Поняття міграційного права, його предмет, об’єкт та методи

Загальні положення про міграційну політику та міграційне право України.

1. Поняття міграційного права, його предмет, об’єкт та методи

2. Система міграційного права України та його джерела

3. Суб’єкти міграційного права

4. Джерела міграційного права

5. Міграційне право зарубіжних країн

6. Юридична відповідальність іммігрантів за порушення законодавства України

 

 

Поняття міграційного права, його предмет, об’єкт та методи

Основоположним принципом міграційного права України є свобода

пересування людини і громадянина, яка є так ож їх суб’єктивним правом.

Згідно з положеннями статті 33 Конституції України кожному, хто на

законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода

пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати

територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь – який час

повернутися в Україну.

Важливими є універсальні норми міграційного права – це нормативно-

правові документи (декларації, конвенції, пакти, угоди), які регулюють

відносини між усіма суб’єктами міграційних відносин, складають

загальновизнане міжнародне право з питань соціального переміщення та

соціальної мобільності населення. Вони базуються на універсальних

принципах міжнародного права, що сприяють захисту та охороні прав і

свобод людини. Як універсальні норми міграційного права, так і їх

визначальні принципи лежать в основі національного законодавства з питань

міграції.

Універсальні норми міграційного права, зміст і сутність яких

відображена в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року,

Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966), Конвенції

про статус біженців (1951), Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм

расової дискримінації (1966) та інших міжнародних документах,

відображають також норми і принципи Статуту ООН. Ці норми є складовою

міжнародного правопорядку, а відхилення від них розглядаються як спроба

порушити міжнародне міграційне право, тобто права і свободи людини.

Із прийняттям на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996

року Конституції України стало якісно новим етапом розвитку суспільних

відносин у сфері міграції, оскільки було закладено принципово інші засади

державної міграційної політики України, спрямовані насамперед на

утвердження й забезпечення прав і свобод людини та громадянина, що

відповідає міжнародно-правовим стандартам.

Міжнародне міграційне право перебуває у тісному взаємозв’язку з

міграційним правом України, яке сформувалося й розвивається. Перше

впливає на міграційне право України, оскільки низка міжнародних

міграційно–правових норм після виконання припису частини першої статті 9

Конституції України безпосередньо стають частиною національного

міграційного законодавства України. Положення цієї статті мають

надзвичайно важливе зовнішньополітичне і правове значення в умовах

активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони

свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов’язанням, які

проголошуються обов’язковими для виконання поряд з національним

законодавством, та повагу до норм міжнародного права. По-друге, вони в

певній мірі дають відповідь на питання практичного застосування положень

міжнародних договорів в України та їх співвідношення з чинним

законодавством України.

Універсальні норми міграційного права створюють формальні джерела

міграційного права – власне саме ті нормативно – правові акти, в яких

відображуються міжнародні та національні законодавчі ініціативи. Зазначені

норми покликані в основу міграційного нормотворчого процесу – це

принципи та правила, які визначаються всіма державами.

Взаємодіючи з універсальними нормами міграційного права, суб’єкти

міграційного процесу не лише діють відповідно до їх нормативно – правових

вимог, а й вносять до них належні доповнення чи уточнення, збагачують і

розвивають національне міграційне право. Разом з тим міграційне право

ґрунтується на концепції міжнародного захисту прав людини. Йдеться про

вагомість прав людини, у тому числі мігранта, що потребує істотної

переорієнтації всієї національної правової системи, зокрема, на: чітке

визначення правового статусу різних категорій мігрантів, зокрема, статусу

іммігрантів, статусу іноземців та осіб без громадянства, яким надається

притулок, статусу біженців, u1089 статусу репатріантів, статусу туристів–

мандрівників; інтеграцію мігрантів в українське суспільство задля

досягнення мети однакового розвитку всіх; гарантування реалізації прав і

свобод мігрантів; забезпечення охорони законних інтересів і прав мігрантів;

стимулювання участі мігрантів у державному й суспільному житті України

як фактор її розвитку, як життєдайної економічної сили.

Конституція України закріпила основні засади міграційної державної

політики України з питань міграції людини та громадянина її метою є

цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, подолання негативних

наслідків неорганізованих і неконтрольованих процесів міграції,

забезпечення умов для реалізації прав мігрантів, їх інтеграції в політичне,

юридичне, соціально-економічне та культурне національне середовище

проживання тощо.

