1. Умови формування української культури у 16-17 ст.
Культура українського народу продовжувала розвиватися на засадах багатих духовних традицій. Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей в культурному процесі посилюється тенденція до становлення нової світської культури. Це явище свідчить про кризу середньовічного погляду, початок звільнення духовного життя суспільства з-під влади церкви. На подальший розвиток культури все більше впливає міське населення.
Тенденції становлення світської культури, що проявилися найбільш істотно з кінця 16 ст., проявилися у виникненні нових жанрів у літературі та живописі, де особистість людини, її духовний світ поступово займають панівне місце. На перший план висуваються такі людські риси, як відданість батьківщині, вірність звичаям і культурі свого народу, здатність відстоювати загальнонаціональні інтереси, освіта. Таким чином, культура, як основний компонент національної самосвідомості, активно сприяла на підйом її, сприяла активізації боротьби за створення національної держави.
У середині 17 ст. майже вся Україна була під владою Польщі. Південні землі піддавалися постійним набігам татарських орд. Кріпосницький гніт і обмеження народних інтересів спричинили за собою збройні повстання проти польської влади. У 1648 р. Національно-визвольна боротьба набула характеру загальнонародної війни. Національно-визвольна війна 1648 - 1676 рр. завершилася ліквідацією польської влади в трьох з семи воєводств та українсько - російським військово - політичним союзом. Союз з Росією мав суперечливі наслідки для української культури. З одного боку, Лівобережна Україна позбулася польського феодального і національно-релігійного гніту. Але з іншого боку, царизм прагнув поширити на Україні свої порядки, церковні правила, мову. Негативно позначилася на українській культурі і Руїна Правобережжя (1660 - 1680-ті роки). В цілому ж національно-визвольна війна сприяла зростанню української національної самосвідомості, розвитку науки та філософської думки, виданню високохудожніх творів мистецтва.
Важливим елементом народної культури були обряди та традиції. Родина в Україні зберігала патріархальний характер, її головою був батько чи дід. Поряд з малою родиною була велика родина, яка об'єднує три - чотири покоління. Часто батьки вирішували питання шлюбу своїх дітей, визначали їхній рід занять. Разом з тим, особливості побуту і постійна військова загроза розвивали самостійність і чоловіків, і жінок. Родинні відносини шляхти регулювалися законом.
Частина народних традицій походить з язичництва. Живучість цих традицій пов'язана з тим, що вони регламентували повсякденний побут. Звичай різдвяних колядок і літніх «зелених свят» український народ зберіг до наших днів.
2. Стан освіти i розвитку науки
2.1. Просвітництво
У 16-17 ст.ст. продовжують дiяти елементарні школи, що iснували при
церквах i монастирях. В них дяки навчали дiтей читанню, письму, елементам
лічби. Поступово на розвиток шкільної освіти все бiльше впливали світські
кола. Виникає новий тип школи - греко-слов'яно-латинська, в якiй давньоруськi традиції навчання сполучалися з досягненнями західноєвропейської школи i науки того часу. Першим навчальним закладом такого типу стала школа в Острозi.
Органiзацiя Острозької школи належить до 70-х років 16 ст. Навколо школи і типографій створилося коло вчених, письменникiв, куди входили Іван Федоров, Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Тимофiй Михайлович, Клiрик Острозький, Дем'ян Наливайко.
На пiдставi висловлювань сучасників можна зробити висновок, що в Острозi читався курс семи вiльних наук - граматики, риторики, дiалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики. Тут були оратори, рівні Демосфену i Софоклу, вчені в областi грецької, слов' янської i латинської мови.
Острозька школа мала переважно гуманітарне спрямування. На високому рівні було поставлене викладання риторики. З Острогом, його школою ідiячами навколо неї, пов'язане становлення української книжної віршової поезії.
Пiсля смерті її мецената К. Острозького (1608) i посилення національно-
релігійного тиску пiсля проголошення Брестської церковної уніїОстрозька школа
поступово занепадає. У 1624 році в Острозi обосновалися єзуїти, що відкрили свiй
колегіум. Тодi ж припинилася дiяльнiсть Острозької школи.
