку дії ліцензії;

у разі припинення існування підприємця;

на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

2. Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом відповідно до вимог цього Кодексу.

 

1. Підприємець має право самостійно у будь який час із додержанням встановленої за­коном процедури прийняти рішення про припинення підприємницької діяльності. Підстави для такого рішення законом не визначаються, вони можуть бути будь-якими.

У разі коли для здійснення певних видів діяльності підприємець повинен мати ліцензію, його діяльність припиняється, якщо строк дії ліцензії закінчився, а ліцензіат не отримав но­вої ліцензії в порядку, встановленому законодавством.

Діяльність підприємця - фізичної особи припиняється також у разі смерті останнього. Це положення є новим для вітчизняного законодавства. Воно пов'язано з особливостями існу­вання громадянина-підприємця як фізичної особи.

Діяльність підприємця може бути припинена у примусовому порядку на підставі рішення су­ду. Згідно з положеннями Господарського кодексу на підставі рішення суду діяльність підприємця припиняється у випадках визнання його банкрутом або у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом. Так, стаття 247 Кодексу передбачає в разі здій­снення суб'єктом діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, застосування адміністративно-господарської санкції у вигляді скасування державної реєстрації.

Діяльність господарського товариства може бути припинена на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність у разі систематичного або грубого пору­шення ним законодавства. Позивачем у такому разі є орган, який відповідно до чинного за­конодавства здійснює контроль за діяльністю товариства. Такими, що систематично пору­шують законодавство, вважаються господарські товариства, які раніше двічі допускали по­рушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, систематичним може бути визнане й повторне порушення законодавства. Грубим може вва­жатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне й умисне нехтування його вимогами з боку товариства.

2. Кодекс встановлює загальні вимоги до порядку ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності в Україні. Для проведення ліквідаційної процедури власник майна суб'єкта госпо­дарювання чи його представник, інший орган, визначений законом, формує спеціальний ор­ган — ліквідаційну комісію, встановлює порядок та строки проведення ліквідації. Строк для заяви претензій кредиторами не може бути меншим, ніж два місяці починаючи з дня оголо­шення про ліквідацію. У спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офі­ційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарської діяльності ліквідаційна комісія публікує по­відомлення про ліквідацію, її строки та порядок. Відомі кредитори повідомляються персо­нально у письмовій формі. Поряд із публікацією, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно, стягує дебіторську заборгованість та виявляє вимоги кредиторів. Ліквідаційна комісія розра­ховується з кредиторами згідно з вимогами статті 61 цього Кодексу та складає ліквідаційний баланс, який подає власнику чи органу, що призначив ліквідаційну комісію.

Порядок припинення діяльності підприємця, передбачений іншими законодавчими акта­ми, повинен відповідати цим загальним вимогам.

Глава 5 НЕКОМЕРЦІЙНА ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

 

Стаття 52. Некомерційне господарювання

1. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяль­ність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення еконо­мічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

2. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомер­ційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господа­рювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборо­няється законом.

3. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

 

1. Некомерційну господарську діяльність слід розглядати як один з видів господарської діяльності. З переходом до ринкової економіки були перш за все створені правові основи для господарської діяльності, спрямованої на одержання прибутку (підприємництво). Однак до структури господарювання також входить і діяльність іншого виду, спрямована на досягнен­ня економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (некомер­ційна господарська діяльність).

Слід підкреслити, що визначення некомерційної господарської діяльності дано у законо-давстві вперше. Таким чином, Кодекс започаткував уніфіковані визначення як підприємниць­кої, так і некомерційної господарської діяльності, які базуються на фундаментальному визна­ченні господарської діяльності (див. ст. З ГК та коментар до неї). Це означає, що чинне законодавство слід розглядати під новим кутом зору. Зокрема, навряд чи можна погодитися з тим, що Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318] від­носить медичну і ветеринарну практику, фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, ді­яльність у сфері освіти до господарської діяльності.