Частина друга статті 25 Конституції України передбачає, що

громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий

іншій державі. Перше означає, що лише громадянин України без його згоди

не може бути переміщений за державний кордон України, тим більше

виданий. У міжнародно-правовій практиці термін «видача» або

«екстрадиція» означає доставляння особи однією державою в іншу згідно з

положеннями міжнародного договору, конвенції чи національного

законодавства. Зважаючи на ці норми, їх можна розглядати як конституційну

гарантію унеможливлення вигнання (видворення, вислання, депортація,

виселення, експатріація – примусове залишення батьківщини) з території

України чи екстрадиції до іншої держави громадянина України. У зв’язку з

чим Україна гарантує своїм громадянам піклування та захист за її межами.

Під цим слід розуміти прояв різноманітної турботи про громадян України,

які знаходяться за її межами. Ці функції покладаються на дипломатичні та

консульські представництва і консульські установи щодо забезпечення прав

та законних інтересів та їх поновлення у разі порушення.

Відповідно до положень частини першої статті 26 Конституції України

для іноземців та осіб без u1075 громадянства, які на законних підставах

перебувають в Україні, запроваджено в основному національний режим, але

з окремими особливостями його застосування до різних категорій зазначених

осіб. Основні права, свободи та обов’язки іноземних громадян та осіб без

громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні,

закріплені в Законі України «Про правовий статус іноземців».

Також у частині другій статті 26 Конституції України зазначено, що

іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку,

встановленому законом. Президент України приймає рішення про надання

притулку в Україні (пункт 26 частини першої статті 106 Конституції

України).

Україна дотримується міжнародних зобов’язань щодо захисту прав

людини, яка вимушено залишила країну своєї громадянської належності або

країну свого постійного проживання. Зокрема, як уже зазначалося, іноземцям

та особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку

встановленому законом. Надання притулку регулюються Законом України

«Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового

захисту».

Право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільне

залишення території України гарантується частиною першою статті 33

Конституції України як громадян України, так і всім іншим особам, що на

законних підставах перебувають на її території. Щодо деяких обмежень у

здійсненні цього права, то за діючим законодавством вони встановлені

Законом України «Про правовий статус іноземців», а також статтею 64

Конституції України де передбачається можливість окремих обмежень

свободи пересування і вибору місця проживання для громадян України та

іноземців в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Важливою є частина друга статті 33 Конституції України про те, що

громадянин України не може бути позбавлений права в будь – який час

повернутися в Україну. Виїзд громадян України з її території регулюється

Законом «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян

України». Державні органи зобов’язані надати допомогу своїм громадянам у

поверненні їх в Україну.

У частині першій статті 92 Конституції України зафіксовано, що лише

законами України мають визначатися, зокрема, права та свободи людини і

громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина

(пункт 1), громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб

без громадянства (пункт 2), права корінних народів і національних меншин

(пункт 3), засади регулювання міграційних процесів (пункт 10).

Звідси випливає, що іноземці та особи без громадянства у питаннях

міграції мають рівні права і свободи з громадянами України – за винятками,

встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами

України.

Норми міграційного права покликані регулювати однорідні суспільні

правовідносини, що виникають у сфері міграції, а саме відмінності статусу

громадянина й біженця, що відрізняються внаслідок переміщення особи з

однієї країни до іншої.

Тому, врегулювання зміни правового статусу особи, а точніше,

врегулювання самого процесу зміни й усі послідовні етапи (елементи)

переходу статусу з одного до іншого і є предметом міграційного права.

Отже, міграційне право може бути визначено як система норм, котрі

пов’язують суб’єкти міграційного права у їхніх відносинах між собою щодо

врегулювання статусу особи під час і в результаті переміщення, а також

впорядкування самих міграційних процесів. У зв’язку з чим основою

предмета міграційного права України є міграційні процеси, з якими

нерозривно пов’язані відносини з встановленням і реалізацією статусів

різних категорій мігрантів, котрим необхідно за допомогою юридичних

засобів відкривати простір для самореалізації.

Останні і складають об’єкт міграційного права і є предметом як

правового, так і управлінсько-правового розгляду міграційної сфери, власне –

управління міжнародними та внутрішньодержавними переміщеннями

населення.

Загальним є те, що міграційні правові норми в сукупності регулюють

міграційні процеси, пов’язані з переміщенням фізичних осіб що становить

предмет міграційного права України як самостійної галузі права.

Як наука міграційне право досліджує загальні закономірності та

розвиток правового регулювання міграційних процесів у контексті

міжнародного права та національного законодавства з порівнянням досвіду

правового регулювання у міжнародному праві.

Засади державної міграційної політики, виходячи з національних

інтересів України, зводяться до регулювання міграційних процесів фізичних

осіб, захисту національного ринку праці, інтересів громадян України, які

працюють за її межами, та необхідності розвитку міжнародного

співробітництва у цій сфері, і удосконалення законодавчих механізмів їх

регулювання.