Тема 4. Запобігання організованій, рецидивній та професійній злочинності

Вступ

1. Кримінологічне поняття та основні ознаки організованої злочинності.

2. Детермінанти організованої злочинності.

3. Рецидивна злочинність як складова частина всієї злочинності. Показники структури рецидивної злочинності.

4. Професійна злочинність, її характерні риси та властивості. Професіоналізація рецидивістів.

5. Основні заходи профілактики та протидії організованій, рецидивній та професійній злочинності.

Висновки

 

 

ВСТУП. Практика соціального життя в останні роки змусила визнати на найвищому рівні державної влади існування в Україні організованої злочинності. Тому підвищення ефективності боротьби з нею є одним із найважливіших завдань, що випливає з оцінки сучасної кримінальної ситуації в країні. Стосовно науки, то її внесок у розробку цієї проблематики не можна визнати задовільним, хоча останнім часом намітилися позитивні зрушення. У підручниках, монографіях з кримінології автори вдавалися лише до таких формулювань, як “елементи організованої злочинності”, “особливо небезпечні прояви групової злочинності”, “лідерство у злочинному середовищі”, “організованість злочинних груп” тощо. Застосування подібних визначень пояснювалось недостатньою теоретичною розробкою самого поняття “організована злочинність”.

Нинішня професійна злочинність має різноплановий характер. Наприкінці ХХ століття за офіційними даними налічувалось понад 100 кримінальних спеціальностей. Це вдвічі більше, ніж на початку століття.

До професійних злочинців відносять: злочинців з політичної еліти; професійних злодіїв, шахраїв, фальшивомонетників, грабіжників, вимагателів, найманих убивць.

1. Кримінологічне поняття та основні ознаки організованої злочинності. Вперше спробу сформулювати поняття організованої злочинності здійснили американські вчені. 1971 року відомий публіцист Уолтер Ліппман зазначав, що на відміну від звичайної злочинності, яка носить повністю грабіжницький характер, організована злочинність пов’язана з наданням бажаючим певних послуг або товарів.

Американський кримінолог Альфред Ландсміт визначив організовану злочинність як особливу форму співробітництва кількох осіб або угруповань з метою забезпечення успішної їх діяльності. Луіз Шеллі говорив про організовану злочинність як таку, що цементується фінансовими інтересами. Насилля тут застосовується лише для захисту економічних інтересів злочинного угруповання. Більшість організованих злочинців отримують переважаючу частку прибутку на нелегальних ринках.

Президентська комісія США з питань застосування законів і відправлення правосуддя дала розширене тлумачення організованої злочинності: це асоціація, яка прагне функціонувати поза контролем американського народу і органів влади. Вона включає у себе тисячі злочинців, які діють у рамках таких же складних структур, як великі корпорації, підкоряються своїм законам, що застосовуються з більшою жорстокістю, ніж закони держави. Її дії не імпульсивні: вони є результатом складних домовленостей, спрямованих на досягнення контролю над цілими сферами діяльності для отримання надприбутків.

У вітчизняній кримінології дефініції організованої злочинності з’явилися лише в останні роки, і вони досить різноманітні. Деякі вчені характеризують організовану злочинність як складний вид кримінальної діяльності, що здійснюється у великих масштабах організованими групами, які мають внутрішню структуру, отримують доходи шляхом створення й експлуатації ринків незаконних товарів і послуг. Інші під організованою злочинністю розуміють відносно масову групу стійких і керованих об’єднань злочинців, які займаються кримінальною діяльністю у вигляді промислу і створюють систему захисту від соціального контролю з використанням таких протиправних засобів, як насилля, залякування, корупція та розкрадання у великих розмірах.

Організована злочинність – це особливе суспільно небезпечне явище, “вершина злочинності”. В основі виокремлення цього виду злочинності лежить характер і ступінь взаємодії злочинців при здійсненні протиправної діяльності. Вона проходить на підставі згуртування осіб, розмежування між ними злочинних ролей, ієрархічності системи взаємовідносин. Чим вищий рівень організованості у групі, тим більше управлінські функції відділяються від безпосередньо виконавчих. Організатори можуть ставити загальні завдання, визначати лінію поведінки, забезпечувати систему координації дій різних учасників, їх безпеку. При цьому вони можуть навіть не знати безпосередніх виконавців злочинів. Організовані групи носять стійкий характер. Між їх членами підтримуються стосунки і в період між вчиненням конкретних злочинних діянь. У цей час розробляються нові плани, вивчається кон’юнктура, проводиться підбір співучасників, розробка заходів захисту від викриття та притягнення винних до відповідальності.

Злочинні об’єднання, залежно від рівня їх стійкості, професійності, сфери діяльності, правового становища у легальних структурах суспільства та ін., можна розділити на такі види.

1). Проста організована група – це відносно проста форма об’єднання злочинців чисельністю в межах 3-5-ти чоловік. У такі групи об’єднуються шахраї, квартирні, кишенькові та інші злодії, грабіжники. В них немає складної структури, суворої підпорядкованості, чітко вираженого лідера.