Велику роль в розвитку просвітництва в Україні вiдiграли братства - суспільно-політичні організації, створені для сприяння розповсюдженню просвiтництва серед українського народу. Братства ставили собi за мету зробити
школи доступними для всіх бажаючих, в тому числi i для дітей простих прошаркiв.
За навчання у школi батьки вносили плату з урахуванням їх статкiв. Дiти бiдних
батькiв навчалися безкоштовно.
Важливу роль у розповсюдженні освіти, розвитку наукових знань вiдiграла
Київська братська школа. На початок 17 ст. Київ стає провідним культурним
центром України. Але братським школам доводилося несолодко, бо католицька i
уніатська церкви створювали перепони для нормальної дiяльностi шкiл.
Наприкiнцi 16- поч. 17 ст. в Україні з 'явилися єзуїтські школи.
Перша езуїтська школа з'явилася у Вiльно в 1579р., через 9 років вона
отримала статус академії - вищого навчального закладу. Єзуїтські школи дiяли
переважно у великих містах i були розрахованi на молодь, як католиків, так i православних - вихідців з середовища вищих станів.
Як правило, ці школи складалися з п'ятьох класів, викладання велося на
латинській мові. Система виховання була спрямована на формування з молодих
людей ревносних католиків, вiдданих Ватикану. Православнi, що навчалися у таких
школах, як правило, приймали католицизм, зі зневагою ставилися до рідної мови,
культури, звичаїв. Просвітницька діяльність ордену єзуїтів переслідувала далекі
політичні цілі. Єзуїти розраховували, що діти представників вищих станів,
прийнявши католицизм, зможуть потім силою нав'язати його своїм підлеглим.
Однак їх розрахунки не виправдалися.
На українських землях діяли також протестантські школи (Волинь і Поділля).
В них навчалася молодь різної віри. Викладалися грецька, латинська, польська,
церковнослов'янська мова, велика увага приділялася діалектиці, риториці, вивченню основ християнської етики.
Протестантські школи переслідувалися католицькою церквою і владою Речі
Посполитої, що ускладнювало їх діяльність. Не дивлячись на це, протестантські
школи, завдяки доступності, відіграли помітну культурно-просвітницьку роль і
вплинули на організацію і розвиток шкільної освіти в Україні.
Особливо треба сказати про діяльність відомого просвітителя й архімандрита
Києво-Печерської Лаври Петра Могилу. Він був ревнителем православ'я, саме він з допомогою козаків відстояв у греко-католиків київські святині - Софійський собор, Києво-Печерську Лавру тощо. Він був пропагандистом нових віянь в українській культурі, завдяки йому в православній українській культурі з'являється новий стиль - бароко.
У 1631 році Петро Могила заснував при Києво-Печерській Лаврі школу, яка
через рік була об'єднана з Київською братською школою і названа Києво-
Могилянською колегією. Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл Украіни, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося на латинській мові. Вивчалися сім вільних наук: граматика,
риторика, поетика, філософія, математика, астрономія і музика; курс навчання в
академії продовжувався 12 років.
У другій половині XVII ст. центром освіти в України стає Наддніпрянщина. На території гетьманату була знищена уніатська церква, єзуїтські та інші католицькі та уніатські навчальні заклади. На чолі української національної школи залишається Києво-Могилянський колегіум, що користується підтримкою влади і в 1702 р. отримав статус академії.
Просвітництво того часу носило переважно гуманітарний характер, що
позитивно відобразилося на рівні філологічної науки, літератури, філософських й
історичних знань. Головним центром розвитку наукових знань став Київський
колегіум, навколо якого зосередилися кращі наукові й літературні сили. Викладачі
колегіуму зробили значний внесок в розвиток філософської й історичної думки.
В історичній літературі багато місця приділялося козацтву. На той час воно перетворилося на важливу суспільно-політичну силу, активно виступаючу за боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу.
Козацтво грало важливу роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Це відмічали у своїх творах українські й білоруські письменники-полемісти.
Найбільш розповсюдженим жанром історичного оповідання стають
хронографи. Вони були своєрідними енциклопедіями, що знайомили читача з
всесвітньою історією, античною філософією, літературою, історією церкви.
Менше уваги в школах того часу приділялося математиці, медицині, хімії. Помітних успіхів досягло природознавче пізнання світу. В шкільні програми
входило викладання географії і математики, оскільки знання з цих галузей були
необхідні в повсякденному житті.
