Основними напрямами правового регулювання міграційних процесів

України визначено:

- повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше

депортованих з території України;

- сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та їхніх

нащадків (дітей, онуків);

- збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;

- захист соціально-економічних інтересів і прав українських

трудящих-мігрантів;

- надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців

відповідно до національного законодавства України;

- створення правових і соціально-економічних засад регулювання

зовнішньої трудової міграції громадян України;

- імплементацію у національне законодавство України відповідних

норм і принципів міжнародного права. Регулювання імміграції в Україну

шляхом застосування відповідно до законодавства України

загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить структуру

імміграції;

- розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення

актуальних питань у сфері зовнішньої міграції.

Сформовані конституційні засади функціонування держави є

об’єктивними передумовами існування міграційного права України. Це

суверенітет, демократичні перетворення, соціальність і гуманізм держави,

утвердження верховенства прав і свобод людини та громадянина.

Донедавна вважалося, що міграційні суспільні відносини регулюються

нормами різних галузей права України – конституційного,

адміністративного, житлового, кримінального, трудового тощо. На

теперішній час зазначені інститути набули додаткової якості змішаного

інституту, що утворився на стику суміжних галузей права. Тобто вони стали

міжгалузевими, комплексними інститутами. Щодо міграційного права

України, то міграційними інститутами вони стали завдяки присутності

міграційних процесів фізичних осіб.

Основою міграційної сфери є система прав і свобод мігранта в різних її

проявах, тому саме тут міститься вирішення основних міграційно-правових

проблем. Курс України на демократизацію державного та суспільного життя

вимагає визнання й правового забезпечення самостійної життєдіяльності

мігрантів як суб’єктів права. Навіть мігранти, які незаконно перебувають на

території України, мають право на основоположні права людини, оскільки

відповідно до статті 1 Загальної декларації прав людини усі люди

 

народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах; вони наділені

розумом і совістю й повинні діяти один щодо одного в дусі братерства.

Слід зазначити те, що чимало норм міграційного права України,

особливо у сфері імміграції, стосується питань процесуального характеру,

тобто правового регулювання порядку проходження міграційних справ. Тому

в багатьох випадках його можна кваліфікувати і як процесуальне право.

Таким чином, міграційне право України можна визначити як

сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з

міграційними процесами фізичних осіб, визначенням правового статусу

мігранта в результаті свободи пересування, а також закріплення гарантій і

обов’язків держави та її органів щодо утвердження й забезпечення статусу

різних категорій мігрантів.

З відносинами, що становлять предмет міграційного права України,

тісно пов’язані процедурні відносини із встановленням юридичних фактів і

процесуальні з розгляду міграційних справ, розгляду спорів тощо, які іноді у

літературі називають u1076 допоміжними. А це – ще одне підтвердження реалізації цього права, оскільки останні визначають порядок застосування норм

матеріального права та забезпечують важливу якість міграційного права

України – взаємозв’язок матеріальних і процесуальних засад – саме

системність права.

1.3 Метод правового регулювання міграційного права Необхідно зазначити, що метод правового регулювання для відносин на які впливає міграційне право України є комплексним, оскільки останнє є комплексною галуззю права. Міграційні правовідносини з однієї сторони підпадають під правове регулювання імперативним методом, а з іншої –диспозитивним. Імперативному способу притаманний метод «влада –підпорядкування», а диспозитивному – юридичної рівності. Метод міграційного права України використовує обидва способи з переважанням імперативного методу правового регулювання у поєднанні з іншими способами-прийомами регулювання: позитивне зобов’язання – покладання нафізичну особу обов’язку активної поведінки (наприклад, при перетинанні державного кордону України протягом п’яти днів звернутися до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця) та заборона – покладання на фізичних осіб обов’язків утримуватися від здійснення певних дій (наприклад, перетинати державний кордон України лише в пунктах пропуску через державний кордон України).

Якщо предмет правового регулювання дає змогу виявити ту сферу

суспільних відносин, на яку впливає міграційне право України, то метод

правого регулювання виступає засобом цього впливу, регулювання, що

також характеризує (нарівні з предметом) міграційне право України як галузь

права.

Звідси зростає практичне значення визначення кодифікації

міграційного права – це науково – дослідницька та теоретично – прикладна

систематизація й упорядкування правових норм, що керують міграційними

процесами(явищами) чи регулюють їх, а тому забезпечують відповідний

правовий вплив на поведінку суб’єктів міграційної політики.

1.4. Кодифікація міграційного права – це приведення до єдиної цілісної

системи тих міжнародних і національних правових норм, які застосовуються

до суб’єктів та учасників міграційного процесу, визначають їх поведінку за

певних обставин і ситуацій. Проте ця кодифікація як науково – дослідний

процес не обмежується лише систематизацією. Вона сприяє також

оновленню раніше розроблених норм, а також створенню нових, якщо цього

потребує міграційна політика або національне законодавство.

Міграційне право, звертаючись до міграційних проблем і соціальних

наслідків, які ними зумовлюються, може зайняти гідне місце у справі

формування у населення правильних та науково обґрунтованих уявлень саме

про цю сферу людської діяльності. Воно здатне, і без успіху, вказати

офіційний владі на існуючі в міграційному законодавстві прогалини і

протиріччя, подолання яких уможливлюється за рахунок: а) приєднання тієї

чи іншої держави до тих міжнародних угод, що регулюють проблеми

зовнішньої та внутрішньої міграції; б) внесення доповнень та уточнень у ті

нормативно – правові акти, котрі мають законодавчу потребу; в) розроблення

для державних службовців та імміграційних чиновників лекційних курсів,

пов’язуючи їх зміст і спрямованість з правами та свободами людини.

Порушення прав і свобод людини, якщо вона добре знає їх, а також

поінформована про кращі, ніж у себе на батьківщині, соціальні умови, здатні

спричинити міграцію. Так само можна стверджувати не тільки про

особистісні, а й колективні права, наприклад, про право етнічних груп на

об’єднання з метою розвитку своїх звичаїв, обрядів, традицій, тобто власне –

історично – національної культури в умовах полі етнічного розвитку чи в

середовищі інокультурного соціального походження, яке створив не

материнський, а «чужий» етнос.

Міграційне право України – це самостійна галузь національної правової

системи, під якою необхідно розуміти науково обґрунтований, об’єктивно

існуючий зв’язок інститутів і норм, що становлять єдину самостійну галузь

права.

Міграційне право України визначено як сукупність правових норм, що

регулюють суспільні відносини, пов’язані з міграційними u1087 процесами

фізичних осіб, визначенням правового статусу мігранта, а також

закріпленням гарантій і обов’язків держави та її органів щодо утвердження і

забезпечення статусу різних категорій мігрантів.

Отже, міграційне право України можна визначити як сукупність

правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з міграційними

процесами фізичних осіб, визначенням правового статусу мігранта в

результаті свободи пересування, а також закріплення гарантій і обов’язків

держави та її органів щодо утвердження й забезпечення статусу різних

категорій мігрантів.

Міграційне право України має всі сталі ознаки, які характеризують

його як самостійну галузь права в системі національного права України,

оскільки стосується державних та соціальних інтересів. Це — й окремий

предмет регулювання, й сукупність власних юридичних засобів впливу

держави на учасників регульованих суспільних відносин. А найважливіше —

бажання та волевиявлення держави в розвитку цієї комплексної галузі права.