Олігофренопедагогіка та філософія

Зв'язки олігофренопедагогіки з філософією як наукою, що виробляє узагальнену систему поглядів на місце людини у світі, вивчає загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, проявляються, перш за все, у згаданому вище аксілогічному¹ аспекті. Останній є принципово важливим для розуміння і обгрунтування суспільного (зокрема педагогічного) ставлення до розумово відсталої людини, для ствердження гуманістичної парадигми розвитку олігофренопедагогіки у відповідності до міжнародних норм в галузі прав людини, зокрема "Декларації про права розумово відсталих осіб"², у преамбулі до якої підтверджуються принципи гідності і цінності людської особистості та соціальної справедливості. Гуманізм олігофренопедагогіки передбачає ставлення до розумово

Від грецького аксі - цінність. Див. і главу підручника.

відсталої людини як до цілісної особистості, носія індивідуальності, де можна завжди знайти позитивне, об'єкта любові, піклування і захисту. Гуманізм означає постійне намагання суспільства підвищити якість життя розумово відсталих осіб за допомогою законодавчих, соціально-економічних, лікувальних і освітніх заходів.

Гуманізм олігофренопедагогіки вимагає особистої відповідальності, щирості і толерантності, наполегливості, професійної майстерності, оптимізму від тих, хто працює з розумово відсталими дітьми. Як в цьому контексті не згдати великого філософа І. Канта, який одним з найвищих моральних обов'язків людини вважав її благодійне служіння іншим людям, перш за все, бідним, інвалідам і хворим, некорисливе сприяння їх щастю.

Крім аксіології, олігофренопедагогіка звертається до таких філософських учінь, як онтологія (знання про сутність буття, про тлумачення явищ об'єктивної дійсності) та гносеологія (теорія пізнання). Зокрема, онтологічний підхід є необхідним для адекватної інтерпретації (тлумачення) теоретичних понять, концепцій, які виникають на перетині різних наук, вербально-абстрактних позначень тих або інших явищ в змінених умовах, нових контекстах.

Так, наприклад, для сучасної олігофренопедагогіки суттєво важливо розібратися із суттю таких явищ, як здоров'я і хвороба, норма і патологія, розумова відсталість, її біологічні причини та соціальні чинники, знайти точні понятійні визначення та відповідні терміни для самої корекційної психопедагогіки,

олігофренопедагогіки тощо. Врахуємо при цьому, що в тих науках, з якими найчастіше пов'язана олігофренопедагогіка - медицині та психології, - ті чи інші широко вживані в олігофренопедагогіці поняття трактуються не однозначно (наприклад, аномальність, психотерапія та ін.). Ускладнює взаєморозуміння в умовах виходу вітчизняної олігофренопедагогіки у міжнародний простір й те, що в іноземній спеціальній літературі явища, які вивчаються у зазначеній галузі науки, і трактуються за своєю суттю, і (особливо) позначаються не так, як це прийнято у нас (наприклад, адаптивність, ресоціалізація, корекція, особливі потреби розумово відсталої дитини, втручання-інтервенція, виховання та ін.).

Отже, для вирішення, зокрема, зазначеного вище завдання упорядкування понятійно-термінологічного тезаурусу сучасної олігофренопедагогіки, філософсько-онтологічний підхід є однією з методологічних засад досліджень. Але лише проникнення в сутність тих або інших явищ та їх понятійного визначення замало для побудови олігофренопедагогічних наукових концепцій та теорій. Адже завданням будь-якої науки є встановлення закономірних (тобто суттєвих, реальних, повторювальних) зв'язків між явищами, які вона вивчає, конструювання системи таких зв'язків у їх ієрархії. Зразу ж відзначимо, що найголовнішим з видів таких зв'язків між реальними явищами є каузальні, тобто причинно-наслідкові. Для олігофренопедагогіки це означає, що вона має довести реальні значення тих або інших навчальних, виховних, корекційно-розвивальних дій як причин позитивних змін у психіці, особистості, поведінці розумово відсталих дітей.

Завдання з'ясування закономірностей освітньо-корекційного і реабілітаційного процесу та побудови відповідних наукових концепцій і теорій олігофренопедагогіка вирішує, звертаючись до того розділу філософії, який має назву гносеології, тобто теорії пізнання. Ця філософська дисципліна, як відомо, вчить, яким чином отримати такий пізнавальний (дослідницький) результат, щоб його можна було розглядати як знання, що відображує справжній, реальний стан речей. Особливу увагу при цьому звернемо на важливість діалектичного підходу до наукового пізнання явищ, які вивчає олігофренопедагогіка, тобто необхідності розглядати їх у розвиткові, у боротьбі та єдності протиріч тощо.