2). Структурована організована група. У порівнянні з простою організованою групою вона відрізняється більшою стійкістю, ієрархічністю, дотриманням принципу єдиноначальності. Чисельність таких груп – 5-10 і більше осіб. Злочинна діяльність носить постійний характер, частіше це вчинення корисливих злочинів або діянь, пов’язаних із застосуванням насилля, але метою яких є заволодіння чужим майном. Лідер такої групи визначає напрям її дій, планує і готує злочини, розподіляє між учасниками ролі. Для забезпечення своєї діяльності структурована організована група взаємодіє з іншими кримінальними елементами, зокрема з особами, які займаються підробкою документів, скупкою краденого тощо. Такі групи вчиняють крадіжки з квартир, автомобілів, грабежі, розбої, шахрайства, вимагательства, займаються контрабандою. Корумпованих зв’язків у них, як правило, немає.

3). Організоване злочинне угруповання – це вже багаточисельне об’єднання, до якого входять десятки, а то й сотні осіб, котрі активно займаються злочинною діяльністю. Рівень організованості у загальній масі таких угруповань нижчий, ніж в бандах і мафіозних об’єднаннях, хоча наявність дисципліни, ієрархії, підпорядкованості притаманні і тут. У них існує керівна ланка з лідерів, котрі посвятили себе у злочинну діяльність і визначають її напрямок. За ними стоїть основна маса конкретних виконавців “бойовиків” з певною кримінальною направленістю. Дане злочинне угруповання не є монолітним, а являє собою багато груп різного рівня організованості, чисельністю 5-10 осіб. Вони займаються не лише вчиненням злочинів, але й здійсненням постійного контролю на певній території (збір данини, вимагательство тощо). Часто їх лідери, зібравши достатню суму грошей, вступають у сферу легального бізнесу, що дає можливість створити більш складну форму злочинної організації – мафіозне об’єднання.

4). Банда являє собою форму організованої злочинність, що полягає у створенні озброєної групи, яка має на меті вчинення злочинів, пов’язаних з нападами на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб. Вона відрізняється підвищеною суспільною небезпекою, оскільки застосування зброї – обов’язкова її ознака. Банди відрізняються високим рівнем організованості та беззаперечною підкореністю ватажку. Вони функціонують самостійно, а результатами їх злочинів зазвичай є здобуття грошей, валюти, зброї, антикваріату та інших цінностей.

Деякі кримінологи виділяють три категорії банд, які умовно називають: “класична банда”, “спеціалізована банда”, “замовники”.

Класичним бандам притаманне вчинення таких злочинів, як напади на банки, інкасаторів, магазини, музеї, квартири тощо. Нерідко вони поєднані з вбивствами та нанесенням тяжких тілесних ушкоджень. Особливість спеціалізованої банди полягає у тому, що вона практикується на скоєнні одного, рідко двох видів злочинів. Найчастіше це напади на банки і магазини. Банди типу “замовники” вчиняють злочини на замовлення. Вони малочисельні, їх члени добре підготовлені фізично, озброєні, відрізняються винятковою конспірацією. “Замовники”, як правило, не входять до складу злочинних угруповань, хоча можуть мати зв’язки з їх ватажками. Злочини скоюють за плату.

5). Мафіозне об’єднання. Під терміном “мафіозне” у даному разі розуміється поєднання протиправної і легальної діяльності, використання недоліків економіко-правової системи для одержання незаконних прибутків або присвоєння певних адміністративних повноважень, можливість впливати на органи влади. Таким чином, мафіозне об’єднання – це злочинне угруповання, яке за ступенем організованості і характером діяльності вийшло за межі власного формування і поєднує як протиправні, так і легальні форми діяльності, впливаючи на державну політику і напрями соціального-економічного розвитку.

Мафіозні об’єднання завжди мають прикриття у вигляді різних комерційних структур, які служать для всякого роду афер та відмивання “брудних” грошей, а також тісні корумповані зв’язки з представниками органів влади та управління. Для забезпечення захисних функцій вони залучають інші злочинні угруповання. Очолюють мафіозні синдикати декілька чоловік, котрі займають, як правило, однакове положення. Біля них гуртуються від десятка до сотень членів, які у міру необхідності залучаються за плату для виконання конкретної “роботи”.

Зарубіжні автори виокремлюють загальні риси мафіозних об’єднань. Вони певною мірою можуть характеризувати й інші форми організованої злочинності, але найбільш притаманні саме злочинним синдикатам: їх діяльність носить сталий характер і відбувається на постійній основі; вона завжди має форму нелегального бізнесу і пов’язана з наданням певних товарів і послуг. Кінцева мета мафіозних синдикатів полягає в отриманні величезних прибутків і досягається шляхом встановлення контролю над окремими сферами суспільного життя. Останнє означає монополізацію відповідних ринків та проникнення за допомогою корупції до органів влади і управління.