Розвиток медицини базувався на багатовіковому досвіді народу. Для лікування захворювань широко застосовувалися лікарські рослини. Розповсюджувалися також медичні трактати, що містили наукові відомості про будову і фізіологію людського організму.
Медичну допомогу надавали зазвичай цирульники. Вони вміли лікувати рани
і переломи, вправляти кістки при вивихах. Цирульники об' єднувалися в цехи, що
існували у всіх великих містах. Медичні кадри на рівні знань свого часу готувалися
у Краківському університеті й Замостській академії. Серед студентів кількість
українців було незначним, тому дипломовані лікарі в Україні зустрічалися рідко.
2.2. Друкарство
Наприкінці 1576 року відомий майстер друкарства Іван Федоров переїхав до
Острогу, де організував типографію. Відомо п'ять видань Острозької типографії, що вийшли за час роботи Івана Федорова.
Перше острозьке видання - «Азбука» - датована 18 червня 1578р. Наступним
виданням стала «Книга Нового завіту» (1580), що призначалася для домашнього
читання. Найбільшим за обсягом і найдовершенішим за рівнем поліграфічного
виконання стала Острозька Біблія, видання якої вважалося зразковим як в межах
України, так і за кордоном.
Всього до середини 17 ст. в Україні в різні часи діяло 25 типографій. Роль
типографій не зводилася до механічного відновлення друкованої продукції. Для
підготовки до друку текстів потрібні були освічені люди - перекладачі, укладачі,
редактори. Саме тому навколо типографій згуртовувалися літератори і вчені-
філологи.
Упродовж довгого часу після виникнення друкарства поряд з друкованою
книгою продовжувала розповсюджуватися і рукописна. Рукописи призначалися
передусім для читання. В рукописах розповсюджувалась більшість творів
полемічної літератури, літописи, записи шкільних лекційних курсів, ноти тощо.
2.3. Книги Лаврської друкарні
Починаючи з XI ст., часу свого заснування, Києво-Печерська лавра була релігійним та освітнім центром. При Лаврі працювали скрипторій (майстерня для переписування книг) та школа, де навчалися не лише монахи, а й діти із світських сімей. Особливо активізувалася діяльність Лаври як просвітницького центру в період визвольної війни 1648—1654 pp., боротьби проти засилля католицизму в Україні. Із 1614 p. тут почала працювати друкарня, що відіграла велику роль у розвитку освіти, науки і культури українського народу. Популярність виданих нею книг була великою, адже їх мова максимально наближалася до розмовної.
Лаврські видання відзначають високий поліграфічний рівень, гарний шрифт, професійне оформлення.
Перші датовані книги, видані цією друкарнею, — "Каноник" (1614) та "Часослов" (1616).
У XVI ст. розгорнулася гостра ідеологічна боротьба проти уніатства, в яку активно включилася й Лавра. Було видано цикл антиуніатських книг: "Книга о вере" (1620-1621), "Києво-Печерський Патерик" (1625), "Тератургима" (1638), "Постановление запорожцам" (1629), "Синопсис" (1674). У них розповідається про боротьбу українського народу проти поневолювачів. Характерна особливість видань цього періоду — звернення до читача, де в популярній формі впроваджувались ідеї державності та переваги православ'я. Вони розміщувались на початку або в кінці тексту і були видрукувані виключно українською мовою.
Поряд з теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для братських шкіл букварі та граматики, за якими навчалися діти в школах церковнослов'янської, грецької та латинської мов.
Продуктивність друкарні Києво-Печерської лаври була чи не найбільшою в Україні. Так, починаючи з 1615 p. до кінця XVIII ст. цією друкарнею було випущено 517 видань, Львівською і Братською друкарнями у Львові (1573--1593) — 146 видань, Острозькою (1680-1686) — 21. Почаївською (1732-1798) — 101, Чернігівською (1646—1658) — 35 видань. Отже, Лаврська друкарня за кількістю перевершила всі інші.
Навколо друкарні гуртувалися видатні діячі української культури: Є. Плетенецький, П. Беринда і С. Беринда, Т. Земка, Л. Баранович, І. Гізель та ін. Поряд із книгами, надрукованими старослов'янською та українською мовами, друкувалися видання польською, грецькою, латинською мовами та їх переклади, що набагато розширювало культурні набутки українського народу.
