Книга про народження Марії

Упродовж усього життя Улас Самчук був «у вічному вигнанні». Донедавна і твори його видавалися лише за кордоном. В УРСР вони заборонялися як шкідливі, антирадянські, а самого письменника офіційна критика називала співцем куркульства і націоналістом.

За типом світобачення Улас Самчук реаліст. Проте він сповідує ідеал сильної української особистості, більш притаманний романтикам. В українській літературі Улас Самчук відомий насамперед як романіст, автор епопеї «Волинь» і роману «Марія».

Але в його творчому доробку є ще й повість «Кулак» (у двох частинах), написана і надрукована 1932 р. Тематично вона перегукусться з «Волинню».

Образи-персонажі творів Самчука живі, яскраві, без штучної ідеалізації. По сторінках романів розсипано чудові українські пейзажі. Водночас пейзаж його не перенасичений метафорами та епітетами, навпаки, дуже точний, ощадний, доречний, реалістичний. В основному він переданий через сприймання героя, через його враження від природи, є своєрідним відбитком настрою.

Улас Самчук своє перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).

У найвидатнішому творі Самчука – трилогії «Волинь» (1932 – 1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-их – початку 1930-их pp., що прагне знайти місце України у світі і шляхи її національно-культурного і державного становлення. Робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою – з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук, “У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами”.

Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932). У «Марії» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932 – 1933, у «Гори говорять» (1934) – боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.

У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47). У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина і її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної і сучасної радянської дійсності. Темами останніх книг Самчука:

1) боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959);

2) життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967);

3) переживання другої світової війни (спогади «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

 

Роман «Марія».

Роман «Марія» — це не просто твір про голодомор, це твір-рєквієм.

Роман був написаний у 1933 році за кордоном по гарячих слідах страшних подій, був надрукований 1934 року у Львові, але дуже довго ішов до своїх читачів.

Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть. У ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми й трагедії, починаючи з дореволюційного періоду – аж до більшовицьких реформ 30-х років, наслідком яких був геноцид, що забрав з життя близько 10 мільйонів чоловік. Картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників вражають трагедійністю, широтою художніх узагальнень.

У книзі є присвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933». Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України.

Роман написаний у вигляді суворого опису життя Марії.

Твір-хроніка з максимальною достовірністю відображає події не тільки життя Марії, а й цілого народу. За формою твір тяжіє до традицій агіографічної (житійної) літератури ранніх зразків. Твір складається з трьох великих розділів: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб».

1 — "Книга про народження Марії" — про народження жінки, особистості, її формування, змужніння (сирітство, наймитування, кохання, життя з нелюбом, розлучення).

2 — "Книга днів Мари" — там вже інша людина, яка знайшла себе, стала вільною в почуттях і діях (життя з коханим, сім'я, діти, господарство; наближення занепаду, кінця).

3 — "Книга про хліб" — про "початок кінця", винищення українського селянства в 30-х роках, витравлення з нього господаря, власника, годувальника).

Проблематика твору:

— Добро і зло.

— Любов до землі, праці.

— Віра в Бога.

— Проблема кохання.

— Справедливість і кара.

— Батьки і діти.

— Життя і смерть.

Число прожитих днів – найбільша таємниця земного буття – одразу сповіщається автором. Таким чином, він ніби одразу передбачив за народженням смерть героїні, а отже, сповнив особливим змістом кожен день життя Марії.

За типом твір відносять до хроніки.

Хроніка – це літературний жанр, що містить виклад історичних подій у їх часовій послідовності. У центрі хроніки – час як суб'єкт історичного процесу... Організуючою силою сюжету у хроніці постає сам хід часу, якому підвладні дії та доля персонажів. Для хроніки характерний екстенсивний сюжет, що утворюється чергуванням сцен, фрагментів, картин дійсності, яка змінюється. Структура хроніки відображає темп, тривалість, порядок і ритм зображуваних подій, за точку відліку яких, як правило, приймаються моменти реально-історичного часу. Відомі різні хроніки: біблійні; романтичні, сімейні хроніки.