Існує й інша класифікація організованої злочинності. Деякі кримінологи виокремлюють групи з низьким, складним та високим рівнем організованості. Проте такий розподіл не завжди показує чіткі межі між ними. Майже кожну таку групу можна розглядати як носія багатьох сукупних ознак.

Організованість можна трактувати по-різному: а) як найдоцільнішу послідовність дій; б) з точки зору погодження дій різних учасників події; в) як наявність організації - певної структури, пристосованої для досягнення поставленої мети. Відповідно, термін “організованість” стосовно злочинності охоплює і дії співучасників, які спланували і скоїли злочин, і діяльність злочинної організації. Поняття організованої злочинності, на наш погляд, має включати останній з названих аспектів, оскільки вона є найнебезпечнішим видом злочинності, який проявляється у сукупності злочинів, скоєних злочинними організаціями.

Термін “злочинна організація” згадується законодавцем у главах “Особливо небезпечні державні злочини” та “Інші державні злочини” КК України. У кримінально-правовій літературі під злочинною організацією розуміється стійке об’єднання двох і більше осіб, які об’єдналися для здійснення спільної злочинної діяльності.

Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року визначає організовану злочинність як структурно оформлену групу у складі трьох або більше осіб, існуючу протягом певного часу і діючу узгоджено з метою скоєння одного чи кількох серйозних злочинів, визнаних такими у відповідності до цієї Конвенції, з тим щоб безпосередньо отримати фінансову або іншу матеріальну вигоду.

З кримінологічної точки зору, злочинна організація передусім характеризується певною структурою, в якій виділяються:

а) ієрархічність;

б) розподіл ролей і функцій;

в) наявність “нормативних приписів”;

г) самофінансування;

д) систематичну злочинну діяльність.

Останню характеризують: 1) протиправні засоби досягнення мети (у загальнокримінальній злочинності - корисливої); 2) професіоналізм і спеціалізація; 3) конспірація; 4) здійснення розвідувальних і контррозвідувальних заходів; 5) прагнення нейтралізувати працівників державних органів влади і управління (корупція); 6) зовнішня видимість законності дій.

Злочинна організація, як правило, створюється для систематичної злочинної діяльності. Тому її члени зобов’язані дотримуватися правил конспірації, не привертати до себе уваги правоохоронних органів, мати постійне місце роботи, не зловживати спиртними напоями і зовнішньо вести законослухняний спосіб життя. Законспірованість групи забезпечується детальною підготовкою до скоєння злочинів, аж до рекогносцировки місця злочину і хронометражу дій співучасників, відпрацювання алібі та лінії поведінки у разі арешту. Крім того, члени злочинної організації прагнуть запастися “документами прикриття” - довідками про інвалідність, наявність у них психічних захворювань тощо. Меті конспірації відповідає і спеціалізація груп, діяльність яких спрямована на скоєння злочинів стосовно осіб, які займаються здобуванням незаконних прибутків. Це, зокрема, вимагання грошей під погрозою насильства (рекет), об’єктом якого у першу чергу стають розкрадачі державного майна, шахраї, контрабандисти, збувачі наркотиків, сутенери, повії. При цьому діапазон засобів дуже широкий: від загроз і залякування до захоплення заручників, від простого побиття до жорстоких катувань та вбивств.

Прибутки злочинних організацій нерідко поповнюються за рахунок платні за охорону нелегальних мільйонерів, членів їх сімей, майна, викрадення транспортних засобів, крадіжок предметів антикваріату, виконання певних замовлень (перевезення грошей, супроводження вантажів і т.п.), тобто спостерігається їх зрощування з ділками тіньової економіки. Злочинні організації здійснюють також розвідувальну і контррозвідувальну діяльність з метою отримання потрібної інформації, залучення до своїх лав співробітників правоохоронних органів (шляхом підкупу, шантажу), виявлення осіб, які надають допомогу правосуддю. Характерною ознакою злочинних організацій є їх добре технічне оснащення. Вони мають сучасні види транспорту, зброї, у тому числі, іноземного виробництва, передавачів, підслуховуючої апаратури, приладів нічного спостереження тощо.

У Законі України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” остання визначається як “сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань”. Гіпотетичну модель таких угруповань можна уявити у вигляді своєрідної піраміди. В її основі знаходяться “первинні” угруповання квартирних злодіїв, шахраїв, “наперсточників”, “кидал”, “ломщиків”, а також інших осіб, які мають доходи від своєї протиправної діяльності.

Над ними розташовуються угруповання, які умовно можна назвати групами забезпечення і безпеки. До групи забезпечення входять особи, які безпосередньо участі у злочинах не беруть. До їх функцій відносяться:

- реалізація рішень лідерів;

- контроль за діяльністю виконавців;

- розв’язання різного роду конфліктних ситуацій між злочинними групами та окремими злочинцями;

- забезпечення належного зв’язку у самому угрупованні, а також контактів з іншими злочинними формуваннями;

- охорона представників елітарної групи; забезпечення професіоналізму виконавців;

- пропаганда кримінального способу життя;

- легалізація цінностей, здобутих злочинним шляхом;

- матеріальна і моральна підтримка членів угруповання та їх сімей.