Лавра випускала також світські книги. Книжка "Вірші", що була складена з віршів ректора Київської братської школи К. Саковича, присвячених гетьману П. Сагайдачному і Війську Запорозькому, вийшла 1622 p. Укладений П. Бериндою "Лексикон словеноросский й имен толкование" побачив світ 1627 p. Відома також історична хроніка "Києво-Печерський Патерик" — колективна праця монахів Києво-Печерської лаври, "Синопсис" І. Гізеля — історичний огляд України до 70-х років XVII ст., де висвітлюється боротьба українського народу з іноземними поневолювачами.
Лаврська книга була багато оздоблена. Великий внесок у цю справу зробив відомий гравер Ілля. Вражає не лише його висока майстерність, а й працездатність: понад 500 гравюр, які й донині цінуються не тільки як мистецькі твори, а й як документи епохи. На багатьох з них зображено життя, побут і пам'ятки Печорського монастиря. Над оформленням книг для Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища невідомі), Леонтій Тарасович, Данило Галяховський. Поряд з канонічними зображеннями вони вводили побутові сцени, портрети сучасників. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика, зразки народного мистецтва.
Окремо варто наголосити на мистецтві виготовлення оправ для книг. Вони були кількох типів: масова книга випускалася в недорогих, власне серійних обкладинках, а книги для престижних замовників "одягалися" в дорогоцінні матеріали: парчу, шовк, шкіру з прикрасами з коштовних металів, каменів, перлів та емалевими накладками із сюжетними малюнками. Виготовлені з металу елементи декору оздоблювалися карбуванням, гравіюванням, філігранню та фініфтю.
3. Розвиток художньої культури
3.1. Література
У 16 ст. продовжувався процес, важливими факторами якого були формування єдиної мови і національної художньої культури. Усна словесність, традиції і звичаї регламентували життя трудового українського населення, виражали його світогляд і етику. Виховна і морально-дидактична дія звичаїв і народнопоетичної творчості відіграло на цьому етапі важливу роль в обʼєднанні українського народу в боротьбі проти окатоличування і насильницької асиміляції, в становленні основних рис національного характеру українського народу.
Героїко-патріотичні мотиви звучали в казково-богатирському епосі,
переважно в героїко-фантастичних казках, легендах про подвиги богатирів,
колядках, що прославляли військову відвагу в битвах з ворогами, а особливо в
думах, піснях і билинах, що виникали як наслідок мужньої боротьби народу проти
іноземних загарбників. Народнопоетичні твори всіх жанрів оспівували
працелюбство, волю, справедливість, чесність, хоробрість, любов до рідного краю,
життєвий оптимізм; вони засуджували порушників правових, етичних та інших
усталених норм життя і побуту народних мас, виражали ненависть до пригнічувачів, клеймили зрадників.
Думи не лише піднімали народні маси на рішучу боротьбу з ворогами, але
одночасно виконували й морально-етичну, виховну функцію. Козак-патріот і воїн, захисник рідної землі, безстрашний в бою і перед обличчям жорстокої смерті,
зображений в думах і піснях з епічним розмахом. Таким він виступає і в далеких
морських і сухопутних походах, і в бою, і в турецькій неволі. Глибоким ліризмом
насичені ті думи і пісні даної тематики, де намальовані картини прощання козака з
рідними і його смерть у безлюдному степу.
Відома пісня про козака Байду - узагальнений образ народного героя. Головна її риса - високе патріотичне звучання, апофеоз мужності воїна-героя, який і в полоні під катуванням відмовляється служити ворогу. Навіть підвішений турками ребром на крюк, палаючий патріот Байда знаходить спосіб помститися своїм ворогам.
Вже у 16 ст. народна поезія фіксує назву «Україна» в його етнічному і територіальному значенні.
Посилення соціальних мотивів в українському фольклорі обумовило
збагачення його гумористичними і сатиричними творами. Це були приспівки до
танців «козачок», «голубець», веселі пісні-шумки, драматичні вистави-інтермедії
тощо.