Не слід також ототожнювати поняття «некомерційна господарська діяльність» і «непри­буткова діяльність». Останнє поняття обслуговує, насамперед, відносини з оподатковування. Однак некомерційна господарська діяльність здійснюється у процесі організації та ведення господарської діяльності, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг у сфері суспільного виробництва. Це положення є критерієм відме­жування цього виду діяльності від основної діяльності неприбуткових установ і організацій, що виражається в наданні благодійної допомоги, просвітніх, освітніх, культурних, наукових та інших подібних послуг для суспільного споживання та для інших цілей, передбачених ста­тутними документами (див. п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку під­приємств» [345]).

2. У частині другій коментованої статті зазначено, що некомерційна господарська діяль­ність здійснюється в державному або комунальному секторах економіки. Разом з тим слід мати на увазі, що така діяльність ведеться і в інших сферах суспільного життя. Прикладом може слугувати господарська діяльність благодійних та інших організацій, спрямована на виконання їх статутних цілей та завдань (ст. 130-131 Кодексу, ст. 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [443], ст. 24 Закону України «Про об'єднання грома­дян» [339] та ін.). Така діяльність розглядається як допоміжна або додаткова. Поряд з цим, у приватній та корпоративній сферах створюється чимало підприємств допоміжних, обслуго­вуючих, які ведуть господарську діяльність на некомерційних засадах. Така діяльність може здійснюватися не з метою одержання прибутку, а для досягнення соціальних, економічних та інших завдань.

Загальне положення про те, що підприємства можуть створюватися як для здійснення під­приємництва, так і для некомерційного господарювання, закріплене у частині 2 статті 62 Ко­дексу. Дуже часто такі види діяльності тісно переплетені. Визначити види економічної ді­яльності, в яких здійснюється тільки некомерційна господарська діяльність, буде можливо з розробкою Кабінетом Міністрів України і наступним прийняттям Верховною Радою Укра­їни законопроекту щодо переліку видів діяльності, у яких забороняється підприємництво (пп. 5 ч. З розд. IX Кодексу). Така заборона, очевидно, продиктована підвищеними вимогами щодо безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління. Про заборону підпри­ємницької діяльності йдеться й у самому Кодексі, про що свідчать частина 5 статті 131, час­тина 2 статті 414.

3. Заборона здійснення некомерційної господарської діяльності органами державної вла­ди та органами місцевого самоврядування продиктована перш за все тим, що вони не є суб'єктами господарювання. Однак слід враховувати, що вони є учасниками господарських відносин і наділені господарською компетенцією (ст. 2 і 8 Кодексу). Щодо посадових осіб, то така заборона, за аналогією із забороною у підприємницькій діяльністі (див. ч. 4 ст. 43 Ко­дексу та коментар до неї), продиктована необхідністю зосередження їх потенціалу саме на посадовій діяльності, а також усунення можливостей для корупції та зловживання.

 

Стаття 53. Організаційні форми здійснення некомерційної господарської діяль­ності

1. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами господа­рювання на основі права власності або права оперативного управління в організацій­них формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи орга­ном місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації

89суб'єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрова­ної як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими ре­гулюється підприємництво.

 

1. Під організаційною формою здійснення господарської діяльності розуміють спосіб за­кріплення і використання майна суб'єктом господарювання. Організаційна форма вказує на майновий статус суб'єкта, що характеризує підставу володіння майном, можливість розпо­рядження ним, ставлення до майна, прав на нього засновників.

Некомерційне господарювання, яке здійснюється на основі права власності, означає, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ст. 134 Кодексу) для досягнення економічних, соціальних та інших результатів. Господарю­ючий суб'єкт, який здійснює господарську діяльність на основі права оперативного управ­ління, володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності у ме­жах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповнова­женим ним органом) (ст. 137 Кодексу). Так, на праві оперативного управління діє казенне (ч. З ст. 76 Кодексу) та комунальне некомерційне підприємство (ч. З ст. 78 Кодексу).