Групу безпеки складають особи, які займаються організацією розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, а також виявленням осіб (юристів, журналістів, лікарів, державних службовців), корисних організованому угрупованню. До їх функцій належать:

- забезпечення високого соціального статусу осіб, які входять до елітарної групи;

- створення умов, що перешкоджають боротьбі із злочинним угрупованням;

- компрометування або нейтралізація державних чиновників, співробітників правоохоронних органів, які чесно ведуть боротьбу з організованою злочинністю;

- вжиття заходів щодо звільнення “своїх” від кримінальної відповідальності або пом’якшення покарання;

- консультації з правових питань; навчання членів угруповання формам і методам роботи правоохоронців.

На вершині піраміди перебуває так звана елітарна група, представники якої – “тіньові” лідери, які здійснюють організаційне, управлінське, ідеологічне керівництво розглянутою системою. Вони, як правило, не мають безпосереднього відношення до конкретних злочинів, залишаючись, завдяки цьому, за межами дії кримінального закону. До їх функцій можна віднести:

- аналіз і контроль за політичною і соціально-економічною ситуацією в державі;

- вироблення відповідних планів діяльності;

- пошуки нових сфер застосування своїх сил;

- розробку заходів, спрямованих на монополізацію злочинності, зміну стратегії і тактики в залежності від змін соціально-економічних умов;

- контроль за діяльністю груп безпеки та забезпечення.

Таким чином, організована злочинність – це форма злочинності, що проявляється в злочинах, котрі вчиняються злочинними організаціями. На відміну від простої групової злочинності, що характеризується узгодженністю дій кількох осіб, організована злочинна діяльність – це діяльність групи осіб, об'єднаних в організацію, яка має структуру, спеціально пристосовану для скоєння злочинів. У різних країнах і в різні часи організована злочинність залежно від умов набуває різних форм. Терміном "мафія" позначається форма організованої злочинності, що виникла на острові Сіцілія і стала відображенням національних, економічних, соціальних особливостей Італії. В інших країнах і за інших часів існували такі форми організованої злочинності, як флібустьєрські, корсарські, піратські общини (у морських країнах в XVII-XVIII ст.), злочинницькі общини в Росії, що називались "шайками" тощо.

Як і для будь-якої організації, для злочинної організації властиві наступні риси:

а) ієрархічність і самоуправління;

б) розподіл ролей і функцій;

в) наявність статутних правил поведінки, котрим члени організації мають підкорятися;

г) самозабезпечення усім необхідним для автономного існування;

д) діяльність спрямована на досягнення визначеної кримінальної мети.

Ознаками, що відрізняють саме злочинну організацію від інших є:

1. Протиправні засоби досягнення злочинних цілей;

2. Професіоналізм кримінального характеру;

3. Законспірованість справжньої злочинної діяльності під виглядом

легальної;

4. Спеціальна система протидії діяльності правоохоронних органів.

Ці ознаки проявляються в сучасній організованій злочинності в наступних проявах:

1. Як правило, організована злочинність задовольняє потреби населення в нелегальних товарах (крадених чи заборонених – автомобілі, наркотики, зброя і т.п.) і послугах (проституція і т. п.).

2. Організована злочинність здійснює свою діяльність на засадах

регіональності і планомірності.

3. Для забезпечення ефективної діяльності утворюються спеціальні підрозділи.

4. Злочинна організація не може обійтись без професіоналів – тобто людей, котрі мають навики злочинні. Вони розвивають у своєму колі кримінальну систему цінностей, намагаються максимально убезпечити злочинну діяльність від розкриття і не допустити втручання у свою діяльність офіційних інстанцій контролю, зокрема правоохоронних органів.

5. Кожна злочинна організація знаходиться у строго ценралізованому

підкоренні до керівної структури, яка веде пошук можливостей для

кримінальних дій, планує і контролює злочинну діяльність.

6. Поряд з ієрархічною структурою, злочинна організація обов'язково має певні нормативні правила поведінки для своїх членів – свій статут, порушення якого суворо карається.

7. Нейтралізація кримінального переслідування досягається шляхом дистанціювання керівництва злочинної організації від безпосередніх

виконавців тих чи інших злочинів. Тому, як правило, правоохоронним органам рідко вдається викрити діяльність керівників злочинних організацій.

У зв'язку з тим, що проблема організованої злочинності стала надзвичайно гострою для України, ЗО червня 1993 р. було прийнято Закон "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю". Ст.1 Закону визначає організовану злочинність наступним чином: це "сукупність злочинів, що вчиняються у зв'язку з створенням і діяльністю злочинних угрупувань". Таке визначення є недосконалим тому, що не розмежовує просту групову злочинність і злочинність злочинних організацій.