З кінця 16 ст. в Україні бурхливо розвивався такий вид літератури, як полемічна. Українські полемісти, відстоюючи чистоту православ'я, розвернули
ідеологічну боротьбу проти католицизму, а також проти реформаційних течій
(клютерів», «кальвинів», «аріан»). Полеміка з католицькою церквою досягла
кульмінації в період підготовки і здійснення церковної Брестської унії 1596р., коли
особливо посилився наступ ідеологів католицизму і унії на український народ, його
культуру, мову, звичаї і віру. В цей час було створено багато літературних
пам'ятників гострої антикатолицької спрямованості найрізноманітніших жанрів:
відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, зібрань
документальних матеріалів.
Пересопницьке Євангеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад Євангелія так званою простою мовою, досить близькою до народної. Як свідчить приписка в рукопису, переклали євангеліє 1556-1561 син протопопа М.Василевич та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій у с.Двірці й м.Пересопниці (тепер Рівненська обл.). Замовила книгу княгиня А.Заславська. Пересопницьке Євангеліє — розкішна книга, вагою 9 кг. 300 гр., писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм. Книга складається з 482 аркушів. Рукопис богато орнаментований, прикрашений високохудожніми кількакольоровими заставками й мініатюрами. За красою й богатством оформлення "П.Є." не має рівних собі серед українських рукописів.
На початку 17 ст. з'явився чудовий історико-полемічний памфлет
«Пересторога». Анонімний автор яскраво зображує переслідування православного населення католицьким й уніатським духовенством. Основним прийомом боротьби проти ополячування і окатоличування українського народу він бачив
розповсюдження шкільної освіти, знань, книгодрукарства і схвалював культурно-просвітительську діяльність братств.
Набуває нових рис літописання. Традиційні літописні оповідання витісняються зжатими порічними записами, які, як правило, охоплюють сучасні авторові події і виражають його ставлення до них.
Відомими пам'ятниками історичної прози є Густинський, Київський, Острозький, Львівський літописи.
Затверджується полемічна поезія. Прикладом може служити «Скарга бідняків до бога» і вірші, що входять до Загоровської і Києво-Михайлівської рукописної збірки, що представляють собою частину редакції не знайденого до сих пір величезного полемічного комплексу з п'яти тисяч віршованих рядків. Твір вийшов з-під пера невідомого поета-патріота і складався з трьох самостійних частин, органічно пов'язаних між собою загальною ідеєю боротьби проти окатоличування і полонізації. Автор віршів виступає і проти послідовників радикальних реформаційних течій, і проти православної української і білоруської церковної верхівки, яка погодилася на унію.
Книгодрукарство сприяло розповсюдженню на українських землях так званої епіграматичної поезії, віршованих геральдичних епіграм, присвят, передмов, кінцівок.
3.2. Розвиток музики і театру
Велику роль в процесі становлення української музики відіграла музична
освіта, спочатку розповсюджена серед міського населення через братства і братські школи, в яких учні паралельно з загальноосвітніми дисциплінами і церковним співом за нотами знайомилися з елементами теорії музики, а іноді й композиції. Для цього використовувалися західноєвропейські посібники, але головним посібником під час навчання співу були рукописні ірмологіони, що містили співи православної церкви. Співу за нотами навчали досвідчені регенти хорів, музиканти. В цей період формується і розвивається партесний спів - багатоголосий гармонійний слів за партіями.
У др. пол. 16 ст. багатоголосий спів за нотами без супроводу досяг такої
довершеності, що православна перква вирішила використати його на противагу
католицькій церковній службі, де спів супроводжувався грою на органі.
В цей період в Україні були наявні народні ігри з характерними їм театральними елементами. Разом з появою нових шкіл виникає і шкільний театр.
Одночасно зі шкільним театром розвивався народно-плацевий театр,
репертуар якого складали містерії і фарси.
До перших десятирічь 17 ст. належить також початок української побутової
драми. До цього ж часу належать й інші зразки української побутової драми -
інтермедії. Це комедійні сценки, що побудовані на анекдотичних сюжетах.
3.3. Архітектура й образотворче мистецтво
З середини 17 ст. в українській архітектурі все більш виразно проявлялися
основні тенденції загальноєвропейського архітектурного процесу. В Україні
отримали розповсюдження архітектурні прийоми, характерні для епохи
Відродження. Елементи стилю бароко, поєднуючись з традиціями місцевого
народного будівництва, послужили основою для розквіту своєрідного стилю,
відомого як українське бароко.