2. Загальний порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та лікві­дації усіх суб'єктів господарської діяльності встановлений Кодексом (див. ст. 56-60). Окре­мий порядок створення та діяльності казенних підприємств зазначений у статтях 76 - 77, ко­мунальних некомерційних підприємств - у статті 78. Але щодо цих та інших окремих організаційних форм некомерційного господарювання треба конкретизувати відповідні пра­вила регулювання у спеціальних законодавчих актах.

Так, зміст некомерційної господарської діяльності Збройних Сил України визначено у статті 414 Кодексу. Але правові засади здійснення такої діяльності, умови і гарантії її орга­нізації та державної підтримки, перелік суб'єктів господарської діяльності встановлює За­кон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» [91]. Перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, містить поста­нова Кабінету Міністрів України від 25 червня 2000 р. № 1171. Порядок реєстрації військо­вих частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах України визначений по­становою Кабінету Міністрів України від 3 травня 2000 р. № 749. Особливості статусу військового майна встановлені Законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» [412].

Існують труднощі, пов'язані з необхідністю чіткого визначення організаційної форми неко­мерційного господарювання, які зумовлені тим, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватися як основна, додаткова або допоміжна. За таких умов дана діяльність може здійс­нюватися практично всіма суб'єктами господарювання.

3. Поряд з некомерційним господарюванням, може здійснюватися підприємницька діяль­ність, що є не основною, а додатковою чи допоміжною діяльністю. У такому разі до цих ви­дів діяльності, яка по суті є підприємницькою, слід застосовувати положення, що регулюють підприємницьку діяльність.

 

Стаття 54. Регулювання некомерційної господарської діяльності

1. На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяль­ність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з ура­хуванням особливостей її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визна­чаються цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

2. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб'єкт господарювання, що здійснює некомерційну господарську діяльність, зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, її оплату не нижчу від визначеного законом мінімального роз­міру, а також забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені законом.

 

1. Поширення загальних вимог щодо регулювання господарської діяльності на суб'єктів некомерційної господарської діяльності пов'язано з тим, що некомерційне господарювання є складовою частиною господарської діяльності. Некомерційна господарська діяльність вхо­дить до єдиної системи господарювання і базується на її єдиних правилах і принципах. Од­нак слід як враховувати особливості її здійснення різними суб'єктами господарювання, так і відмежовувати дану діяльність від підприємницької діяльності. Регулювання некомерційної господарської діяльності цією статтею Кодексу є досить широким. Більш конкретизовані правила регулювання мають бути викладені не тільки в Кодексі, а й в окремих законодавчих актах.

2. У частині другій коментованої статті під безпечними умовами праці слід розуміти до­держання правил з техніки безпеки, забезпечення необхідних нормативів з освітлення, опа­лення, вентиляції, усунення шкідливих наслідків шуму, випромінювань, вібрації та інших факторів, які негативно впливають на здоров'я робітників, тощо (ст. 88, 153 КЗпП). Визна­чення та перелік основних соціальних гарантій встановлюються Законом України «Про дер­жавні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» [107], який встановлює правові за­сади формування та застосування соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалі­зацію закріплених Конституцією та законами України основних соціальних гарантій.

Коментована норма не містить жодних обмежень щодо встановлення більш сприятливих трудових і соціально-економічних умов при укладенні трудового договору (контракту, уго­ди). У законодавчому порядку передбачається лише обов'язковий мінімум прав і соціальних гарантій для працівників. Цей мінімум може бути підвищений як колективними договорами й угодами, так і індивідуальними трудовими договорами (контрактами).

 

Розділ II СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 6 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Стаття 55. Поняття суб'єкта господарювання

1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукуп­ність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відпові­дальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

2. Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації- юридичні особи, створені відповідно до Цивільного ко­дексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та за­реєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господар­ську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

5. Суб'єкти господарювання - відокремлені підрозділи (структурні одиниці) госпо­дарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

 

1. Учасники процесу господарювання іменуються в Кодексі суб'єктами господарювання. Враховуючи те, що в «господарюванні» розрізняють дві його сторони - безпосереднє здійс­нення виробничо-господарської діяльності і керівництво нею, слід враховувати складний (організаційно-майновий) характер тих відносин, суб'єктами яких вони стають.