2. Детермінанти організованої злочинності. Організована злочинність склалася об’єктивно на ґрунті серйозних соціально-економічних, політичних, ідеологічних, моральних, правових та інших проблем, що виникають у суспільстві. Це не просто новий вид злочинності, а особливе суспільно-негативне явище, тісно пов’язане з тіньовою економікою і корупцією. Говорити про тіньову економіку ми почали зовсім недавно. Але для зарубіжних дослідників цей сектор давно не був таємницею. Так, ще у 1973 році в США вийшла друком книга “Маркетинг у СРСР”, у якій перший розділ був присвячений аналізу тіньової економіки. За оцінками спеціалістів, вже тоді прибутки тіньовиків сягали сотні мільярдів карбованців.

Значною мірою організована злочинність пов’язана з найважливішим сектором тіньової економіки - “чорним” ринком товарів і послуг. “Чорний” ринок у загальному плані – це сукупність економічних відносин, які складаються при протиправному обміні товарами та послугами, що задовольняють потреби населення. Останнім часом тут почали відбуватися процеси швидкої монополізації ринку, з’явилися добре організовані групи ділків, не бажаючих терпіти конкурентів. Функціонерам тіньового бізнесу не відмовиш в умінні поставити справу на сучасну основу: тут і довгострокове зондування ринку, і швидке реагування на коливання цін, і вивчення покупного попиту населення в різних регіонах країни, вивчення вад легальної економіки.

Однією з важливих властивостей організованої злочинності є здатність швидко змінювати свій профіль (диверсифікація). Так, організованою злочинністю були охоплені кооперативний рух та індивідуальна трудова діяльність. Підприємництво, замість того щоб стати реальною альтернативою тіньовій економіці, само переходить до неї. Причиною цьому були забюрократизована адміністративна система та великий податковий тиск. Починаючи з моменту реєстрації підприємства, майбутній власник поставав перед дилемою – або дій за принципом “ти - мені, я - тобі”, або “нічим допомогти не можемо”. І змушений був він звертатися до кримінальних “авторитетів”, які допоможуть все вирішити, а також візьмуть під охорону новостворене підприємство. Цікавим у цій ситуації є готовність обох сторін до подібного “співробітництва”.

Суттєвим чинником організованої злочинності є політична нестабільність у суспільстві. За останні роки в Україні, як і в інших державах колишнього Радянського Союзу, з’явилося чимало різноманітних партій і рухів. З одного боку, це добре, але з іншого, - їх діяльність спрямована на боротьбу за владу будь-якою ціною, забуваючи при цьому, що суспільство лише тоді розвивається успішно, якщо воно об’єднане загальною національною ідеєю.

Організованій злочинності сприяє й те, що протиправна поведінка стала елементом способу життя багатьох верств населення. Відбувається переоцінка соціальних цінностей, кримінально-правові заборони стають все менш дієвими, а деякі форми злочинної поведінки сприймаються як нормальна ділова активність.

Фактором існування організованої злочинності є й те, що вона – при недоліках боротьби з нею – здатна до самодетермінації, справляє зворотній негативний вплив на обставини, що її обумовлюють, у тому числі на економіку, соціальну ситуацію, політику, духовну сферу тощо. Це і відставання соціального розвитку від економічного, і посилення майнового розшарування суспільства. З одного боку, виникла група осіб з дуже високим рівнем забезпеченості, з іншого – величезна кількість людей живе за межею бідності. У зв’язку з цим духовна сфера характеризується проявами крайнього егоїзму, вседозволеності, виникненням недовіри до офіційних інститутів держави, їх можливостей задовольнити потреби населення.

Окремо слід вказати на прорахунки (й дуже істотні) в стратегії і тактиці боротьби з організованою злочинністю. По-перше, недооцінювався і практично не враховувався стан цієї злочинності, незадовільно аналізувалися результати боротьби з нею та не визначалися пріоритетні напрями протидії їй, не здійснювалося програмно-цільове планування та його належне ресурсне забезпечення. По-друге, оперативні підрозділи та слідчі апарати органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, використовували застарілі методи викриття й розслідування злочинів організованих угруповань, обліку та звітності про результати своєї роботи. По-третє, на сьогоднішній день немає досконалої правової бази боротьби з цією злочинністю, у той час як кримінальна ситуація змінюється стрімкими темпами. По-четверте, недостатньо використовуються запобіжні заходи, спрямовані на усунення детермінант злочинності. По-п’яте, професійна підготовка співробітників правоохоронних органів не в повній мірі відповідає вимогам часу, серед них збільшується кількість молодих фахівців, які не мають відповідного досвіду. Разом з тим, ватажки організованої злочинності ведуть цілеспрямовану роботу, спрямовану на дискредитацію правоохоронців, прагнуть за підкуп залучити до своїх махінацій окремих їх представників.