Жанр хроніки агіографічного характеру, свідомо обраний автором, диктує таку особливість, як документальна точність у змалюванні подій. Втіливши численні спогади про події штучного голодомору у художню форму, автор досягає посиленого емоційного впливу на читача.

Спочатку роман розгортається начеб у дусі української класичної прози — звичайне селянське життя з його щоденними радощами і турботами. Зображення народних обрядів: вечорниць, заручин, весілля, розплітання коси молодої — все це в межах класичної української етнографії. Та сама історична доба вносить корективи. Корнія забирають до російського флоту у рекрути. За сім років служби государю імператорові Корній нахапався того, що стало домінуючим у характері його сина Максима — зневаги до рідної мови, бездумності та жорстокості навіть до найрідніших людей. Після повернення Корнія лише любов Марії і праця на землі повертають його у звичне селянське русло, а його характеру повертають людяність. А потім у твір входить елемент таємничості, пов'язаний з підпалом Маріїної хати на Великдень. Проте ця таємничість спричинена складністю людських відносин. Отже, перед читачем не схематичні образи, багато разів бачені у творах традиційної сільської тематики, а глибоко реалістичні, складні образи, змальовані з глибоким проникненням у психологію.

Моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: усі головні герої – гинуть.

Образ Марії — найбільш значущий, продуманий автором до дрібнички.

Марія — ім'я, що із прийняттям християнства стало традиційним в українській культурі. Вживання його в літературі й релігійному фольклорі пов'язане з асоціаціями, які викликає у свідомості читача. Мати Божа. Символізації імені сприяють також народні уявлення, пов'язані з Марією як Матір'ю Божою. Діва Марія у східних слов'ян — це передусім "мати", "покровителька", "заступниця". Ставлячи жінку-матір у центрі трагічних подій, У. Самчук намагається передати її почуття, її страждання як Берегині роду людського, Берегині народу, що стоїть над прірвою.

Роман є суворим описом життя героїні твору протягом усіх днів її існування. Образ Марії підноситься до символу біблійної Діви Марії, Богоматері і многостраждальної України.

Дні маленької Марії з Книги про народження Марії збігають блискавично. Вимір часу для неї починається зі смертю батьків: «Минуло багато днів. Кожного з них Марія кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марія лягала спати, вставала — нема й нема. Поволі почала забувати».

Тяжка доля сироти, та Марія мала оптимістичну вдачу. З дев'яти років пішла у найми, навчилася усякої роботи. І портрет її поданий у праці. В образі Марії втілено всі найкращі риси жінки: роботяща, лагідна, щедра, пісенна натура: «Коли співаєш, голос в'ється і обнімається з зорями, Марія підніма високі груди і виводе... Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в'ється, розсипається лунами дзвонотонними...» І слова, і сльози — щире втілення її думок, її людської суті. «Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору». Вона проста селянка і точно знає своє місце і призначення у цьому житті. Це праця. Маріїна праця — це її самовияв, її творчість, її боротьба за право зватися людиною, мати гідність і власність, а значить, і повагу односельців.

Проте Марія не ідеальна, вона також припускається помилок. Такою помилкою було її одруження з Гнатом. Але те, що Марія покинула нелюбого чоловіка, було порушенням моральних норм. Не все складалося просто у подружніх стосунках і з Корнієм, але у Марії був один рецепт: праця і терпіння здатні перемогти все.

Чекання Марії Корнія обернулося звичайним вчинком: коханий не відписує, може, і забув. З одного боку Гнат, який залицявся, але уже й надіятися перестав. Дівоча гордість, нерозуміння своїх вчинків, коли пускаєш усе за водою. І Гнат, до якого залицяється інша. А чим вона гірша? Та й давно пора виходити заміж, а тут чекати невідомо чого сім років. Краще б не переходила дорогу Гнату, можливо, склалася б доля по-іншому.

Улас Самчук торкнувся традиційних для нашого народу проблем моралі, праці на землі, достатку, любові та щастя, національної свідомості, батьків та дітей. Але всі ці питання постають через призму трагедії України за часів тоталітарного режиму.