Визначення поняття суб'єкта господарювання в Кодексі не дається. Суб'єкти господарю­вання з'ясовуються в ньому через поняття «учасники господарських відносин, що здійсню­ють господарську діяльність». Оскільки господарська діяльність регламентується законодав­ством і її здійснення поза правовими рамками неможливо, учасники процесу господарю­вання, вступаючи між собою в різні відносини, врегульовані нормами права, стають носіями суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків, тобто - суб'єктами господарських правовід­носин, суб'єктами господарського права.

Сукупність загальних юридичних можливостей щодо участі у правовідносинах, що за­кріплюється законодавством за суб'єктами господарювання як суб'єктами права, у науковій літературі іменують господарською правосуб'єктністю. її фактична реалізація можлива за наявності ознак, властивих усякому суб'єкту господарського права. Три з них названі в статті 55: майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність за своїми обов'яз­ками, господарська компетенція. До них варто додати ще дві: визначеність організацій­но-правової форми і легітимність існування як суб'єкта господарювання. Кожна з названих ознак має свій власний, цілком визначений, конкретний зміст. «Господарська компетен­ція» - базова ознака будь-якого суб'єкта господарювання, через яку в правовому полі ре­алізується його призначення. Вона є сукупністю законодавчо закріплених за суб'єктом прав, обов'язків і конкретної правомочності, необхідних йому для здійснення передбачених стату­том функцій господарювання. Без останньої ознаки підприємницька структура, що бере осо­бисту участь у господарській діяльності, не будучи зареєстрованою в установленому зако­ном порядку, не буде легальним суб'єктом господарювання (суб'єктом господарського права) і повинна розцінюватися як тіньова структура з усіма наслідками, що звідси ви­пливають, як господарюючий суб'єкт, що функціонує поза правовим полем підприємництва.

Про зміст і значення інших ознак суб'єкта господарювання буде сказано нижче.

2. У частині 2 коментованої статті дається неповна класифікація видів суб'єктів господа­рювання, що включає:

1) господарські організації. їх головна відмітна ознака, що поєднує в один вид суб'єктів господарювання, полягає у тому, що, незалежно від організаційно-правових форм (будь-які підприємства, господарські товариства, кооперативи, фермерські господарства, господар­ські об'єднання, органи господарського керівництва), усі вони є юридичними особами, тоб­то можуть бути самостійними (діяти від свого імені, під власну майнову відповідальність за зобов'язаннями, виступати позивачем і відповідачем у судах) учасниками товарно-грошово­го обороту;

2) фізичні особи (у тому числі громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Го­ловний критерій для їх легального функціонування в процесі господарювання — бути заре­єстрованими як суб'єкт підприємництва в установленому законом порядку (тобто бути ле­гітимізованими);

3) філії, представництва, інші (незалежно від назви) внутрішньоструктурні підрозділи господарських організацій — юридичних осіб, створювані останніми для здійснення госпо­дарської діяльності.

3. У частині 3 статті 55 дістає вияв така ознака суб'єкта господарювання, як «майнова від­окремленість», її не слід ототожнювати з будь-якою наявністю майна у суб'єкта господарю­вання без аналізу підстав його перебування в останнього. Майно в того чи іншого госпо­дарюючого суб'єкта може перебувати без достатніх на те підстав, або в тимчасовому корис­туванні, або на збереженні, у заставі і на інших подібних підставах, але жодна з них не може свідчити про майнове відокремлення суб'єкта в процесі господарювання. Про наявність май­на як особливої ознаки суб'єкта господарського права можна говорити там і тоді, де і коли в основі приналежності майна конкретному суб'єкту лежить, як правило, не зобов'язальне, а речове право. Види речових прав наведені у частині 3 статті, що коментується.

4. Господарська компетенція суб'єкта господарювання не може бути реалізована без пра­вової основи майнової діяльності, іменованої «господарською».