 

Система захисту працівників правоохоронних органів та свідків є ще недостатньо ефективною. Тому вирішення цієї проблеми є актуальною справою в боротьбі з організованою злочинністю. До більш конкретних недоліків у правоохоронній діяльності, які сприяють існуванню організованої злочинності, належать:

- неготовність деяких підрозділів і служб діяти в умовах суттєвої зміни кримінологічної ситуації, яка відображає процеси консолідації, кооперування і професіоналізації кримінального світу;

- недостатньо цілеспрямований пошук осіб – можливих учасників організованого злочинного угруповання, в тому числі у місцях виконання покарань;

- слабка оперативна робота з контролю за діяльністю лідерів злочинних угруповань, недосконалі тактичні прийоми документування їх діяльності;

- недостатнє технічне забезпечення правоохоронних органів, а також випадки зради з боку окремих правоохоронців.

Звичайно, це далеко не вичерпний перелік детермінант організованої злочинності у нашому суспільстві. Їх повне виявлення – завдання теорії і практики боротьби зі злочинністю.

Особливою формою організованої злочинності та її детермінантів є транснаціональна організована злочинність.

Термін “транснаціональний”, як правило, використовується для позначення потоків інформації, грошей, людей, матеріальних ресурсів через державні кордони. Злочинні організації теж займаються операціями, що припускають потребу перетинання національних кордонів держав. Адже недарма контрабанду часто іменують другою найдавнішою професією у світі. Так, високі прибутки від незаконного обороту наркотиків у 80-х роках ХХ століття призвели до такого становища, коли “наркодолар” почав набувати такого ж економічного значення, як і “нафтодолар” у 70-х роках.

Зараз ми можемо говорити про появу так званих транснаціональних злочинних організацій, які базуються в одній державі, а діють в кількох іноземних державах зі сприятливою ринковою кон’юнктурою. Такі організації відіграють ключову роль у заборонених законом сферах діяльності (наприклад, виробництво наркотиків і торгівля ними), що набули глобальних масштабів.

Транснаціональні злочинні організації за низкою ознак відрізняються від міжнародних корпорацій, хоча і діють на одному полі і заради однієї мети – надприбутків. Насамперед, транснаціональні корпорації діють на законних підставах і порушення ними закону є швидше винятком, ніж правилом. На відміну від них, порушення закону транснаціональними злочинними організаціями є нормою і їхньою основною ознакою.

Злочинні організації одержують доступ на іноземні ринки не заручившись згодою держав, намагаючись не потрапляти в поле зору правоохоронних органів.

Іншою важливою ознакою є застосування насильства з боку транснаціональних злочинних організацій з метою залякування суперників у тій чи іншій сфері бізнесу, а також правоохоронних органів, що намагаються протидіяти їх операціям. Насильство є також засобом підтримки порядку і дисципліни всередині подібних організацій. Крім того, злочинні організації не лише займаються постачанням забороненої продукції, але й розкраданням легально виробленого товару. При цьому ступінь ризику, до якого вдаються злочинні організації, значно перевищує ризик корпорацій, які діють у сфері законного бізнесу.

Чинники розвитку транснаціональних злочинних організацій експерти ООН пов’язують із появою відповідних можливостей на глобальному рівні, що обумовлено довгостроковими тенденціями у світовій політиці й економіці. У результаті посилення взаємозалежності держав, спрощення міжнародних зв’язків, збільшення прозорості національних кордонів і формування світових фінансових мереж з’явилися нові ринки збуту як легальної, так і незаконної продукції. Транснаціональні злочинні організації однаковою мірою є як причиною, так і наслідком цих глобальних змін.

Іншою особливістю процесу світової інтеграції, що викликає занепокоєння, є посилення міграції й утворення мережі етнічних діаспор, що їх з вигодою для себе використовують злочинні організації. Райони з етнічно однорідним населенням стають джерелом поповнення рядів транснаціональних злочинних організацій, які можуть використовувати у своїх інтересах національно-патріотичні почуття етнічних груп. Крім того, співпраця з етнічним середовищем представників правоохоронних органів надзвичайно утруднена. Мовні і культурні бар’єри являють собою свого роду механізми самозахисту, що підкріплюються родинними зв’язками і підозрілістю до органів влади.

Вказані фактори створюють сприятливі умови для розвитку транснаціональної злочинності. Водночас нинішня світова фінансова система дає змогу злочинцям оперативно і майже безкарно приховувати прибутки від своїх незаконних операцій та відмивати “брудні” гроші.