Трагедію Маріїного роду показано день за днем. Наймолодший Маріїн син Лаврін, як найпорядніший, найлюдяніший, національно свідомий, стає жертвою більшовицьких репресій. Єдина дочка з маленькою дитиною гинуть у голодних муках. Середульший син, ледачий і неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння. Саме він символізує руйнівну антигуманну суть більшовицького ладу. Вказується, що, напевне, саме від Корнія, від гріхів його молодості дістав син таку вдачу, хоча, звісно, не тільки це є причиною. Символічним є і те, що відступника-сина власною рукою карає на смерть рідний батько Корній: «Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру».

І тут символічне бачення ситуації: сокирою Корній рубав соціалізм, який винищив його рід і мільйони українських родин.

Таким чином, голодомор у розумінні письменника — закономірне звірство сталінської влади. Він є також і розплатою за людські гріхи: нехтування Марією шлюбним обов'язком, підпал Гнатом Корнієвого господарства, а найголовніше — за фатальну Прихильність Максима до більшовицького ладу. Написаний «по гарячих слідах», роман не вказує шляхів виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити людську подобу.

Важливу роль у романі відіграє звертання до фольклорної традиції. Вона полягає і в протистоянні братів по крові, і в діях батька, що сокирою вбиває свого сина-відступника, котрий бенкетує з подібними до себе, а його мати в цей час помирає з голоду.

Убивши сина-відступника — одного з винуватців національної трагедії, Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, ще не знаючи, що збожеволіла від голоду дочка наклала на себе руки, задушивши перед тим своє дитя.

Улас Самчук вдається до глибокого аналізу психологічного стану персонажів, які опиняються в екстремальних ситуаціях. Корній, переконаний, що цін повинен покарати сина-нелюда, розуміючи, що сам помре з голоду, виявляє останню увагу свою до дружини. У вчинкові Корнія відбилася життєва позиція Самчука, його віра в людську волю до життя аж до останнього подиху:

Незважаючи на весь трагізм останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний і має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: «Затямте ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..».

Трагедія роду і народу полягає в тому, що на оскверненій землі пішов у світи на погибель Корній, не стало Маріїних дітей, вмирає й вона сама — мати роду людського. І все ж, попри трагедійний пафос, у творі бринять життєстверджуючі мотиви, мотиви незнищенності народу.

Чому не протистоїть український селянин більшовицькому злу? Будучи споконвічно пов'язаним із землею, він дбає тільки про можливість мати її. І "щетинився, набирався люті, розправляв пазури" лише тоді, коли під загрозою опинялася основа його буття – земля. Борючись за землю, за своє право працювати на цій землі, він не розуміє, що вільна праця вільної людини можлива лише у власній державі. Про власну і справедливу державу та свої права в ній він не думає. Бо й про Україну не знає. І в цьому його велика трагедія. І таких у селі переважна більшість. Відсутність національної свідомості й гідності в українського селянина – друга причина перемоги більшовиків. Нарешті, третя: помилки українських політиків від Центральної Ради до Директорії.)

У ті роки чесний, працьовитий, добрий, але темний, позбавлений національної свідомості український селянин залишився сам на сам зі злом, яке прийшло на його землю в особі червоних кіннотників, комнезамів, колгоспів.

Опис села — це опис царства зла. У "Книзі про хліб" зло торжествує, перемагає. Зник рід Корнія, зник рід Марії, і прийшов день останній у хроніці одного життя: "Довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв... Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар...".

 

Книга про народження Марії

 

Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела 26 тисяч 258 днів. Стільки раз сходило для неї сонце. Була весна, цвіли дерева. Маленька Марія йшла вже життям. Не раз прокинеться від сну, нап’ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю…

І так Марії йшов шостий рік. Але мати Оксана в той час застудилася й дістала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди.

Батько працював у каменоломнях, мав велику бороду та вуса.

Одного дня надворі вигуки й гармидер. Мати вибігла, голосить. У хату щось внесли і поклали на лаві. На другий день чужі люди десь віднесли тата й не принесли назад. Увечері їли, пили. Коли запитала у мами, де наш тато, то відповіла, що забив камінь.