92Форми майнової відокремленості суб'єктів господарювання різних видів не однакові. На­приклад, для індивідуального підприємця, господарського товариства і кооперативу це - пра­во власності; для державних і комунальних підприємств - право господарського відання; для установ і казенних підприємств — право оперативного управління. У кожному з вищеназваних варіантів майнового відокремлення суб'єктів господарювання, хай то буде право власності чи інше, похідне від нього, обмежене речове право, мають місце специфічні особливості закріп­лення приналежності майнових об'єктів господарюючим суб'єктам, які створюють організа­ційно-майнову базу для самостійного здійснення процесів господарювання, участі підприєм­ницьких та інших господарюючих структур у господарських правовідносинах.

Не всяка правова форма закріплення приналежності майна конкретному господарюючо­му суб'єкту створює необхідні передумови для свободи його дій у процесі господарювання. Так, правомочності власника майна, що існують у зобов'язально-правових відносинах, об­межені строком і змістом самого зобов'язання, за яким було передано це майно. Крім того, ці правомочності можуть припинитися і передчасно, наприклад, у випадках дострокового розі­рвання, припинення зобов'язання.

Перелік, обсяг і зміст правомочності суб'єкта господарювання на майно, що є в нього у наявності, отримане в рамках зобов'язальних правовідносин, визначаються, таким чином, загальною метою зобов'язання і конкретною метою його передачі. Окреслюються вони в кожному конкретному зобов'язанні самими його учасниками за їхньою власною волею. То­му навіть у тотожних зобов'язаннях, наприклад у підряді на капітальне будівництво, щодо майна, отриманого від замовників підрядниками, останні в різних випадках матимуть далеко не однакові права.

Об'єм конкретних можливостей суб'єкта господарювання в майновій сфері залежить від властивої йому форми майнової відокремленості. У той же час, це не впливає на принципову (загальну) можливість різних видів господарських організацій на участь у товарно-грошово­му обороті як юридичних осіб.

5. Внутрішньоструктурні підрозділи господарських організацій не є юридичними особа­ми, але теж мають своє майно. Належить воно їм не на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, а на праві оперативно-господарського використан­ня майна. Відмінність в обсязі правомочностей різних форм майнової відокремленості різ­них видів суб'єктів господарювання роз'яснюється у розділі III цього Кодексу.

 

Стаття 56. Утворення суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом за­снування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (ви­ділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних орга­нів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

3. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимо­нопольно-конкурентного законодавства.

 

1. Початковим етапом процесу створення суб'єкта господарювання є прийняття відповід­ного рішення. Порядок його прийняття залежить від виду суб'єкта господарювання, що створюється, і порядку створення (добровільний або примусовий). Відповідно, суб'єкт гос­подарювання може утворюватися за рішенням:

- власника (власників);

- уповноваженого власником (власниками) органу;

- інших органів, організацій і громадян - у прямо передбачених законом випадках. Якщо статус суб'єкта господарювання набувається у добровільному порядку, рішення

приймається особисто власником (власниками) майна або уповноваженою власником (влас­никами) особою.

Приймаючи рішення про використання належного йому на праві власності майна для здійснення підприємницької діяльності або для утворення господарської організації, влас­ник здійснює тим самим належне йому суб'єктивне право (п. З ст. 6 Закону України «Про власність» [74], ст. 135 даного Кодексу).

Для набуття статусу підприємця громадянину достатьо зареєструватися в установленому законодавством порядку. При утворенні господарської організації - юридичної особи влас­ник або, якщо це передбачено законодавством, уповноважений власником чи власниками орган стають її засновниками.

Засновниками господарської організації є особи (власники), які приймають рішення про створення господарської організації та підписують установчі документи. Якщо інше не пе­редбачено законодавством, засновником підприємства, організації може бути будь-яка осо­ба, що має право власності на майно незалежно від форми власності.

Кількісний склад засновників може бути різним. Організація може утворюватись одним власником (один засновник) або разом з іншими (два і більше засновників). Однак в окремих випадках законодавством можуть установлюватися певні вимоги щодо кількісного і якіс­ного складу засновників.

За способом утворення підприємницькі організації можуть створюватися шляхом:

- заснування нової організації;