Єдиної моделі транснаціональної злочинної організації не існує. Такі угруповання різняться за формою і розмірами, в також спеціалізацією. Вони діють у різноманітних регіонах і на ринках різних товарів і використовують найрізноманітнішу тактику і механізми, приховуючись від правоохоронних органів. Наприклад, структура картелю наркобізнесу, що базується в колумбійському місті Кали, мабуть, найближча за своїм характером до формальної структури корпорації, заснованої на суворій ієрархії, діловій спеціалізації і плануванні своєї діяльності. Це достатньо потужна організація, хоча в ній діють чисельні і не пов’язані між собою угруповання, які проводять широкомасштабні міжнародні операції. На рівні оптової і роздрібної торгівлі картель складається з дрібних груп, що здійснюють діяльність на місцях, ведуть фінансові підрахунки і повертають кошти, отримані від торгівлі наркотиками, своїм керівникам. До складу цієї організації входять інші структури, що виступають у якості кур’єрів і беруть участь лише в тих етапах наркобізнесу, які пов’язані з перевезенням товару.

Транснаціональні злочинні організації розрізняються і за сферою діяльності. Наприклад, нігерійські організації беруть участь у багатьох видах злочинної діяльності, включаючи підробку кредитних карток і шахрайство. Азіатські злочинні організації, такі як “якудза” у Японії і “тріади” у Китаї, теж мають у своєму арсеналі повний набір засобів протизаконної діяльності. В інтересах свого “бізнесу” вони вдаються до корупції, насильства і відмивання грошей.

Хоча транснаціональні злочинні організації є по суті цілком незалежними структурами, вони все ж таки йдуть на утворення союзу з іншими злочинними організаціями, терористичними угрупованнями, а іноді, навіть, - з урядами. Характер, цілі і сфери впливу цих союзів недостатньо вивчені. Для них характерні: ділове чуття, ефективна система управління, заснована на щедрому матеріальному стимулюванні і суворих заходах покарання, активна розвідувальна і контррозвідувальна діяльність та велика гнучкість.

Для боротьби з цим явищем у грудні 2000 року в м. Палермо (Італія) майже 150 країнами була підписана Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності, відповідно до якої країнам-учасникам необхідно:

– докласти серйозних зусиль для розробки матеріального і процесуального внутрішньодержавного законодавства, що узгоджується з законодавством інших країн-учасниць конвенції, спрямованого проти транснаціональних злочинних організацій;

– використовувати всі наявні механізми міжнародного співробітництва в галузі боротьби з транснаціональною злочинною діяльністю і розширювати масштаби заходів, здійснюваних на регіональному рівні;

– розробити заходи регулювання й адміністративні положення, які забезпечували б велику відкритість і підзвітність комерційних і банківських структур, а отже, меншу можливість проникнення в них транснаціональних злочинних організацій;

– здійснювати спільні дії по боротьбі з відмиванням грошей і використанням прибутків від злочинної діяльності, включаючи заходи впливу на “податкові гавані”, з тим щоб вони посилили свої процедури і співробітничали в досягненні більшої відкритості;

– надавати одна одній допомогу шляхом видачі осіб, а також передачі доказів і засобів, запитуваних однією з сторін конвенції, відповідно до принципів, що містяться в типових договорах ООН про видачу злочинців і взаємну допомогу в галузі кримінального правосуддя;

– розробити уніфіковані і дійові методи кримінального переслідування, спрямовані проти транснаціональних злочинних організацій, включаючи найсучасніші засоби збору інформації і доказів;

– здійснювати обмін інформацією з тим, щоб надати іншим країнам - учасницям конвенції допомогу у розслідуванні, затриманні і карному переслідуванні осіб, причетних до транснаціональної злочинності;

– позитивно розглядати прохання про правову допомогу та інші види допомоги з метою зміцнення національної системи кримінального правосуддя і правоохоронних органів;

– розглянути можливі засоби заохочення держав щодо здійснення конвенції в повному обсязі;

– вживати спільні заходи з метою попередження виникнення нових або ліквідації вже існуючих податкових захистів.

Експерти ООН пропонують створити Центральний координаційний центр для збору інформації про законодавчі та інші заходи, прийняті на національному рівні, здійснити кримінологічну експертизу з метою перевірки їх ефективності та виявлення недоліків. Конвенція передбачає також створення на національному або міжнародному рівні спеціальних фондів для матеріальної компенсації жертвам організованої злочинності в тих випадках, коли така компенсація не може бути стягнена з винних осіб. Дієвим засобом боротьби з транснаціональною злочинністю є перекриття каналів відмивання “брудних” грошей, оскільки в цьому разі зникає економічна доцільність такої діяльності.

3. Рецидивна злочинність як складова частина всієї злочинності. Показники структури рецидивної злочинності. Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність правоохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями й зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять серцевину злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є одним з найважливіших завдань карної політики держави.

Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чимало досліджень як в Україні, так і в інших республіках колишнього СРСР. Проте далеко не всі питання вирішені однозначно. Існують навіть різні погляди на саме поняття рецидивної злочинності.

Це явище, на нашу думку, складається з окремих рецидивних злочинів, іншими словами, - актів рецидиву. Тому визначення поняття даної злочинності та її кримінологічних характеристик залежатиме від того, що саме ми будемо розуміти під словосполученням “рецидив злочинів”.