За два місяці після цього випадку мати лягла на постіль і більше не звелася. Лежала – очі великі, випнуті, не говорила, не плакала. І прийшла одна ніч, коли Марію забрали з хати, де лежала Оксана, і перенесли до сусідів. З нею спала тітка Катерина.

Минуло багато днів. Марія почала забувати матір. Жила у тітки Катерини, де було ще п’ятеро малих ротів. По рокові вже мусила щось робити – не буде ж даремно хліб їсти. Пасла на вигоні гусей.

У 9 років почала Марія самостійно жити. Пішла у найми до Мартина Заруби. Господар порядний, Марію чесали, мили, викормлювали. За це пасла влітку худобу, взимку носила воду, помагала прясти вовну.

На 12-тій весні відчула дівочий сором. А хлопці, дивлячись на неї говорили: «О, це буде дівка!..»

І Марія стала – о, дівка! Не виповнилося і 15 років, як почали за нею оглядатися. Одним з парубків був Гнат Кухарчук – низького зросту хромає на праву ногу – ще малим ударив сокирою по коліну. Марія його навіть не помічає.

Мартин мав два господарства: у селі – заправляла стара мати Домаха, а на хуторі – сам. Стара дуже любила дівчину, але Марія жила на хуторі.

Одного вечора те сталося. Марія набирала з колодязя воду, а в цей час із-за саду виїхав Корній. Поцілував її, домовилися зустрітися у суботу на вечірній.

Субота. Сонце вже сідає – а Мартин все ще сіє, Марія з ним. Приїхали додому, дівчина швидко впоралася по господарству та й побігла на вечірню. Проводив додому до тітки Домахи Корній. Обняв її за стан та й мовчить. Потім сказав, що заберуть його в москалі. Він рекрут, і прийняли в матроси. Сім років служби. Марія зів’яла після цього, ноги не тримали. Клялася не забути, дочекатися.

Корнія забрали в матроси. Марія розливала безліч сліз.

Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їх три брати. Працьовиті всі, розумні. Середній відділився, Гнат залишився зі старшим Михайлом та його жінкою Одаркою. Гнат – майстер на всі руки. Всі знали, що як тільки хату скінчать, то ожениться. Хоч і не красень, а дівчата бігали за ним. Але він дивися лише на Марію. Чекав її з вечірньої, дарував то цукерки, то коралі..

Одарка, жінка Михайла (батьки померли) говорить, що Марія Гнатові не пара. А Марія вже не цурається хлопця.

Вдарили свята. У новій Кухарчуковій хаті гості. Куми, свати, сусіди. Минуло Різдво, Водохреща. Гната не впізнати – сумний, аж чорний. На коляду Марія запросила Гната у гості (до Домахи). Він не йшов, а летів.

А Марія все-таки листів од Корнія чекає. Минали місяці – жодного листа. Засватав незабаром Гнат, відгуляли заручини. Знайшлися у сироти й подушки, й корівка, адже у Мартина вона була як удома. Приїхали з міста Мартинова дочка й причепурила наречену по-панськи. Благословили на шлюб. До шлюбу їхали окремо, опісля разом на Гнатовій підводі. У світлиці накриті довгі столи. Марія думала весь час про Корнія. Але Гнат не такий вже і поганий – добрий і щирий, якось звикнеться, полюбиться, забудеться. Мартин подарував гроші, дві десятини землі. Піднесено й урочисто приймала дівчина дарунки.

Уночі виряджали до молодого. У молодих знов зустрічали з образами та хлібом, садовили за стіл, після вели молоду до комори.

Гнат дивиться на Марію, мов на святу. Пішли буденні дні. Гнат доглядає Марію, як малу дитину. Перечитав їй багато книжок. Відчула, що вагітна – тепер хоч не буде сама, хоч має про що думати. З першого тижня Одарка спихнула на Марію багато домашньої роботи, і та сумлінно виконувала свої обов’язки.

Родився у Марії хлопчик і назвали його Романом. Це було великим святом. Гнат землі не чув під собою. Через тиждень – хрестини.

