Й етап - Паризька валютна система (1867 р.) - система золотого стандарту. 5 страница

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повер­нутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює пра­цівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30% усієї чисельності пра­цівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.

Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в між­народний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:

по-перше, структурною перебудовою економіки і пов'язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;

по-п'яте, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу.

Після зняття штучних перешкод на шляху возз'єднання сімей кількість емігрантів з України зростала дуже швидко. Здебільшого емігрували євреї, німці, угорці, греки. За даними статистики, з 95,4 тис. осіб, які покинули Україну в 1990 р., 92 % виїхали в Ізраїль. У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне про­живання отримали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. - вже 17,7 тис., а в 1989 р. - 50 тис., у 1990 р. - 95,4 тис. Правда, в 1991 р. цей показник упав до 50 тис. осіб. Стабілізація і навіть скорочення кількості тих, хто виїжджає за кордон на постійне проживання, свідчить, з одного боку, про певну вичерпаність ресурсів етнічної еміграції, а з іншого - про посилення обмежувальної імміграційної політики країн-реципієнтів.

За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 5 до 7 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.

Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Більше того, не відома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу.

Головні чинники масової еміграції:

- велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Європейського Союзу;

- відсутність перспектив професійною зростання для багатьох здібних людей;

- економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

- відсутність безпеки громадян.

На жаль, нам не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й „відпливу умів”, причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви „відпливу умів” полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості.

Нині міжнародна міграція робочої сили перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку як країн походження, так і тих, що приймають. Кожна з сторін, яка бере участь у процесі обміну трудовими ресурсами, нама­гається здобути для себе конкретну користь. Що стосується України, то її в найближчий період чекає, найімовірніше, доля країни-постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигод:

по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, станов­лять, за різними оцінками, 25-30 млрд. дол. США);

по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн - можливих користувачів її трудових ресурсів.

Крім того, міждержавні трудові міграції - важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням.

Міграція - це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців.

Можливі канали припливу іммігрантів:

по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.

Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці пе­редбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної між­народної трудової міграції, її форм та особливостей, механізмуїїдержавного регулювання.

8.2. План семінарського заняття

Семінарське заняття 10

Питання для обговорення

1. Форми регулювання ММРС.

2. Роль Міжнародної організації праці в регулюванні ММРС.

3. Головні способи державного регулювання ММРС.

4. Україна на світовому ринку робочої сили.

5. Характеристика основних етапів та напрямів еміграції робочої сили з України.

8.3. Інформаційні джерела

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 2003. – 2-е изд. - С. 102-114.

2. Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М.: Международные отношения, 2001. - С. 321-340.

3. Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е.Рыбалкина. - М.: Международные отношения, 1998. - С.149-164.

4. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін. - К.: Либідь, 2001. – С.158-215.

5. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. – Чернівці: „Рута”, 2003. - С. 116-125.

Тема 9. Світова валютна система

9.1. Методичні поради до вивчення теми

Валютна система – цеформа організації та регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством чи міжнародними угодами. Це сукупність двох елементів:

1) валютного механізму - правові норми та інструменти, що їх представляють як на національному так і на міжнародному рівнях;

2) валютних відносин – повсякденні зв’язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків.

Національна валютна система – це форма економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Міжнародна (регіональна) валютна система -це специфічна організаційно-економічна форма відносин ряду країн у валютній сфері, спрямована на стимуляцію інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув’язку. Існує в межах певних інтеграційних об’єднань. Яскравим прикладом міжнародної (регіональної) валютної системи є Європейська валютна система.

Світова валютна система:

- це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавними домовленостями;

- це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у межах світового господарства;

- включає міжнародні організаційні інститути та комплекс міжнародно-договірних і державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів.

Головне завдання світової валютної системи полягає у:

- ефективному опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

- створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

- забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Світова валютна система склалась до середини XIX ст. Характер її функціонування і стабільність залежать від ступеня відповідності її принципів структурі світового господарства, розстановки сил та інтересам ведучих держав.

Хоча світова валютна система переслідує глобальні світогосподарські цілі та має особливий характер функціонування, вона тісно пов’язана з національними валютними системами, діє як грошова система окремих країн і виконує східні функції.

Функції світової грошової системи

- здійснює платежі для покриття угод між суб’єктами господарювання;

- забезпечує стійку одиницю вартості и стандарт відкладених платежів.

Основна відмінність функціонування світової грошової системи від національної -це те, що міжнародні розрахунки звичайно припускають існування операцій з іноземною валютою мінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді. Операції з іноземною валютою звичайно здійснюються на ринку іноземної валюти.

Основними етапами створення світової валютної системи є:

- становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою;

- формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи;

- створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.

Криза світової валютної системи – загострення валютних протиріч, різке порушення її функціонування, що проявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва.

Криза світової валютної системи веде до знищення старої системи та заміни її новою, яка забезпечує відносну валютну стабілізацію. У своєму розвитку світова валютна система до сучасного часу пройшла чотири етапи.

й етап - Паризька валютна система (1867 р.) - система золотого стандарту.

- Перша валютна система.

- Стихійно сформувалася у ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотого стандарту.