Але діалектика, окрім загальних законів і шляхів процесу пізнання, озброює дослідників і способами здобуття нової інформації та перевірки її на достовірність. В цих випадках діалектика розглядається як логіка і презентує такі науково-пізнавальні процедури, як аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, порівняння і доведення та ін. Так, для з'ясування причин тих або інших явищ корисним у дослідженнях з олігофренопедагогіки є застосування логічних методів т.з. "неповної індукції^-" — єдиної схожості, єдиної розбіжності, супутніх змін, залишків. Таким чином, філософська

діалектична теорія пізнання для олігофренопедагогіки виступає у ролі методологічної основи дослідження і дає можливість обрати той чи інший загальний шлях (або їх поєднання) і конкретні логічні процедури його здійснення.

Онтологічні і гносеологічні (в принципі, їх розрізнення є досить умовним, тому що вони відображують єдиний процес наукового пізнання у щільно взаємопов'язаних аспектах - проникнення у суть існуючого явища та у його зв'язки з іншими явищами, які забезпечують його рух, розвиток) філософські підходи є важливими для олігофренопедагогіки ще й з точки зору того, що вони допомагають їй розробляти свою конкретно-наукову методологію, а також робити нові узагальнення, збагачуючи власну теорію. Це актуалізується на етапах диференціації наук (через що пройшла й олігофренопедагогіка, виділившися з психіатрії, загальної педагогіки, дефектології, корекційної або спеціальної педагогіки), а також їх інтеграції: олігофренопедагогіка об'єднується у побудові загальної теорії корекційної (спеціальної") педагогіки з її іншими галузями -сурдопедагогікою, тифлопедагогікою та ін., а також зі спеціальною психологією, медициною тощо.

Як підкреслює С. Д. Максименко, "в міру поглиблення й спеціалізації знань їх інтегрування у цілісну систему дедалі утруднюється. Проблема організації різних предметних знань в цілісну систему стала одним з найважливіших напрямів методології науки, оскільки саме в методології здійснюється пошук і розробка принципів та засобів інтегрування"¹. Отже, зв'язки олігофренопедагогіки з філософією розглядаються, перш за все, у методологічному аспекті, маючи на увазі вищий рівень методології -філософію діалектичного матеріалізму, тобто трактування її (методології) як сукупності тих філософських положень, що відображують основні гносеологічні концепції здобуття та аналізу наукової інформації.

Висвітлюючи філософські засади спеціальної освіти, В. В. Тарасун звертає увагу на значення релятивісько-плюралістичного напряму філософії, основною ідеєю якого стосовно

освіти є "наголос на унікальності кожної особистості та її здібностей, на декларації пріоритету плюралістичності в організації системи освіти й індивідуальних методах навчання й виховання"².

Для олігофренопедагогіки такий підхід особливо важливий тому, що він сприяє, зокрема зміні точки зору батьків на розумово відсталу дитину, прийняттю її для любові, захисту, батьківського виховання такою, якою вона є, що знижує ступінь тяжких переживань і розчарувань. Релятивіський (від лат. relativus -відносний) підхід є підґрунтям для пошуку різноманітних способів впливу на дитину з порушеннями інтелекту з урахуванням її індивідуальності, він виступає як перепона для абсолютизації значення якогось одного психолого-педагогічного методу або концепції як унікальних, що виявляється принципово значущим для такої складної, багатоаспектної, суперечливої сфери педагогічної діяльності, як корекційне виховання.

Короткий огляд зв'язків олігофренопедагогіки з філософією доцільно завершити констатацією того, що ці зв'язки є, певним чином взаємними: не тільки олігофренопедагогіка використовує філософські знання як світоглядні та методологічні засади розбудови своєї теорії і практики, але й філософія отримує від олігофренопедагогіки оригінальний матеріал для своїх досліджень та узагальнень, зокрема в галузі філософської антропології - вчення про сутність людини, взаємодією біологічного і соціального у її розвиткові, унікальність її мислення і діяльності тощо. Наприклад, переконливими підставами для висновків філософського рівня є емпіричні здобутки олігофренопедагогічних досліджень і широкої практики корекційної роботи, які свідчать про величезний перетворюючий вплив спеціально організованих соціальних факторів на розвиток розумово відсталої дитини навіть у варіантах біологічно глибоко ушкоджених основ цього розвитку.

Максименко С Д. Основи генетичної психології. - К.; НПЦ Перспектива, 1998. - С. 62. Тарасу» В. В. Філософські засади спеціальної освіти / Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. - Київ: Ун-т "Україна," 2003. - С. 9.