Золота осінь. У Кухарчуків великий смуток – півторарічний Роман тяжко захворів. Не їсть, гарячка, висип. Гнат привіз лікаря, але той сказав, що пізно. Хлопчик помер. З уст Гната вирвалося ридання, схоже на рев худобини. Марія не ворушилася, не плакала. Після похорон Марія не хотіла вертати додому, хотіла зостатися коло могили, її забрали силою. Пролежала тиждень, а потім як тільки зведеться на ноги – і йде на могилку. Гнат дуже страждав, адже Марія не любила його. Заповнила була порожнечу в серці дитиною, а тепер знову порожнеча.

Марія вагітна вдруге. Через півроку народилася нежива дитина. Саме тоді прийшов у відпустку Корній. Марія була бліда і неприваблива. Раз тільки бачила його в церкві – високий, міцний, виголений, одягнений пишно – у Марії темніло в очах і мліли ноги. Додому з церкви вертався з молодою сусідкою, Марія йшла за ними.

У той час Гніт для неї не існував. Він був удома, працював, але вона його не чула і не бачила. Він розумів усе. Корній пробув два тижні і поїхав. Марія забула про сина мертвого, про все, повернулася у минулі часи свого дівування. Швидко наливалася соками і округлювалася. Хотілося мститися комусь, а під рукою був Гнат – це він у всьому винен. Марія вбиралася у барвисті спідниці, голову крила по-дівочи, праця її не цікавила. Досить. Неділі, музики, сміхи. А Гнат чув, що дружина повертається пізно вночі, все знав, але терпів. Марія іноді не приходила взагалі ночувати. І тоді Одарка з Михайлом сказали або Гнат її приструнить, або хай вибирається з хати під три чорти.. Гнат робить через сіни хату – і переходять з Марією на самостійне господарювання. Минув тяжкий рік. Втіхою Гната стала Біблія, яку він читав вечорами, поки Марія веселилася з молокососами, грала в карти. Одного разу заговорила з Гнатом сусідка Гапка Хомиха, запропонувала йому допомогу. По кутку ширилися чутки, що Гнат залицяється до Гапки. Марія почала залишатися вечорами вдома, просила його почитати. Одного вечора Марія постелила постіль і не пішла, як звичайно, на запічок. Тієї ночі вона завагітніла втретє.

І народила Марія дівчинку. Назвали Надією. Гнат помирився з братом, назбирав кумів. Хрестини вийшли такими, яких вже давно не було. Росте Надія. Життя з новою силою обхопило Гната, господарство розростається. Минуло два роки. Гнат і Марія чують під собою твердий грунт, не думалося, що й цьому буде край.

Видалася сильна зима. На село вдарив тиф і скарлатина. Не минув місяць, як весела Надія покинула цей світ. Марія думала: немає більше справедливості. Гнат цілий місяць лежав хворий і змагався зі смертю. Дома закінчилися дрова, Гнат поїхав у ліс, попав під деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу – відвезли до лікарні. Марія залишилася сама на господарстві. Тиф якимось чудом оминув її. Щотижня їздила до Гната. Довго він змагався зі смертю і врешті переміг.

Вступила весна. Перед Великоднем повернувся додому Корній Перепутька. Дужий, кров з молоком. Приходив до Марії, а та не забороняла – поможе що-небудь. Корній вештався по господарству, як у себе вдома. Хлопець, що служив у Марії розповідав, як Корній серед ночі скидав її з ліжка, лаяв, а та цілу ніч стояла коло порога. Гнат думав, де ж Марія, мабуть, багато праці. Але одного разу заїхав до нього Михайло та розповів усе.

На Зелені свята Гнат повернувся. Марія сильна, випростана, обновлена, просить розлучення, говорить, що завжди любила лише Корнія. Поїхав Гнат до млина, а повернувшись не знайшов Марії вдома, її речей також не було. Пішла від нього. Кажуть, б’є її Корній, не має чого в них їсти, хата ринеться, а все-таки пішла.

Марія живе, боліє новими болями. Завагітніла, Корній лютував. Пішла до якоїсь бабки, та вирвала живе тіло залізом. Марія заливалася кров’ю, але терпіла, додому повернулася порожня.