- Юридично оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

- В цих умовах не було відмінностей між національною та світовою валютними системами (монети приймались до платежу за своєю вагою).

Структурні принципи:

- Основа – золотий стандарт.

- Склався режим фіксованих курсів валют.

- Золоті паритети.

- Золото як резервно-платіжний засіб

- Конвертованість валют в золото.

2-й етап - Генуезька світова валютна система (1922 р.).

- Друга світова валютна система

- Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у 1922 р.

Принципи:

- Основа – золото і девізи (іноземні валюти існували для міжнародних розрахунків) (Грошові системи 30 країн базувались на золото-девізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно–резервні кошти. Однак, у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою, британський фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.

- Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й опосередковано, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн).

- Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

- Під впливом закону нерівномірності розвитку після першої світової війни валютно–фінансовий центр перемістився із Західної Європи до США.

Причини:

- Виріс валютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали провідним торговим партнером більшості країн.

- США перетворився із боржника в кредитора. Заборгованість США в 1913 р. досягла 7 млрд. дол., а вимоги – 2 млрд. дол.; до 1926 р. зовнішній борг США зменшився більш ніж в два рази, а вимоги до інших країн зросли в 6 разів (до 12 млрд. дол.)

- Відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914-1921 рр. чистий приток золота в США (в основному з Європи склав 2,3 млрд. дол.; в 1924 р. 46% золотих запасів капіталістичних країн були акумульовані у США (в 1914 р. – 23%)

- США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт і курс долару до іноземних валют підвищився на 10-90 %. (США розгорнули боротьбу за гегемонію долару, проте отримали статус резервної валюти лише після другої світової війни.

- Валютна стабілізація закінчилась світовою кризою в 30-ті роки

Головні особливості світової валютної кризи (1929 – 1936 рр.)

- Великий термін: з 1929 р. до осені 1936 р.

- Циклічний характер (переплетення валютної кризи зі світовою економічною і грошово–кредитною кризою).

- Структурний характер: принципи світової валютної системи – золото-девізного стандарту були зруйновані.

- Виключна глибина та гострота: курс ряду валют знизився на 50-84%, міжнародний кредит (особливо довгостроковий) був паралізований в результаті масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав: Німеччина, Австрія, Туреччина і ін., які припинили зовнішні платежі; створилась маса „гарячих” грошей, що стихійно переміщувались з країни в країну в пошуках спекулятивних прибутків.

- Значна нерівномірність розвитку: криза вражала то одні, то інші країни, при чому в різний час і з різною силою.

3-й етап – Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944 р.).

- Створена на міжнародній валютно–фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США).

- Прийнятий на конференції Устав МВФ як органу міждержавного валютного регулювання.

Основні принципи:

- Золото-девізний стандарт, оснований на золоті та двох резервних валютах – доларі США та британському фунті стерлінгів

Форми використання золота, як основи світової валютної системи:

- збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація в МВФ;

- золото – міжнародний платіжний та резервний засіб;

- долар США прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти. З цією ж метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в 1934 р., виходячи із золотого вмісту своєї валюти (35 дол. за 1 трійську унцію, рівну 31,1035г.);

- курсове співвідношення валют та їх конвертація стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених в доларах США. Девальвація більше 10% допускалася лише з дозволу МВФ. Встановлений режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (±1% по Уставу МВФ чи ±0,75% по Європейській валютній угоді);

- вперше в історії створені міжнародні валютно-фінансові організації: МВФ і МБРР.

Криза Бреттон-Вудської валютної системи (1967 – 1976 рр.).

Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їх здійснення національних валют, які схильні до знецінення (переважно долара США).

Форми прояву кризи Бреттон-Вудської валютної системи:

- „валютна лихоманка” – переміщення „гарячих” грошей, масовий продаж нестійких валют в очікуванні їх девальвації і скупка валют – кандидатів на ревальвацію;

- „золота лихоманка” – „ втеча” від нестабільних валют до золота та періодичні підвищення його ціни;

- паніка на фондових біржах та падіння курсів цінних паперів в очікуванні зміни курсу валют;

- загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;

- масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);

- активна валютна інтервенція центральних банків, в тому числі колективна;

- різкі коливання офіційних золотовалютних резервів;

- використання іноземних кредитів та позичань в МВФ для підтримки валют;

- порушення структурних принципів Бреттон-Вудської валютної системи;

- активізація національного і міждержавного валютного регулювання;

- посилення двох тенденцій вміжнародних економічних івалютних відносинах – співпраці і протиріч, які періодично переростають в торгову і валютну війни.

Наплив доларів США в країни Західної Європи і Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів і тим самим спекулятивну атаку їх валют на долар США. Франція ввела подвійний валютний ринок по прикладу Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи стали відкрито виступати проти привілейованого стану долару США в світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською (Смітсонівською) угодою групи „десяти” 18 грудня 1971 р.

Вашингтонська (Смітсонівська) угода:

- девальвація долару на 7,89% та підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (з 35 до 38 долара за унцію);

- ревальвація ряду валют;

- розширення меж коливань валютних курсів з ±1 до ±2,25% від їх паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів;

- відміні 10% митного збору в США.