Олігофренопедагогіка

Тамедико-0іологічні науки

Серед інших наук про людину найсильніші зв'язки з олігофренопедагогікою мають біолого-медичні дисципліни.

Розумова відсталість або безпосередньо - як наслідок органічних чи функціональних ушкоджень центральної нервової системи - або опосередковано - у результаті того, що соціальні впливи, необхідні для розвитку дитини, не були здійснені у відповідні сензитивні (від лат. sensiblitis - чутливий) для становлення тієї або іншої функції періоди онтогенезу, - пов'язана з біологічними причинами (генетичне спадкове захворювання, інфекційна хвороба, травма тощо). Від виду патології залежить специфіка психічного, пізнавального, емоційного, вольового, особистісно-поведінкового розвитку, а отже стратегія і тактика визначення і реалізації педагогічних умов виховання дитини. Не випадково ті центри, консультації,, комісії, установи, які мають забезпечити якісну своєчасну діагностику і корекцію розвитку дитини з розумовою відсталістю, мають назву "медико-психолого-педагогічних", що відбиває характер їх діяльності як мультидисциплінарної, системно-комплексної.

З історії олігофренопедагогіки ми знаємо, що вона, як і вся корекційна психопедагогіка та інші галузі корекційної педагогіки, вийшла з медицини, і у справу виховання розумово відсталих дітей величезний внесок зробили лікарі. Серед тих, хто працював в Україні, слід назвати, перш за все, Івана Олексійовича Сікорського (1842-1919), Андріана Володимировича Владимирського (1875-1936), Мойсея Марковича Перельмутера (1894-1959), Рудольфа Генріховича Краєвського (1897-1982), Андрія Івановича Селецького (1914-1992), Олену Йосипівну Теплицьку (1916-1998), Валерію Кузьмівну Кузьміну (1928-1983).

До медико-біологічних наук, які складають клінічні основи корекційної психопедагогіки, відносяться генетика, анатомія, фізіологія та патологія людини, нейрофізіологія, невропатологія, психіатрія, психопатологія, клініка розумової відсталості. Оскільки

інтелектуальна неповноцінність досить часто поєднується з різними вадами сенсорного та моторного розвитку людини (глибокі порушення слуху, зору, опорнорухового апарату), корекційна психопедагогіка використовує знання з офтальмології, ортопедії, оториноларингології, загальної педіатрії тощо.

Природничо-науковою основою прогресивних систем корекційної роботи з розумово відсталими дітьми є фізіологічне учіння про пластичність центральної нервової системи, її величезні компенсаторні потенції. "Найголовніше, найсильніше, таке, що залишається постійно, враження від вивчення вищої нервової діяльності нашим методом, - писав великий фізіолог І. П. Павлов, -це надзвичайна пластичність цієї діяльності, її величезні можливості: ніщо не залишається нерухливим, непіддатливим, а завжди може бути досягнено, змінено до кращого, аби тільки були здійснені відповідні умови"¹. Відшукання саме таких умов - завдання теорії і практики корекційної психопедагогіки.

Ґрунтовна і досить багатоаспектна медико-біологічна компетентність олігофренопедагога допомагає йому (як правило у співдружності з колегами-медиками) якісно вирішувати такі питання:

- з'ясування співвідношення біологічних і соціальних факторів у виникненні та розвиткові інтелектуальної неповноцінності особи, визначення конкретних соціальних ситуацій, типових для процесу її абілітації;

- встановлення диференційованого (тобто такого, що відрізняє одну категорію дизотогенезу від іншої, з'ясовує ступінь та стійкість порушення інтелекту) діагнозу, а на цій основі - прогнозу розвитку і соціалізації розумово відсталої людини;

- аналіз структури інтелектуального дефекту для визначення його первинних, вторинних і т.д. ознак, взаємодії пізнавальних, емоційних, вольових психічних процесів;

- складання індивідуальних програм корекційно-реабілітаційної роботи у поєднані (при потребі) педагогічних, психологічних, логопедичних, медичних, лікувально-фізичних впливів на дитину;

¹ Павлов И.П. Избранные произведения. - M.: Изд-во АН СССР, 1949. - С. 469-470.