Осінь. Село збирає овочі. Гнат чекав довго, але вирішив дати розвід. Але витрати на це має взяти вона на себе. Марія позичила у жида гроші, поїхали з Гнатом залізницею до консисторії. Там дали розвід, але їй не хватило грошей. Гнат допоміг. Зайшли до корчми поїсти. Марія їла жадібно, синці під очима. Запропонував порвати папірці, щоб вернулася до нього. Не погодилася.

 

Книга днів Марії

 

Корнієва хата край села на пагорбку. Поля мало. Сад і город окремо. Марія забрала від Гната свої дві десятини і корову з теличкою. Йшли дні. Прийшлось розлучитися Корнієві з гармонією та московською мовою. На господарстві що крок – праця. Руки почорніли, набрались селянської цінної шорсткості. Марія гнулася під ним лозою. Лайки. Стусани, а плакати не смій. Сама винна – обіцяла і забула. Корній все більше втягувався в працю. На весну обсіяли поля, взялися мурувати клуню. Марія завагітніла, але боялася сказати. Але Корній вислухав і махнув рукою. Справили весілля. Марія не чула границь радості. Народився син. Назвали Демком (на честь приятеля на флоті).

Все більше пізнається радість праці. Земля втягує у своє нутро і наповнює розум Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною.

На осінь клуня наповнюється пшеницею, житом, вівсом. Зверху накрилася грубою стріхою. Корній ходить навколо і тішиться. Зібрав, що мав, — - яблука, сливи, продав. Змурував кам’яний льох. Марія подбала про вишнівки, слив’янки. Корній вище піднімає голову. Завелися дві коняки.

Демко росте, грубішає.

Настало свято. Як заспівають перші півні, треба вставати і поспішати на всеношну. Корній, Марія і стара мати сидять коло столу і їдять Святу Вечерю, їм весело і радісно. Минули дні. Новий рік, Водохреща. По селі колодки справляють, Корній не останній. Скликав людей, і викотилися на стіл наливки. Радості було, сміху. Марія сказала, що знову вагітна і народжувати якраз у жнива. Корній відповів: «Все тоді родить – земля і ти… Нічого, жінко. Валяй і діла так… Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…»

Марія виросла на господиню і матір. Жала, пекла хліб, родила. У кінці жнив прибавилося аж двійко нових крикунів. Дні невпинно пливуть.

Настав день, коли Марія наварила не лише для родини, а й для 6-ох чужих людей. Сьогодні закладщина – закладається фундамент нової хати. Нарешті прийшов день, коли Марія перебралася до просторої нової хати. У колисці маленький Максим та Надійка.

На Різдво Корній задав гульню. Він тут пан, Марія – пані.

У ті дні трапилася війна. Японець на руського царя задумав піти. Потягли Корнія до війська. Сусіди його далеко за село провели. Через деякий час прийшов лист (1905 рік), в якому нагадує, щоб кормила худобу. Запитує про дітей. Марія попросила сусідського школяра написала відповідь.

Одного разу зустріла Гната. Давно його не бачила, уникала зустрічі. Він так і не женився, пристав до Михайла і так коротав дні. Запропонував допомогу Марії, адже весна йде, сівба. Вона відмовила.

Надходить Великдень. Щовечора вертаються з церкви, і Гнат коло Марії. Клопоти, праця зім’яли її молодість. Гнат зізнається, що все-таки кохає її. Але Марія пішла від нього, сказавши: «Добраніч».

На Великдень церкви в огнях. Але у Марії на душі туга. Наснився їй дивний сон, що дістала вона листа від Корнія.

Марія залишила вдома дітей з матір’ю, нагадала, щоб стара не задрімала, і побігла до церкви. У церкві тіснота. При кінці служби Марія вийшла з церкви, до неї підбігли сусіди і сказали, що горить хата. Коли прибігла, все було скінчено. Не лишилося від хати нічого, сусіди ледь устигли врятувати дітей і стару.

Стара непритомна. Гріх на неї найшов, і заснула. Свині попеклися, коні покалічені, згоріло все до останньої соломинки, врятували лише кілька образів. Дітей розібрали сусіди.