В цей період виникло немало нових міст, зокрема в Слобідській Україні. Тут
виросли Чугуїв, Суми, Лебедин та інші міста, що будувалися за короткі терміни і з
самого початку отримали більш-менш чітке планування.
Кожне місто мало укріплення, що складалося зазвичай з земляних валів і
дерев' яних стін, оточених ровами. Навколо міст все частіше зводилися кам'яні стіни.
В більшості міст, як і раніше, існували замки - резиденції феодалів або представників державної влади.
У великих містах на середньовічній основі склався новий тип жилого будинку - камениці. В підвалах і на першому поверсі таких будівель розміщувалися склади, торгові й ремісницькі приміщення, контори, другий і третій поверхи відводилися під житло.
В 30-х роках 17 ст. в архітектурі кам'яних споруд з'являються риси бароко. Барочне розуміння пластики і силуету проникає також в архітектуру дерев'яних
храмів. Зруби все частіше набували форм восьмериків. Стрункіше ставали їх силуети, шатрові верхи поступалися місцем грушоподібним.
Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з'явилися будови, позначені рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє їх від бароко західноєвропейського. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев'яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко - це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", того гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету, а той злет невід'ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.
Хрещаті дерев'яні храми - типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної й логічної композиції, так і окремих форм та деталей. До трибанних церков із тридільним заложениям належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.
Досконаліших мистецьких форм досягли п'ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври -церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.
У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слобожанщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.
Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п'ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного і безконечного. У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.
В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев'яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо. З дерев'яної архітектури найвідоміші Миколаївський собор Медведівського монастиря, що мав 40-метрову висоту
Значного розвитку набув і скульптурний портрет, особливо у вигляді
надгробки з характерним зображенням померлого, що лежав на ложі або саркофазі.
Цей час був часом глибоких творчих пошуків в живописі, результатом яких
стали важливі зміни в ній, що виразилися спочатку у відходженні від релігійної
тематики і появі сюжетів, взятих з реального життя. Більш реалістичною стала і
манера письма. Виникли такі нові жанри, як батальний портрет і пейзаж. Поруч з
мистецтвом мініатюри затвердилося мистецтво гравюри і художнього оформлення друкованої книги.
У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати золотим віком українського мистецтва.
Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти храму повело за собою і зміну композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров'я і Слобожанщини.
Бароко — стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити соціально-економічну ситуацію суспільства, в Україні його було названо козацьким. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який високо поціновував архітектуру.
Він доглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, давав кошти на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї та інших містах. Дослідник мистецтва О. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші Мазепа. Звичайно, він міг дозволити собі такі трати, маючи за собою 19654 села в Україні та понад десяток - у Росії.
У другій половині 17 ст. при Києво-Печерській Лаврі сформувалася школа іконописців і граверів. Виконані її майстрами розписи Успенського собору та Троїцької церкви Лаври характерні пастельною формою письма, округлою плавністю ліній, трохи меланхолійним настроєм. Частиною церковного живопису є т. зв. ктиторський портрет. Ктиторами називали засновників церков, церковних старост, а також впливових парафіян, які матеріально підтримували церкву. У вівтарній частині Успенського собору Лаври було 85 ктиторських портретів. Правда, в розряд ктиторів були зараховано найбільш відомі історичні діячі від Київської Русі до імператора Петра І. Ктиторскі портрети були ростові, індивідуальні риси натури на них приглушені церковним каноном.
Видатні українські гравери брати Тарасевичі, І. Щирський, О. Козачковський, працювали з міддю і деревом. Мистецтво гравюри розвивалося в тісному зв'язку з друкарством. Серед робіт братів Тарасевичей алегоричні композиції релігійного і світського характеру, реалістичні замальовки пейзажів і сільськогосподарських робіт.
В іконописі того часу вже можна побачити прагнення художників до більш
невимушеної передачі оточуючого світу. Все частіше святі на іконах нагадують
простих людей - селян, яким притаманні індивідуальиі риси, а не страждальці-
аскети.