- забезпечення у освітньо-реабілітаційних установах охоронно-педагогічного режиму з урахуванням особливостей фізичного і нервово-психічного здоров'я людей з розумовою відсталістю;

- побудова різних форм педагогічної роботи з інтелектуально відсталими особами (урок, виховний захід, підготовка домашніх завдань, додаткові завдання, індивідуальні корекційні заняття та ін.) з урахуванням особливостей і динаміки їх розумової та фізичної працездатності;

- прогнозування виникнення утруднень у навчально-пізнавальній діяльності та поведінці дитини, зокрема як псевдокомпенсаторних утворень, забезпечення превентивного (попереджувального) характеру освітньо-корекційного процесу;

- максимальне спрямування дій корекційно-виховних впливів на формування компенсаторних механізмів психічної діяльності, знаходження т.з. "обхідних" шляхів корекції розвитку розумово відсталої дитини;

- врахування у педагогічному процесі можливої наявності локальних порушень центральної нервової системи, які унеможливлюють або суттєво утруднюють оволодіння розумово відсталою людиною певними компонентами освітньої програми (математикою - при акалькулії, читанням, письмом - при алексії, аграфії тощо) або нормами соціальної поведінки (наприклад, специфічні порушення в особистісному розвиткові при ураженні лобних долей кори головного мозку).

Працюючи з розумово відсталою людиною як носієм цілісної системи біологічних, психічних та соціальних властивостей, олігофренопедагогіка поділяє відомий і важливий " лікувальний постулат - лікувати не хворобу, а хворого: не виправляти дефекти, а виховувати людину (дитину) з її проблемами, підтримуючи і удосконалюючи її розвиток, адаптуючи її до внутрішніх та зовнішніх середовищних факторів. На це спрямовані узгоджені засоби абілітації та реабілітації, оздоровлення, виховання, корекції, компенсації,

медико-педагогічної підтримки та супроводу не тільки самої дитини, алей її сім'ї"'.

Необхідність зв'язків олігофренопедагогіки з медициною підсилюється в умовах практичної реалізації ідей ранньої діагностики розумового дефекту та ранньої корекції розвитку дитини з відповідними пізнавальними та іншими психічними вадами ще з самих перших періодів її життя.

Залучення кваліфікованих фахівців корекційної

психопедагогіки до цього процесу на цих і подальших періодах розвитку дитини дає можливість врахувати такі принципи реабілітаційного втручання і допомоги, як позиція "на боці дитини", відповідність психолого-педагогічних впливів сензитивним періодам розвитку, їх адекватність особливостям функціональних змін в організмі, пріоритетність використання немедикоментозних методів перед медикоментозними, безперервність і багатотривалість реабілітаційних впливів, компетентна участь батьків у реабілітаційно-виховному процесі.

Дослідження (зокрема І. М. Родименко, Р. Б. Карімової та ін.) свідчать про те, що дуже багато новонароджених дітей (за даними І. М. Родименко по Дніпропетровській області України, - біля 80 %) фізіологічно не відповідають віковим нормам, більше 70 % мають пренатальну патологію. Перші 2-3 роки життя, як правильно підкреслює І. М. Родименко, відіграють вирішальну роль у психофізичному розвиткові дитини, але лікарі, під наглядом яких перебувають діти у цей період, опікуються, насамперед, їх фізичним та соматичним благополуччям. Прогресивний світовий досвід ранньої реабілітаційної роботи, який І. М. Родименко переконливо підтверджує даними з багаторічної плідної діяльності Дніпропетровського обласного психолого-медико-педагогічного центру, засвідчує необхідність комплексної медико-психолого-педагогічної та логопедичної реабілітації таких дітей².

Специальная педагогика / Под ред Н.М. Назаровой. — М.: ACADEMIA, 2002, - С. 59. Родименко І.М. Оргашзаційно-діагностична діяльність обласного психолого-медико-педагогічного центру. Автореф. дис.... кандидата пед. наук. - К: ІСП АПН України, 2004. -С. 13.

Сучасна світова медична теорія і практика роботи з розумово відсталими дітьми, зокрема раннього віку, все частіше звертається до забезпечення їм корекційної соціальної (в першу чергу педагогічної) допомоги. Не випадково на Заході активно розвивається такий напрям абілітаційно-реабілітаційної роботи з дітьми, як соціальна педіатрія, заснована саме на системному використанні медичних і педагогічних впливів на дитину з обмеженими можливостями здоров'я. Це свідчить про те, що корекційна психопедагогіка, спираючись на медичні дослідження і практику, у свою чергу, збагачує їх своїми досягненнями і можливостями щодо позитивного впливу на розвиток дитини немедикаментозними, виховними засобами.

Слід підкреслити, що яким би обізнаним у біологомедичних питаннях не був олігофренопедагог, він свої практично спрямовані дії і рекомендації має реалізувати в межах своєї педагогічної компетенції, а при необхідності - обов'язково залучати до допомоги дитині та її батькам професіоналів-лікарів, консультуватися з ними. Медичний принцип "не зроби шкоди" має бути обов'язковим деонтологічним (професійно етичним) правилом педагога, особливо у відповідальній роботі з такими складними об'єктами виховної діяльності, якими є діти з вадами інтелектуального розвитку.