Люди одразу утворили сходини і вирішили допомогти. Всі мають зсипати на насіння зерна, допомогти гуртом звести на хаті стріху.Сусіди шепотіли, що запалив хату Гнат. Його допитували. На питання не відповідав. Розпитували і Марію, як вона думає, чи міг це зробити Гнат. Вона сказала: ні. Гната відпустили.

На осінь хата мала знову вікна і двері. Люди допомогли зібрати урожай. Писала Корнію про свої нещастя, і той прислав 25 крб. Гнат жив дома. Читав книжки, люди говорили, що вчить магію. Про пропонує Марії гроші, але та відмовляється. Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся…

На Великдень прийшов Корній. Вечорами у них повно людей, Корній оповідає про війну, революцію, що нібито вся земля має належати бідному народу.

Минуло свято, Корній у поле. Купив десятину землі. Марія знову завагітніла. Перед Різдвом народився хлопчик. Назвали Лавріном.

Минуло 5 років – і Корній господар, з широкою бородою, почесний чоловік у громаді. Демко вже парубочиться, на музику ходить.Найулюбленішою дитиною обох Перепутьків була Надія, слухняна, весела, гарна. Ніколи не ухиляється від праці.

Через декілька років Демка забрали в рекрути аж на Кавказ. На Максима припало більше роботи, він зовсім відмовився «служити батькові». Посварилися і Максим покинув дім, подався до міста і там дістав місце лакея при дворянському клубі. Корній мусив найняти чужого парубка до роботи.

Гнат у монастирі, читає.

Стояв незабутній 1914 рік (Перша світова війна). Але не плачте, не журіться, обійдетесь без чоловіків, без синів. Росія дасть вам інших. Одного разу прийшла листівка від Демка, що живий, знаходиться в полоні у німців, просить вислати житніх сухарів.

Непомітно підкрався 1917 рік. Коло церкви з’явився ранений «унтерофіцер», говорив, що додому всі повертаються каліками, т ому земля повинна належати народу. Революція!

Демко загинув, зате повернувся Максим, вбраний у більшовицьку шкуру. На ньому френч і галіфе, у кишені наган, яким він розстріляв образа у хаті. Далі подівся кудись мандрувати. Лаврін вже ходить до школи. Надія давно дівка. Вернувся з війська матрос Архип Паньків, покохав дівчину. Лаврін з ним постійно сперечався про козаччину, радянську владу. Незабаром посватав Надію та обвінчалися. Прибув і Максим, але після того, як той напився і почав промову, Корній його вигнав. Родина розпадалася.

Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так само заходило і сходило. Йшов і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, тисячі Корніїв і Марій не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…

 

Книга про хліб

 

Марія і Лаврін перевертають покоси. Вершники з червоним прапором наближаються, рівняються з нею. Говорять, що тепер «совєцкая власть». Витоптали кіньми всі покоси, понапихали вози конюшиною і потягли далі.

Ввечері повернувся за сходки Корній, сказав, що потрібно віддати корову. Через декілька днів звеліли вести на мобілізацію коней. Корній говорить: «…Було війна – не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.»

Дядьки схопилися за обрізи. Піднімалося село за селом, всі рухнули на грабіжників.

1920-й 21-й роки. Роки солі і хліба. Валки босих людей сотні верстов ідуть по сіль. Хліб… Виривали один одному з рук, з зубів…

А поїзди з канапами сунуть безперестанку. Земля стогне, п’є кров.Тоді в пекельних кузнях готовить сатана свій винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР.

Минув рік. Налилася білим цвітом весна. З поля вернувся Корній. Говорить, що потрібно Лавріна віддати вчитися.

Повернувся Максим. Через тиждень старі перебралися через сіни у малу хату. Всього не лишили Максимові, дещо забрали. Образи свої перенесла Марія. Лаврін все міста тримається. Інколи приїжджає додому і живе не у Максима, а у батьків. Одного дня Максим говорить, що буде одружуватися. І хоче, щоб батьки випорожнили хату. Корній зрозумів, що син їх виганяє, вийшов. Довелося перебратися у Закаблукову хату (була порожня). Їм все здавалося, що прийде хазяїн та прожене. Так ішли дні. Надія приходила до матері. Говорила, що господарюють, що вагітна. Архип (чоловік Надії) помирився з Лавріном. По жнивах Надія народила доньку, назвали Христина.