Кримінальний рецидив – поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального права розглядає його як різновид множинності злочинів поряд із сукупністю та повторністю. Кримінальне законодавство до 1 вересня 2001 року не давало загального визначення рецидиву, хоча зазначало умови, які можуть стати підставою для визнання неодноразово засудженої особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме це й призвело до того, що серед багатьох правників, особливо практичних, поширилося помилкове ототожнювання рецидиву з поняттям особливо небезпечного рецидивіста. Стаття 34 нового Кримінального кодексу України поняття рецидиву визначає так: “Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин”.

Законодавче визначення рецидиву потрібне для застосування відповідних санкцій, передбачених нормами кримінального законодавства: було б несправедливо посилювати покарання за злочин, судимість за який погашена або знята. Так само є підстави не зважати на судимість за вчинення злочину з необережності, оскільки необережної злочинної діяльності не буває. Отже, йдеться про рецидив злочинів у його кримінально-правовому розумінні, тобто маються на увазі юридична кваліфікація повторення злочину і призначення покарання. З позиції кримінології погашення або зняття судимості не є вирішальною обставиною для визнання рецидиву. Якщо колишній злодій краде, то він цим демонструє свою прихильність до злодійства, незалежно від формально-юридичної відсутності судимості. Злочинна необережність у біографії особи, яка знову вчинила будь-який злочин, теж свідчить про певні її негативні риси та шкідливі звички, а тому, з точки зору кримінології, не виключає поняття рецидиву. Кримінологічне розуміння рецидиву злочинів є ширшим, ніж кримінально-правове. Воно охоплює не лише умисні, а й необережні злочини.

Водночас, кримінологічне визначення рецидиву не може ігнорувати такої обставини, як минула судимість. Цим рецидив відрізняється від інших видів множинності злочинів – повторності і сукупності: людина вже отримала покарання, але не зробила для себе позитивних висновків. Відповідальність за минулі “гріхи” психологічно відокремлює рецидивіста від тих, хто хоча й не раз скоювали злочини, але не були викриті і не понесли кари. Російський криміналіст ХІХ століття А. Лохвицький з цього приводу писав: “А чи нема у цьому випадку деякої вини самого суспільства, яке так погано озброєне, що не спинило його (злочинця) на першому злочині? Безкарність, як відомо, дуже заохочує і розбещує”. Виходячи з цих міркувань, кримінологічне визначення рецидиву можна сформулювати так: рецидив злочинів – це повторне кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше була судимою або зазнавала інших, передбачених законом, заходів впливу, що застосовуються судом замість покарання, незалежно від форми вини та наявності судимості.

Кримінально-правовий рецидив – це лише особливий різновид рецидиву кримінологічного. Протиріччя між ними немає, а є співвідношення загального з особливим.

Існує також пенітенціарний рецидив, який визначається наукою кримінально-виконавчого права. Це повторне вчинення злочину під час відбування покарання у місцях позбавлення волі, а також після звільнення з місць позбавлення волі.

Залежно від кількості судимостей або інших форм притягнення до кримінальної відповідальності, рецидив буває простим (дві судимості) і складним чи багаторазовим (три і більше судимостей). За характером злочинів рецидив може бути спеціальним, якщо він складається з однакових або однорідних суспільно небезпечних діянь, і загальним, який об’єднує неоднорідні злочини (наприклад, перша судимість за злісне хуліганство, друга – за шахрайство). За ознакою тяжкості виділяють рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів. Злочинна діяльність рецидивістів може мати ознаки одночасно спеціального і загального рецидиву (наприклад, дві судимості за крадіжки, а третя – за зґвалтування). Такий рецидив називають змішаним.

Співвідношення між злочинами, за вчинення яких особа неодноразово притягувалась до відповідальності, іменується структурою рецидиву. Вона відображає кримінальну біографію рецидивіста, хоча й далеко не повну, маючи на увазі не розкриті злочини, за які винній особі вдалося уникнути відповідальності. Існують певні статистичні закономірності рецидивних структур:

1) частота спеціального рецидиву, тобто ймовірність повторного засудження за той самий або схожий злочин, дорівнює приблизно 60 %;

2) час між звільненням рецидивіста від попереднього покарання та новим злочином (інтервал рецидиву) значною мірою залежить від його віку, сімейного становища та характеру злочинної діяльності. Інтервали рецидиву відображають його інтенсивність;

3) тісний кореляційний зв’язок між ступенями суспільної небезпеки злочинів: чим тяжчим був попередній злочин, тим більша ймовірність повторного тяжкого злочину;

4) загалом ступінь суспільної небезпеки зростає до третьої судимості; після цього злочинна діяльність статистично стає менш тяжкою: даються взнаки старіння неодноразово судимих осіб та їх деградація.

Вивчення й узагальнення структур рецидиву є передумовою кримінологічного прогнозування повторності злочинів.