Того року родилося багато нових людей. Відступився Маркс. Голод, минулося безпліддя. Вернулося мудре й святе життя.

Навалилася зима. Степами гудуть хуртовини. Знову зацвіли сади. Індустріалізація. Колективізація. Перша колективна осінь. Порвані і загнані мужики. Брехня і ударна праця. Жнива щороку мали свою пору. Цього – запізнилися. Біжать накази: «Хліба!». Ночами лущать діти дорогоцінне зерно і несуть голодним батькам.

Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб».

Робить наступ люта зима.

Жив Корній з Марією та сином на господарстві Закаблука, обробляв землю. Мудрий син подбав, щоб забрали машину, тож довелося молотити ціпом. Зимою Лаврін у місті. Час від часу забігає Надія. У неї забрали все, коняку забили самі. Дитину нічим годувати. Лавріна незабаром забрали, старі не знали навіть куди. Одного дня вийшла «Пролетарська правда», де була заява: «Я, Максим..Перепутька, відмовляюся від батьків-кулаків… Рівно ж осуджую.. і вимагаю суворої кари свому бувшому брату Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції…»

Весна. Зерно кинули у глевку землю і приволочили. Нове начальство, зміна директора. Країна нічого не думала, крім думи про хліб. З Москви б’ють тривогу, що Україна відстає з хлібозаготівлею. Село ціпить зуби і нащетинюється. Для збору бур’янів кинуто цілий народ.

Настала зима. Марія більше хворіє, ніж ходить. Хліб у них забрали, залишили трохи овочів. Тримав сухоребру кон6іку та Сірка.

Хліб весь зібрали у церкву і поставили охорону. Але Архип згадав про підземний хід. Вночі з сімома мужиками винесли весь хліб. Того самого дня у селі був похорон. Несли домовину. А в ній замість мерця був хліб. Над селом тиша.

Долиною віє вітер. Видно одну сторожку. Там живе Гнат. До нього приходять люди слухати Біблію.

Розкопали домовину, знайшли хліб. Забрали Архипа, він уже не повернеться.

Надія хвора. Ледве зводиться. Полями сновигають люди, чогось шукають.

Надія задушила свою доньку, бо та мучилася. Стала зовсім дика, постійно сміється, лається.

Корній пішов на подвір’я Максима. Вийшла служниця. Батько пройшов у кімнату, де спав син, і зарубав його сокирою. Пішов до Марії, сказав, щоб та передала Надії, що благословляє її, можливо вона виживе, і не зникне їх рід.

Корній вийшов і подибав у поле, з ним Сірко, більше вони не повернулися.

Марія прокинулася, Корнія ніде не було, почали сходитися люди, питати, де старий. Вийшла на подвір’я і впала. І тут Гнат підняв її. Говорить, що це, мабуть, кінець. Довго цілує її руку, говорить: «Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю!..»

Гнат зізнається. Що це він спалив у молодості її хату і зробив це з любові. Марія сказала, що знає. Гнат покинув її саму. Завтра ще прийде. Марія лежала, передивляючись розгорнену Гнатом книгу свого життя.

Гнат не приходив. Дні Марії добігали кінця. У один з таких днів пішов Гнат відвідати Надію. Знайшов її захололу, опухлу, з дитиною в пелені. Сиділа з мотузком, зашморгнутим на шиї. Гнат кликав людей, щоб допомогли поховати, вимовив промову, де говорив, що немає кінця нашому життю.

Гната забрали того самого вечора. Пішов услід за іншими і не повернувся.

26258-й день… день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула Марія – покинута, одинока.

Довго, довго виривалося з неї життя. Грузнуть очі, холонуть засохлі уста. Западають груди, серце робить останній удар…

Марії не стало…

Прага, 1933